Продовження. Початок – «Документ «Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubii»» та «Середньовічні торгові шляхи».
Розташування етносів за даними «Баварського географа»
Знимка робочої мапи з примітками в процесі праці над дослідженням
В останні десятиліття 20 століття — перші десятиліття 21-го суттєво зріс інтерес до теми етнічних процесів у Галичині протягом першого тисячоліття нової ери. Це закономірно та зрозуміло, беручи до уваги, що ця тема доволі довго залишалася недослідженою з різних причин (можливо, насамперед суб’єктивних). Метою цього дослідження стали насамперед пошук, збір, аналіз матеріалів, відомостей про населення Галичини за даними «Опису ґрадів і країв на північ від Дунаю». Доволі детальний аналіз тексту дали Й.Геррман, Л.Войтович, В.Піменов, Б.Томенчук, П.Шафарик, О.Назаренко й інші. Найбільш продуктивну ідею щодо принципів локалізації висловив Й.Геррман.
Й.Геррман, Л.Войтович, Б.Томенчук зробили добрий аналіз локалізації етносів, але підійшли до питання доволі узагальнено, іноді з маніпулюванням назвами, які відтворювали у кириличному варіанті без належного мовного пояснення. Із загального списку племен (народностей) лише частина була розташована на торгових шляхах, які проходили через Галичину та суміжні землі, тому у цій частині дослідження детально проаналізовано буде лише ті племена, які, ймовірно, перебували в Галичині, а щодо інших буде короткий опис.
Чому саме Галичина? Бо саме частина Галичини (а точніше верхнє Подністров’я та верхнє Побужжя) виступають не лише тереном етногенези слов’ян, а й тереном центрально-слов’янської етнічности, яка довго зберігала як спільнослов’янські риси, так і мала (та має) свої власні. Про це в останні десятиліття все частіше зазначають різні автори: Міхал Парчевський констатував, що суттєвих відмінностей, які б слугували етнорозмежувальними чинниками на Волині і Прикарпатті у 6–10 ст. не зафіксовано; Олександр Головко зазначав, що «у контексті минувшини Східної Европи бужани-волиняни за своїм культурно-господарським типом були ближчими до сусідів на заході – віслян-лендичів, ніж, наприклад, до в’ятичів чи радимичів...»; про «галицький тип руської культури» писали І.Русанова та Б.Тимощук, про близькість матеріальної культури від Галичини до Лужиці говорив О.Корчинський, а В.Ляска написав, що «маємо всі підстави стверджувати ... карпато-волинську домінанту у слов’яно-руський час на Побужжі, яку наголошують прикметні особливості матеріальної культури автохтонних мешканців» [8; 9; 14; 17; 25; 26; 30; 32]
При розгляді даних Опису градів і земель на північ від Дунаю склалося враження, що автор не дотримувався точного порядку розташування племен, а міг міняти місцями сусідні етноси (наприклад, так, ймовірно, відбулося при описі перших 13-14 етносів, порядок розташування яких не зовсім збігається з історичними даними — поміняні місцями саме сусіди). Також може бути, що в Описі зазначено державні утворення і етноси, які в них входили (наприклад, назвав спочатку ободричів і опісля дав перелік народностей, які входили в їхню державу: бетеничі, глиняни, смельдинґи; одне із відомих племен моричан входило у союз з вільцями; долемінці входили до сорбів тощо). [1; 23; 33]
Враховуючи історичні дані та ймовірний принцип розташування в Описі народностей на торгових шляхах, можна припустити таке:
1. Група племен, що проживали на кордоні з імперією франків та на шляху від південної Балтики до Дунаю (від варяг до греків). Починається ободричами (північними), завершується болгарами. Враховуючи, що всі етноси відомі з інших письмових джерел, в тому числі й їх розташування, виділення групи було технічною справою. Вказано історично-географічний порядок, з півночі на південь та з заходу на схід.
• В усті Лаби (Ельби) проживали ободричі (північні) німецькомовних джерел — Nortabtrezi, ще знані як варини, варни, ваґри, варяги (використано патронімічну назву ободричі вслід за дослідженнями А.Пауля про її походження від княжої династії). За Описом, мали 53 гради. Ареал проживання — нижня течія Ельби (Лаби), захід сучасного Мекленбурґу, східна частина землі Шлезвіг-Ґольштейн і північно-східна частина сучасної Нижньої Саксонії (області, на схід від міста Люнебурґ – Вендланд, район Люхов-Данненберґ). До їхньої держави належали також піщани – Smeldingon, глиняни – Linaa, які мали 7 градів та бетеничі – Bethenici, які проживали на правому березі Лаби (з іншого боку ріки були саксонські землі). Перебуваючи у складних обставинах, частина цих народностей довгий час опиралися німецькому завоюванню та християнізації, зберігаючи свою культуру. Варини навіть взяли участь у англо-саксонському завоюванні Британських островів. [8; 21; 22; 23; 33]
• На схід від ободричів, ближче до устя р. Одра проживали вільці німецькомовних джерел – Uilci, самоназвою яких була велети, а інші слов’яни їх називали лютичами. За Описом мали 95 градів та ділилися на 4 краї. Вільці проживали на територіях нинішніх німецьких федеральних земель Мекленбурґ – Передня Померанія і Бранденбурґ (північ землі). Під їх управою також були згадані моричани – Morizani, які за даними Опису мали 11 градів і проживали на південь від велетів між Мюрицьким і Доленським озерами. Вільці прославилися як нещадні воїни, у їхніх землях була одна з найбільших язичницьких святинь полабських слов’ян – Ретра. [8; 21; 22; 23; 33]
У тексті Опису перелік дещо інший, що наводить на погляд, що автор чи автори спочатку писали головний етнос реґіону, а опісля — менші чи залежні племена. Звісно, може бути й інша причина такого порядку запису — наприклад, особливості пролягання торгового шляху на конкретній місцевості.
• На південь, над течією Лаби коло річки Гаволи жили гаволяни — Hehfeldi, відомі також як стодоряни, за Описом мали 8 градів. Деякий час входили у склад саксонських держав, союзу вільців, також відносно довго опиралися християнізації. [8; 21; 22; 23; 33]
• Ще південніше розташовувалися сорби — Sorbi, що мали 50 градів, згідно з Описом, який їх називає численним народом. Плем'я сорбів населяло в другій половині 1-го тисячоліття землі на північ від Рудних гір між річками Заале і Мульда в їх верхній течії на території сучасної федеральної землі Саксонія. Залишки народу збереглися до 21 століття. До союзу із сорбами входили далемінці – Talaminzi, які мали 13 градів, і проживали у районі міста Дрезно та на захід від нього. До об’єднання також входили етноси, згадані у списку Опису пізніше. [1; 8; 33]
• На південь від сорбів у Описі вказано жителів Богемії (назва виникла від імені галльського етносу бойїв) — Beheimare. Вони мали 15 градів. Їхні сусіди на торговому шляху — морави – Marharii, мали 40 градів. В час створення Опису згадані терени входили у склад Великоморавської держави, а місцеві християни скомпілювали для слов’ян письмо, яке за ім’ям одного з авторів було назване «кирилицею». [1; 8; 17; 33]
Історичність згаданих вище етносів підтверджується різноманітними авторами, починаючи від Птолемея та Тацита, продовжуючи згадками в Адама Бременського, Титмара, Гельмольда й інших. Деякі зі згаданих етносів (наприклад, варини) проживали в цих краях ще до їх слов’янізації. Розташування наступних етносів часто є дискусійним. [21; 33]
• На торговому шляху згадані такі ймовірні балканські слов’яни, як болгари — Uulgarii, про яких зазначено, що мають лише 5 градів, але є численним народом. Можливо, під градами у випадку болгарів малося на увазі їхні державні об’єднання, які називалися «славіями». Також згадуються Merchanos, яких П.Шафарик та Й.Геррман вважали балканськими моравами. Вони мали 30 градів. У тексті Опису спочатку згадані болгари, після них балканські морави, що може бути вказівкою на те, що згаданий пізніше етнос був підпорядкований згаданому швидше, як це було у випадку з полабськими слов’янами. Можливо, є інша причина логіки такої згадки. [1; 8; 33]
Мапа розташування етносів за Описом від південно-західної Балтики до Моравії, на мапу нанесено для орієнтування частину стародавніх міст (реконструкція: Борис Явір Іскра)
2. Група племен, що проживали від кордону з імперією франків на шляхах від Маґдебурґу через річку Нотець до річки Вісла і далі відгалуженням "бурштинового шляху" на Дністер і Чорне море. Починається ободричами (східними), завершується етносом Chozirozi. Частина народностей на виділеному шляху відома з інших джерел, частина, на жаль, більш ніде з відомих пам’яток не згадана, тому їхнє розташування доволі дискусійне. Вказано історично-географічний порядок, з півночі на південь та з заходу на схід.
