«"Різдвяна ніч" – і ми знову дорослі діти, з вірою у диво і гармонію. Оксана чекатиме черевички від цариці, а Вакула спіймає чорта за хвоста – аби лише прихилити до себе чорнобриву красуню, чорт вкраде місяця, а Чуб і компанія сидітимуть у мішках у звабливої Солохи»… (З опису вистави на сайті театру ім. Марії Заньковецької)

 

 

Отже, йдеться про різдвяну прем’єру п’єси М. Старицького (за повістю М. Гоголя) у постановці Федора  Стригуна, яка відбулась в Національному академічному українському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької 26 грудня 2015 року. Мою увагу спершу привернули світлини з вистави, на одній з яких Чорт та Солоха перебували в позі, естетика якої вписувалася в «класичний» український попсово-розважальний жанр «а-ля фольк»: вишиванка, горілка, галушки та жарти «нижче поясу». І хоча фото були досить однозначними, щоби не робити поспішних висновків, відвідав виставу двічі. Бо на деякі ролі є по три виконавці, на інші – по два. Але індивідуальні нюанси акторської гри аж ніяк не міняли смислових акцентів самої постановки, які вказують на певну проблематику «в рядках та між ними».

 

«Комедія має на меті зобразити гір­ших людей, при чому не в усій їхній порочності, а лише від­творити погані риси. Те, що погане, є частиною смішного. Смішне – це якась вада або непристойність, що не завдає ні болю, ні шкоди»

Арістотель «Поетика» (ІV ст. до н.е.)

 

Перший камінь, через котрий спотикається глядач – це назва вистави, «Різдвяна ніч». В афіші театру ім. М. Заньковецької завжди перед святами (Різдво та Великдень) з’являються або нові, але здебільшого вже наявні в репертуарі вистави «для родинного перегляду». Це сприяє вихованню поколінь в любові до народної традиції, що характерно для населення західних регіонів України, і це добре. Але проблема в тому, що родина ж передбачає наявність в ній неповнолітніх осіб, тобто дітей, а дана вистава «з п’яток до потилиці» зовсім не дитяча. Бо її третину займають вульгарно-комічні сцени. Зрозуміло, що ні адміністрація, ні творці постановки не в силі контролювати рішення батьків, котрі приводять своїх дітей до театру, та батьки теж не знають, на що підписуються, купуючи квиток на «різдвяну комедію». Ані на сайті театру, ані на афіші чи де інде немає попередження про вікове обмеження. А воно тут конче необхідне, бо могло б правильно зорієнтувати глядача і попередити появу в соцмережах подібних відгуків: «29.12.15 з родиною ходили на виставу заньківчан "Різдвяна ніч" за М. Гоголем. Змогли висидіти лише першу дію: було соромно перед семирічним сином за вульгарну постановку, фальшивий спів Оксани і слабку гру акторів. Цікаво, що багато відвідувачів вистави "їли дешевий вульгаризм" і реготали від незграбних витівок акторів. Сумно якось....» (Марія Мартин-Бандрівська, запис від 30.12.15).

 

«Драматичного письменника потрібно судити за законами, ним самим над собою визнаними».

А. С. Пушкін. Із листа А. А. Бестужеву, кінець січня 1825 р.

 

Постановки Ф. Стригуна («Різдвяну ніч» він робив спільно з Таїсіією Литвиненко) здебільшого відзначаються перенесенням авторського тексту на сцену з наративним патріотизмом та деякою лайтовістю (хепі-енди, комічні вставки-рефлексії на сучасні проблеми). Для прикладу можна пригадати слова Вакули (Олесь Федорченко), адресовані старому запорожцю Пацюку (Степан Глова, Олександр Кузьменко): «Ну хочеш я тобі гречки дам, нині всі за гречку!». Але, не зважаючи на це, при прочитанні п’єси М. Старицького і в порівнянні її з виставою, виявляються спільні тематичні вузли: це зображення класичних традицій українського свята, співучості та жартівливості народу, висміювання недолугих та хтивих адміністративних осіб і духовних наставників, а також туга за славним козацьким минулим. Склавши все до купи, отримаємо комічну казку з прив’язкою до історії.

 

 

Увагу глядача «Різдвяної ночі» в першу чергу привертає загальна картинка, тобто, декорації (художники Богдан Покровецький та Михайло Михащук) і костюми (художник по костюмах Орест Гелитович). Найцікавішою (спільно з режисером) стала ідея використання поворотного сценічного кола, під час обертання якого змінюється місце дії (інтер’єр трьох хат – Оксани, Солохи та Пацюка). Але між змінами мізансцен коло робить більше обертів, ніж потрібно, і в цей час між хатами групи колядників в народних костюмах співають кожен свою пісню (хормейстер Оксана Явдошин). За допомогою саме цього кліпового прийому на певну мить у виставі виникає класична атмосфера Різдва.

 

 

Інші ж елементи оформлення сцени не є, на мою думку, вдалими. Адже намальовані на картоні і підвішені в глибині сцени хатки в сучасному театрі виглядають досить бідненько – в першу чергу через брак свіжих сценографічних ідей, а не коштів. А два «плакати» обабіч сцени, на котрих зображені карикатури на чортів, викликають масу запитань, адже вони взагалі не асоціюються з місцем дії. Наприклад: якщо це карикатура авторства Вакули, то чому там також зображені янголи?.. Ще одним елементом режисерсько-сценографічного загравання з галицькою публікою є сцена польоту Вакули з Чортом в ступі (спецефекти!), під час якого ті двоє коментують життя «русской глубінкі»: «вони не сіють, вони тільки п’ють», «вони без війни не можуть»… Звісно, що після кожного коментаря – оплески.

