Малий фейлєтон
Я.
Мене.
Мені.
Мене і т. д.
Ви напевне мусіли вже зустрічати людей цього типу. Прикметною рискою їх характеру є замилування до відміни займенника "я".
І то на всі лади. Як хочете. В однині, множині. В часі й просторі. В хаті, на вулиці, бюрі, в льокалях. Якби не мали нічого ліпшого до роботи.
Стріне вас, наприклад, такий добродій і зразу починає:
— Ах, як я тішуся, що вас зустрів!
— Мені теж дуже приємно, — відповідаєте, й намагаєтесь мімікою потвердити, що вам справді приємно.
— Бо я маю вам стільки розповісти, — розуміється, про себе. Також дещо порадитись...
— Розказуйте, будь ласка! — заохочуєте.
— Може знаєте, що я мав гарненьку посаду. Вистарався мені її один знайомий. От, прийняли, знаєте, мене й спершу було все як найкраще. Праці небагацько, платня нічого собі. Попрацював я так місяців декілька, аж тут почалось лихо. Почали чіплятися до мене. Буцім-то замало даю із себе, забагато часу маркую. Бачте, хотіли орати чоловіком, як волом. Ая! Чи ж я перший-ліпший, щоб мною хтось так поганяв! Кров закипіла в мені. І я не втерпів. Заявив, що не дозволю собі на це. а вони?! Вони звільнили мене. Але я їм ще докажу, хто я такий! Власне хотів вас порадитись, що робити?
— Що робити? — кажу й задумався.
— Егеж!
— Перш за все положитись до ліжка...
— Що-о?...
— Опісля поставити собі принайменше сотню баньок, або тузин пявок.
— Як? Як?... — заморгав очима.
— Потім казати зробити собі масаж, але такий, щоб із вас аж піт скапував...
— Але почекайте...
— Вкінці для прохолоди обкластись ледом і так перележати принайменше з тиждень.
— Чекайте, чекайте! Але навіщо ж це все? — вибухнув, уже геть збитий з пантелику.
— Бо ви є хворі. Недуга дуже поважна...
— Я? Хворий? Поважна недуга? — і зблід.
— Так. Це так. звана хронічна "я—манія". І дуже важко з неї вилікуватись, коли в початках занедбати...
Щипавка.