• На південний схід від ободричів північних, вказані ободричі східні – Osterabtrezi, які мали 100 градів і короткий час своєї історії називалися ререгами, або також «мекленбурзькі слов’яни», що згадані в анналах королівства франків 824 році. Мабуть, це були ободричі, які не зазнали на той час німецької колонізації чи були язичниками і зберегли свою ненімецьку державність. Ймовірно, землі ререгів простягалися на північ від Ельби, на схід від фортеці Мекленбурґ і на захід від гирла річки Варнов. [8; 23; 24; 33]
• На схід від Одри, ймовірно проживав етнос, згаданий як Miloxi. У них було 67 градів. Вірогідними з погляду прийнятої концепції Й.Германа є здогадки Г.Ловм’янського та С.Закшевского про розташування етносу на берегах р. Могельниця, притоки р. Варта. Л.Войтович наполягає на версії А.Кралічека про ототожнення їх із мільчанами, але в Описі назви одних і тих самих етносів при повторних згадках передані щонайменше подібно, при чому кількість градів тотожна чи близька, тому така версія відпадає. [8; 33]
• Далі на схід по річці Нотець, ймовірно, були розташовані Phesnuzi, які мали 70 градів. С.Закшевський їхню назву пов’язав із словом «пісок», вказуючи, що вони могли селитися у піщаній області Палукі, що виглядає прийнятним та в збігається з контекстом Опису. [8; 33]
• В районі озера Ґопло можна розмістити ґоплян – Glopeani, як це робили П.Шафарик, Г.Ловм’янський та інші. За Описом, ґопляни мали 400 чи навіть більше градів. Враховуючи, що в районі озера археологами не було знайдено стільки городищ, польські дослідники припустили, що ґопляни — назва частини більшого етносу, який проживав в ті часи у реґіоні і зафіксований у інших письмових джерелах — західні поляни, що започаткували Польську державу. За такого припущення інформація в Описі стає реалістичною та логічною. [2; 3; 8; 33]
• Сусідами ґоплян за Описом є Thadesi з понад 200 градами. З географічного погляду та контексту Опису є логічним припущення Й.Геррмана, що Thadesi та Thafnezi є дублетом, тобто назвами одного й того самого етносу. Різниця у написанні може бути помилкою переписувача з іншого, ранішого джерела. За ознаками обидва етноси подібні: розташовані на теренах сучасної східної Польщі (на захід від черв’ян та на південний схід від лендичів), майже тотожна кількість градів (Thadesi мали «понад 200», Thafnezi мали 257). Польські дослідники намагалися розташувати згаданий етнос чи не по всій Польщі чи навіть Галичині, чи навіть прив’язати назви Thadesi чи Thafnezi до далеких від співзвучності назв етносів, відомих з інших джерел, але їхні пошуки слабкі в обґрунтуванні. Л.Войтович слідом за П.Шафариком та Л.Нiдерле назвав їх танянами та помістив коло р. Танва, притоки р. Сан, хоч з погляду традиції слов’янських назв логічніше було б перекласти як таничі (використавши патронімічний суфікс, як от [Nort]abtrezi → ободрити → ободричі). Географічно таке припущення виглядає логічним, але з контексту Опису виглядає, що терен їхнього розселення був доволі ширшим, ніж межиріччя Сану на Танви — між лендичами, черв’янами та коло ґоплян (полян західних). Басейн ріки Танви бідний на археологічні знахідки, що викликало застереження дослідників, але поясненням може бути припущення, що етноси волинської групи періодично творили між собою політичні союзи з назвою від племені-гегемона. [8; 17; 33]
• На північний схід від ймовірних таничів (Thadesi/Thafnezi) проживали черв’яни, згадані в Описі двічі — як Zuireani та Zeriuani. Погляд, що ці етноніми є дублетом, висловив Й.Геррман. I.Крип’якевич пропонував zeriuani читати як «черв’яни», тобто плем’я, пов’язане з «градами червенськими» руських літописів: назва черв’ян збереглася в Iпатiївському зводі – про похід Володимира 981 року, згадка “Червнѧне” під 1157 рік (з огляду на контекст, ймовірно, тут фігурують жителі власне міста Червена), а також відбита у топонімі Червняни (Черляни, Львівської області). Л.Войтович так пояснював етимологію назви у німецькому спотворенні: zeriuani = czeruiani = czerweni = черв’яни. Ці здогадки опосередковано підтверджуються контекстом Опису — обидва етноніми (Zuireani та Zeriuani) розташовані на схід від племен, що взяли участь у етногенезі поляків (наприклад, лендичі, які були розташованими на середній Віслі), є сусідами племен, відомих із руських літописів (наприклад, бужани, які проживали у витоках р. Буг). [8; 16; 17; 33]
Розглядаючи питання локалізації етносів за Описом, Л.Войтович вважав, що Волинь впродовж 7–10 століть була заселена кількома спорідненими племенами (черв’яни, бужани, волиняни, лучани та дуліби), які періодично творили між собою політичні союзи з назвою від племені-гегемона. Можливо, в певний час назва черв’яни, стала загальною для споріднених між собою, хоч і не єдиних етнічно, «жителів Червенських градів» (наприклад, сучасні галичани – «жителі Галичини»), що опосередковано підтверджується тим, що Руське та Белзьке воєводства в 16-17 століттях називали Червоною Руссю (Червена Русь?), а частина хорватів, які прийшли з Галичини в Далмацію називалися «червоними». Враховуючи писемні та археологічні дані (В.Ляска присвятив цьому питанню окрему статтю), можна вважати, що основну вісь поселенських структур черв’ян, а пізніше і Червенської землі, визначала долина р. Гучва; південна межа розселення черв’ян з таничами та засянами, очевидно, простягалася Розточчям й вододілом р. Солокія й р. Гучва; східну границю з бужанами можна умовно провести вододілом між верхів’ями р. Гучва та р. Варенжанка, а далі на північ – межиріччям р. Букова й р. Варенжанка до течії р. Буг, лівобережжя якого займали волиняни (літописний Волинь знаходився при впадінні р. Гучва до р. Буг); на півночі межа розселення черв’ян проходила по Ґрабовецькому горбогір’ї; західний кордон території черв’ян з лендичами проходив долиною р. Вепр, можливо, до середньої течії його лівої притоки – р. Пор, і далі додолу р. Ґораєць. [8; 17; 33; 38; 39]
У першій згадці Опису про черв’ян сказано, що мали 325 ґрадів, у другій згадці сказано, що в них «одних є королівство і від яких усі племена слов’ян, як вони стверджують, походять і ведуть свій рід». Схожий сюжет походження слов’янських народів зафіксовано у творі арабського історика Абу-л-Хасана Алі ал-Масуді «Золоті копальні та розсипи самоцвітів» (947 рік). Є підстави вважати, що змістова паралель між повідомленнями ал-Масуді та Опису є очевидною, адже в обох творах присутня інформація про існування у слов’ян певного етнополітичного об’єднання в близьких географічних рамках, від якого виводяться інші слов’янські народи, а черв’яни були його частиною. Ці писемні повідомлення корелюються з інформацією про етногенезу слов’ян, яка за даними різних наукових дисциплін (мовознавства, історії, археології [велика археологічна культура празько-корчацького типу], антропології, генетики), перед міграційними процесами відбувалася у верхів’ях Дністра та Західного Бугу. Опис, ймовірно, є найдавнішим джерелом, яке передає традицію про походження багатьох слов'ян із племен між Бугом і Дніпром, Німаном і Богом. Вигідне розташування на торговельних комунікаціях, а саме контроль над відгалуженням Бурштинового шляху Німаном – Західним Бугом – Дністром й над шляхом з Києва через межиріччя Західного Бугу і Вепру до Кракова й Праги визначили виняткове геополітичне становище території черв’ян: їх землі в другій половині 10 – першій третині 11 століть стали об’єктом зацікавлень і військової експансії князівських династій Пржемисловичів (чехи володіли частиною земель до р. Буг на півночі орієнтовно до 979 року), Рюриковичів і П’ястів (руси/варяги і ляхи в 979-1031 роках позмінно володіли землями між витоками р. Буг та середньою течією р. Вісла), а також тереном боротьби за самостійність. [8; 17; 33; 39]
