Підготова до "Вечора Лемківської Ноші"

З українського життя

 

Позавтра "Вечір Лемківської Ноші" в Сяноці. Нині ж останнє засідання комітету пань, що цей вечір підготовляє. Між іншим, мушу зрадити, мені одному з небагатьох зрештою представників чоловічої половини людського роду припала почесть бути "міністром" пропаґанди того вечора.

 

Сьома година ввечорі — час засідання. "Co страхом", та одночасно з вірою, що якось воно буде, ступаю по сходах домівки УДК, щоб узяти участь в останній вогневій пробі, в останньому засіданні.

 

Зараз таки на сходах стрічає мене привітаннячко, гей камінь:

 

— О-о-о! Ви ще тут? Ви мали...

 

— Але ж, пані добродійко, я не міг, я... рішуче не міг, я... — пробую якось виправдатися.

 

— Ви нас зводите — падає, як слова обвинувачення, докір одної з членок комітету.

 

— Та, далебі... — знову пробую.

 

— А, бо ті мужчини всі такі — приходить із поміччю першій друга пані з комітетових. (Боже, які ті всі жінки солідарні, коли йде їм про те, щоб нам, мужчинам, сала за шкуру заляти!).

 

— Вибачте, я вже їду... Завтра вранці... Втніть мені голову, як цього не зроблю. Вже йду додому приготовитися на завтра.

 

Мені ж навздогони:

 

— Бо ті мужчини...

 

— Ех!

 

*

 

В теперішніх часах, часах війни, все зраціоналізоване, все під міру ніби. Тимчасом дрібний дощ сік усю ніч з четверга на пятницю таки без усякої міри, як за добрих передвоєнних часів.

 

Ранок. Доходить девята година. Вибігаю з помешкання мого шефа, якому залишив записку. На ній чорне на білому: У справі "Вечора" їду до Романова, з Романова до Вомпушової та Дошної, а як треба буде, то ще до Вислічка, щоб провірити стан приготувань до "Вечора" й попривозити людей.

 

На зупинці Сянік-місто чекають аж дві представниці комітету пань. Спиняюся в бігу немов звірина перед пасткою.

 

— А, ми гадали, що ви не поїдете — це так на привітання.

 

— Але ж... — і біжу до каси, бо поїзд, слава Богу, вже на закруті.

 

— Памятайте на наступній зупинці голову вихилити з вікна. Там має ждати і з вами поїхати ще одна пані. Вона вам поможе, — це ніби на прощання.

 

— А як же — думаю. — Ледви вдалося чоловікові якось вихопитись, а тут тобі... Щоб мене тягнули за вуха, голови не виставлю, хоч би там мала дожидати сама Афродита. Геть з жіночим терором!

 

Наближаємося до того нещасного перестанку, згинаюся вдвоє та зливаюся водно з найтемнішим кутом ваґону.

 

Ну, проскочив якось щасливо... Ух! Наша горою.

 

Іду. Земля гей би шкуру скидала лаптями. Щораз більше на ній чорних плям, крізь які, мов та посока спливає струмками вода. Холодно. А тимчасом клубляться при землі сиві хмари. Хіба ж то знову падатиме дощ?

 

— Добрий Стрибоже, — бурмочу собі, — понаганяй но вітрів, своїх онуків, щоб хмари порозганяли. Хіба ж не даси мені змокнути, мов курці, в дорозі.

 

*

 

Романів, а властиво Вороблик. До міста більше ніж чотири кільометри. Користаю з запросин одного з фірманів та займаю місце на його "повозі", на якому вже сидить невеличкий чоловічок. Візник впевняє, що "зараз" їдемо, тільки мусимо ще підождати на краківський поїзд і преспокійно продовжує з незнайомим почату розмову.

 

До моїх вух долітають деякі слова з їхньої розмови, як: ковбаса, скринька, Краків, солонина, врешті фірман, звертаючись до мене, каже:

 

— І скажіть самі, пане, що він з того має? — вказуючи одночасно привудженим від папіросок пальцем на мого принагідного товариша подорожі, якого лице мало вигляд якщо вже не мученика, то в кожному випадку нещасної людини. — Приїздить тут щотижня з Кракова, купує дещо з харчів. Хоче чоловік якось жити. Тим часом уже тричі не довіз товару.

