Берлїн, 5 сїчня 1916.

 

Отсї "листи" вимагають перш за все деякого пояснення, а то й застереження. Як що прихильний читач надїєть ся, що в сих листах найде повний образ відносин, поглядів чи змагань, то йому прийдеть ся дуже розчарувати ся. Війна ще кипить, думки стирають ся, ворог наслухує пильно, що дїєть ся в його противника, а все те накладає на нас усїх обовязок бути дуже обережними, як у виборі тем, так і навіть у висловах. Отже, читаюча громадо, не надїй ся, що зпід мого пера вийдуть докладні й повні фотоґрафічні знимки з настроїв, поглядів або змагань нїмецького суспільства — нї, я можу дати поки-що тільки відірвані образи, загальні спостереження та контури. А хоч добре розумію, як дуже ми всї хотїли-б мати в сю переломову пору як найдокладнїйші інформації про все, що тільки хочби й посередно доторкаєть ся також нашої долї, то одначе треба вміти "потерпіти". Прийде пора, що усунуть ся всякі тактичні перепони для "вольного слова", а тодї й конечні прогалини в інформованню публики виповнять ся, а загальні нариси наберуть ясности та повноти.

 

Отсе перше, що я мав сказати задля виправдання.

 

А друге таке. Ми привикли, що в часї війни тільки й мови може бути, що про "воєнні операції" та про полїтику. І то, розумієть ся, не про сю дрібничкову полїтику, що крутять ся біля "великих людей для малих інтересів", але конче про "високу". Атже сказав колись Клявзевіц знамените слово, що війна се теж полїтика, тільки продовжувана "при помочи оружя"! Отже ми всї говоримо тепер головно про полїтику. А міжтим саме ся велика війна, ся велика напруга всїх сил великих европейських народів дає спромогу навчити ся зовсїм чогось иншого, вартнїйшого, особливо в Нїмеччинї. Тут саме можна навчити ся, що має робити нарід, аби міг колись — чи то мирними засобами, і чи її оружєм — вести справжню національну полїтику, пізнати всї ті дороги та стежки, якими нарід після довгої працї й зусиль здобуває собі шлях для кращої будучности. Тай у війнї не рішає саме оружє; і найсильнїйшим оружєм не виграєть ся битви, коли сьому оружю не просвічує шляхів сонце вищої культури. Скільки-то вже навіть така заскорузла Росія, що й найважнїйші справи рішала досї по "собственному ґлазомеру", навчила ся протягом сеї війни від осоружного "Ґерманця"! — Десяток лїт потребувала вона, щоб вибудувати один марний залїзничий шлях, а тепер побудує чи не найтяжщу технїчно залїзничу лїнїю на півостров Кола протягом кільканадцятьох місяцїв! Дуже образово, але вірно помічає "Утро Россіи", що Росія в часї сеї війни всюди показала своє культурне убожество й низшість; навіть "гузиків" не стало, бо не вміє їх нїхто в Росії випродукувати, а спровадити годї. Та лишім "гузики" на боцї, а перейдїм до важнїйших річей, то і справдї — побідили й побіджають у сїй війнї не так гармати, як залїзницї й автомобілї, телєфони й телеґрафи, лїтаки та підводні судна, а понад усїм тим велика сила орґанїзації й духа, того духа, що робить кожду одиницю живим, скоординованим і солїдарним членом загалу. Отже, шановні читачі, й я не буду в моїх листах писати про саму тільки полїтику, але декілька з сих листів я присвячу й иншим моментам народнього життя, а саме всіляким інтересним проявам вищої культурности, які я назвав би "пропедевтикою" до справжньої полїтики.

 

І.

 

(Полїтика Бісмарка й її вплив на нїмецьке суспільство. — Держава континентальна, чи світова? — Критична праця "імперіялїстів" і її два фронти — Україна).

 

Все-ж-таки почнемо від полїтики! —

 

Для нас Українцїв важно, які переміни доконали ся протягом війни в поглядах нїмецького суспільства на питання заграничної полїтики, бо з тим вяжеть ся також справа долї, яка судила ся й нашому українському питанню в Нїмеччинї. Тільки знаючи загальний підклад — den Resonanzboden, як Нїмцї кажуть, — можна теж знати, чи та в якій мірі якась одна конкретна справа заграничної полїтики може рахувати на її більш або менш корисне зрозуміннє й успіх.

 

Отже немає иншого державного мужа в Нїмеччинї, полїтична ідеольоґія якого так сильно врізала ся-б у душу полїтично-думаючого загалу, що кн. Бісмарка. Великого канцлєра вже давно немає між живими, але його дух усе ще не погас у великій части його земляків. Та, зрештою, може се тільки оптична мана; не виключене, що ідеольоґія Бісмарка вдержала ся досї тому, що погляди самого Бісмарка в значній мірі були тільки перелицьованим на мову дипльоматів висловом думок тих кругів, до яких великий канцлєр по свому родовому походженню та симпатіям сам належав, а саме всемогутньої консервативної партії, яка й досї задержала керму нїмецької полїтики в своїх руках.

 

Вихідним пунктом, осею, біля якої розвивали ся наче з клубка всї нитки бісмарківської заграничної полїтики, був погляд, що Нїмеччина своїм зєдиненнєм в один союзний орґанїзм наразї осягнула свою цїль і що вона має на все зостати ся в першій мірі европейською, строго континентальною державою. "Морського" питання, квестії зросту Нїмеччини поза тїсні континентальні рамки до потуги світового володіння Бісмарк просто не розумів, а кольонїяльні набутки трактував з очевидною нехітю. Як ся нехіть врізала ся саме в розуми земляків і пережила навіть самого канцлєра, доказує факт, що коли вже за Капріві Анґлїя відступила Нїмеччинї за Санзібар остров Гельґолянд (в теперішнїй війнї для Нїмеччини неоцїненої ваги), "бісмарківцї" осуджували зовсїм явно поступок правительства як "очевидний промах", а переважна часть нїмецької преси але трясла ся від неприхильних оцїнок і застережень.

 

Вважаючи після трьох побідних воєн Нїмеччину за зовсїм заспокоєну ("saturiert", як казав Бісмарк), великий канцлєр уважав за головну цїль нїмецької полїтики берегти на всї фронти вдержання мира. Всїляких анексій, висвободжування инших народів і перемінювання тим способом розкладу европейських сил Бісмарк бояв ся наче вогню, а навіть і Францію приборкав не так задля експанзії, як тому, що в могутнїй Франції бачив головну перешкоду до внутрішнього сконсолїдовання Нїмеччини. Він хотїв у тій саме цїли зробити Францію на довгий час "нешкідливою". Потім, щоб забезпечити Нїмеччині супокій, Бісмарк попирав експанзію Франції в Азії й Африцї, подібно як зробив передтим уже і з Австро-Угорщиною, відвернувши її увагу від осередньої Европи на Балкан.

 

Для нас важно, які послїдовность випливали з сього "прінціпіяльного" становища Бісмарка в відношенню до Росії. Тут очевидно, що коли з ким Бісмарк хотїв жити в дружбі та згодї, то передовсїм з "володарством царя". З "Думок і спогадів" ("Gedanken und Erinnerungen") знаємо, що великий канцлєр навіть дуже довго важив ся, чи не ввійти Нїмеччинї в союз з Росією, а коли перехилив ся потім на сторону Австро-Угорщини, то й тодї надав "тридержавному союзови" таку форму, щоб Росія не була, "Боже борони", "спровокована". Союз сформуловано отже тільки дефензивно, зобовязуючи ся до оружної помочи Австро-Угорщини єдино на випадок її зачіплення Росією, але не навідворот, а навіть і такий союз удержано вмисне на довгий час у тайнї. Потім послїдувало ще відоме "Еxtratour", історія, яка повторила ся ще раз давно вже після того, як великого канцлєра не стало між живими, — в Потсдамі.

 

Та не тільки вимоги загально-полїтичних комбінацій зближали Бісмарка до Росії, але були ще й дві инші, побічні справи, що піддержували російські симпатії великого канцлєра. Були се — всевладний абсолютизм царської династії та справа Польщі. Бісмарк, як родовитий юнкер-консерватист, мав прінціпіяльну нехіть до всякої полїтики з "долу", а в міжнароднїх відносинах довіряв тільки володарям і їх добрим особистим зносинам. Се він сам ствердив в однїй зі своїх розговірок на тему "тривкости союзів" ще в роцї 1895. Та нїщо так добре не характеризує поглядів Бісмарка на російський абсолютизм, тай і на польське питаннє, як отсї знаменні замітки, які беремо з його-ж "Думок і спогадів": "Не бачу — каже кн. Бісмарк — противенств, які мали-б вести до конфлїкту між Нїмеччиною й Росією. Навпаки дають нам однакові потреби в польськім питанню та вплив традиційної солїдарности ("der hеrgebrachten dynastischen Solidarität") обох династій в супротивенстві до всяких революційних змагань ("Umsturzbestrebungen") всяку основу задля спільної полїтики обох кабінетів."

 

Бісмаркови з його поглядами й ідеями судила ся тота сама доля, що й кождому, навіть і найґенїяльнїйшому смертельникови, — що обставини швидко його переросли. Бісмаркови, який так строго держав ся континентальної полїтики, анї через голову не переходило, що Нїмеччинї прийдеть ся швидко звести крівавий бій з Анґлїєю ізза володїння над океанами, а так само не прочував він, що Анґлїя стане колись плече об плече з Росією проти "традиційно-заприязненої" Нїмеччини. Але коли оттак обставини виросли значно поза рамки полїтичних комбінацій Бісмарка, так знов з другого боку на Бісмаркови справдила ся ще й инша історична правда: що думки, перейняті суспільством від своїх "великих людей", держать ся силою інертности й традиції значно довше, нїж обставини, які їх виплекали. Реальний підклад бісмарківської полїтики змінив ся вже давно, і се у зовсїм щось противне, але погляди Бісмарка про завдання нїмецької полїтики та відношеннє Нїмеччини до сумежних держав держать ся ще подекуди й по нинїшній день і морочать голови зовсїм зрештою розумним одиницям. І треба було не тільки самого бразкоту оружя та потоків крови, але ще й довгої інтензивної критичної працї визначних публїцистів, щоб захитати отсї догми бісмарківської полїтики та промостити дорогу серед нїмецького суспільства для нових ідей.

 

Тими, що довершили в нїмецькім суспільстві переломової роботи, й то протягом розмірно дужо короткого часу, були нїмецькі імперіялїсти. Се кружок полїтиків, які на місце бісмарківської "континентальної" теорії поставили теорію нїмецької світової полїтики.

 

Вже від року 1898 починаєть ся великий переворот у культурнім і економічнім розвою Нїмеччини, переворот, який поставив сю державу перед зовсїм нові обставини та завдання. Загранична торговля Нїмеччини зросла від згаданого року до року 1913 о цїлих 13 мілїярдів марок, міжтим коли за десять попереднїх лїт зріст сеї торговлї виносив заледви 2 й пів мілїярда марок! А сей величнїй зріст заграничної торговлї Нїмеччини був тільки висловом другого, основного зросту, який відбував ся в серединї держави, в наглім розвою її питомого промислу. Нїмеччинї прийшло ся отже і приходить ся шукати нових світових шляхів, бо зоставати ся в рамцях бісмарківської полїтики було би для так зміцненого в своїй серединї народу просто самовбійством. Влучно висловив саме се кн. Більов у своїй книзї про "нїмецьку полїтику за володїння Вільгельма ІІ": "Der Verzicht auf Weltpolitik wäre gleichbedeutend mit einem langsamen sicheren Verkümmern unserer nationalen Lebenskräfte (Відступленнє від світової полїтики означало-б те саме, що повільне й певне знидїннє життєвих сил нашої нації)." Ось тому то Нїмеччина не може вже оглядати ся нї на традиційну "династичну приязнь", нї на спільну боротьбу проти "революційних течій", на які так завзято й послїдовно вказував Бісмарк, але мусить з одного боку промостити собі вільну дорогу на океанах проти всемогутньої Анґлїї, а з другого зломити раз на все потугу Росії, яка грозить в будучности відтяти Нїмеччинї раз на все так важний для нїмецького промислу й торговлї безпосередній контакт з Азією.