• Далі на схід та південний схід від черв’ян, у верхів’ях р. Буг жили бужани – Busani. За даними Опису, мали 231 град. Практично усі дослідники вважають, що у Описі згадане волинське плем’я бужан, відоме з літописів. Локалізація їх у верхів’ях р. Буг (від якого, очевидно, отримали свою назву), де був головний племінний град Бужеск (сучасний Буськ), підтверджується також різноманітними писемними звістками (наприклад, у «Повісті минулих літ» при перерахуванні племен, які говорили слов'янськими мовами) і значною кількістю археологічних матеріалів. Після включення до складу Руської держави в кінці 10 століття, бужани втратили свою незалежність і більше не згадуються в історичних джерелах. [8; 16; 33]
На їхніх теренах з 11 століття в літописі Руському згадуються волиняни; В.Сєдов зазначив, що деякі дослідники вважають, що бужани і волиняни раніше називалися дулібами, а Л.Войтович – що Волинь впродовж 7–10 століть була заселена кількома спорідненими племенами (черв’яни, бужани, волиняни, лучани та дуліби), які періодично творили між собою політичні союзи з назвою від племені-гегемона. Враховуючи, що на невеликих теренах, які займали як бужани, так і черв’яни чи волиняни, важко розмістити згадану в Описі кількість градів, логічним буде допустити слушність поглядів як В.Сєдова, так і, тим більше, Л.Войтовича. А різниця у кількостях градів лиш вказує, що не всі етноси волинської групи одночасно визнавали зверхність загального гегемона. [8; 16; 17; 27; 28; 33]
• Сусідами бужан були Sittici, про який в Описі вказано, що це “край, в якому народу і градів без ліку”. Деякі дослідники висловлювали необґрунтовані версії локалізації від Житомира до Боснії, із р. Житавою, притокою Нітри, у районі гирла Заале при Лабі. Л.Войтович зазначає, що всі ці локалізації ніяк не пов’язані з контекстом назв у Описі, відтак найбільш прийнятною виглядає версія, яку першим висловив Й.Геррман, його підтримали Б.Томенчук, Л.Войтович і автор дослідження. Обидва розмістили їх на схід від бужан по Дністру. Оскільки бужани «сиділи по Бyгy» – на Волині, а уличі до переселення в бік Подністров'я (між 920 і 940 роками) мали перебувати на Середньому Бозі, зрозуміло, що ймовірних ситичів та їхніх сусідів стадичів варто розміщувати якраз у Верхньому та Середньому Подністров'ї (територія сучасної Галичини), через які проходило розгалуження "Бурштинового шляху" від Бугу на Дністер. За сучасними дослідженнями, це — колишні хорватські землі на лівобережжі верхньої та середньої течії Дністра, де поборяни (назва частини місцевого населення за місцем проживання, згадана у Празькому привілеї) утворили князівство з імовірним центром у Стільську, а потім на його основі виникло Звенигородське, росту та розквіту яких сприяли підсоння та торговельна і політична ситуація. [1; 8; 13; 30; 39]
На ймовірних землях ситичів археологами виявлено десятки городищ, святилищ та інших поселень, частина з яких — величезних розмірів (наприклад, виробничі комплекси типу Рудниківського металургійного, городища Зудеч, Звенигород, Солонсько, Стільсько (агломерація розкинулася на десятки км², включаючи князівське місто з городищем 250 га, культові язичницькі комплекси, передмістя, городища-супутники), Луковище, Рогатин та інші, які були у десятки разів більшими за сучасні їм міста Русі). Цей реґіон багатий на археологічні знахідки, адже є одним із теренів етногенези слов’ян. Знахідки 5-7 століть належать до культури празького типу, є спорідненими із знахідками з теренів західних слов’ян, пізніші знахідки вказують на «галицький тип руської культури» за словами І.Русанової та Б.Тимощука. Археологічні дослідження цих територій (О.Корчинський, М.Филипчук та інші) відзначають економічне піднесення, що почалося на початку 9 століття і спричинило, ймовірно, різке розшарування суспільства, в першу чергу за професійною ознакою; дозволяють припускати, що на цих землях функціювало розвинене розшароване суспільство, здатне до створення державних організмів. Цікаво, що на мапі Птолемея (2 століття н. е.) на північ від Карпат, на схід від витоків Вісли та на захід від Амадокського озера і Певкінських гір розташований народ Arsiete. [8; 9; 14; 26; 36; 38; 39; 40; 41; 42]
Мапа городищ реґіону (автор Орест Корчинський)
Враховуючи вже відомі союзи племен, торгові шляхи та топоніми, ситичів можна розмістити поблизу сучасного Львова та на південь від нього, західна межа розселення ситичів, ймовірно, тягнулася від витоків Дністра до Розточчя, де ситичі могли межувати з черв’янами, опісля кордон повертав на південний схід і йшов північніше Львова, Грибовичів в сторону літописного Рожного поля (біля Золочева), де була давня межа Галичини та Волині (північніше, у витоках Бугу, на Малому Поліссі, жили бужани). Умовною межею між ситичами та стадичами межею міг бути «галицький коридор» — терени від Золочева до Дністра з виходом на один з перевалів через Карпати (цим коридором авари піднімалися до Волині та пізніше дуліби міґрували на південь та захід). Південна межа розселення ситичів проходила, ймовірно, карпатськими хребтами, де проживали бойї (вони не згадуються в Описі, отже не перебували на важливому торговому шляху, але в майже рівночасному документі «Про управління імперією» Константина Багрянородного бойї згадано неодноразово). Означена територія — це загалом терени Звенигородського князівства, які у 7‑9 століттях були густозаселеним масивом, що цілком може бути «краєм, в якому народу і ґрадів без ліку». А ареал стадичів міг займати значну частину південно-східної Галичини (пізніші Теребовлянське та Галицьке князівства [ця інформація коректує дані дослідження про хорватів]). Внаслідок природного багатства та вигідного розташування на торговельних шляхах, геополітичне становище території було нестабільним: їх землі в другій половині 10 – першій третині 11 століть розділили долю сусідніх черв’ян і стали тереном боротьби між династіями Пржемисловичів (чехи володіли частиною земель до р. Буг на півночі орієнтовно до 979 року), Рюриковичів і П’ястів (руси і ляхи в 979-1031 роках позмінно володіли землями між витоками р. Буг та середньою течією р. Вісла), а також боротьби за політичну та релігійну (довго опиралися християнізації) самостійність, яка в 1099 році увінчалася успіхом — військо галичан перемогло русів на Рожному полі. [8; 12; 17; 33; 38; 39]
• Далі на схід та південний схід від ситичів проживали Stadici, в яких було, за даними Опису, 516 градів і «безліч людей». Здогадки розташування стадичів представлені численними версіями від Русі до Центральної Боснії (наприклад, с. Стадице над р. Біліною, Стадінгія над нижнім Везером), але вони слабко арґументовані. Найбільш обґрунтованим виглядає припущення Й.Геррмана, його підтримали Б.Томенчук, Л.Войтович і автор дослідження: цей етнос знаходився у Придністров’ї. [8; 33; 39]