 

Чоловічок хитав при цьому ввесь час сумно головою, мовляв, візник правду говорить, а цей дальше падькався над недолею того "добродія" людства. Нарешті прийшов поїзд із Кракова.

 

*

 

Столиця вітрів — Романів. Часу в мене небагато, то ж біжу до поблизького ресторану, на якому видно напис: "Український ресторан".

 

— Цо пан позволі — ґуляшек, чи яєчнічке? — відповідають мені на запит, чи не можна б було дістати щось зїсти.

 

Та хай буде "ґуляшек". Хвилина й прямую до волосного уряду в Романові. Потрапив якраз впору — на сесію солтисів. Ще пів години й я чимчикую зі солтисом до Волтушової. До Дошної подав дошнянським солтисом листа.

 

Переходимо крізь Романів-живець, що вражає немило своїми деревляними, почорнілими від дощу пансіонами та темним густим чатинним лісом, що тягнеться обабіч дороги.

 

Солтис показує мені дім, де жив свого часу Апостольський Адміністратор Лемківщини, бл. п. о. д-р. Масцюх.

 

Дорога, хоч прикра, не довжиться. Солтис — чоловік бувалий; був у Бразилії, Арґентині й Уруґваю. Тимто й я не отямився, як перейшли ми через доволі стрімку гору й опинилися у Волтушовій.

 

Волтушова, як здебільша й усі гірські села, невелика, ледви 27 хат. Заходимо до хати. Незабаром дещо людей посходилося. Пояснюю їм ціль мойого приходу. Зрештою люди знають уже про "Вечір". Повідомила їх про це учителька з Дошної. Прошу, щоб попередягалися в свою давню ношу, що ще де-не-де по скринях находиться. Жінки отягаються так, що солтисовій жінці довелось одягнути таки в свій власний одяг одного з парубків.

 

Хвилина, й передо мною молодиця. Все, почавши від "фаселика" на голові, а скінчивши на "кирпцях" — мов з голки. Та що ж з того, коли люди чомусь отягаються, а тут уже вечір за плечима. Ночувати нема де. То ж раджу їм, щоби прийшли до поблизької Дошни, відкіля разом із дошнянами поїдуть до Сянока. До Вислічка вже не йду: це й пізно, а зрештою там також одягаються, як і в Волтушовій і Дошні. Отже нема потреби.

 

Прощаюся з людьми й іду до Дошної. Дорога препогана, та все ж іще було видно, як прийшов.

 

П-ню учительку застав дома. Тепла хата, привітний усміх, теплий чай, а врешті запевнення, що пятеро людей приготованих на завтра до виїзду — поправили мій гумор так, що я майже веселий сідав на фіру, що мала мене відвезти до Романова на стацію.

 

*

 

Стація. Поїзд, як звичайно, на годину спізнений. В ждальні людей небагато. Він і вона, якась стара жінка й я. Вона майже з подиву гідною скорістю їсть цукорки, які раз-у-раз витягає зі здоровенної паперової торбини, їсть та щось шепоче до нього.

 

Стара жінка підноситься поволеньки з-під печі та підходить до них. Просить милостині. Вони заскочені. По довшій промові врешті обдаровує жебрачку дрібним грошем. "Промова" за десять золотих — поміч за десять сотиків. Дивні ті люди.

 

А в сусіднім буфеті дужий чоловічий голос оббивається об стіни. Не знаю, чомусь пригадалася мені в цій хвилині пісня коваля Бассіма:

 

"Там на небі честь Аллаху,

На землі не знаю страху..."

 

Лунає спів, аж дріжить нафтова лямпа в ждальні.

 

*

 

Нарешті приїхав поїзд. Втомлений сідаю в куток ваґону й вдивлююся в огненні орнаменти, виписувані на чорному тлі неба тисячами іскор із паровозу. Коби ближче до Сянока та до ліжка. Завтра дожидатиме мене йще трохи праці...

 

[Краківські вісті]

20.02.1941