 

По сути річи нїмецькі імперіялісти се нїщо инше, як теоретичний вислів теперішнїх реальних потреб Нїмеччини, так само, як такимже теоретичним висловом реальних нїмецьких потреб був і кн. Бісмарк щодо свого часу. Нїмеччина мусить з континентальної держави перетворити ся в світову, а коли так, то вона мусить теж з одного бoкy зломити всевладу Анґлїї, а з другого боку відсунути Росію, як найдальше на Схід.

 

І так саме формулують сучасну нїмецьку полїтику дим найвиднїйші представники нїмецького імперіялїзму — граф Ревентльов і Павло Рорбах. Тільки що консервативний Ревентльов звертає увесь фронт нїмецької оружної та полїтичної акції против Анґлїї, міжтим коли безпартійний Рорбах*) для осягнення тих самих імперіялїстичних цїлей хоче передовсїм промощення дороги на Сходї.

 

Як ми вже замітили на самім початку, праця імперіялїстів пособила посередно й нашій українській справі, оскільки річ іде про пропаґанду української справи в полїтичних кругах Нїмеччини. Через сю прогалину, яку своєю критикою вибили імперіялісти в мурах традиційної "бісмарківщини", найшли собі дорогу, й то навіть у деяких дуже консервативних розумах, і такі питання, як балтійське, польське, фінляндське й українське, питання, які досї трактовано тут у "поважних кругах" переважно з нехітю, а то деколи і з легкодушною, недовірливою усмішкою. Решту доконали, розумієть ся, й самі воєнні подїї, які ще більше, ніж дрібна публїцистична праця, розширили полїтичний світогляд нїмецької публики. Отже національні питання вже самі собою насувають ся та домагають ся полагоди з нїмецкого державного становища, чим дальше побідоносно посуваєть ся нїмецьке оружє у глибину Росії.

 

*) Головні праці Popбаха на тему біжучої нїмецької полїтики: "Der Krieg und die deutsche Politik", — "Zum Weltvolk hindurch!" — "Bismark und wir". — "Russland und wir". Нa жаль у сїм останнїм творі Рорбах займає доволї неясне становище щодо державної будучности визволеної України. Він пише там (стр. 55): "Die tutscheidente Voraussehung dafur, dass die russische Macht anthört, eine zuhnennende Gefahr fur Deutschland zu bilden, ist die Lostrennung der Ukraine... die zweite... "Die Wiederherstellung Polens" (Там тільки "Lostrennung", а для Польщі "Wiederherstellung"!) — Найповажнїйший орґан імперіялїстів — "Рanther", в якому появили ся теж статтї про українську справу і з нашого боку: моя довша розвідка про Україну та Д. Донцова.

 

[Вістник Союза визволення України, 06.02.1916]

 

ІІ.

 

(Питаннє, що буде з Україною на випадок її визволення. — Брошури Кляйнова, Нецля та Кеслєра. — Вільно-консерватисти. — Консерватисти та соціяльні демократи).

 

В попереднім листї я зазначив, яким шляхом українське питаннє найшло собі приступ до нїмецького суспільства. Та для нас цїкаво знати, як представляють собі нїмецькі полїтики й публїцисти поладнаннє українського питання на випадок, колиб Україну визволено вже в теперішнїй війнї.

 

На жаль, на се останнє питаннє ми в нїмецькій публїцистицї не находимо поки що сливе нїякої відповіди.

 

Досї появило ся три брошури нїмецького табору про українську справу, з того тільки одна брошура, Кляйнова, висказуєть ся про се, чи й оскільки може рахувати Україна вже після теперішньої війни на державне усамостійненнє. Дві инші брошури, Нецля та Кеслєра, поминають сю квестію мовчки.

 

Кляйнов виходить у своїх міркованнях з того засновку, що до удержання в наші часи самостійної держави потреба ось-яких умов: 1. Щоб держава мала приступ до шляхів світового торговельного обміну й ринків збуту — 2. Щоб сама суспільність мала відповідну енерґію задля використання природного багацтва своєї території в продукційних цїлях  — 3. Щоб мала вистарчаючу власну консумційну силу та хист до вмілого реґульовання обміну власних продуктів за чужі — й 4. Щоб мала повну соціяльну структуру, яка давала-б спромогу солїдарної працї всїх суспільних кляс у веденню національної господарки. Тільки коли всї чотири умови істнують в якогось народу в повній гармонїйній скількости, сей нарід може вдержати свій власний державний орґанїзм, — инакше може стати ся, що новозаснована держава стала-б уже при першім починї свого істновання жертвою "чужої", сусїдської інвазії або якого небудь узурпатора.

 

В українського народу бачить Кляйнов тільки три перші умови державности, які без сумнїву істнують, натомісць щодо четвертої умови — повної соціяльної структури, — Кляйнов має дуже поважні сумнїви. Українцї, на гадку Кляйнова, не мають зовсїм верстов, які "могли-б відгравати ролю провідників народу, — не мають нї верховодячої великої посїлости по селах, нї капіталїстичних підприємцїв по містах". Українцї не вспіли саме "викінчити своєї соціяльної будови, бо зараз після польських маґнатів зайняло місце верховодячої верстви московське чиновництво". Чи супроти того питаєть ся Кляйнов — можна вже думати про самостійну Україну? На Українї всюди панує чужина — на Мадярщинї Мадяри, у східній Галичинї Поляки (Кляйнов рахує їх аж на 35—40%!), на російській Українї, як не Поляки (по Кляйнову (6—14%!), то Москалї, а навіть Нїмцї. Те, що є на Українї національно свідоме, се інтелїґенція по містах — "ідеалїсти, всїлякі теоретика, вчені, письменники та поети". — "Хто дасть Українцям народню школу, — кінчить Кляйнов свій трактат, — сю першу підойму національного розвитку, все одно Нїмець, Австрієць чи Румун, той здобуде собі прихильність українського населення". А що саме Москалї до українського народнього шкільництва допустити не хочуть і не можуть (бо їх метою повне винародовленнє Українцїв), то тому Українцї й домагають ся для себе більше нїж культурної автономії, а саме повного визволу від Росії.

 

Праця Кляйнова появила ся вперве в берлїнськім тижневнику "Dіе Grenzboten", в ч. з 11 падолиста 1914 року, а потім видав її окремою брошурою "Союз визволення України", подавши до виводів Кляйнова свої замітки. Сї замітки почасти збивають виводи автора, та нема сумнїву, що праця Кляйнова радше пошкодила, нїж помогла українській справі в Нїмеччинї.*) Писана в доволї для нас прихильнім тонї, вона зачіпила українську справу в самій її основі, зводячи українське питаннє наразї до квестії заспокоєння Українцїв на полї шкільництва. В словах "хто небудь дасть Українцям народню школу, все одно Нїмець, Австрієць чи Румун" видко навіть відгук тих мірковань про українську справу, які вели ся за кулїсами, а які відбили ся видимо й об уха доволї впливового автора. Адже автор видав не тільки коротку розвідку про українську справу, але й широку працю про Польщу та вважаєть ся видимо за фахового знавця, як польського, так і українського питання в нїмецьких правлячих кругах, коли вже в тягу війни покликано його на дуже важне та відповідальне становище на зайнятих територіях Польщі.

 

Відповідати Кляйнову на сїм місцї на його виводи нема потреби, бо се не довело-б до нїякої цїли. Кляйнов забуває зовсїм, що на Українї Москалїв усього-на-всього 2%—3% та що сї нечисленні Москалї удержують цїлий державний апарат на Українї, то чомуж сього не мали-б потрапити українські "ідеольоґи, вчені та письменники", за якими стоїть три четвертини всього населення? Тай коли жмінцї московського чиновництва не пошкодили правити країною нї Поляки, нї Нїмцї, нї Жиди, що немов то завоювали соціяльно Україну, то чому вони мали-б шкодити українській державній управі, яка все-таки опреть ся о цїлі маси народу? А коли вже Кляйнов так дуже задивив ся на великопанські та буржуазні елєменти, то знов мусить зрозуміти, що нїкому й не снить ся давати будучій Українї такий державний лад, який чужим панам і капіталїстам віддав би всю полїтичну силу в руки. Нї Серби, нї Болгари не мали в пору свого визволу "повної соціяльної структури" — кажучи висловом Кляйнова, — але вони одержали, а в части виробили собі й самі демократичний державний лад, який довів швидко до повної сили й справжньої державної незалежности!

 

Таких інформаторів про українське питаннє, як Кляйнов, прошених і непрошених, було більше, та колись може прийде час, що історія видвигне їх на світло дня. Особливо-ж наші відомі "приятелї" з другого боку, в родї Васїлєвских і Фельдманів, що то нераз співали нам пісню про "вольносць, рувносць і братерство", зробили неодно за кулїсами, щоб виказати нашу "нездатність" до самостійного державного істнування.

 

Працї Нецля й Кеслєра (Dr. Karl Noetzel, Die Unаbhäugigkeit der Ukraine als einzige Rettung vor der russischen Gefahr, München-Leipzig, 1915 — Otto Kessler, Die Ukraine, Beiträge zur Geschichte, Kultur und Volkswirtschaft, München, 1916) відбігають симпатично від працї Кляйнова тим, що можливости державної незалежности України не квестіонують. "Захорону перед московською небезпекою — каже Нецель — можна осягнути тільки тим, коли відбудуєть ся назад давню українську державу. З відбудовою сеї держави, яку треба-б повитати як визвіл національної культури вельми талановитого народу в загальнім вселюдськім інтересї, Росія втратила б раз на все своє становище як европейська великодержава". Так само думає й Кеслєр, який у полїтичній части своїх виводів іде основними точками моєї брошури: "Ukraine, der Lebensnerv Russlands". "Коли на Сходї — каже він — сотворить ся нову посередню державу (Pufferstaat) з інтелїґентним з природи населеннєм на яких 30 мілїонів, то нема сумнїву, що тодї не тільки зросте міжнародня повага Австро-Угорщини й Нїмеччини, але обидві сї держави будуть раз на все забезпечені від московської небезпеки". На жаль, у дальшім тягу той самий Кеслєр наводить слова Кляйнова з запитом, чи зможе українське населеннє спромогти ся на удержаннє самостійної держави, та не дає на се від себе нїякої відповіди.

 

Дуже інтересна й поучаюча розмова відбула ся на порушенє нами питаннє в вільно-консервативнім орґанї Ґрабовского: "Das neue Deutschland." Вільноконсервативна ґрупа се мала по собі фракція, яка має декілька послів у "райхстаґу", а головним пресовим орґаном якої є малопочитна "Die Post". Вільно-консервативні посли злучили ся саме недавно з деякими иншими позапартійними елєментами в один "клюб", що числить 28 членів. Не дивлячи ся на те, Ґрабовский здобув собі в часї війни доволї замітне становище тим, що віддав свій орґан на обговорюваннє національних питань на европейськім Сходї. Отже-ж у сїм тижневнику стерли ся в українській справі дві течії, — одна, яку репрезентує відомий нам добре Поляк-україножер др. Брікнер, професор славістики на берлїнськім унїверситетї, й друга, речниками якої були на сторінках орґану Ґрабовского Мантіе і Гартмаєр. Два останнї, а особливо Рартмаєр, стали рішучо за можливістю утворення самостійної української держави, Брікнер заявив ся против, а навіть зложив заяву а la Валуєв, що, мовляв, "не було, нема й не буде нїколи українського питання" ("Es gab nie, gibt nicht und wird nie eine kleinrussische Frage geben!") Та для нас цїкаво не те, що сказали згадані нами публїцисти, а те, що зазначив сам Ґрабовский, як чоловік з деяким полїтичним впливом: "Малороси називають себе в Росії — поучає він своїх читачів — здебільша Українцями, в Австрії їх називають Русинами, а вони самі звуть себе просто рускими ("Russеn").**) В Росії вони православні, в Галичинї унїяти. Та саме тепер у Галичинї має відбувати ся масовий (!) перехід унїятів на православє — доказ сього, що перескок з унїї до православя й навідворіт зовсїм невеличкий, що знов і з другої сторони доказує, що також звязь між Українцями Австрії й Росії на релїґійнім полї сильнійша, нїж се досї думано". В усякім разї Ґрабовский зважає крайній погляд Брікнера за "übertrieben" (пересадний), а одинокий вихід з ситуації бачить у тім, щоб Українцї помирили ся з Ляхами. "З українськими скаргами на Поляків і Поляків на Українцїв мусить уже раз зробити ся конець" ("muß endlich Schluß gemacht werden").***)

 

В мене є лист Ґрабовского, в якім він каже, що "дуже інтересують ся" українським питаннєм; в якім змислї, легко догадати ся.