Народ, який за Описом мав аж 516 міст та «безліч людей», цілком міг проживати на густозаселеній у той період території пізнішого Теребовлянського князівства, а за місцем ранішого проживання вихідців з тих земель могли називати требов’янами (аналогічно, частини населення тогочасної Галичини могли за місцем проживання називатися засянами, требовлянами та поборянами — ці етноніми згадані у Празькому привілеї). Ситичі початково розміщувались в районі сучасної Теребовлі (Требовль-Trębowl-Теребовля) в басейні Середнього Дністра. Цей район густо заповнений археологічними пам’ятками відповідного періоду, столиця пізнішого князівства вже у 8-9 століттях була укріпленим містом. Ймовірно, до краю стадичів належали такі міста та їх попередники, як Теребовля, Галич (спочатку був в межах Теребовлянського князівства), Микулин (Микулинці), Збараж, Ушиця (Стара Ушиця), Бакота, Кам’янець та інші. В цьому реґіоні автором виявлені співзвучні за назвами урочища, хутори Стадники, Стадна. Західна межа розселення, за якою жили ситичі, йшла залісненими горбогорами від Рожного поля до Дністра і звідти до Карпат (так званий «галицький коридор»), на півдні поселення стадичів сягали Карпат і виходили на схід до серединного Дністра, а межа з себірами тягнулася орієнтовно Медобірським хребтом із північного заходу на південний схід. Станом на 8-9 століття панувало м’яке підсоння із великою кількістю опадів, що сприяло існуванню джерел води доволі високо на пагорбах, завдяки чому навіть на піднятих ділянках успішно засновувалися та існували гради і супутні поселення (наприклад, Луковище, Стільсько, Звенигород Збручанський, Теребовля та інші). М’який клімат сприяв добрій для ведення господарства зволоженості прирічкових долин чи долин без стоку. Через терени стадичів пролягали як велике відгалуження "Бурштинового шляху" (Дністром до чорного моря), так і менш важливі шляхи (Галич — Теребовля — витоки Богу — Київ, Галич — Теребовля — витоки Богу — Меджибіж). Підсоння та суб’єктивні чинники сприяли як внутрішньому розвитку реґіону, так і активним зовнішнім зв’язкам. Внаслідок природного багатства та вигідного розташування на торговельних шляхах, геополітичне становище території було бурхливим: їх землі в другій половині 10 – першій третині 11 століть мали подібну долю до сусідніх ситичів (вірогідних даних про чеське, моравське, польське володіння цими землями нема, а Володимирові Святославовичу так і не вдалося подолати опір місцевих хорватів, судячи із скупого повідомлення в літописі) і були тереном боротьби за політичну самостійність від Русі, яка в 1099 році увінчалася успіхом — військо галичан перемогло русів на Рожному полі. Довго опиралися християнізації, залишаючись язичниками. [8; 12; 17; 33; 38; 39]
Мапа городищ Прикарпаття (надав Орест Корчинський)
Вочевидь, саме стадичі та ситичі — «численні народи» (союзи племен) становили основу населення тодішньої Галичини, а самі назви, на думку Л.Войтовича, цілком відповідають землеробсько-скотарському характеру занять тутешнього населення. При тому, варто зауважити, що в Описі не згадано хорватів. Можливо, на час створення документу (820-840 роки), хорватської держави вже не було (раннє державне утворення хорватів, відоме еллінам, належало Великій Моравії десь від 860-х років) і ще не було, адже перша згадка про пізнє державне утворення міститься у доповненні англійського короля Альфреда І Великого (879-899/901) до хорографії іспанського священика Павла Орозія, що базувалося на різноманітних відомостях сучасників, зокрема добутих при дворі Арнульфа, германського короля (887-899) і римського імператора (896-899), який воював проти Великої Моравії й інших сусідніх слов’ян, де хорвати (Horoti, Horiti) фігурують як північно-східні сусіди Моравії. Підтверджується погляд, що хорвати були лиш частиною місцевого населення (етнос та навіть великий рід), якій вдалося на деякий час об’єднати різноманітні близькі слов’янські племена та створити потужну державу, знану з різноманітних писемних джерел. Після вбивства чеського князя Вацлава князем Болеславом у 929 році, його мати княгиня Драгомира втекла на схід до хорватів – за межі впливу Болеслава. Але вже з другої половини 10 століття до 979 року землі на північ до р. Буг належали державі Пржемисловичів (про східну межу чеського впливу нічого невідомо). Чи не востаннє хорвати згадані в Празькому привілеї 1086 року, який описує межі тодішнього празького єпископства, причому хорвати діляться на дві окремі групи – перші поряд з пшованами (в межах Чехії), а другі, «інші хорвати» — окремо, на сході, виходячи із контексту пам’ятки, що може вказувати на те, що й після утвердження Ростиславичів на галицьких престолах, терени, заселені ситичами та стадичами західним сусідам були відомі ще як хорватські. [8; 13; 37; 38; 39]
• Далі на схід від стадичів жили Sebbirozi, які за даними Опису мали 90 ґрадів. Це перший у ряді етнонім із загадковим суфіксом -ozi, що може вказувати на спорідненість відповідних етносів, чи хоча б на походження назв з однієї чи близьких мов (наприклад, мова інформатора). Цілком логічно припустити, що Sebbirozi жили на схід від стадичів (Й.Геррман, розташовував їх на середньому Дністрі, Б.Томенчук — південніше від нинішньої Буковини, Л. Войтович вважав, що це був густозаселений масив на правобережжі Дністра в галицькій частині території карпатських хорватів), і їхня територія примикала до торгового шляху Дністром. Топоніми та гідроніми вказують, що реґіон заселення Sebbirozi загалом збігається з пізнішою так званою Болохівською землею, принаймні, у західній її частині. Давні мапи (наприклад, Lithvania Gerard Merkator, Europae Tabula VIII Giacomo Gastsldi, Landtafel des Ungerlands) терен витоку річок Збруч, Случ, Жердь (притока Горині), Бог показують як Амадокське озеро, деякі — як дуже заболочену місцину. Ці відомості давніх картографів є вказівкою на, щонайменше, заболочену малопрохідну посічену витоками великих рік місцевість — Авратинську височину. Також у цьому терені є нагромадження подібних топонімів та гідронімів, відображених на давніх мапах: Зеборов (Зборів), Себоруч, Себровче (Збруч), Сбара, Сбарас, Сбараж (Збараж) (на картах Estas de la Couronne de Pologne..., Haute Podolie…, Qvae Podolia Palatinatus Vulgo Dicitur..., Typus Generalis Ukrainae..., Ґійома де Боплана); також на південь від Збаража на відрогах Медоборів є гора Сабариха. Подібні назви (назви річок) також відомі в інших землях, куди міґрували слов’яни з теренів їхньої етногенези: р. Себіра й оз. Сабро в Росії, ріки в Центральній Боснії. Ці назви можуть вказувати, як на давній корінь *bar (у давніх слов’ян означало «багно», «мокровиння»), так і на корінь *sbr. Враховуючи, що у мові тракійців, які залишили в цьому регіоні чимало назв (Серет, Липа, Дністер, Стир, Стрий та інші), такого кореня не виявлено, є потреба пошуків передусім в мовах населення, що проживало тут до їх приходу. Підтвердженням давності кореня є дані В.Стецюка про етноніми серб, сабір, які співставляються з великим гніздом слів різних мов зі значенням «сусід, друг, побратим»: українське сябер, сябро, білоруське сябар, болгарське сябр, сербське себар, російське себёр, литовське sebras, мордовське шабра, албанське sёmbёr та інші, що, ймовірно, належать ще до палеолітичного спадку. [4; 8; 15; 30; 33; 38; 39; 45; 46; 47; 48; 49; 50; 51]
Фраґмент мапи Ґ. де Боплана, де показано, що м. Зборів — Зеборов, р. Збруч — р. Себоруч. [44]
