Кейнс і нинішня фінансова криза

Доки діяла система фіксованих валютних курсів, які однак могли переглядатися, і контроль за міжнародними оборотами капіталів, стабільність та ріст були більшими, ніж будь-коли

 

 

В міжнародній економіці запанувала непевність. Дехто каже, що виною цьому є падіння цін на нафту; інші звертають увагу на проблеми китайської економіки; дехто наголошує на можливому підвищенні процентних ставок Федеральним резервом; інші беруть до уваги труднощі, що їх переживають країни, які розвиваються; дехто не сумнівається у настанні нової рецесії; і майже всі бояться, що в майбутньому вибухне війна валют. Можливо, треба задатися питанням, чи всі ці факти не мають однієї причини, і цією причиною є форма, що її набула нинішня економічна система, заснована на абсолютній свободі капіталів.

 

В суспільствах існує тенденція вважати не лише добрим, але й незаперечним статус-кво. Єдине мислення вкоренилося настільки сильно, що нам видається незрозумілим сценарій, в якому були б встановлені обмеження на рух капіталів. Проте після депресії 1929 р. і розорення банків у 1930-х всі економісти поклали відповідальність за ці проблеми на вільний оборот фінансових потоків. Вони вважали, що «гарячі» гроші були механізмом зараження, який поширив на весь світ Велику депресію, тож не дивно, що учасники Бреттон-Вудської конференції при створенні нової міжнародної валютної системи були одностайними щодо того, аби дозволити країнам політику валютного регулювання. Кейнс, який представляв Велику Британію, і Вайт, який представляв США, розходилися в багатьох аспектах, але були одностайними в своєму неприйнятті вільного обороту капіталів. Обидва думали, що країни повинні захищатися від впливу ворохобних рухів спекулятивного капіталу і що стабільна система курсів валют і лібералізована міжнародна торгівля є несумісними зі світом, де рухи капіталу здійснюються без обмежень.     

 

Починаючи з 1941 р. Кейнс працював над запровадженням – щойно настане мир після Другої світової війни – нового міжнародного порядку, і кульмінацією цієї роботи стали підписані в 1944 р. Бреттон-Вудські угоди. У всьому цьому процесі пульсувала сильна ідея, яка визначала підходи Кейнса: добитися рівноваги платіжних балансів і щоби витрати на необхідне для досягнення цього регулювання випали на долю країн із профіцитом принаймні в такій самій мірі як і на долю тих, які переживали дефіцит, як на кредиторів, так і на боржників. Насправді в глибині душі англійський економіст схилявся – у відповідності до принципів, які він пізніше обстоюватиме в своїй «Загальній теорії», над якою він тоді вже працював, – до того, аби найбільшу вину покладати на країни з надлишком валютних і фінансових ресурсів. Саме накопичення грошей як окремими особами, так і країнами спровокувало кризу.

 

Система, яку врешті-решт було схвалено на Бреттон-Вудській конференції, намагалася сумістити відкриття міжнародної торгівлі з національною незалежністю, аби кожна країна могла провадити свою власну політику. Таким чином запроваджувалися система фіксованих валютних курсів, які однак могли переглядатися, і контроль за міжнародними оборотами капіталів. Для цього було створено нову інституцію, Міжнародний валютний фонд (МВФ), завданням якого було забезпечити впорядковану еволюцію валютного паритету з метою перешкодити конкурентним девальваціям, які виявилися такими згубними під час Великої депресії. МВФ належало оцінювати, коли є виправдано змінювати курси валют в залежності від економічної ситуації і – особливо – зовнішньої торгівлі. Поки ця система діяла, стабільність та ріст були більшими, ніж будь-коли.