 

Зовсїм польське становище о українсько-польськім питанню займає партія католицького "центру", коли за вислів її поглядів вважати те, що на сю тему пописав посол нїмецького райхстаґу др. Евген Єґер "Deutschland, Polen und die Ukraina" в мюнхенскім "Загальнім Оглядї" ("Allgemeine Rundschau", чч. 39—41 з р. 1915). Для Єґера Польща се одиноке забороло на Сходї "західно-европейської культури" й тому він радіє, що Нїмеччина в злуцї з Австро-Угорщиною промотують дорогу, на якій воскресне з мертвих католицька нація, а православє де далї може й зовсїм зникне з лиця землї" ("auf welchem еine katholische Nation wieder auferstehen und das Schisma in weiten Gebieten des Ostens vielleicht allmählich verschwinden kann".) В змислї сього Єґеp бажає собі очевидно Польщі "великої", Україну і т. д. він зве "polnische Nachbarländer" (польські сусіднї країни), а кінчить надїєю, що Поляки звернуть очі на Схід і що колишня польська "східна мархія" стане знов кольонїзаційним тереном Польщі ("dіe ehemalige polnische Ostmark sollte wieder ihr künftiges Kolonisationgebіet werden").

 

Яка гутірка на тему порушених вище питань мусїла відбути ся поза кулїсами, дають докази публичні виступи тих нїмецьких публїцистів і полїтиків, які щиро відносять ся до українського народу. Маю тут на думцї головно Павла Рорбаха, який після своєї поїздки на Кавказ розправив ся доволї живо з противниками державної української самостійности. В своїй статейцї "Durch die Ukraine" (в берлїнській "Нilfе", ч. 36 з р. 1915) він пише на сю тему ось-що: "Дуже розумні люде кажуть премудро: Україна не може стати самостійною, бо має самих мужиків і ще дещо аґітаторів. Ба, а чим були Болгари, коли вийшли зпід турецького володїння? Теж нарід мужиків, де на тисячу ледве чи один умів читати й писати, поза сим трохи попів, що теж не багато більше знали, та копиця бандитських ватажків, які вміли по турецьки розправляти ся з Турками. Але нарід одержав потім европейського князя, школи, фінанси, інжинєрів, професорів, банковцїв, ґенералів та мінїстрів і тепер він має чим показати ся серед инших народів". Безперечно сильно та розумно сказано й Рорбахови належить ся подяка від нас за сю смілу й рішучу оборону. Але таких Рорбахів мало, а що Рорбах сам уживає недокладно номенклятури, говорячи про Польщу з одного, а Україну з другого боку, про се вже була згадка в попереднїм листї.

 

Зовсїм неприступно до нашої справи ставлять ся нїмецькі соціяльні демократи, які є загалом противниками "анексійної" полїтики.

 

Коли взяти всї наведені мною вислови на тему українського питання, то для нас у теперішню хвилю випливає передовсїм один великий обовязок — спинити за всяку цїну польонїзаторську роботу в Холмщинї й Волинї та в східній Галичинї. А заразом виникає з того наука, яка велика відповідальність паде на тих, що стоять саме на чолї нашої національної полїтики та мають спромогу повернути "колесо історії" рішучо на нашу користь. В усякім разї вшехпольська повінь мусить бути здержана, коли з "визволення" серед і так неясних і непевних поглядів на українську справу не має виникнути нове, може ще й гірше поневоленнє. Ми мусимо в усякім разї власним мужним виступом і національною працею на загрожених становищах дати доказ, що тою дорогою вшехпольській інвазії йти не вільно.

 

Берлїн, у лютім 1916.

 

*) Розвідка Кляйнова подає знамените уґрунтованнє самостійности України з економічного погляду. Тому, що в нїодній українській брошурі не звернено відповідної сильної уваги саме на сей бік нашої справи, рішив "Союз" видати цїнну роботу нїмецького автора, не зважаючи на ті її недостачі, про які згадує др. Е. Левицький. Корректив до виводів Кляйнова дають не лиш наші реакційні примітки, а й цїлий ряд виданих з української сторони інформаційних брошур. Ред.

**) Ґрабовський не порозумів річи: в Австрії Українцї називають себе старою нашою назвою — Русини, а зовсїм не "Росіяне". Ред.

***) Das neue Deutschland — Orientuummer (Мaі, 1915).

 

[Вістник Союза визволення України, 05.03.1916]

 

ІІІ.

 

Берлїн, 5 марта 1916.

 

(Всенїмцї. — Їх становище в нїмецькім суспільстві. — "Фантасти." — Всенїмцї й імперіялїсти. — Всенїмцї й українське питаннє. — Соціяльні демократи, їх розпад на два табори).

 

В моїм першім листї я згадував про то, що "імперіялїсти" дуже багато прислужили ся для української справи тим, що вибили пролім у бісмарківській ідеольоґії. Одначе, імперіялісти мали в нїмецькім суспільстві могутнїх попередників, а протягом сеї війни помічників у таборі "всенїмцїв."

 

Всенїмцїв можна назвати першими нїмецькими імперіялістами нашого часу, хоча вони виступали тай виступають під иншим стягом. Бо всенїмецька ідея — се далекосягаюча експанзія нїмецького національного елєменту в сполуцї з великодержавним становищем Нїмеччини й тому не дивниця, що всенїмцї вже давно передтим виступали з домаганнями, які тепер найшли свій вислів у публїкаціях імперіялїстів. Павла Рорбаха, Дітріха Шеффера, Рінке й инших давно вже передтим випередив К. Вінтерштеттен ("Berlin-Bagdad, neue Ziele mitteleuropäischer Politik" якого появило ся саме в 15-ім виданню!), Ернст Гассе та Франц Келєр. Особливо пильне слїдженнє східного фронту, де Нїмцї мають стільки своїх розкинених кольонїй, та вказуваннє на російську небезпеку є з точки погляду нїмецьких інтересів виключною заслугою "всенїмцїв", дарма що їм сього, признати не хочуть, а їх самих уважають за "фантастів і провокаторів." Всенїмцям судила ся та сама доля, що всїм скрайньо-національним елєментам, які всюди бачать "небезпеку" та закликають суспільність голосом Касандри до вічної трівоги та бою. Очевидно з таким непримиренним становищем — непримиренним з істнуючим станом річей — вяжеть ся також гостра й безпощадна критика офіціяльної супокійної полїтики в часї мира, критика, яка ставить "критикоманів" поза скобки полїтично-солїдних партій і гуртків. Тай ще тепер, у часї війни, коли все настроєне на воєнну ноту, не бракує голосів, які всенїмецьких полїтиків і публїцистів уважають за фантастів, а їх роботї закидають провокацію та "Kriegstreiberei."

 

Одначе дуже помиляв ся-б топ, хто думав би, що всенїмцї як крайня та прононсована партія не мають впливу в Нїмеччинї. Навпаки. З всенїмецькими поглядами можна стрічати ся всюди, навіть і доволї високо, хоч всенїмцї носять на собі тавро ексклюзивности. Бо "всенїмецтво" се не партія, хоч партійно з'орґанїзована, але движеннє, суспільно-полїтична, національна течія, яка втискаєть ся в усї пори суспільства більше або менше, залежно від загально-полїтичних умов, в яких находить ся нїмецька суспільність. В часї війни, загального національного напруження вплив крайньо-націоналїстичної ідеї відбувають ся релятивно легко та широко, — в часї мира він знов упаде та замкнеть ся наче розбурхана ріка у своїм руслї.

 

В Австро-Угорщинї дивлять ся на "всенїмцїв" доволї косим оком, бо нїмецько-державні всенїмцї се одинока партія (побіч католицьких клєрикалів з табору "центра"), які стоять постійно в зносинах з своїм відломом поза границями Нїмеччини. Але війна навчила багато декого, — навчила і всенїмців в їх відношенню до Австрії. Всенїмцї бачать тепер, що Австро-Угорщина потрібна як окрема славянсько-нїмецька держава задля сконсолїдовання біля себе західних Славян проти Московщини, — роля, яку Нїмеччина як по своїй полїтичній сути чисто нїмецька держава (а такою по волї Нїмцїв вона має й зостати ся!) сповнити сама не може. Таке становище займає між иншим Франц Келєр (Franz Кohler: "Der neue Dreibund, Eіn politisches Programm für das gesammte deutsche Volk und seine Freunde", München, 1915), a навіть уже згаданий К. Вінтерштеттен, дарма, що сей останній все ще бавить ся несповнимою мрією повороту часів франкфуртського парляменту!...

 

Єсть там в основних змаганнях також нота, яка дуже далеко йде з точки погляду "всенїмецтва", а яка невповнї відповідала-б і нашим змаганням на далеку мету, та про се як пересадне й надто відстале від природного ходу річей не слїд тепер говорити. Не одно людина думає, та, думаючи, пересаджує, а дїйсне життє з своїми невмолимими правилами іде та піде своїм шляхом.

 

Всенїмцї займають ся дуже живо також і нашим українським питаннєм — більше навіть ніж імперіялїсти — і вони при своїй енерґії, широких звязках і вмілости говорити до своєї суспільности багато причиняють ся до того, що наша справа стає в Нїмеччинї щораз більше і справдї популярною.*)

 

Антиподами імперіялїстів і всенїмцїв є нїмецькі соціяльні демократи. Кажу: нїмецькі соціяльні демократи в значінню державно-нїмецькі (reichsdеutsche), бо становище австрійсько-нїмецьких соціяльних демократів в українській cпpaвi значно відбігає від становища їх державно-нїмецьких товаришів. Такий напр. Пернерсторфер, віцепрезидент австрійського парляменту, вже кількома поворотами дуже енерґічно обстав за нас (напр. у "Berliner Tagblatt" з нагоди виходу першої книжки Донцова), а щойно появила ся в "Die noue Zeit" полєміка Пернерсторфера з товаришами з Нїмеччини, яка дуже рішучо стає в оборонї наших національних змагань. Дяка йому за се!

 

А в тім справдї се "mіrаbіlе visu"', що стало ся загалом з нїмецькою соціяльною демократією протягом війни. Очевидно не можу вдавати ся тут в основний розбір ідейних і фактичних кріз нїмецького соціяльно-демократичного табору, бо се виходило-б поза рамцї мого завдання в сих інформаційних листах. Та скажу лише дещо для тих, що справою соціяль-демократизму спеціяльно інтересують ся.