Через землі ймовірних себірів проходили шляхи, які сполучували Київ із Європою і були відгалуженням більш важливих шляхів, описаних у попередній частині дослідження. Зокрема, до них належать шлях з Галича через Теребовлю до витоків Бога, а звідти на Київ, а також вздовж Богу до Чорного моря через пізніші болохівські міста Межибоже, Божський, Болохово. Враховуючи історичні дані, себірів можна розмістити у межах, де пізніше розміщувалися жителі Болохівщини: верхній Бог, Случ, Тетерів; із заходу – такі прикордонні міста (знаходились за межами Болохівської землі): волинські — Вигошів, Шумськ, Тихомль, Гнійниця (Поліське), Ізяславль (Ізяслав), Острог, Дорогобуж, Сапогинь (Сапожин) та Корчеськ (Корець); галицькі — Збараж, Микулин (Микулинці), Теребовль (Теребовля), Моклеків, Звенигород (Дзвенигород (на Дністрі) або Звенигород (на Збручі)); на півночі ймовірним кордоном міг бути літописний Чортів ліс — масив між правобережжям середньої течії р. Случ і лівобережжям верхнього Тетерева; на півдні землі себірів доходили Пониззя, де із порубіжних галицьких міст згадані Каліус (Калюсик), Бакота та Ушиця (Стара Ушиця); на сході терен обмежувався верхів'ям р. Тетерева. В межах означеної території зафіксовано кілька десятків городищ, селищ і могильників. Про переважання слов'янських елементів (деякі дослідники висловлювали думки, що на пізніх болохівців могли бути суттєві тюркські, половецькі впливи, що не підтвердилося ні генетично, ні археологічно) свідчать предмети побутового вжитку, набори ювелірних прикрас (початкове переважання елементів, характерних для дулібсько-волинської спільності). Загалом, риси матеріальної та духовної культури вказують, що на населення цих земель в культурному плані вплинули з півночі волиняни (цілком логічно, враховуючи різноманітні міґрації з Волині в попередні століття), а з півдня – уличі (між 920-940 роками вони міґрували у Середнє Подністров’я). Населення реґіону довгий час боролося проти руської окупації та християнізації – серед археологічних знахідок, що стосуються пізнього Середньовіччя, у ймовірних землях себірів знайдено багато речей, пов'язаних з язичницькими віруваннями слов'ян. [10; 11; 12; 16; 26]
Мапа розташування етносів за Описом в районі Центральної Европи, на мапу нанесено для орієнтування частину стародавніх міст (реконструкція: Борис Явір Іскра)
• Далі на схід за течією Богу жили Unlizi, за даними Опису, «численний народ», що мав 318 ґрадів. Найймовірніше, це — уличі, чия назва походить від слова «угла» – «кут» (ймовірно, спочатку жили у куті — вигин Дніпра у районі порогів). В період 8-10 століть заселяли землі вздовж нижньої течії Дніпра, Південного Бугу та узбережжя Чорного моря. Уличі і сусідні тиверці довго опиралися русам, але були завойовані із особливою жорстокістю. Остання згадка про уличів датується літописом 970-х років. Побожжя та Пониззя були заселені уличами у ході колонізації 920-940 років – вони були витіснені на північ кочовиками (за поширеною версією), звідси логічно припустити, що на час написання "Опису" все ще займали терени між Дністром, Богом та Дніпром. [1; 8; 12; 16; 33]
• Десь поряд з уличами Опис згадує етнос Neriuani, які мали 78 ґрадів. Локалізація суперечлива. Б.Томенчук розмістив їх біля гирла Дністра, Л.Нідерле ототожнював їх із неврами, згаданими Геродотом (512 рік до н. е.). Близько середньої течії Дніпра Птолемей вказав етнос Nauari, а у різноплемінній армії Аттіли, за свідченням Аполлінарія Сідонія, були neurees. Можливо, вони довго зберігали свою назву, при тому, під впливом кочовиків міґрували з-над Дніпра на лівобережжя Дністра, що корелюється із даними археології про слов’янську групу пам’яток на середньому Бозі, звідки разом з уличами зрухалися далі на захід — на Збруч, в нижній течії якого відомі топоніми Ніверка, Нивра. [8; 33; 41; 42]
• Південніше від ймовірних неврян на шляху Дністром до Чорного моря були Attorozi, які за Описом мали 148 ґрадів, причому було зазначено, що «народ, найбільш розгнузданий». Черговий етнос, у назві якого є суфікс -ozi, що може вказувати на спорідненість народностей з подібними назвами у теренах Побожжя, Подністров’я та нижнього Дунаю. Локалізація цього племені спірна, але вірогідними можна вважати погляди Й.Геррмана, П.Шафарика, Л.Войтовича, В.Сєдова, що це — літописні тиверці. Ця версія добре вписується в порядок назв після уличів та неврян (неврів). Дублетом Attorozi можна вважати Aturezani, які мали 104 гради і контекстуально мали би бути в приблизно тому самому реґіоні (їх розміщували між Карпатами і Дунаєм). У межиріччі Дністра і Прута збереглися залишки декількох груп слов'янських поселень і городищ (Алчедар, Екімауци, Царьовка, Рудь та інші), що ідентифікуються з літописними тиверцями, які в тому реґіоні оселилися в 9 столітті, а їхні поселення доходили до Дунаю. На заході їхній ареал межував із землями волохів. В середині 10 століття землі тиверців були жорстоко завойовані Руссю, а з 12 століття внаслідок набігів печенігів і половців етнос зрухався у Середнє Подністров’я, де поступово змішалися з сусідніми слов'янськими племенами південної Галичини. [1; 8; 12; 17; 33; 35]
Цікаво, що на мапі Птолемея (2 століття н. е.) у пониззі Дніпра та Таврії розташовано народ Torreccade. Також варто зауважити, що епітет «турецький», яким називали поселення, городища, пов’язані з язичницьким культом на півдні Галичини (наприклад, святилище Турецька Кирниця), може стосуватися передусім не турків, а туречан/турчан, а вже у пізніші століття міг бути переосмисленим, відповідно до нових історичних умов. [41; 42]
• На південь від тиверців проживали Eptaradici, які за Описом мали 243 ґради. З усіх версій найпереконливіше виглядає версія А.Кралічека та А.Назаренка, які у назві вбачали поєднання грецького «έπτά» зі слов’янським «родичі», тобто «сім родів» — міжплемінне об'єднання слов'ян, відоме з 602 року, що разом з булгарами та іншими слов'янами з 679/680 років стали основою Першого болгарського царства. Ймовірно, проживали в Буджаку — між нижньою течією Дунаю та Чорним морем, що вписується в порядок за Описом. [8; 33]
• Далі у тексті Опису згадані чи не найзагадковіші етноніми, розташування яких, на погляд Л.Войтовича, інформатори докладно не уявляли, але знали, що вони розселені десь далі за тиверцями. А.Кралічек вважав їх наддунайськими болґарськими племенами. Як на мене, етноси із суфіксом -ozi могли бути спорідненими та проживали на близьких теренах, тобто їх усіх варто розташовувати у басейні Дністра. До них належать Uuillerozi, які за Описом мали 180 ґрадів. Також в означеному регіоні були Zabrozi, які мали 212 ґрадів і Л.Войтович пов’язував цей етнонім із етносом Saboci, які на мапі Птолемея (2 століття н.е.) розташовані на північ від Карпат і Певкінських гір, вважаючи, що стародавній етнос з якихось причин міґрував у межиріччя Пруту та Дністра. Теж в регіоні нижнього Дністра, ймовірно, були розташовані Znetalici, шо мали 74 гради. Aturezani із 104 ґрадами згадані раніше (ідентифікуються як тиверці чи їх частина). Л.Войтович вслід за П.Шафариком вважав, що Chozirozi, які мали 250 градів, це — хазари, але нічим, крім співзвучності, своєї позиції не обґрунтував, а в Описі назви одних і тих самих етносів при повторних згадках передані щонайменше подібно, при чому кількість ґрадів тотожна чи близька, тому така версія відпадає — хазари згадані пізніше, на іншому шляху. [1; 8]
3. Група племен, що проживали від окраїн Великої Моравії до Балтики вздовж відгалуження Бурштинового шляху. Починається етносом Lendizi та завершується етносом Uuizunbeire. Частина народностей на виділеному шляху відома з інших джерел, частина, на жаль, більш ніде з відомих пам’яток не згадана, тому їхнє розташування доволі дискусійне. Вказано історично-географічний порядок, з півдня на північ та з заходу на схід. На думку Л.Войтовича, дані про неї могли бути отримані від Мефодія та його оточення.
