Лех не коловся. А ти?

 

Владислав Фрасинюк — леґенда опозиції в ПНР. 1954 р.н. Автомеханік, водій вроцлавських автобусів. Керівник нижньосілезької «Солідарності». Сидів від жовтня 1982 до липня 1984 р. — за «спробу повалення ладу» — і від лютого 1985 до липня 1986 р. Учасник Круглого Столу. Депутат трьох перших каденцій Сейму, був лідером Unii Wolności [Унії Свободи]. В 2006 р. президент Лех Качинський відзначив його Великим Хрестом Ордену Відродження Польщі за видатні заслуги в діяльності у справі демократичних змін в Польщі. Нині є підприємцем, керує транспортною фірмою.

 

Кіщак пише історію з-за гробу і, певно, сміється, бачучи, як політики танцюють під його мелодії.

 

Реакції неприхильних до Валенси людей — це «комплекс неприсутності». Не було їх, коли треба було воювати, тому сидять, читають про чергові лекції Леха і матюкаються про себе: «Що, курва? Цей дурень без школи, звичайний електрик — герой? А я не показав себе — я, абсольвент шкіл та інституту? Ну, хтось мусив тому Валенсі помагати. Певно Кіщак з апаратом безпеки!».

 

Оті всі документи мають бути зверифіковані і перевірені. А тим нетерплячим, які відразу кидаються квитувати Леха, я пропоную поквитувати своє сумління. Чи перейшли ви хоч раз «стежку здоров'я»? Мали справу з есбецією і виявили мужність і відвагу?

 

— Більшість сиділа тихо. Або робила в пелюшки.

 

— А при мені есбек брав пістолет, перезаряджав і казав: «Ви, Фрасюнюку, були-сьте у війську, то знаєте, що це остра амуніція». А потім приставляв мені до голови. Або показував знимки дітей і повідомляв, що оце якраз хтось їде їх ґвалтувати. Тому, хоч і ніколи не вірив у цю співпрацю Леха, я здатний — якщо він справді щось там підписував в 70-х роках — це зрозуміти.

 

Я пам'ятаю, як до офісу, в якому ми тепер розмовляємо, прийшов якось колишній робітник з вроцлавської Фабрики токарних автоматів [FAT]. Каже, що прийшов від імені більшої групи тих, що страйкували і кіптіли в стані воєнному, і просить, щоб їм я засвідчив, що після 13 грудня діяли на користь держави. Бо хочуть собі це зарахувати в стаж роботи.

 

Я питаю, чому не підуть до IPN'у. А він — що бояться. «Чого?» — я питаю. А він мені на те — що його затримали під час пацифікації FАТ'у. Виладували їх в залі комендатури на Луговій. Тлум, тиснява. Раптом до того залу заходять два бики і як не почнуть пердолити перших двох скраю. Не його, якихось інших.

 

Товчуть їх і товчуть, кров ллється по підлозі. Закінчили, вийшли, заходить мундировий і вичитує прізвища. Мій відвідач йде на допит. Есбек вже чекає і — як ніби ніц такого — ґречно питає: «Закуриш»? Він — що не палить. На це есбек як його в морду завалить — і відразу: «Ще ми не почали, а ти вже, курва, брешеш? Що ти, трудяга, і не куриш»? Ну то взяв папіросу. А есбек — що тут ся не курить, геть на коридор! На коридорі чує, що тут палять тільки офіцери, а він має пердолити до клітки в кінці коридору. Ну то пішов до цієї клітки. «Владку, я з'їв цю папіросу, так я боявся. Бо там всюди на стінах кров і волосся. Може, тільки щоб настрашити. І донині я не знаю, що підписував. А щось давали. Та клітка досі мені сниться».

 

Тому, як нині якийсь гнояк каже: «Слабак, я би не розколовся», то мене заносить. Може би й не розколовся, але тоді — не став до боротьби, не показав, на що здатний. То хай тепер краще не відкриває писка. Бо нічого не знає про ті часи. Барчево — це не був заклад відпочинку робітників. Ленчиця — це не був заклад відпочинку. Нині я собі можу жартувати, що це було запліччя ПНРу. Але нікому того не зичу.