 

В головних обрисах зазначив ся розпад соціяльної демократії Нїмеччини на два великі табори — націоналів і вірноконституційників. Се номенклятура моя, бо вони так зовсїм не називають ся, але вoнa відповідає дїйсности. Під "вірноконституційниками" я розумію тих провідників і теоретиків соціяльної демократії, які зостали ся вірні партійній конституції в її теоретичних основах, — значить у розумінню всїх проявів національно-суспільного й міжнароднього життя як виключно клясової боротьби та в інтернаціоналїзмі. Перше становище ставить інтерес робітничої верстви поверх інтересів суспільства як нації, — друге становище (яко є лише льоґічним висновком першого) бачить передовсїм солїдарність робітничої верстви як головний для соціяльної демократії момент в реґульованню міжнароднїх відносин в інтернаціональній полїтицї. Треба зазначити, що саме війна та щойно війна виказала в усїй наглядности мильність теоретичних основ сього другого "вірно-конституційного" табору, а саме перевагу націоналїзму як вислову спільних і загальних інтересів народнього орґанїзму над клясовістю та вимогів національної сили й експанзії назверх над чисто клясовою міжнародньою орієнтацією. Ось що каже напр. один з соціяльно-демократичних теоретиків Бурхард на згадану тему: "Соціяльна демократія звела ся протягом війни на нїнащо ("hat abgedankt"). Вона голосить тепер робітникам, що нема вже партій, що робітники мають зложити оружє клясової боротьби на час по війнї та йти з одушевленнєм у бій за вітчину, бо є й такі батьки соціялїзму, які голосять, що робітники ще більше звязані вислїдом війни, нїж капіталїсти... Що-ж з сього правда? Чи правда те, що голосила соціяльна демократія перед війною, чи те, що в часї війни після 4 серпня? (Burchard: "Vor und nach dem 4 August 1914").

 

За представників обох сторін, що формують ся в такі противні табори, можна-б у Нїмеччинї в теперішню хвилю вважати з одного боку д-ра Лєнша ("Die deutsche Social-Demokratie und der Krieg"), Фендріха ("Der Krieg und die Social-Demokratiе"), Вольфґанґа Гайне ("Kultur und Nation"), Кольба ("Die Soсial-Demokratie am Scheidowege" — дуже інтересна з боку теоретичного для тих, що питаннєм соціяльної демократії спеціяльно займають ся!), Давіда ("Die Social-Domokratie im Weltkriege" — неменш важна!), Геніша (Hanisch: "Krieg und Social-Demokratie") та Парвуса (заложив уже в часї війни свій окремий орґан у Мюнхенї "Die Glocke"), —а з другого Бернштайна, Кавтського ("Die Inlernationalilät und der Krieg"), посла Лїбкнехта та найкрайнїйших Мерінґа й Розу Люксембурґ, часопись яких "Das Internationale" уряд застановив зараз після появи першого числа.

 

Для нас, Українцїв, з нашого національного боку подїл соціяльної демократії Нїмеччини на згадані два табори не має якогось окремого значіння, бо в основі обидва табори є для українського питання в нашім розумінню під теперішню хвилю неприхильні. Спір у соціяльно-демократичнім таборі Нїмеччини має своє джерело передовсїм у внутрішньопартійних змаганнях і відносинах, а в заграничній полїтицї він обертаєть ся кругом питання, чи соціяльна-демократія має напирати на швидке по можности заключеннє мира ("без анексій"), чи такого напору не робити. Тому навіть і найприхильнїйші нам одиницї зпоміж державно-нїмецької соціяль-демократії радять російським Українцям добивати ся кращої долї в будучій Росії вкупі з соціяль-демократіями инших поневолених народів, а поза тим менш-більше загальний погляд на українську справу дає Кавтський, який в щойно-виданім своїм критичнім творі "Die Vereinigten Staaten Мittelouropas" (Stuttgart, 1916) каже на сю тему ось що: "В Українцїв (Кавтський зве їх правильно: "Кlein-Russen!") стоїть справа так, що ще незнати, чи вони є самостійною окремішною нацією, чи нї, чи їх мова зостанеть ся тільки нарічєм так, як "рlаttdeutsch" або "schwizerdentsch", чи навпакт розвинеть ся як самостійна лїтературна мова. Правда, письменна російська мова справляє деякі трудности українському мужикови, але такі-ж трудности робить вона й московському мужикови. Обидві мови стоять до себе так близько, що українські письменники, як напр. Гоголь, свої найзнаменитші твори вспіли написати саме в московській мові"**).

 

Читаєш отсю балаканку Кавтського й очам своїм не віриш, що ось таке можна написати після Котляревського й Шашкевича, Шевченка та Федьковича, Франка та Коцюбинського! Ба, та лишім лїтературу, але як далеко при такім розумінню річи в Кавтського й йому подібних до самостійної України!

 

По всьому видко, що в нїмецьких соціяльних-демократах ми не матимемо в рішаючий момент помічників нашої національної справи. При тім же замітив, що в своїм становищу до української справи до речі кажучи, подібно як і в багатьох инших справах відносно до теперішньої війни й її евентуальних цїлей державно-нїмецькі соціяльні демократи сходять ся в цїлости з деякими нїмецькими строго-консервативними кругами, які вважають теж українське питаннє — бодай "наразї" — за "мрію", якої не здїйснити!

 

*) З табору всенїмцїв вийшла теж м. ин. брошура Kеcлєра: "Die Ukraine."

**) стор. 30.

 

[Вістник Союза визволення України, 26.03.1916]

 

IV.

 

(Нїмецькі українофіли і "Ukraine". — Погляд на нїмецьке українофільство з партійного та соціяльного боку. — Проф. Якобзон у боротьбі з самостійною Україною).

 

Вже з моїх попереднїх листів міг уважливий читач запримітити, що про нїмецьке українофільство не можна говорити як про вислів змагань якоїсь одної партії або ґрупи. Прихильників України ми мали всюди, та ся прихильність зосередковувала ся поки-що на одиницях. Загалом беручи, справа України була майже зовсїм невідома. Нїмеччина по сути річи держава строго національна й доперва війна вивела Нїмцїв на ширший світовий шлях та поставила їх перед зовсїм нові, невідомі для них проблєми. Чим сильнїйше йшла освідомлююча праця з одного, а поступ воєнних операцій з другого боку, тим більше й ширшав круг одиниць, що стали інтересувати ся "чужими" питаннями. Нинї, можна сказати, той стан уже переломаний, а нїмецька публика, особливо полїтикуюча часть її, виявляє безперечне заінтересованнє всякими народами й народцями, від Курляндії почавши, аж до Тибету. А зокрема треба се сказати відносно до України. Правда, Нїмцї мали й передтим уже свої звязки повсюди, особливо на Балканї та в Малій Азії (коли не говорити про кольонїї та держави південної Америки), але сї звязки були чисто фінансової та торговельної натури, тож і знаннє дотичних країн обмежувало ся персонально на замкнений круг банкирів та промисловців. А саме сей круг людей має дуже малий хист до розслїджування строго-полїтичних питань, хоч мав релятивно великий засіб знання конкретних відносин на місцї.

 

Та відокремлені, незвязані між собою прихильники української справи не могли на довго зостати ся незорґанїзовані, коли справа визволу України мала стати на ширшому полїтичному ґрунтї. Всяка серіозна акція вимагає орґанїзації, а особливо там, де маєть ся дїло з мілїонами населення та тисячними нитками й впливами, що взаїмно перехрещують ся. Треба було отже й нїмецьким прихильникам визволу України згуртувати ся в якесь одно тїло, щоб вивести справу на ширшу воду доцїльного дїлання.

 

Се стало ся з заснованнєм товариства "нїмецьких пособників українських визвольних змагань" — союза "України" (Ukrainе).

 

Пишучому сї листки прийшло ся вже здавна кинути думку й аґітувати за згуртованєм нїмецьких українофілів*), особливо з двох мотивів. Раз тому, що як уже зазначено вище, сам розвиток акції вимагав такого згуртовання, а далї з причин чисто аґітаційних вимог. Треба мати на увазї, що всякий чужинець, хочби він був речником і найсимпатичнїйшої по собі справи, стрічають ся в одиниць иншої національности з деяким reservatio mentalis, утаєним застереженнєм, яке каже мимохіть відносити ся до всякого виступу чужинця з не все оправданим скептицизмом. І се инакше бути не може, бо се річ психольоґічно зовсїм усправедливлена і зрозуміла. А додайте ще до сього всїлякі підпольні інтриґи і інвективи, яких нам певно не пожалували наші національні противники! Так отже згуртованнє самих Нїмцїв, прихильників нашої справи, як Нїмцїв, було необхідною потребою, бо инакший відгомін тай і дїйсний вислїд мусить давати те, що ми говоримо до нїмецького загалу, а инакший те, що говорять у нашій справі самі до своїх.

 

Отсьому останньому домаганню акції в цїлости відповідає орґанїзацїя "України", бо членами її можуть бути тільки Нїмцї і се застережено в самім статутї.

 

Щодо з'орґанїзовання "України" прийшло помимо довгої аґітації тільки тепер, на се зложили ся всїлякі причини — головно ся, що доперва протягом самої війни прийшло до значного загострення відносин між Росією й Нїмеччиною. Доперва після всяких офіціяльних і неофіціяльних заяв з російського боку стало тут ясно, що з Росією нїяк не поладити та що нема для Нїмеччини успішного завершення війни з східним сусїдом без його рішучого мілїтарного розгрому.

 

Лишаючи на боцї ідейний товчок до згуртовання нїмецьких пособників українства, сама орґанїзація товариства "Ukraine" вийшла в її теперішньому складї виключно з нїмецьких кругів і з їх безпосередньої ініціятиви. Се важно з гори зазначити — особливо тому, що не витягати з самого, дуже зрештою відрадного факту задалекосяглих висновків. Далекосяглі висновки та сподївання можна буде ставити доперва тодї, коли з поступом воєнних операцій на Сходї справа сама стане актуальною та коли "Ukraine" матиме спромогу і волю заявити, як вона уявляє собі державну орґанїзацію України після її евентуального визволу.

 

Союз "України" розвивають ся — як на істнуючі обставини успішно та числять уже тепер поверх сотку дїйсних членів. Союз видає два орґани: "Osteuropäische Zukunft" та безречинцевий додаток для преси "Korrespondenz der Osteuropäischen Zukunft". Перша з двох названих часописей (обі друкують ся в накладнї Лємана в Мюнхенї) розходить ся в 7.000 примірників, — з другої, призначеної для вжитку преси, появило ся досї у всїляких нїмецьких дневниках та журналах поверх чотириста дрібних заміток і нотаток. Се безперечно великий успіх в дїлї спопуляризовання української справи в такім короткім часї!

 

На чолї товариства "Ukrainе" стоїть ексц. ґен. Ґебзаттель, — на північну Нїмеччину (з осїдком у Берлїнї) був. мінїстер ексц. Pixтер; технїчним орударем товариства є др. Шунн. Він же є редактором "Osteuropäische Zukunft".

 

Побіч союза "України", а навіть рівночасно з ним, мала виринути ще й друга акція серед нїмецького суспільства в нашій справі, яка одначе не дійшла до успішного кінця. Акція ся, захоплююча головно консервативні нїмецькі круги, могла багато пособити нашій справі, колиб була прийняла конкретні форми та стала на явній, публїцистичній основі. Так, як нинї справа стоїть, консервативні нїмецькі елєменти, в їх цїлости — не кажучи про симпатизуючі з нами одиницї з сього впливового табору — стоять усе ще оподалїк нашої справи.

 

Загалом беручи українство має в Нїмеччинї своїх прихильників наразї головно в кругах всенїмецьких та нїмецької духової інтелїґенції ("Intellektuellen", як тут говорить ся) — отже всїляких публїцистів, полїтиків та учених, — а з суспільно-господарської точки погляду: в деяких кругах нїмецьких торговельників та великих промисловцїв.