• Станом на час написання Опису на північному сході від Моравії були Lendizi – лендичі, які мали 98 ґрадів. Згідно з «Повістю временних літ», предки ляхів початково жили на Дунаї (ймовірно, території Паннонії), але через нашестя волохів переселились на Північ та осіли в басейні р. Вісла. Етнонім походить від праслов'янського слова «леда» і означав «мешканці пустощі», «хлібороб, який палить ліс». У творі Константина Багрянородного «Про управління імперією» вказано, що плем’я lеnzenionoi сплачувало Києву данину в часи реґентства Ольги – у середині 10 століття вони деякий час могли утримувати верхів’я Прип’яті і брати участь у дніпровській торгівлі з Візантією та сплачувати якусь частку Києву. Можливо, бужани, волиняни чи інші волинські племінні князівства перебували у якийсь період під їх гегемонією. У 10 столітті лендичі локалізувалися біля північних великоморавських кордонів. На півдні лендичі стикалися з уграми, що мали під протекторатом Перемишль на початку 10 століття. Східний кордон території лендичів з черв’янами проходив долиною р. Вепр, можливо, до середньої течії його лівої притоки – р. Пор, і далі додолу р. Ґораєць. Загалом, вірогідно розміщувати лендичів у Сандомирсько-Люблінській землі. [8; 17; 35]
• На південний схід від лендичів згадані Thafnezi (ймовірні таничі), що мали 257 ґрадів. Про них написано раніше.
• На північний схід від ймовірних таничів (Thadesi/Thafnezi) проживали черв’яни, згадані в Описі двічі — як Zuireani та Zeriuani. Про них написано раніше.
• Після черв’ян у цій частині Опису згадані Prissani, намагання ототожнення яких з пужичанами у Помор’ї, плем’ям Brizani, сусіднім до гаволян чи навіть пруссами хибують значним географічним “стрибком” та очевидним відривом від тексту джерела. Виходячи з локалізації сусідніх племен у контексті пам’ятки, можна вважати, що це – присяни, тобто плем’я, що живе на р. Сан. За Празьким привілеєм 1086 року імператора Генріха IV для єпископа Яромира (відображає кордони Чеської держави на другу половину 10 століття (до рубежу 980–990-х років)), тодішні межі Празької дієцезії охоплювали хорватські племена у Прикарпатті, серед яких згадані Zlasane (можна ідентифікувати як засян). Географічний контекст Опису і Празького привілею, етимологічний зв’язок обох етнонімів із Сяном та дані мовознавства дозволяють ототожнити племена засян/присян, розмістивши їх на південь від черв’ян – у верхів’ях та середній течії Сану з осередком у Перемишлі. За Описом, у них було 70 ґрадів, а в районі Перемишля – Сянока знайдено майже стільки ж городищ та поселень. Присян вказано після черв’ян, ймовірно, за принципом важливості у союзі: спочатку згадувалося плем’я-гегемон, а після нього — залежні етноси. [8; 17; 33; 38; 39]
Центром землі присян був Перемишль, який у 9 столітті вже існував. Назва Перемишля походить від Пшемисла – імені, найімовірніше, хорватського князя, адже на час написання Опису ці терени ще були незалежними від Великої Моравії (належали їй орієнтовно у 855-895 роках, а між серединою та кінцем 10 століття належали державі Пржемисловичів). В 979/981-1031 роках за ці терени тривала боротьба між Польщею, уграми та Руссю, а з 1084 року на престол Перемиського князівства сів Рюрик з Ростиславичів, які на чолі об’єднаного війська галичан в 1099 році перемогли руське військо на Рожному Полі, здобувши Галичині незалежність від Русі. На основі говорів присян виникає надсянський діалект, що є підтвердженням етнічної спадкоємності та окремішності, а межа його поширення може вказувати на орієнтовний ареал проживання стародавнього етносу. [8; 33; 39]
• Після присян у Описі згадано етнос Uelunzani, яких польські історики намагалися пов’язувати із поморським містом Волин. А.Новосельцев зауважив, що у 9 столітті у Помор’ї не існувало Волина (на середину 9 століття місто приморських волинян називали Юмна, пізніше – Юлин). Волиняни згадуються в «Повісті временних літ» в іменному списку племен Русі на початку повісті, де ще немає літочислення, в частині до приходу Рюрика. Арабський географ аль-Масуді (черпав інформацію про східних слов’ян від ал-Джармі та Харуна ібн Ях’я, які звільнилися з візантійського полону, відповідно, у вересні 845 року та близько 900 року, а їх інформація стосується 840–880-х років) у 947 році повідомляв про племена «валінана» і «дулаба» (в історичній літературі прийнято вважати волинянами і дулібами): «З цих племен одне мало колись у давнину владу над ними, його царя називали Маджак, а саме плем'я називалося Валінана. Цьому племені у давнину підкорялися всі інші слов'янські племена; бо (верховна) влада була у нього, та інші царі йому корилися...». Руські літописні та арабські відомості, зрештою, як і топоніміка, дають підстави вважати, що Uelunzani — волиняни — є східнослов'янським плем'ям або племінним союзом (вірогідні погляди В.Сєдова, Л.Войтовича з цього питання зазначені при розгляді бужан) та локалізувати їх на території Волині. За даними Опису, мали 70 ґрадів. Станом на кінець 10 — початок 11 століття волиняни відомі в басейні верхньої течії Західного Бугу і поблизу витоків Прип'яті. Головними містами були Волинь, Зимно. У 979/981 році київський князь Володимир Святославич захопив Червенські гради, приєднавши заразом Волинь до Русі, а у 988 році посадив на князювання у Володимирі-Волинському сина Всеволода, утворивши Волинське князівство. [8; 16; 17; 27; 28; 33; 38; 39]
• На північ від волинян згадані Bruzi, тотожність яких з прусами виглядає цілком вірогідною. В Описі сказано, що їх «усюди більше, ніж від Еніса до Райну», що може вказувати на незначне поширення прусів на великій території Східної Європи (можливо, якійсь міґрації), а в згаданих теренах — велику щільність їхнього населення. Що й не дивно, адже між середніми течіями Вісли та Німану до Балтійського моря була їхня батьківщина. Пруси — не стільки етнонім, скільки екзонім для населення південної Балтики, яке було доволі строкатим в мовному й етнічному плані, але відрізнялося від сусідніх племен спільністю вірувань і матеріальної культури. Частина прусів (ятвяги) довго опиралися польському, руському та німецькому завоюванню, а також християнізації. [1; 8]
• Недалеко від прусів на Бурштиновому шляху Л.Войтович розмістив загадковий етнос Uuizunbeire. Якщо відкинути всі фантастичні та нелогічні спроби розташування, то заслуговує на увагу варіант локалізації в районі Візни над Нарвою, найкраще підходить і з погляду назви (uuizun – візна, bei – при, коло, біля), спотвореної в німецькій передачі. [8]
4. Група племен, що проживали на сході Європи. Починається етносом Caziri та завершується етносом Ungare. Частина народностей на виділеному шляху відома з інших джерел, а частина, на жаль, більш ніде із відомих пам’яток не згадана, тому їхнє розташування доволі дискусійне. Вказано історично-географічний порядок, зі сходу на захід.