 

— Валенса з 43-го. В 1970 році мав 27 років і був простим робітником у великому чужому місті.

 

— А на вулицях стріляють у робітників! Є документи, фільми, можна побачити, що тоді в Ґданьську робилося! В комісаріатах катували людей, а не було КОR'у, адвокатів, підпільної преси, контактів із Заходом. І хтось сьогодні засуджує, що ті хотіли каліцтва уникнути? Що сім'ю захищали?

 

Сімдесятих років не пам'ятаю, але воєнний стан — так. Я знаю, скільки колеґ підписувало і чому. Навіть у моїй справі. Один мав відвагу і в суді визнав, що підписав, бо його били, а другий відваги не мав і до кінця життя буде жити з тавром фацета, який доносив на Фрасинюка, яке йому приліпила підпільна преса. А я не маю на фацета жалю. Я читав потім ті документи і знаю, що казав все, що хотіли, тільки би перестали бити.

 

Або «жовніри прокляті». Адже 90 відсотків з них свідчило в слідстві! І є героями, ніхто не має претензії, бо всі розуміють, що їм робили.

 

Знаємо про себе стільки, скільки досвідчили. Тому робити велику сенсацію зі справи «Болька» без знання контексту часів, за яких мав би дати себе зламати, — це звичайне скурвисвинство.

 

— Коли вперше почули, що Валенса міг щось підписати?

 

— Не знаю. Але завше ставав на його захист. Як зачали з'являтися ці чутки, я вже мав за собою «стежку здоров'я» і знав, що легко не буває. Бачив людей, які не зламались на слідстві, то заламували їх в криміналі. І тюрма вчить покори. Показує наші слабкості.

 

Як прийшла перша амністія, то я був єдиний, хто не підписав лояльки. Не тому, що я був якийсь зух. Так, на ґеца. А вони мене відпустили! Стільки і стільки мусили дістати милість, а я просто був останнім, що став перед пенітенціарним судом, пройшло на фарт.

 

Як вийшов до колєґ, то ті тільки очі в черевики вбивали. А я їм не мав того за зле. Давали тобі багато документів: «Тут підпиши, тут і ще тут. І ще тут, а за пару годин ти будеш вдома з жінкою, з дітлахами». Або клали пусту картку і просили тільки про одне — щоби на ній підписався. То що, ти б не підписався? Якщо за цю базгранину мали зняти два–три роки з вироку?

 

Я пам'ятаю колєґ з Любіна. 1982 рік, сам розпал воєнного стану, стратегічний Мідний басейн, а вони роблять велику маніфестацію в місті. Пройшли в тюрмах через такі тортури, що коли потрапили до Військової прокуратури у Вроцлаві, то та почала справу щодо побиття! Всі вийшли з того зі свідоцтвом про каліцтво, багато — першого ступеню. Але як впала комуна, жоден не подав до суду.

 

— Чому?

 

— Бо боялися, чи чогось випадково не підписали. Їх так катували, що нічого не пам'ятали.

 

— Валенса, навіть якщо заплутався, то пізніше тисячекрат цю помилку відпрацював.

 

— І думаю, що ті всі, що нині так на нього плюють, усвідомлюють це. Знають, що в 80-х роках був незаплямований і нема найменшого доказу, щоб тоді співпрацював з апаратом безпеки.

 

Він був противником великої профспілкової організації. Колись я спитав: «Леху, чому»? А він на те: «Владку, беру тих, в яких можемо бути впевнені, хай навіть не цілком. Ті, на котрих ми можемо опертися, — це виключно ті, які ризикнули і страйкували в серпні 80-го року. Ті, що записалися після 1 вересня, — то ніколи не знаєш, з яких мотивів. Ніколи не знаєш, чи хтось не наказав їм».

 

— Власний досвід з 70-х років навчив його обережності?

 

— Тепер я впевнений в тому.