 

На тім міг би я закінчити тоту частину моїх листів з Нїмеччини, яку я призначив в мойому першому листї задля обговорення чисто полїтичних справ. Та зайшов уже протягом писання моїх листків немилий для нас інцидент, про який годї замовчати, а саме брошура проф. Германа Якобзона: "Russlands Entwicklung und die ukrainische Frage" (Cassel, 1916, Verlag Pillardy u. Augustiu). Пpoф. Якобзон був довгий час доцентом на унїверситетї в Мюнхенї, а тепер є він дїйсним професором на унїверситетї в Каселї. Отжеж проф. Якобзон, як "фаховий" язикознавець, почув себе покликаним забрати саме тепер голос в українській справі, щоб, мовляв, поставити у "властивім світлї" добре додуману і "знаменито ведену, але односторонню та збаламучуючу українську пропаґанду" (gut gemeintе und vorzüglich geleitete, aber einseitige und verwirrende Propaganda!) Проф. Якобзон береть ся в своїй брошурі розслїджувати, чи є внутрішнї, з потреб самої України випливаючі основи до здвигнення самостійної української держави, та відповідає на се питаннє — неґативно. Ба, мало сказати, неґативно, а то й просто ворожо. Українцї, по думцї проф. Якобзона, нїколи не творили самостійної держави, не мали теж нїколи власного державного почування (Staats gefühl) тай і не могли його мати. В часи козацтва, в якому були чинні головно чужі, неукраїнські елєменти, проявились вправдї "деякі змагання до свободи", але се змаганнє приглушувало почуттє релїгійної спільности з Московщиною. Українська мова не є теж — запевняє з ученою міною проф. Якобзон — ґарантією окромішности від Москалїв, бо знавець-лїнґвіст і тепер не може рішучо сказати, де кінчаєть ся наріче, а де починаєть ся самостїйна мова (про рішеннє в сїй справі петербурзької Академії Наук проф. Якобзон не згадує нї словечком!) а втім обі мови до себе "дуже близькі". Про українську лїтературу, як про письменництво, що заспокоювало б усї потреби сього народу, проф. Якобзон і говорити не хоче; за те імпонує йому російська лїтература, одна з найбагатншх на цїлій земній кулї ("eine der reichsten der ganzen Welt"), яка зостанеть ся на все (!!) духовою вітчиною і для всякого українського інтелїґента ("diе geistige Heimat der kleinrussischen Intellektuellen"). Толстой напр. має по думцї касельського професора для українського мужика далеко більшу вагу, нїж його власні письменники ("mehr ist, als die eigenen kleinrussischen Schriftsteller"). А вислїд тих усїх високовчених мірковань проф. Якобзона? Що визвольницькі змагання щодо України є виключним плодом галицьких Українцїв та що, якби навіть здвигнути самостійну українську державу, то там зараз таки виринула-б сильна русофільська партія, — і то не із самих московських маґнатів, — яка змагала-б до нової сполуки з Росією ("eine starke — професор Якобзон знає вже навіть згори, що eine starke!! — Partei, die zu Russland will").

 

З проф. Якобзоном не слїд тут полємізувати, бо се не довелоб до цїли, та цїкаво-б було знати ось-що: Хто саме спонукає проф. Якобзона до написання такої брошури в теперішню пору, брошури, яку зарекомендовано навіть в "Frankfurter Zeitung" і "Fränkischer Courier" — як "eine objektive (!!) Würdigung der ukrainischen Frage'', пригожу до широкого розповсюднення у "всїх інтересованих полїтичних кругах"?

 

Ось сказати-б: ріжними дорогами ходить ласка Божа...

 

*) До речі кажучи, вживаю тут всюди назви "нїмецькі українофіли", бо так їх іменують теж у нїмецьких кругах.

 

[Вістник Союза визволення України, 02.04.1916]

 

Берлїн, 15 квітня 1916.

 

V.

 

(Польська пропаґанда в Нїмеччині та її виступ проти українства. — Акція явна й поза кулїсами. — Три способи аґітації: католицизм, кольонїзація й "Осередня Европа". — Цїль акції та її успіхи).

 

Сказати треба ще в отсих листах про польську пропаґанду в Нїмеччинї, наскільки ся пропаґанда пошкодила українському питанню.

 

Вже перші виступи польських публїцистів і полїтиків у Нїмеччинї мали на оцї отсї вихідні точки польських комбінацій, хоч проявляли ся вони зразу на яві в дуже обережній і недомовленій формі. Несмілою спробою, яку зробили польські полїтичні круги в згаданім напрямі, була книжка Фельдмана: "Polen, Deutschland und die russische Gefahr" (Berlin, Curtius, 1915), яку розкинено саме в великому числї примірників. Найдете її на полицї майже кожного нїмецького унїверситетського професора й полїтика. У сїй книжцї п. Фельдман виставляє Польщі, розуміють як найкраще свідоцтво — польсько-російська орієнтація зведена там до мінїмальних границь яко чисто оборонний тактичний поступок проти Росії (подібно, як і у відповіди Кляйнову того-ж автора); польської революції не було, бо се дало б Москві тільки вигідну притоку здавити польські незалежні заборола, що симпатизують з осереднїми державами, — зате-ж про вагу українського питання в боротьбі проти ярко змальованої російської небезпеки польський автор не згадує нї словечком, бо розбиває навіть саму українську територію на складові части колишньої польської Речи посполитої — отже Волинь, Поділлє й "Україну"! — насаджуючи сї области при помочи сфальшованої статистики цїлою сїткою великої польської земельної посїлости, яка немов-то одна представляє собою культурно й полїтично свідомий чинник на землях "Східної Польщі". А після тих усїх зразків польської етноґрафічної, ґеоґрафічної й історичної умілости вириваєть ся наче самозрозуміла недомовка одна несмілива замітка Фельдмана: що з "несвідомої та малокультурної етноґрафічної маси (читай: Українцїв, Литовцїв, Білорусинів і т. ин.) не збудуєш до 24 годин самостійної держави!"

 

В другій своїй брошурі: "Der deutsch-polnische Аusgleich" (Berlin, Curtius, 1915) Фельдман висловлюєть ся на тему польсько-українського спopy вже куди яснїйше. Збентежений моїм протестом проти завойовницьких змагань польсько-полїтичного табору (моя статя в "Berliner Tagеblatt-ї п. н. "Polnische Friedensbedingungen), Фельдман скидає з себе маску дипльомата й говорить про нас Українцїв на свій лад, з усею одвертістю. Передовсїм несмачно йому, що Нїмцї так возять ся з Україною й українським питаннєм, — причини и. Фельдман не хоче чи не вміє відгадати. Почасти щодо Галичини, то на мою замітку, що східну Гали чину репрезентує не "Коло польське", але лєґальна українська парляментарна репрезентація, Фельдман відповідає, що в Східній Галичинї живе не менш 1½ мілїона "Поляків", а зрештою Галицьким Українцям треба передовсїм ще здобути свій край проти москвофілів, де в кождій українській родинї "один Українець а другий москвофіл", а навіть найчистїйша по національности Коломийщина стоїть під всевладою Дудикевича. Отже не йти Українцям на автономну національну полїтику, але оперти ся об Польщу, яка одна може охоронити українство від московської заглади.

 

Другою брошурою, яка в нїмецьких полїтичних кругах викликала без сумнїву баламуцтво й замішаннє понять в українсько-польськім питанню, була брошура графа Франца Квілєцкого "Polen und Deutsche gegen Russland" (Berlin, 1915), поширена головно в консервативних і міродатних нїмецьких та австрійських кругах. Квілєцкого покликано скоро після появи брошури на визначне становище в тимчасовій управі Конґресової Польщі. Коли Фельдман оперує як екс-соціялїст арґументами полїтичного змісту, так знов ультра-консервативний польський граф їде головно на конику католицизму. Православє се синонїм московського варварства, католицизм европейської культури. А в сїм останнім напрямі Польща, католицька до самого нїдра душі, се одиноке забороло на Сходї для всеї цивілїзованої Европи. Її експонентами на східних землях колишньої Польщі є польські великоземельні посїдачі, одинокі по думцї Квілєцкого представники й поборники католицького світа та европейської цивілїзації. Як довго Україна була під володїннєм Польщі, так довго й цвіла там унїя та західна культура. Тому мусить Польща відреставрувати ся в її давнїй "величі" й давнїх історичних межах в інтересї Европи й европейської цивілїзації. Що торкаєть ся нас Українцїв, Квілєцкий каже дослова ось що: "Справжнє увільненнє Українцїв, Литовцїв і Білорусинів від московської неволї є без опертя сих народів на Польщі просто неможливе. Для сих народів третього виходу нема. Або приязнь з Поляками, або полїтика на власну руку та потопленнє в московщинї. Доказ того маємо вже здавна. Москалї вспіли обмоскалити Українцїв далеко більше, нїж Поляків. Як що Українцї Галичини в теперішній війнї так на всї боки (vielfach) завели (Квілєцкий зачисляє видимо Ґрабского, Васїлєвского, Скарбка і ин. теж до Поляків!), то се наглядний наслїдок віддїлення себе з боку Українцїв від культурних польських елєментів. Замісць удержувати з Поляками соткирічну спільність, галицькі Українцї забагли чисто американським способом сотворити власну національну культуру. На жаль, в тім поперли їх теж й деякі нїмецькі круги, а вислїдок сього був такий, як саме послїдував і послїдувати мусїв" (50).

 

Брошура Фельдмана, не зважаючи на її велике поширеннє, стріла ся лиш з незначним фактичним успіхом, зате брошура графа Квілєцкого зійшла ся без сумнїву з світоглядом деяких дуже впливових полїтичних кругів, які менш-більш оперують тими самими поняттями в своїм світоглядї, що й польський граф. А що сї елєменти не зостали без впливу на хід подїй уже в бігу теперішньої перехідної стадії та вміли авторитативно вмішати ся в світові переміни, що довершують ся на наших очах, знак того всїлякі калєндарські й альфабетичні розпорядки на цїлім близькім Сходї аж на европейський південь і відомі вчинки польських лєґіонерів супроти некатолицького населення в Холмщинї.

 

Є люде, для яких уся европейська культура вичерпуєть ся квестією подзвонювання при відправах служби Божої та ношеннєм "тонзури"... З того становища вони розуміють і розглядають світові подїї, з того вони рішають про долю народів, оцїнюють їх полїтичну зрілість та визначують одним роль володїльцїв, а другим полїтичних підданцїв. Одною ногою стоять сї люде усїм своїм світоглядом без сумнїву в нїдрах середньовічя. Та инша річ, що на тій самій висотї розуміння великих світских подїй і завдань стоїть також відомий епископ Евлоґій, який у супротилежній цїли засипав у часї московської навали всю східну Галичину обмоскаленими православними попами.

 

Були загалом три арґументи, які польські публїцисти й полїтики виграли в Нїмеччинї задля переведення своїх полїтичних плянів, — а саме крім згаданого вже римо-католицизму й незрілости українського, литовського та білоруського елємепту, ще й квестію заміни нїмецько-польських окраїн за литовсько білорусько-українські области дорогою кольонїзації. Сю останню думку пропаґовано в Нїмеччинї головно при помочи брошури Болодислава Ґісберта Студнїцкого "Die Umgestaltung Mittel-Europas durch den gegenwärtigen Krieg", дуже ясне доповненнє якої щодо наших українських областей дає статя того-ж автора про будучу Польщу в "Baseler Nachrichten" (з 29 квітня 1915). Думка Студнїцкого полягає на тім, що Поляки зрікають ся своїх претенсій до Познанщини та Східної Прусії, а зате одержать білорусько-литовські землї й часть України на скольонїзованнє. Отсе зреченнє послїдує de facto шляхом плянової кольонїзації — Поляки виселять почасти й постепенно свій елємент з нїмецьких областей і переведуть його на східні непольські окраїни в цїли їх спольщення. Відгомін отсих предложень з польського боку дає подекуди статя такої впливової й авторитетної людиии, як проф. др. Шмоллєр, який у своїй другій відповіди на просте польське запитаннє не виключає зовсїм можливости й такої розвязки. ("Nochmals: Deutsche und Polen" в "Polnische Blätter", ч. 11) Знак, що й карколомні проєкти сього роду були, чи ще й є поширювані польськими полїтиками в Нїмеччинї, та не зостали ся там без видимого слїду.