 

Щодо музичного супроводу вистави (композитор Віктор Мішин, диригент Богдан Мочурад), то після першого перегляду я мав лише схвальні відгуки як про музику, так і про вокальні партії. Особливо відзначилася актриса в ролі Оксани Наталія Поліщук-Московець, адже вона має всі дані для класичного образу української красуні: карі очі, чорні брови, косу чорну, дзвінкий голос… Мимоволі згадувалася Наталка Полтавка І. Котляревсько, котра й стала прототипом для багатьох сценічних втілень національної головної героїні.  Але коли цю ж роль виконує Анастасія Дєлайчук, враження складається зовсім інакше. Проблема не в актрисі, а в режисері: знаючи вокальні можливості кожного актора, він чомусь ставить на роль, яка потребує доброго вокалу,  людину без голосу. Таким чином підставляє її, себе і театр, чиє звання національного  мало б бути відповідним сертифікатом якості. Виникає цілком логічне питання – в чому причина саме таких преференцій режисера при затвердженні ролей? 

 

Відповідно до жанру і режисерського задуму майже всі персонажі відповідно – з «веселинкою». Вакула постійно викрикує свої репліки (і до коханої Оксани, і до інших). Можливо, це теж мало бути елементом комічного, але насправді виглядало не дуже дотепно, адже Олесь Федорченко працює більше в драматичному напрямку. Образ Оксани не вийшов за межі класичного гоголівського образу легковажної красуні, яка сама не знає, чого хоче. Коментувати гру персонажів з вульгарних сцен не буду, щоби не підтримувати ці примітивні методі забавляння публіки. Єдиний персонаж у виставі, котрий дещо виходить за межі розважального фольку, а тому й заслуговує на увагу – Пацюк (Степан Глова, Олександр Кузьменко). Йому шкода дурня-Вакулу, тому він дає хлопцю снодійного зілля та підсовує замість черевичків від московської цариці (як було в повісті М. Гоголя) ті, що завалялися в нього, тільки турецького виробництва – інтерпретація М. Старицького. «Що трапилося з нами, що з нами буде в майбутньому, куди подівалися козаки?..», – вкладає режисер до вуст Пацюка риторичні питання, які вже майже двісті років активно продукує в українській культурі народницький дискурс. Цю ж тему продовжує Федір Стригун, коли створює класичну сцену візиту козаків до цариці, де запорожці падають на коліна перед схожою на недорозвинуте капризне дитя Катериною (у гротескному виконанні Анни Матійченко), і на пропозицію встати з вірнопідданим пафосом відповідають: «Не встанемо, помремо, та не встанемо!» Тож в кінці вистави Чорт філософськи констатує результат зустрічі: «От і взула вас цариця ще на двісті років».

 

Отже, крізь розважально-романтичну різдвяну тематику вимальовується досить сумна суміш попсових кліше «класичного українця»: він вкотре не відзначається інтелектом, але має багату фольклорну спадщину, любить погуляти так, щоб потім було що згадати, та не було чого розповісти дітям, і в якого одна проблема – постійно не щастить з сусідами. Я б погодився з режисером у необхідності вчергове тиражувати цей набір лише за однієї умови, якби жанром постановки була визначена не комедія, а сатира. Адже, хоча між розповідями «Вечорів» і постановкою 2015 року відстань ледь не в два століття, всі гоголівські персонажі і нині присутні в залі «найбільш європейського» (читай – наймодернішого) українського міста Львова, вони в захваті плескають і сміються…

 

«Чому дурні? Бо бідні. А чому бідні? Бо дурні!»

Український народний вислів

 

Отже, впродовж «Різдвяної ночі» маємо, як на мене, три вистави одночасно. Перша – це та, яку бачимо на сцені. Друга теж відбувається на сцені, але це така собі паралельна антивистава, бо актори нею не володіють: дехто не має вокальних даних, дехто не розуміє, що його гра більше підходить для розважання публіки на приватних корпоративах, а ще дехто, певно, просто прагне зірвати оплески на свою адресу. Але найцікавішою є вистава, що відбувається в залі. Спостерігати настільки відверте загравання театру з публікою, картинка не для слабкодухих. І коли читаєш: «"То їм ся вдало!" – в антракті говорили між собою глядачі про прем’єру вистави "Різдвяна ніч"», – розумієш, наскільки все занедбано. 

 

Адже роль сучасного театру (тим більше «національного») – не підлаштовуватися під примітивні смаки масового глядача, аби заповнити зал, а в намаганні театральними засобами маркувати проблеми суспільства\країни та намагатися осмислити їх причини, зрозуміти, де ми помилилися і що потім пішло не так. Це б стало першою сходинкою до змін. Як на мене, театру ім. Марії Заньковецької варто негайно переглянути свою репертуарну політику і нарешті відкритися для співпраці з іншими театрами, режисерами, художниками... Це дасть змогу не тільки почати виводити театр з інтелектуальної, стилістичної та естетичної кризи, в якій він вже довгий час перебуває, але й дозволить розкритися тим хорошим акторам, котрі нині грають переважно в масовках. Інакше стагнація в творчості театру буде тільки загострюватися: Бо, як говорить мудрість, ніколи не буває так погано, щоби не могло бути ще гірше. 

15.02.2016