• Чи не найсхідніше від творця Опису проживали Caziri, яких впевнено ідентифікують з хазарами. В південно-східній Європі вони проживали в 4-11 століттях, а з середини 7 століття підкорили частину болгар, кавказькі племена й племена слов’янські — сіверян, полян, в’ятичів та радимичів по Дніпро на заході, створивши Хазарський каганат, першу державну формацію на сході Європи. Захистили Східну Європу від проникнення арабів. На території Хазарського каганату відносно мирно співіснували юдаїзм (провідна верства), іслам, християнство та слов'янське язичництво. 835 року за допомогою візантійських будівничих на Дону збудовано укріплене місто Саркел, де було багато руських, хазарських, грецьких, іранських і середньоазійських купців. За даними Опису, хазари мали 100 ґрадів. Внаслідок пролягання значних торгових шляхів, цей регіон став тереном боротьби між сусідами, сила яких зростала: в кінці 9 століття печеніги зі сходу та руси з півночі значно ослабили Хазарський каганат, а похід князя Святослава Ігоревича 964-965 років завдав йому остаточного удару. Остання літописна згадка про хазарів датується 1079-1083 роками і стосується Тмутороканського князівства. [8; 25; 33; 34]
• Наступним в Описі згадано етнонім Ruzzi. На погляд різноманітних авторів, тотожність Ruzzi з русами беззаперечна. Л.Войтович вважає, що Русь і руси – це Київський каганат, який виник невдовзі після завоювання полян варягами, чия влада замінила хазарську зверхність. Орієнтовно на початку 860-х Аскольд займає Київ, у Літописі руському його вважають членом дружини русів, які під проводом Рюрика орієнтовно в той час прийшли у Ладогу з південної Балтики. Їхнє перебування на землях Русі, очевидно, й підтверджує створений у 9 столітті «Опис градів і земель на північ від Дунаю». Після Caziri (хазарами) і перед Ungare (угорцями), які тоді кочували у Приазов’ї, руси та їх супутники згадані як «Ruzzi. Forsderen. Liudi. Fresiti». Об’єднав назви «Forsderen. Liudi» в одну Й.Геррман, за версією якого, «Forsderen Liudi» – «Erste Leute», «Vorderste Leute» чи «Fuhrendes Volk» – це «перші, керівні люди». У такий спосіб, на погляд Л.Войтовича, підкреслювалася зверхність русів у Київському каганаті. Подібний погляд мають І.Мицько та автор дослідження. С.Закшевський поєднував Fresiti та wariazi, а його погляди знайшли підтвердження у сучасних дослідженнях історичних процесів на півдні Балтики, лиш із тією заувагою, що фризи не були варягами, але обидва етноси мали керівників із однієї династії, зокрема легендарного Рюрика, який за походженням був шляхетним варягом, але вихованим при королівському дворі данів (його батька, герцога Ґодліба, вбили під час походу на слов’янський ґрад Рерік) і як наділ отримав землі у Фризії, звідки його вигнали. Після поневірянь та розбійницьких походів, Рюрик начебто на запрошення місцевого віча опинився у Ладозі і звідти почалася експансія на інші східнослов'янські землі. Разом з варягами також прийшли фризи, що підтверджується різними джерелами, в тому числі і Описом. [8; 19; 21; 33]
• Неподалік русів згадано етнос Serauici. Якщо відкинути цілий ряд необґрунтованих версій, можна прийняти як вірогідні версії К. Цейсса та Л.Нідерле, які ототожнювали Serauici з сіверянами, що з огляду на контекст Опису виглядає обґрунтованим. Сіверяни платили данину хазарам у 9-10 століттях, а в 907 році за князя Олега були приєднані до Русі. Востаннє сіверяни згадуються літописом у 1183 році. Враховуючи порядок назв, ймовірно, уже на час написання Опису були під владою русів. [8]
• Наступними на торговому шляху, ймовірно, південніше сіверян, були Lucolane, які розміщувалися на теренах так званого Лукомор’я в гирлі Дніпра. [8; 19]
• Ще південніше в степах коло Дніпра згадано етнос Ungare, що ідентифікуються з уграми, які в середині 9 століття ще перебували десь поблизу чорноморського узбережжя. Вони з басейну Нижньої Ками в I тисячолітті міґрували в причорноморські та приазовські степи і були під владою хазар і булгар. Угри взяли участь в болгаро-візантійському конфлікті 836-838 років. У 896 році внаслідок тиску печенігів під проводом Арпада і Курсая вони перетнули Карпати (за «Gesta Hungarorum», перед переходом угорський правитель довгий час гостював у хорватського князя в Галичі, де, ймовірно, домовлялися про співпрацю, яка тривала віками), розбоями зайняли Трансільванію, Паннонію, сьогоднішні землі східної Австрії і південної Словаччини, долучилися до занепаду Великої Моравії. [8; 38]
5. Група племен, що проживали в центрі Європи, в межах Великої Моравії. Починається етносом Vuislane та завершується етносом Golensizi. Частина народностей на виділеному шляху знана з інших джерел, а частина, на жаль, більш ніде із відомих пам’яток не згадана, тому їхнє розташування доволі дискусійне.
• Ймовірний мандрівник-інформатор автора Опису, мабуть, починав свій шлях з Кракова, в околицях якого були Vuislane — вісляни, які з 7 століття проживали в Малопольщі (верхня Вісла з притоками Ніда, Нідиця, Камінна, Дунаєць, Раба, Скава, нижній і середній Віслок, нижній Сян). На початку 9 століття вісляни створили державу з центрами в Кракові, Сандомирі та Страдуві, а десь з 855 року включені до Великоморавії і змушені прийняти хрещення. За даними Ібрагіма ібн Якуба ал Ізраїлі ал ат-Туртузі, який у 965–966 роках бував у слов’янських землях Центральної Европи, держава чеського князя Болеслава І Жорстокого простягається “від міста Фрага до міста Кракова”. А в кінці 10 століття землі віслян були завойовані полянами й включені до складу Польщі. [1; 6; 7; 8; 17]
• На захід від віслян були Sleenzane. Плем’я локалізується на верхній Одрі, в околицях р. Сленза (Slęza) та гори Сленз (Slęz; звідки назва) – в Нижній Сілезії аж до міста Вроцлав і відоме як слензяни, шльонзаки. За Описом, мали 15 градів. В 9 столітті були підпорядковані Великоморавії, а з 990 року – Польщі. З часом склали основу сілезців. [1; 5; 6; 8]
• Дальше на захід розташовувалися Lunsizi (лужичі), які проживали на території Нижньої Лужиці в річищі Спреви i Ніси Лужицької, північніше мільчан. Належали до сорбських племен і є предками нижніх лужичан. В 870—920х роках жваво будували оборонні міста у зв'язку зі зростанням загрози франків. За даними Опису мали 30 градів З 932 року були під владою німців, у 1002—1031 роках належали до Польщі. [6; 8]
• Поряд з лужичанами у Нижній Лужиці проживали Dadosesani, відомі між нижньою течією Бобру та середньою течією Одри в районі сучасних польських міст Ґлоґув і Шпротава. Під 1000 та 1015 роки дядошани згадані Титмаром як Diadesisi, у Празькому привілеї 1086 року як Dedosize. Входили до складу племінного союзу слензян, мали 20 градів. [6; 8]
• На південь від лужичів проживали Milzane, міста яких локалізуються на захід від Ґвізди і Лаби у Верхній Лужиці, населяли марку Мішна (Мейссен) у Саксонії. Мільчани входили в союз сорбів, разом з далемінцями, лужичами та іншими. Також відомі з Празького привілею 1086 року. За Описом, мали 30 ґрадів. Є предками верхніх лужичан. [6; 8]
• Також, ймовірно, у Верхній Лужиці у верхів'ях річки Ніса Лужицька в районі сучасного польського міста Згожелець проживали Besunzane, які мали два ґради. Локалізація ґрунтується передусім на вказівках про розташування сусідніх племен. Подібно, десь між лужицькими та чеськими етносами знаходилися Uerizane, що мали 10 ґрадів. Їх ідентифікували як wkrzani, або ж розміщували на р. Варті, та без належного обґрунтування. [6; 8]
• До чеських етносів, ймовірно, належать Fraganeo. За К.Цейссом, це – пражани, тобто жителі Празької землі, адже Ібрагім ібн Якуб ал Ізраїлі ал ат-Туртузі писав про місто “Фраґа”, маючи на увазі Праґу. За П.Шафариком – fergunna (Hercynia silva – збірна назва смуги гір і лісів від витоків Дунаю до Карпат, радше Крушні гори), при тому, що відоме ґотське fairguni – гора, узгір’я, тобто, мова може йти загалом про горян. За Описом, мали 40 ґрадів, дані збігаються з відомостями про етнос Marharii, що може вказувати на дублет. [6; 8; 17]
• На схід та північний схід від пражан знаходилися Lupiglaa. Найбільш обґрунтована локалізація – Ґлупчиці (Głubczyce) у Верхній Сілезії в басейні рік Одра, Особлонґа і Страдунь. В інших джерелах згадується у 1107 (Glupcicih), 1131 (Glubchiz) роках. За Описом, мали 30 градів. [6; 8]
• Далі на схід проживали Opolini – ополяни, що локалізуються у верхній течії Одри в районі міста Ополє. За Описом, мали 20 градів. Неподалік, на території Верхньої Сілезії біля витоку Одри, на південний схід від Єсенік і до Північно-Заходу від витоку Вісли проживали Golensizi, що мали 5 ґрадів. [6; 7; 8]
Окремо у Описі згадані:
• Sueui, про яких сказано, що “не народ, а напівнарод”, ймовірно, тому, що це була збірна назва населення поліетнічної Східної Німеччини на початку I тисячоліття. Можливо, за історичною традицією, й майже тисячу років опісля деякі народи реґіону називали свевами.