 

Було-б прогалиною в моїм оглядї польської аґітації в Нїмеччинї, колиб я хоч коротко не згадав ще про виступи против українства проф. д-ра Брікнера, якого противукраїнські статї так уже відомі з иншого джерела нашому громадянству. Одначе про Брікнера (котрий, до речи кажучи, дїлав і дїлає в очевиднім порозумінню з польськими полїтичними кругами, зарекомендувавши нїмецькому суспільству Фельдмана окремою передмовою до йогож брошури: "Deutschland, Polen und die russische Gefahr") треба сказати, що він у своїм україножерстві рішуче "переступив сакраменти". Його скрайні своїми поглядами статї "Rutheneu und Kleinrussen" (в "Internat. Monatschrift" за март 1915), "Russen und Polen" (в Leipz. Illustr. Zeitung" з 8 лютого 1915), вкінці "Deutsche Rede in ernster Zeit" (ч. 26) та "Die Slaven und der Krieg" (в "Internat. Monatschrift" 8 грудня 1915) piшуче не віднесли успіху, бажаного польськими кругами.

 

Загалом кажучи, польська аґітація, оскільки йде про розвязку самого польського питання, лишила в Нїмеччинї дуже слабкі слїди. З трьох арґументів, поширюваних польськими полїтиками й публїцистами, ще найбільше успіху мала ідеольоґія, репрезентована назверх брошурою гр. Квілєцкого — її вплив ствердив я особливо в кругах так званого "католицького центра", своєю дорогою дуже впливової, особливо за кулїсами, партії. Зате арґумент приналежности Польщі до західно-европейської культури, яко конечного антаґонїзму між Польщею й Москвою, — арґумент дуже радо уживаний Народнїм Польським Комітетом, а в Нїмеччинї Фельдманом — стрінув ся тут супроти відомої російської орєнтації всїляких Дмовских і Ґрабских з оправданим скептицизмом. Як Фельдман, так і Студнїцкий, сей останній із своїм шляхом кольонїзаційної виміни, найшли собі ще найбільше послуху серед деяких полїтикуючих нїмецьких професорів та почасти (особливо Фельдман) серед членів т. зв. поступової народньої партії (Fortschrittliche Volkspartei), яка зрештою при своїй малочисельности не відграє тут майже нїякої полїтичної ролї. Зате прийшла в поміч польським полїтичним плянам зовсїм постороння аґітація, про яку польські полїтики й публїцисти навіть і не думали, — а саме аґітація Накмана за осередньою Европою. Навман втягає до осередньої Европи також Польщу, а домагаєть ся признання усїх національних прав Полякам і цїлковитої зміни нїмецької полїтики супроти Поляків, бо задля забезпечення будучого господарсько-торговельного бльоку він стоїть загалом на тому становищі, що всяких національних і державних прав членів сеї нової міжнародньої кооперації треба по можности не вкорочувати, але шанувати. Хто знає, які розміри прийняла аґітація Навмана та який відгомін вона найшла в рішаючих полїтичних кругах, той і зрозуміє, наскільки Навман і його однодумцї пособили польсько-реставраційним плянам — в усякім разї більше нїж полїтичні та публїцистичі виступи польських дїячів, котрі дуже часто зражували Нїмцїв своєю претенсіональністю та задирливістю.

 

Не треба додавати, що коли польські публїцисти й полїтики, котрі дїлають у Нїмеччинї, ось так рішуче виступили против українських самостійницьких змагань на яві, в численних статях і брошурах, то вже ся аґітація не мала міри там, де йшло о підставленнє нам ноги поза кулїсами. Те, що я сам ствердив у всїляких приватних розмовах й гутірках з визначними нїмецькими полїтиками на згадану тему, пригадує дуже ярко те, що поширювали відомі люде про нас свого часу також у Відні. А вислїд сеї полїтичної роботи такий, що польські публїцисти й полїтики для своєї чисто польської справи небагато тут осягнули, — але що зате вони чимало нашкодили успішному розумінню нашого українського питання, се по всьому сказаному й ствердженому не підлягає сумнівoви.

 

* Ось: що каже Шноллєр: "Der anonyme Pole in der München-Augsburger Abendzeitung" und der "Täglichen Rundschau" und ebenso der von Feldmann zitierte Herr W. Studnicki sind mit ihrer Ansicht ganz auf dem rechten Wege, wenn sie die "Liquidierung des Polontums" innerhalb der polnischen Grenzen "geradezu wünschen"... Sollten die preussischen Polen (які "іm neugeschaffenen Polen sich eine Existenz schaffen wollen") zahlreich sein, dann lassen sieh Einrichtungen für eine Neusiedlung grossen Stiles treffen." [Aнонїмний Поляк у "München-Augsburger Abendzeitung" і в "Tägliche Rundschau", а так само цитований Фельдманом п. В. Студнїцкий є з своїм поглядом зовсїм на добрій дорозї, коли вони просто бажають "ліквідації польськости" в польских межах... Якби пруські Поляки (котрі "в новоутвореній Польщі" хочуть сотворити собі нове істнуваннє), були численні, в такім разї можна поробити заходи в справі переселення в великім стилю]. Які саме области "Нової Польщі" проф. Шмоллєр мав на думцї, він не каже, зате-ж інтересно, що другий професор берлїнського унїверситету, тайний радник проф. др. Зерінґ, висловив ся недавно (5 квітня с. р.) у своїм публичнім відчитї у Віднї, що він Українцям, котрі вже раз получили ся з Москвою, не довіряє та що Литва, Білорусь і т. д. належать до круга впливів "польської культури..."

 

[Вісник Союза визволення України, 30.04.1916]

 

VI.

 

(В чім сила Нїмеччини? — Трудности в орґанізуванню нaцiональної держави. — Провінціялїзм і його вплив на народню психіку. — Вiд унїверсалїзму до розбиття, від poзбиття дo національної єдности).

 

Хто хоче розуміти, чим є нація в модернім і повнім значінню того слова, той повинен їхати до Нїмеччини. Про нації говорить ся багато, кождий народ реклямує свої права на самостійне національне істнуваннє, але не кождий має свідомість того, в чім лежить іменно ся вимріяна національна незалежність.

 

Для кождого народу задля його розвитку потреба відповідних зовнїшніх умов, полїтичних рамок, в яких він міг би свобідно порушувати ся й працювати, — але се ще далеко не все. Полїтичні рамки се тільки зверхня одежа, більше або менше вигідна, залежно від обставин, але дїйсна національна сила й незалежність лежить у середині нації, в її перетворенню в один суцїльний орґанїзм. Нація се масово-психічна індивідуальність, споєна в одно тисячними вузлами й нитками.

 

Візьміть справдї розвитій культурній нації її полїтичні права, її верхню одежу, а вона не пропаде, вона всею своєю істотою держить ся дальше та голосить самим фактом свого вищого істнування своє непропаще право на самостійне жотє, — як що нація ще внутрішньо нерозвита, то в подібних обставинах вона зараз таки розпадаєть ся, посуваєть ся по схильній площі в низини чисто примітивного життя як культурно-етноґрафічна одиниця.

 

Нїмецький народ перейшов швидким ходом усї посереднї ступнї внутрішнього національного розвитку й досяг сміливою рукою самих його вершин. А було се нелегко, бо може нема другого народу на всїм континентї Европи, якому історична минувшість так сильно стояла на перешкодї, як Нїмцям. Усе говорило за тим, що нїмецькому народови ледве чи поталанить коли вибити ся з провінціялїзму та розбиття, а одначе висока культура та розбуджений дух народу поборов усе, поторощив накопичені прірви та загати й перетворив нїмецьке суспільство в один пречудний амальґам.

 

І нинї нїмецька держава представляєть ся назверх тільки як союз з його меншими й більшими володарями та з цїлим апаратом державної суверенности поодиноких королївств і князївств, але в самій нації нема вже реального підкладу для сеї ріжноманїтности. Одежа пестра, та нею прикритий орґанїзм один і цупко споєний, неподїльний.

 

Перші віки свого історичного життя перебув нїмецький народ у снї, заколисаний унїверсальністю "римського цїсарства". Була се спадщина по Римі та Византії, по великім володарстві Августів і Константинів, в якому справдї "сонце не заходило". "Das römische Reich deutscbhen Nation" (римська держава нїмецької нації) звав ся отсей світовий новотвір на руїнах колишньої римської імперії, а латинська ехолястерія, що придушувала та морозила живі парістки народів, була її культурним підкладом.

 

Для нїмецького народу, його національного життя був сей час цїлком страчений.

 

Щойно велика реформація потрясла підвалинами римсько-нїмецького цїсарства, а тридцятилїтня війна перемінила вутлу будівлю римсько-нїмецької держави в румовище.

 

Одначе надїї, що реформація сполучить нїмецькі племена в одно, не здїйснили ся. Се стало ся тільки в Анґлїї, де нова віра заволодїла всецїло умами суспільства, в Нїмеччинї реформація викликала "контрреформацію" та розбила народ на два великі табори. Вкінцї покористували ся тими могутнїми релїґійними спорами тільки володарі поодиноких земель задля зміцнення своєї сили, проголосивши пpинцип: "cujus regio, сjus religio*". А вестфальський договір з 1648 р. дав лише дальшу санкцію сьому партикулярному володарству, котре виростало, признавши за поодинокими нїмецькими князями право заключати мирові трактати з чужими державами.

 

Так вийшов нїмецький народ з мряк середньовічя на нові історичні шляхи цїлком розбитий, ще й поклав собі сам внутрішнї граничні мури, яких формально не вспів усунути й по нинїшній день.

 

Навіть давній становий "райхстаґ" у Реґенбурзї, що ще сяк-так сполучував нїмецькі землї в одну цїлість, перестав, було, істнувати, — від 1618 р. він збираєть ся, правда, також, але в нїм не засїдають уже представники поодиноких станів, тільки висланцї територіяльних володарств.

 

Той стан розбиття нації на держави й державки з безчисленними межами та граничними стовпами перетривав повні два столїття — його завершенням був люневільський договір з 1801 р. та два роки опісля проголошене рішеннє т. зв. "державної депутації", яка по всїй формі прорекла розвязаннє колишньої нїмецької держави в користь нїмецьких володарств, котрі виросли на її руїнах.

 

Дуже наглядно пригадує сей стан, в якому ось так опинила ся нїмецька нація з початком XIX столїття, стан, в якому був і наш народ ще в XII і XІІІ столїттю, коли то наші князї та князьки "кували крамоли'' та вводили міжусобицї на Українї, поки не запустїла українська земля. Наполеон був всевладним паном Нїмеччини, її полїтичним керманичем, а з другого боку бушувала по нїмецьких землях інтриґантська рука північних деспотів. Для нїмецького народу не було місця в отсій метушнї — мішанинї власних внутрішніх спорів і чужостороннїх впливів.

 

Але враз із повним упадком починають ся і змагання до рішучої поправи. Нїмецький народ почув дуже болюче зневагу, яку йому несла чужостороння всевлада та став накликувати себе до самооборони. Починають ся т. зв. "визвольні війни" — "Befreiungskriege", які кінчать ся розгромом армії великого Наполеона під Липськом. І цїкаво, що тою нїмецькою державою, яка стала на чолї сього визвольного й обєднюючого нїмецького движення, була Прусія Гогенцолєрнів, яка вспіла вже протягом XVII столїття перетворити себе в сильно зорґанїзовану одноцїльну державу. Успішно переведена т. зв. "семилїтня війна" поставила Прусію, яка швидко розростала ся, на рівне майже міжнароднє становище з Австрією. Не було може вже нїколи такого великого одушевлення в нїмецьких народнїх масах для спільної "національної спpaви", як саме в той час всенїмецького підпору проти чужинця-томителя. Із Берлїна по всїх усюдах лунає грімкий, запальний голос Фіхте-батька, а Фрідріх Вільгельм III видав унїверсал до "всього нїмецького народу" без огляду на територіяльні межі й закликав до самооборони та відбудови давньої нїмецької держави.

