П'ять великих змін, побачені мною за останні півстоліття. Одна з них — це економіка як ідеологія в камуфляжі.
Як і більшість професорів економіки, своє академічне життя я присвятив вивченню економічних та суспільно-політичних наслідків питань, що охоплюють виробництво, розподіл та споживання товарів і послуг, — відомих як політична економія. Є, однак, «політична економія» самого акту виробництва і поширення економічних знань та вивчення державної політики. І протягом моєї кар'єри, яка триває більш як півстоліття, змінилась і політична економія, і моя оцінка її. Маємо п'ять змін, на які я хотів би звернути особливу увагу.
Зменшення віддачі від досліджень. Головним економічним принципом є закон зменшення дохідності. Якщо ви додаватимете більше ресурсів, таких як праця, на фіксовану кількість іншого ресурсу, такого як земля, то в остаточному підсумку ваш дохід зростатиме чимраз повільніше. Ще більше це стосується наукових досліджень. Різко скоротились навчальні програми (хоча Департамент освіти, який, думаю, може сказати вам, скільки іспаномовних жінок-антропологів викладає в Арканзасі, не публікує реґулярні статистичні дані щодо навчальних програм) — нібито для того, щоб провадити більше досліджень. Але 50-та стаття на певну тему рідко коли додає до розуміння стільки ж, як перша або друга. Марк Бауерлайн з університету Еморі якось показав, що на тему творчості Шекспіра публікують 1 000 наукових статей на рік — середньо по три на день. Хто їх читає? Скільки може додати типова стаття до маржинального розуміння того, що написав Шекспір 400 років тому?
Економіка як ідеологія в камуфляжі. Іноді економісти, які стають відомими і популярними завдяки справжнім інтелектуальним інсайдам (як Пол Кругман) перетворюються на лівих (переважно, хоч і не самих тільки) ідеологів. Домінування лівацтва в американській науковій спільноті частково пояснюється економікою. Федеральні програми студентських кредитів, державні асиґнування, спеціальні податкові пільги і федеральні дослідницькі фонди для відшкодування накладних видатків ґарантують академічне процвітання навіть у так званих приватних школах. Сьогодні для уряду лівацька аґенда є великими пріоритетом; рентоорієнтовані ж наукові працівники зазвичай не кусають руку, яка їх годує. В інших «соціальних науках» ситуація ще гірша.
Розрив між економічною реальністю і державною політикою. Можна навести три приклади. Перше, кейнсіанська ортодоксія фінансового стимулювання 1950-х і 1960-х років з її кривими Філіпса і т.п. виявилась разюче помилковою. Досвід США 1970-х років і японське «втрачене десятиліття» 1990-х років це добре демонструють. Друге, авторитарні держави з централізованою плановою економікою, що не мають приватної власності чи вільних ринків (як, наприклад, колишній Радянський Союз і Північна Корея), продемонстрували монументальну економічну неефективність і перманентну нестабільність. Третє, країни з деякими елементами капіталізму вільного підприємництва, але зі щораз вищим рівнем перерозподілу національного доходу державою починають економічно стаґнувати: Європа — починаючи з 1970 року, США — після 2000 року. Втім багато економістів (у тому і в Федеральному резервному фонді) досі обстоюють кейнсіанську політику та експансію держави вседобробуту — таких як ObamaCare.
Зростання кількості неуніверситетських науково-дослідних центрів. Цей феномен породжений неефективністю коледжів і є реакцією на ліберальну ідеологічну орієнтацію. Коли я навчався в коледжі, десь у 1960 році, серед небагатьох умовно великих незалежних аналітичних центрів були Інститут Брукінґса, Національне бюро економічних досліджень та Інститут Гувера. Нині таких осередків є багато, серед них — і ті, що фінансуються правими для забезпечення інтелектуальної розмаїтості на національному та реґіональному рівні, як-от Американський інститут підприємництва, Інститут Като, Фонд «Спадщина», Інститут Гартленд і Незалежний інститут, і десяток аналітичних центрів державної політики. Університети втратили частку на ринку соціально-наукових досліджень.
Основна причина економічної немочі Америки: урядова війна з роботою. Мої власні дослідження з Ловеллом Ґалловеєм наголошують на важливості вартості робочої сили в поясненні флуктуацій виробництва і зайнятості. Якщо ціна на щось зростає, люди цього чогось купують менше, це стосується і робочої сили. Тож такі втручання уряду, як закон про мінімальну заробітну платню, зменшують кількісний попит на робочу силу, в той час коли високі податки зменшують її пропозицію — як і державні виплати непрацюючим.
Однією з причин стаґнації життєвих стандартів в США є те, що в січні працюючих американців було на 12,7 млн менше, ніж мало би бути співмірно до співвідношення зайнятість–населення в 2000 році. За минуле покоління страхові позови за втратою працездатності зросли приблизно втричі (незважаючи на питоме збільшення техніки безпеки на робочому місці — через зниження відносної важливості виробництва і видобутку корисних копалин); субсидовані урядом студентські кредити і ґранти переманили молодих американців від роботи; розширені програми допомоги з безробіття збільшили час безробіття; і на сьогодні продовольчі талони отримують майже на 30 мільйонів американців більше, ніж 15 років тому. Уряд забезпечив набагато більший дохід, доступний тільки непрацюючим. Тож працюючих стає менше. Як зауважив Чарльз Мюррей, цей феномен сприяв зменшенню соціальної когезії і навіть може в головних рисах пояснити електоральний успіх Дональда Трампа.
Сучасні комп'ютерні технології і збільшення економетричної витонченості досліджень дають часами корисну інформацію, як світ працює в економічному сенсі. Але ці досягнення, принаймні частково, нівелюються різким зниженням історичної свідомості — нинішні науковці зі своєю ароґанцією, породженою історичною іґноранцією, іноді думають, що знають все, часто марнуючи час та енергію на перезасвоєння уроків, що їх науковці з добрим розумінням економічної історії вже знають. І досі приємно — вже півстоліття — намагатись протистояти цій іґноранції, намагатись навчити молодих людей логіки системи цін, важливості приватної власності та інших інститутів свободи і процвітання.
Річард К. Веддер викладає економіку в Університеті Огайо і є науковим співробітником Американського інституту підприємництва. Цей фраґмент адаптовано зі статті зимового числа журналу Cato Journal.
Richard K. Vedder
The Transformation of Economics
Wall Street Journal, 01.03.2016
Зреферував Михайло Мишкало
08.03.2016