• В межах імперії франків, по сусідству з Великою Моравією проживали бавари, названі Beire. В Описі зазначається, що вони “не називаються баварами, а боярами від ріки Боя”. Були германізованим галльським плем’ям бойїв – Boii, частина яких осіла у Баварії, Богемії, Бойківщині, назви яких походять від етноніму.
Замість висновків. Мапа ймовірного розташування племен, за даними Опису (реконструкція: Борис Явір Іскра).
Післямова. Доволі цікавими та продуктивними можуть бути паралелі інформації з Опису та стародавніх мап. Можна припустити, що прикарпатське плем’я, передане Птолемеєм як arsyete і розміщене на північ від Карпат та Дністра, частково зберегло свою етноназву і укладачам Опису було відомим як Sittici, втративши за віки ймовірний префікс ар- та отримавши властивий слов’янам патронімічний суфікс -ичі. Меншу подібність у назвах, але таку, яка зацікавлює, мають Птолемеєві stauani (дослідники розміщують їх у верхній течії Бугу та навіть вказують на передачу одного й того ж значення етнонімів ставани та славени) та Stadici з Опису (йдуть за Sittici); також nauari (на мапі – за порогами Дніпра на лівому березі) і Neriuani (в Описі – йдуть далі на південний схід за Unlizi), torreccade (на мапі між нижньою течією Дніпра та Кримом) та Attorozi (йдуть далі на південний схід за Neriuani), bessi (на мапі – на північ від Карпат) та Besunzane (десь в карпатському реґіоні за Описом). Як Птолемей, так і складач Опису могли зробити деякі помилки у відтворенні назв племен (історична традиція, складність передачі чужої мови на письмі чи інші причини), або у приблизному розміщенні (особливо, якщо самі не бували в тих краях, а писали з переказів), тому існує ймовірність, що співзвучні назви племен, які ще й були розташовані в одному реґіоні, можуть бути назвами одного і того самого племені, яке дивним чином зберегло етноназву. [1; 9; 32; 41; 42]
Чи може бути, аби етнос протягом століть і навіть тисячоліть зберіг назву? Може. Прикладів вдосталь: на тій же мапі Птолемея містяться Venede (так тисячоліттями називали слов’ян германці та фіно-угри), на інших мапах майже того часу є Varini (відомі через тисячу років в тих же краях як варини/вагри), Rugii (відомі в тих же краях як руґи, руяни) та інші. [21; 22; 43]
Наскільки такі припущення є вірогідними, можуть показати більш детальні дослідження, зокрема з порівняльної антропології, генетики та мовознавства. Тим не менше, до всього, що приходить до нас із сивої давнини, варто бути дуже сумнівним, адже зараз важко встановити, як було насправді, тому все вище викладене – теорії, які потребують перевірки, доповнення, виправлення або ж, звісно, прийняття такими.
Джерела:
1. Bavorsky geograf – prva pisomna zmienka o Nitrianskych Slovenoch
2. Gerard Labuda, Mieszko I, Ossolineum 2002
3. Zofia Kurnatowska, Początki Polski, Poznań 2002
5. Slavic tribe Slezans mentioned as Sleenzane in Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubii 845 AD
6. Tyszkiewicz L. A. Słowianie i Awarowie. Organiacja plemienna Słowian. — Wrocław: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 2009. — S. 164.
7. Początki państwa Opolan.
8. Войтович Л. «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи IX ст. // Український історичний журнал. — К.: «Дієз продукт», 2009. — Вип. 5, (№488). — 241 с.
9. В.Д.Баран, Д.Н.Козак, Р.В.Терпиловський. Походження слов'ян. – К.: Наукова думка, 1991
10. Стаття “Болохівська земля» в "Енциклопедичному словнику Ф.А.Брокгауза та І.А.Єфрона”
11. М.Дашкевич. Болоховська земля та її значення в Російській історії. Епізод із історії Південної Русі в ХІІІ і XIV століттях. — К., 1876. — с. 8-9, 12. (рос.)
13. Конча С. Білі хорвати і населення українського Прикарпаття у ІХ–ХІ ст. // Українознавство, №15/2011
14. О.Корчинський. Ранньосередньовічне місто на верхньому Дністрі. // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Вип. 12. 2008. С. 267-282.
15. Крищук М.М. Топоніміка Тернопільщини. Навчально-методичний посібник. – Тернопіль, 2008. – 200 c.
17. Ляска В. Між Прагою, Києвом та Ґнєзно. Zeriuane/zuireani "географа баварського”: до проблеми етнопотестарних структур Волині у ранньому Середньовіччі // В.Ляска / Княжа доба: історія і культура. – 2014. – Вип. 8. – С. 9-72.
18. Рада Михайлова. З політичного, етнодемографічного та культурно-мистецького життя літописної Болохівщини. // Художня культура. Актуальні проблеми. Збірник наукових праць. — 2008. — Вип. 5. — с. 315–316.
19. Ігор Мицько. Генеалогічне дерево наших найдавніших правителів.
20. Норики и венеды (Тацит, Плиний, Клавдий Птолемей).
21. Андрей Пауль. Англы и варины: судьбы двух народов.
22. Андрей Пауль. Балто-славянские реликты на южном берегу Балтики.
23. Андрей Пауль. Варины, которых называли ободритами.
24. Андрей Пауль. Славянские племена Германии в "Орозии короля Альфреда"
25. И.В.Пименов. Анализ «Баварского Географа».
26. И.П.Русанова, Б.А.Тимощук. Языческие святилища древних славян. – М.: «Ладога-100», 2007. – 304 с.
27. Русанова И.П. Славянские древности VI-VII вв.. — Москва: Наука, 1976.
28. Седов В.В. Славяне: Историко-археологическое исследование. — Москва: Языки славянской культуры, 2002. — (Studia Historica).
30. Томенчук Б. Баварський Географ і річкові шляхи та ґради в геополітиці середньовічної Європи // Карпати: людина, етнос, цивілізація. Науковий журнал. — 2009, № 1
31. Топонімічний словник України. З.
32. А.Д.Удальцов. Племена Европейской Сарматии II в. н. э. // Вопросы этногенеза, - No 1, 1946, с. 41-50.
34. Хозари. Малий словник історії України / відпов. ред. Валерій Смолій. — Київ : Либідь, 1997.
35. Шамбаров В.Е. Русь: дорога из глубин тысячелетий. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2002. – 448 с.
36. Борис Явір Іскра. Галичани — західні слов'яни?
40. Борис Явір Іскра. Старий Рогатин і загадкові городища.
Мапа за Птолемеєм:
41. Ptolemey Merkator. Europe map VIII Keln 1584.
42. Первокарта (Карта созданная по Географии К.Птоломея).
Мапа за Тацитом:
43. Ancient_Germania_-_New_York,_Harper_and_Brothers_1849
Інші мапи:
44. "Спеціальний і докладний план України" Ґійома Левассер де Боплана.
45. Lithvania Gerard Merkator.
46. Europae Tabula VIII Giacomo Gastsldi.
48. Estas de la Couronne de Pologne...
49. Haute Podolie...
50. Qvae Podolia Palatinatus Vulgo Dicitur...
51. Typus Generalis Ukrainae...