 

Француза поконано та прогнано, але заклики до сотворення одноцїльного нїмецького володарства не мали таки успіху. Занадто вже довго жили Нїмцї в своїх землях осібниками та надовго тривав отсей внутрішній розвал, аби можна було за першим поривом звалити граничні мури. А володїльцї поодиноких територій тільки й пильнували сього інтересу. У "віденськім конґресї", який завершив період боїв з Наполеоном і Францією, прорік саме ненарушеність суверенних "прав" нїмецьких територіяльних володїльцїв і покликав до життя т. зв. "Нїмецький Союз" у Франкфуртї п. М., на якому нїмецькі держави й державки заступали тільки дипльоматичні представники.

 

І знов перейшло більше чверть столїття, поки загомонїв наново дзвін нїмецького єдинення під одним стягом. Тим разом була се французька революція 1848 р., яка не лише в одній Нїмеччинї розбурхала широкі народні маси до самостійного виступу. В дармштадській посольській палатї підносить ся перший раз клич знаменитого Ґаґерпа за сотвореннєм одної центральної власти для усїх держав Нїмеччини та й всенароднього демократичного парляменту як всенароднього представництва всеї нїмецької землї. І сей клич, кинений устами такого визначного нїмецького дїяча, не прогомонїв безслїдно, — наче елєктрична течія він став ширити ся щораз дальше й дальше. У Віднї паде чорний дух всевладної реакції, Меттернїх, а в Баварії складає свою корону король Людвік. Починаєть ся жива всенародня робота, вступні наради, Vorparlament, а Вільгельм ІV Пруський обіцює розбурханому народови стати на його чолї в його замислах. Отся справа надто загально відома, щоб її тут потрібно оповідати. Нїмецькі патріоти говорять голосно про утвореннє одного спільного народнього представництва на всю Нїмеччину, й то на основі загального голосування, всюди має у повітрі новий стяг Нїмеччини, що обєдинювала ся, з чорно-червоно-золотим трикольором. Збираєть ся вкінцї в Франкфуртї над М. у маю 1848 р. новий "франкфуртський парлямент" і радить над основними законами веснародньої свободи та над одним заступством усеї Нїмеччини назверх. Одна армія, один стяг, один заграничний уряд і один національний парлямент.

 

Як відомо, і сей новий розгін нїмецького народу не мав поки що завершити ся успіхом. Огонь загального одушевлення швидко почав потухати, а давнї інтриґи та партикулярні спори стали вибухати наново. Провідники та голосителї нової ідеї не вміли приноровити своїх думок до дїйсности, повязати нові, бажані форми з минувшістю. Отсе зробив щойно, як відомо, великий Бісмарк, та й не гарними кличами, але дипльоматичною зручністю й "залїзом". Побідна війна з Францією, тріюмфи нїмецького оружя під Седаном і загальне одушевленнє народу дали великому державному мужеви, найбільшому, якого досї видала Нїмеччина, — пригожу хвилю до вложення цїсарської корони на голову Гогенцолєрна. Окрема депутація являєть ся в Тюлєрі, аби проголосити Вільгельма "цїсарем Нїмеччини". Твореннє нового ладу для одної нїмецької держави пійшло в ось такім високім моментї без особливого труду. Нїмеччина перетворюєть ся в одну мить у нїмецьку союзну державу — "Bundesstaat" з одним нїмецьким парляментом та одним монархом. Давня Нїмеччина розбита на володарства, найшла собі пристановище та свій вислів тільки в "союзній радї" (Bundesrat) і всїляких "резерватах", для одноцїльности не дуже шкідливих. Королї й князї з своїми мінїстрами та правительствами зостають ся, правда, але понад ними підносить ся як нове побідне кільце єдности один нїмецький цїсар і один спільний райхстаґ. Нїмецькому народови як одній неподїльній нації відкривали ся отже давно бажані шляхи задля єдинення сил і всенародньої працї.

 

Коли вибухла теперішня війна, то Французам здавало ся, що в своїх змаганнях до розбиття Нїмеччини вони найдуть відгомін у давнїм нїмецькім партикуляризмі. Отже нїмецький народ мав бути "визволений" від пруської деспотії, а володарі поодиноких нїмецьких князївств мали повернути до давніх суверенних прав. Та Французи з отсими своїми "визвольними" кличами не спостерегли ся, що в нїмецькім народї зайшла основна та тривка переміна. Вже майже рівно сто років назад, у часах протинаполеонських воєн, володарі надренських провінцій не хотїли нїчого чути про спільну нїмецьку визвольну акцію та держали ся цупко поли великого Наполеона, — тепер же після сотки лїт хитрі заклики французьких політиків знад Секвани та Льоари стріли ся в Нїмеччинї тільки з обуреннєм і згірдливою усмішкою.

 

Нїмецький народ виріс сам понад рамки свого державного істнування, — став справдї високорозвитою та цїпко споєною індивідуальністю...

 

Берлїн, у червнї 1916.

 

* Чиє володарство, того ж і віра.

 

[Вістник Союза визволення України, 02.07.1916]

 

VIІ.

 

(Ще про нїмецький націоналїзм. — Розвал у соціяльній демократії й народня справа. — Патріотичні кличї цїсаря Вільгельма й канцлєра Бетмана-Гольвеґа та їх значіннє. — Всенароднї орґанїзації Нїмеччини з часу війни).

 

В попередньому листї я писав про велику силу Нїмеччини в теперішній війнї та найшов джерело тієї сили в зростї нїмецької суспільности до висоти одноцїльної, міцно споєної національної індивідуальности. Розумієть ся, національної іидивідуальности культурного типу, повязаної нитками одної національної думки та спільного національного почування, а не тільки зверхньою одежею мови чи навіть державної орґанїзації. Я сказав, що нїмецький народ під впливом великого зросту своїх культурних сил перетворив ся в одну предивну амальґаму, в одно "я", так, як у біольоґічному творенню поодинокі клїтини сполучають ся на вищому ступнї творення в один суцїльно дїлаючий орґанїзм.

 

Таким способом творять ся усї новочасні культурні національности, — їх вершок там, де за обрієм концентрації та координації не зостаєть ся вже нїяка поважнїйша частина суспільности, де всї одиницї — очевидно не в буквальнім сього слова значінню — пересякли духом спільної національної приналежности.

 

Національна одноцїльність не виключає при тім зовсїм ріжноманїтности — навпаки, чим вищий ступінь культури, тим більше людських типів-індивідуальностей, поодиноко беручи; але над сими ріжноманїтними індивідуальностями підносить ся тим сильнїйше спільне кільце обєдиняючої національної синтези, яке лучить даний народ в одну, духово та матеріяльно скоординовану цїлість.

 

Спенсер сказав би: поруч з діференціяцією відбувають ся тут впоряд процес концентрації й асиміляції.

 

Нїмецькому народови важко прийшло ся перейти Рубікон свого національного розвитку, бо історія поклала всїлякі межі та численні рови, які його духовому зєдиненню стояли на перешкодї, — але тим більший доказ зросту його сили, що за розмірно дуже короткий час перетворення розєднаної Нїмеччини, яка ще нинї величаєть ся безлїччю "пануючих домів" і "державних" границь, в одну нїмецьку національну державу стало довершеним фактом.

 

Прикладїм сю мірку до багатьох народів, навіть і таких, які вже й записані в реєстрах людства як державно самостійні, а побачимо увесь далекий шлях, який дїлить сї народи від новочасних націй в повнім значінню сього слова.

 

Духова національна спільність проявила ся в теперішній світовій війнї найсильнїйше саме в тих народів, які стали вже на найвищім ступнї культури: у Французів, Анґлїйцїв і Нїмцїв. Цїлі віки та поколїння вязали там нитки духової спільности, лучили одиницї в одну цїлість і сї нитки виступили несподївано з усею силою назверх в часї теперішньої міжнародньої заверюхи, так, як у людини випружують ся усї жили та нерви до одноцїльного дїлання в хвилях життєвої небезпеки. І що більш за все знаменне: ті спільні вузли показали саме переможну силу в тих народів, де внутрішня, соціяльна й інтелєктуальна діференціяція поступила найдальше вперед, де боротьбу суспільних кляс і гуртків розпалено вже й перед війною до грани. Ось порівняймо тільки Францію, Анґлїю та Нїмеччину з такою Росією, а побачимо всю ріжницю між тамтими справдї культурними державами й "темним царством" Сходу. Там ідуть усї у бій, піддаючи ся волї цїлости з власного почуття, а батюшка царь мусить навіть самих "коpенно-pуccкиxъ", себто московських салдатів гнати нагайками та кулеметами проти ворога, бо инакше нїодин однїсїнький не зостав ся-б на місцї в оборонї "атєчества".

 

Там стоять проти себе самі нації в своїх найжизненнїйших представниках, а тут безпросвітні полчища, сполучені з собою хиба одною мовою та — трираменними хрестами...

 

Добре з відносинами необізнані могли-б закинути, що річ з обєдиненою Нїмеччиною не конче так добре стоїть, коли й там серед соціяльної демократії витворила ся партія, яка стала на чисто інтернаціональнім становищі. Сей закид не був би вповнї справедливий. Навіть колиб справді гурт послів і провідників, які назвали себе "спілкою працї" (Arbeitsgemeinschaft), став зовсїм поза скобками національних інтересів і заперечував усяке значіннє націоналїзму, й тодї се не був би нїякий доказ "проти", бо в такій великій і високорозвиненій суспільности, як нїмецька, годї вимагати, щоб усе без виїмки стояло на одній національній плятформі. Теоретики та загорільцї, що йшли окунем проти всїх і вся, були все та всюди, та й не дивниця, що їх є гурток і в сучасній Нїмеччинї.

 

Одначе в дїйсности розвал у нїмецькій соціяльній демократії лежить не так у точцї націоналїзму й безнаціональности чи інтернаціоналїзму, а зовсїм деинде. Нїмецька соціяльна демократія була вже здавна розколена на двоє, ще й перед 4 серпня 1914 р., хоч сей розкіл покривала вища рація партійної одноцїльности та карности. Тільки що спірні точки обох таборів чи течій були тодї инші нїж тепер, у часї великої війни. У мирний час суперечка обертала ся коло питання про значіннє парляментаризму та ґенерального страйку в клясовій боротьбі пролєтаріяту, а тепер ся суперечка зосередкувала ся на справі анексій та відношення партії до нїмецьких буржуазних кругів. Соціяльно-демократичні ортодокси налякали ся, що через спільну боротьбу усїх суспільних кляс Нїмеччини під одним національним стягом партія може легко загубити свої принципи клясовости, інтернаціоналїзму й антимілїтаризму, та піднесли клич трівоги, намагаючи ся очистити орґанїзацію від "небезпечних" новостей і "заснїчення".

 

Соціялїстична теорія, принаймнї та, яку виробили Маркс та Енґельс, мусїтиме перебути після війни важку пробу ревізії не тільки в одній Нїмеччинї, а чи з сеї прочищуючої проби вийдуть які нові доґми соціяльно-полїтичних змагань, покаже будучність. Вже й тепер переважна частина соціялїстичних ватажків у Нїмеччинї звернула ся зовсїм відкрито проти старих кличів марксизму та щораз більше є таких, які не в Маркса, але в його предтечі Ляссаля шукають теоретичних основ для будучої соціялїстичної програми.

 

Та лишім отсї всї міркування на боцї, а перейдїм до нашої головної теми, то найдемо чимало матеріялу, щоб побачити, які тривкі коріння запустила національна ідея у всїх верствах і кругах нїмецького громадянства. Патріотизм і самопожертвованнє для святої народньої справи, посунене аж до геройства, духа солїдарности та карности — не тих, що випливають а приказу, але тих, що мають своє джерело в почуттю всенародньої потреби — ви найдете тут на кождому кроцї, навіть і тепер, коли війна перетривала вже цїлі два роки й коли нїмецькому народови приходить ся більше нїж кождому иншому в сїй війнї класти жертви на вівтарі рідного краю. А коли цїсар Вільгельм ще з самого початку війни кинув клич, що він "не знає партій, — тільки Нїмцїв'', а канцлєр Бетман-Гольвеґ вже недавно, що балачку про якісь національні партії "треба кинути остаточно до коша", сї кличі впали видимо на дуже пригожий, давно підготований, справлений ґрунт і не зостали ся без успіху.