 

У 1971 р., коли Ніксон припинив конвертованість долара на золото, ця система руйнується і в США запроваджується вільний оборот капіталів, і вже у 80-х та 90-х під тиском США та МВФ він поширюється на решту країн. Залишається цікавою трансформація, яку зазнала ця інституція, яка з наглядача і контролера валютного паритету зробилася основним призвідником міжнародної лібералізації фінансових капіталів. Лібералізація фінансового сектора суттєво збільшила ризик і як наслідок – фінансові кризи. Протягом 80-х і 90-х років вони наставали з певною частотою, інколи негативно впливаючи на країни, які розвиваються,  але також навіть на розвинуті країни: Швеція і Фінляндія у 80-ті роки; у те саме десятиліття мала місце криза ощадних кас в США і криза боргів, яка негативно позначилася на латиноамериканських країнах; у 1994 р. криза в Мексиці та Аргентині; у 1997 р. криза у Південно-Східній Азії, а в 1999 р. – в Бразилії і знову  в Аргентині; до всіх них треба додати понад 10 років депресії в Японії. Біля витоків усіх цих криз – спазматичні короткострокові рухи капіталів.

 

Те, що ми назвали Великою рецесією, яка вибухнула в 2008 р., мало чіткою першопричиною величезні дисбаланси, накопичені в платіжних балансах різних країн, які проектували на світову економіку цілком фіктивний і тимчасовий сценарій. Такі дисбаланси були можливими лише тому, що свобода руху капіталів дозволяла їх фінансувати, але за умови створення надзвичайно нестабільних ситуацій, які рано чи пізно мали призвести до економічної кризи. «Гарячі» гроші виводяться так само швидко, як і вводяться, завдаючи серйозних збитків економіці і умовам життя в країнах, про які йде мова. Одні країни, кредитори (Німеччина, Японія, Китай та інші країни з перехідною економікою), переживали економічний ріст завдяки експорту; інші, боржники (США, країни південної Європи, Австралія чи Канада), - завдяки кредитам, які їм надали кредитори. Ці дисбаланси не могли зберігатися далі. Щораз більше накопичення боргу зробилося нестерпним і консеквентна бульбашка мала врешті-решт луснути. Те, що сальдо ЄУ в 2007 р. наближалося до нуля, не означало, що країни-члени не мали також глибоких дисбалансів; гарним прикладом цього були дефіцит Іспанії (10,1%)  і профіцит Німеччини (7,6%).

 

Криза примушувала частково виправити дисбаланси шляхом вирівнювання валют. Проте серед країн єврозони таке вирівнювання не було можливим, тому південні країни зазнали внутрішньої девальвації, яка не була компенсована жодним регулюванням супроти Німеччини і решти країн з надлишком валютних і фінансових ресурсів. Китай вже якийсь час намагається виправити свою модель росту, засновану на експорті, аби перейти до іншої, яка тримається на інвестиціях і внутрішньому споживанні. Тож не дивно, що його економіка переживає труднощі і це відбивається на світовій економіці.

 

Основною проблемою є те, що як Китай, так і Німеччина не можуть намагатися засновувати свій ріст на зовнішній торгівлі, нехтуючи попитом внутрішнього ринку. Сальдо платіжних балансів не повинні завжди бути збалансованими, але також вони не можуть залишатися постійно розбалансованими чи суттєвого розміру. У перспективі ситуація є абсурдною, і коли основні економіки світу займають таку позицію, то криза і міжнародна рецесія не забаряться.

 

Німеччина намагається копіювати китайську політику і запровадити її у решті єврозони. Вона прикривається єдиною європейською валютою і неможливістю девальвувати те, що мають решта країн-членів. Це стає найбільшою загрозою для стабілізації міжнародної економіки. У цій ситуації не дивно, що різні країни, які не належать до єврозони, намагаються захиститися, змінюючи валютний курс. Нас також не може дивувати те, що з профіцитом балансу поточних операцій в єврозоні вищим ніж 3% кількісне пом’якшення Європейського центрального банку не може добитися більшого знецінення євро. Ми не стоїмо перед новою кризою, попросту попередня ще не закінчилася і не закінчиться, доки ми не будемо здатні використовувати уроки минулого.

 



Juan Francisco Martín Seco
Keynes y la actual crisis financiera
El Mundo, 02/03/2016
Зреферувала Галина Грабовська 

04.03.2016