 

Лех був холєрно недовірливий. Протягом 16 місяців «карнавалу», між серпнем 80-го і груднем 81-го, саме він був з нас найобережнішим. Безупинно боявся провокації, аґентури, мало кому довіряв.

 

Ми, молоді, ми сприймали це просто як манію, параною. А потім прийшов воєнний стан і його вивезли до Арламова. Лишився повністю сам. Цілий апарат тиснув на нього, щоб заламався. Але ся не зламав! Чи так поводиться аґент?

 

— Професор Анджей Фрішке говорив, що якби Валенса тоді співпрацював, то  в якийсь же спосіб підтримав би воєнний стан.

 

— А коли б не хотів, то безпека використала б ті папери, які на нього мала! І зняли би цю справу з голови. Це був час, що щось такого нас би вбило. Все б завалися! Не було б жодного підпілля, бо есбеція мала в пальцях діячів, які — як почали їх витягати з будинків, вивозити, інтернувати — відразу були готові йти на угоду. Погоджувалися бути тою другою шерегою «Солідарності», яка підтримає воєнний стан, тільки б вернутися домів.

 

Я знаю прізвища цих людей, але ніколи їх не видавав. Бо знаю, що кожен має свій поріг витривалості. А Валенса був тоді нашим маяком. Сам собою захищав честь «Солідарності».

 

— Найкращий доказ того, що Кіщак ним не керував.

 

— Очевидно. Бо якби шантажував Леха, ніколи не допустив би до такого витоку, до розмов про те, що підписав. Мав би спалити такого аґента? Це суперечить логіці. Тим більше, що це був час, коли уряд робив все, щоб Валенса не дістав Нобеля миру. То мав бути страшний удар по «червоних», тому старалися, продукували фальшивки, Кіщак урухомив тоді всі свої служби. Але й так вдалося йому тільки затримати нагородження на рік. Нащо би це все робив, якщо би провадив тоді Валенсу? Це не тримається купи!

 

Тому я маю дуже обмежену довіру до сценарію, що ним хтось пробує нас тепер годувати. Для мене набагато більшим скандалом від «відкриттів» пані Кіщакової є те, що два польські віце-прем'єри не чекають бодай на якусь верифікацію документів, а безрефлексійно входять в гру, яку з-за гробу фундує Польщі колишній шеф безпеківців. І негайно підважують те, що є найкращого в історії Польщі!

 

Остерігаю всіх тих, що сьогодні так розпалюються, щоб опам'яталися. Бо можуть почати з'являтися питання, які досі не падали.

 

— Які питання?

 

— Скажу обережно: може, хай би собі молодий Моравецький задумався, що буде, як з'явиться бажання люструвати людей з оточення його батька? Нікого не звинувачую, тільки повторюю: один епізод не може мати впливу на чиєсь ціле життя.

 

Як взагалі можна вимагати від Валенси, щоб когось за щось перепросив? Це так принизливо, так по-дурному... «Дуже перепрошую» — але за що він має перепрошувати? За те, що його били, бо тоді Ґлінський та інші йому подібні з PiS'у не мали відваги, щоб стати на його захист?! Бо тому його, курва, били! Тому й били людей в 70-х роках і 80-х. Де тоді були ті всі незламні? Якби після 13 грудня в підпілля пішло 10 мільйонів людей, то, може, би не били. Але не пішло, була нас жменька. Тому коли хтось мені нині каже, що Лех має за щось перепрошувати, то я відповідаю: «А може би-сьте, курва, колись перепросили Леха Валенсу за те, що ви не мали тоді відваги за нього стати»?

 

Може, варто сказати людям по-хамськи: «Не пердоль, бо не маєш права оцінювати людей, які пройшли пекло. Не маєш права!»

 

 
З Владиславом Фрасинюком розмовляв Яцек Гарлуковіч

 

 
Władysław Frasyniuk
Kto rzuca w Lecha Wałęsę kamieniem
Gazeta Wyborcza, 20.02.2016
Переклад О.Д.

 

 

22.02.2016