 

Кличі цїсаря Вільгельма та його першого дорадника буди поправдї лише символами того, що вже передтим довершило ся по тихо в душі народу.

 

Задля влучного зрозуміння переміни народньої психіки в Нїмеччинї нема кращого доказу понад факт, що всї публичні інституції, які викликала тут воєнна потреба, зорґанїзовано на основі не територіяльній або клясовій, але загально-державній і всенароднїй. Хто був би се передсказав яких ще десять або двадцять лїт назад, тому певно нїодин Нїмець не був би повірив. В Нїмеччинї, де так тяжко прийшло ся сотворити одну державу, й то як звязкову державу, де кождий королик і володарь так заздро пильнує своєї "суверенности" та суверенности свого володарства, покликати до життя інституції, які переходять до порядку над усїми тими окремішностями та межами, се справдї щось незрозуміле й несподїване. А одначе сї інституції на загально-народнїй основі сотворено, сотворено вмить, і то інституції, які силою та справністю своєї орґанїзації можуть стати взірцем для починів того роду.

 

Про сї величні інституції скажу окремо й подрібно в моїх дальших листах: се державний збіжевий уряд (Reichsgetreideamt), уряд військових достав, державний харчовий уряд (Kriegsernahrungsamt) та кілька орґанїзацій, покликаних до життя нїмецьким патріотичним жіноцтвом.

 

Берлїн, у липнї 1916.

 

[Вістник Союза визволення України, 06.08.1916]

 

VIII.

 

(Воєнні орґанїзації. — Їх загально-державність. — Нїмецьке жіноцтво. — Школи. — Вибрики партикуляризму та їх публичне осудженнє. — Шовінїзм і національна самосвідомість у Нїмцїв. — Deutschland uber Alles).

 

В основу нїмецьких орґанїзацій, які принесла з собою воєнна заверюха, лягло почуттє національної одноцїльности. Хто бачить сю одноцїльність, тому мимохіть прийде на думку ріжниця, яка витворила ся поміж нїмецькою державною будовою, опертою ще на територіяльній ріжноманїтности, й державним "соціялїзмом". Бо так названо подекуди в Нїмеччинї покликаннє до життя загально-державних орґанів з цїлю порядкування згори державою продукційно-торговельних і споживних (консумційних) відносин.

 

Переглядаючи воєнно-державні орґанїзації Нїмеччини, ми бачимо в них дві катеґорії: одні орґанїзації, які опирають ся на інїціятиву приватних кругів з національно-гуманїтарними цїлями, а другі, які справдї сягають глибоко в саме нутро соціяльних відносин. Перших орґанїзацій серед нїмецького суспільства велика сила й їх я лишу на боцї, а зупиню ся тільки дещо на орґанїзаціях другої катеґорії.

 

Між отсими орґанїзаціями, як своєю могутністю, так і доцїльністю визначують ся головно чотири орґанїзації воєнного запотребування, великий державний уряд збіжевий, покупне (торговельне) товариство та державний уряд народнього живлення. Ті всї чотири орґанїзації змонополїзували майже всю внутрішню та внїшню торговлю Нїмеччини з заграницею на основі народнього запотребування. Маємо отже тут дїло з двома моментами великої суспільної ваги: з усуненнєм оборотової незалежности приватного капіталу в користь державної реґляментації та з консумційною потребою людности яко реґулятором. Продукція зостала ся індивідуальна, приватна, але нитки обміну між продуцентом і консументом опинили ся в значній части в руках держави. Навіть такий дрібний продуцент, як сїльський малоземельний господарь, перестав бути повновладїльцем свого продукту, — переважну частину своїх земельних добутків він обовязаний віддати комунам (громадам) і державі задля роздїлу поміж безпосереднїх перепродавцїв і потребуючу людність. Тому-то економічно-торговельні орґанїзації держави сучасної Нїмеччини не є ще "державним соціялїзмом", — а радше змонополїзуваннєм обміну та його упорядкуваннєм в інтересї консумента. Не сила накопиченого гроша яко засобу обміну рішає тепер, очевидно, лише щодо деяких продуктів, наскільки вони опинять ся дорогою купна в руках якоїсь катеґорії одиниць, але державний примус, який дає спромогу кождому на бути товар в означеній згори скількости та по обмеженій максимальній цїнї.

 

Своїми воєнноторговельними державними орґанїзаціями осягнула Нїмеччина дві цїли: забезпечила суспільність від льокальних і особистих недостач і поживи і инших річей, конче потрібних до життя, й охоронила людність від збіжевої та всякої иншої лихви, яка при обмежености продуктів була-б напевно дійшла до неможливих границь. Нинї нїмецький торговець не сміє абсолютно кому небудь відмовити продажі, коли жаданий товар є в нього на складї, а так само він підпадає величезним карам (які деколи доходять і до кількох тисячів марок!), як що зажадає цїни повище максимальної границї.

 

Хто мав спромогу в щоденнім життю приглядати ся справному функціонуванню нїмецьких воєнно-соціяльних орґанїзацій (я зву їх воєнними, бо викликала їх воєнна потреба на чає війни), той мусить ударити чолом перед орґанїзаційним ґенїєм нїмецького народу. Це деякі удатні закупна в невтральних державах врятують Нїмеччину від небезпеки замкнений усїх світових торговельних шляхів Велико-Британїєю, але отся орґанїзаційна сила нїмецького духа, яка підносить кождої днини й кождої хвилї безкровні побіди над небезпечним і безоглядним противником та яка ще сильнїйше нїж що инше сполучила сучасне нїмецьке суспільство в одну орґанїчну цїлість.

 

Про все те я пишу, щоб вказати, яким шляхом ідеть ся загалом найшвидше та найпевнїйше до ідеалу перетворення своєї етноґрафічної маси в новочасну націю, — а саме: шляхом всенароднїх орґанїзацій. Бо дві сили дїлають спільно при розвитку новочасної національности: сила духової культури, яка вяже ідейні нитки між членами даної суспільности, та сила орґанїзації, як державної, так і приватної, — яка одиницї-клїтини (беручи анальоґію з біольоґічного творення) сполучає, де далї, в орґанїчну одиницю вищої катеґорії.

 

А отсю правду треба особливо тямити народам, яким доля відмовила наразї державної орґанїзації та які лише своїми приватними, одиничними доцїльними зусиллями мусять класти шлях до кращої будучности.

 

Після загальних висновків на заснові нїмецької патріотичної працї ще декілька заміток і спостережень із буденного практичного життя.

 

Головний тягар дрібної національної роботи на час війни спав на плечі нїмецького жіноцтва. Нїмецьку жінку ми представляємо собі дуже часто, по утертій вже теорії, людиною дрібної домашньої працї без ширшого світогляду, — а такою вона рішучо не є. Бодай у воєннім часї інтелїґентна нїмецька жінка розумінням народньої справи не стоїть, рішучо позаду свого життєвого товариша-мущини. Її основною прикметою є солїдність і незвичайне почуттє обовязку, які проявляють ся зарівно, як у приватнім життю, так і публичнім. Чванькуватости публичною працею, яку так часто зустрічаємо деинде, в нїмецьких жінок нема; як "тихо без гомону" Нїмка піклуєть ся біля щоденних потреб вдома, так із такоюж звичайністю, а подекуди і скромністю вона бере участь і в публичному життю. А ся остання участь справдї не маловажна. Коли нїмецькому жовнїрови, борцеви на фронтї, не бракує нїчого, що потреба до його вигоди та заспокоєння життєвих вигод, він має завдячити се в першій мірі патріотичному нїмецькому жіноцтву. А пильних робітниць для народнього дїла ви найдете всюди: і в панських домах і на піддашу. Такий патріотичний нїмецький "Frauenverein", на чолї якого стоїть сама цїсарева Августа, а філї якого pозсипані по всїй Нїмеччинї, вислав за один минулий рік поверх тисячу вагонів усїляких дарунків, Liebesgaben, на воєнний фронт, не кажучи про висилки такихже дарунків "приватним шляхом", поодинокими "членицями". Навіть на залїзничих стаціях, де жінка заступила в урядї мущину, ви стрінете всюди касієрки, придверницї і ті, які в вільних коротеньких перервах працюють зігнуті над якоюсь робіткою, призначеною на фронт!

 

Після жінок іде дрібна шкільна дїтвора. Скільки ся дїтвора поклала вже на жертівнику рідного краю, се знає тільки той, хто мав спромогу бачити викази збірок, довершених по школах. Дїтваки, навіть 7 і 8-ми лїтнї, зносять день-у-день до школи все, що хвилево нації у "потребу". Найперш зношено там золоті гроші та всїлякі дрібні предмети з золота, — потому зужиті частини біля й одягів, — тепер зносять цїлі звитки та навіть оправки паперу та зеренця зїджених овочів, з яких великі централї добувають ростинну оливу й инші частинки щоденної поживи.

 

Із такої молодї вийде патріотична порода — найновійша Нїмеччина, споєна ще сильнїйше одним духом і одним почуттєм солїдарности та народнього обовязку! А хто думав би може, що в основі того всього, тих загальних пожертвовань і зусиль, лежить загорілість і шовінїзм проти ворога, хвилева поломінь, викликана війною, той дуже помиляв ся-б. Правда, і в Нїмеччинї не бракло в останнїм часї деяких познак шовінїзму — от хочби нагінка на чужинецькі інтернаціональні слова або на виучуваннє чужих мов, але сї вибрики шовінїстичного духа стріли ся зараз з рішучим і загальним осудом. Правда, деякий Нїмець згори починає дивити ся на своїх національних ворогів, але сей погляд мав своє джерело не в заслїплюючім вузькогляднім шовінїзмі, але в національній гордости, гордости на свою велику працю та високу нїмецьку культуру. Тому нїщо так не болїло й не болить Нїмцїв, як закид "варварства", як се зґірдливе "boсhe", кидане їм у вічі загорільцями-французами, — а нїщо з другого боку не радує їх так, як успіхи їх матеріяльної та духової культури, що ставлять їх переможцями в теперішній війнї, та нові цивілїзаційні осередки — світила, здвигнені нїмецькими побідними руками на зайнятих територіях. Тут в реєстрі отсих висококультурних починків записали Нїмцї такі твори свого духа та своїх рук, як залїзничі шляхи, телєфони й телєґрафи в Малій Азії, Сирії й Арабії, як нїмецький унїверситет у Царгородї та польське огнище вищої науки у Варшаві.

 

Справдї "Deutschland über Alles" (Нїмеччина понад усе) має подекуди, а зокрема в освічених нїмецьких головах инше значіннє, нїж йому пpиписує загалом несвідома річи публика за границею...

 

***

 

На отсих кількох загальних замітках і спостереженнях із мого полїтичного побуту в Нїмеччинї я поки-що кінчу свої листки, лишаючи ширше й більше на будуче. З полїтичної куртуазії, огляду на недовершені ще подїї воєнного перелому прийшло ся менї обмежити значно мої чисто полїтичні листи до свого суспільства і в сих обмежених рамцях працї я мусїв шукати иншої теми, яка могла-б бути поучаючою й інтересною для сучасного Українця та й Українки на нашій землї. Чи я добре вибрав тему, чи вспів сказати що справдї інтересне й поучаюче для нас усїх, не моя річ судити. Feci, guod potuі, fасіant mеlіоrа potentes. (Я зробив, що зміг, хай зроблять лїпше ті, що можуть). Тож і без претенсіональности кидаю отсї метелики на знищену та пошматовану воєнними подїями нашу народню ниву, з авторським бажаннєм, аби не зостали ся вони в кругах нашого громадянства без привіту й уваги.

 

Берлїн, у серпні 1916 р.

 

[Вістник Союза визволення України, 24.09.1916]