Кілька спогадів з коломийської біласоманії 80-х років минулого століття.
Михайло Білас в молоді роки в гуцульській "ноші".
Вічна пам’ять. Днями в Трускавці поховали Михайла Біласа. Хто не знає, про кого йдеться, скажу так: один із найяскравіших, най-неповторніших, найунікальніших чоловіків, яких довелося знати. Людина – фанат своєї справи, всюди й завжди художник: тонкий, вишуканий, неперевершений. Ви можете спокійно вдатися до пошукових систем і детально прочитати його біографію, роздивитися в кольорі його роботи різних жанрів, врешті, сісти на електричку й поїхати до Трускавця – в музей Михайла Біласа. Тоді частково мене зрозумієте, моє захоплення й розпач, що все закінчилося 25 січня цього року. Михайлові Біласу було 92 роки.
Року 1979 я була студенткою 1-го курсу Коломийського педучилища, шкільного відділу. В Коломиї тато піднайшов мені квартиру в двох пань пенсійного віку на Шопена, 23. Жінки були схожі на двох сестер – пані Нуся та пані Ірина. Значно пізніше виявилося, що власницею кам’яниці була пані Ірина Сельська, яка стверджувала, що художники Сельські у Львові – то якісь її родичі. Пані Нуся, Ганна Григорівна Пудик, винаймала в пані Ірини кімнату. Були вони між собою дуже дружні та приязні. Пані Нуся працювала в музеї «Гуцульщина», пані Ірина займалася господарством, а в минулому була кравчинею (також знаю, що тато її був священиком). Була ще чорненька собака Цяпа – дуже товста й поважного віку. З нею весь час траплялися якісь історії, їх обговорювали господині з квартирантками.
Ганна Григорівна Пудик, працівниця музею «Гуцульщина» в Коломиї (тодішня назва музею) в 1970-1980-і роки.
Дівчат було завжди четверо – двоє в кімнаті внизу, а двоє на мансарді. Я жила в нижній світлій великій кімнаті з роялем австрійського виробництва, на якому в молоді роки «вправляла» пані Ірина. У мій час рояль був такою собі купою дров, якої краще не чіпати за клавіші.
Щойно розпочалося навчання. Сірі будні, конспекти та підручники, нічні зубріння, перші студентські недоспані ночі, вранці сніданки в пані Ірини з налисниками та чаєм. Мені тоді було 15 років.
Невдовзі якось так трапилося, що я почала забігати до пані Нусі, кімната її була поруч через стіну. В пані Нусі була бібліотека, а також приходили весь час якісь люди. Я, сільська дитина, таких у своєму житті ще не бачила. Були то старші пані з манерами, пани, що цілували жінкам руки. Для прикладу, пан Арсенич Петро з Івано-Франківська або пан Любомир Кречковський, співробітник музею «Гуцульщина». Через стіну добре було чути розмови про мистецтво, зокрема, народне, про проблеми музею, проблеми мови, культури та взагалі суцільну антирадянщину на тему «куди світ цей котиться». Невдовзі в мене на столі лежала книга поезій Василя Симоненка «Тиша і грім».
Непомітно пані Нуся стала моєю старшою подругою. Виняткова то була людина. Розумна, врівноважена, людяна й тепла, ерудована. Низенька, повна, завжди акуратно зачесана й одягнена. Було їй тоді років сімдесят або трохи менше. Сім’ї як такої у неї не було, тільки драматична історія із засланням батьків на Сибір. На жаль, деталей тоді не розповідали.
Одного разу пані Нуся сказала, що приїздить до нас погостювати один художник із Трускавця. Мовляв, це їхній давній приятель, який часто їздить до Криворівні та Космача, а по дорозі на якийсь день зупиняється тут. Пані Нуся показала мені тоді альбом із фотографіями – то були гобелени, аплікації, килими, вишивки, ляльки. Звичайно, і на той час, і до нині це стихія, що хвилює та зачаровує. Це світ Михайла Біласа, створений для того, щоби полонити й ніколи не відпустити людину від себе, щоби вона назавжди стала фанатом і поклонником рукотворного дива.
Пригадую, була осінь. Дощ, холод. У дівчат на мансарді в когось день народження. За столом ми, квартирантки, пані Нуся, пані Ірина та незнайомий сивобородий чоловік у зеленому вовняному светрі, з мистецьким канадським шаликом на шиї. Здається, був тоді й пан Арсенич, відомий в Івано-Франківську краєзнавець і борець із тодішньою системою, з тих, до кого неодноразово приходили з обшуком відповідні органи. Михайло Білас все говорить і говорить, притому голову тримає трохи піднятою, наче в танці, а до того жести – скупі, точні, теж схожі на танцювальні. Всі слухають, пані Нуся загадково й задоволено позирає на мене, помічаючи моє зачарування. Так розпочався мій довгий полон.
Михайло Білас, справа – Любомир Кречковський, співробітник музею «Гуцульщина», та водій музейної автівки (прізвище невідоме). Криворівня, Кінець 1970-х.
Пан Михайло потім приїхав навесні, у квітні. Було майже літо, всі вже роздягнулися й готувалися до літніх відпусток. У музеї «Гуцульщина» відкривалася виставка живопису когось із львів’ян, чи не Зеновія Кецала. Пан Михайло в супроводі пані Нусі та пані Ірини вирушав до музею. Взяли зі собою й мене. Йдемо вулицею Шопена, потім виходимо на Чкалова, а далі – поворот до музею. А всі вітаються, особливо зауваживши пана Михайла. Художникові було тоді – ну, давайте рахувати: 1980 мінус 1924, дорівнює 56 – отже, було тоді панові Михайлові 56 років, і був він невимовно привабливий.
У музеї панові Біласу всі ледь у ноги не кланялися. Тут був його особливий культ, суцільна ейфорія та «біласоманія». Справа в тім, що 1972 року він оформляв у музеї експозицію, якою захоплювалися відвідувачі з усіх усюд тодішньої великої країни («здесь чувствуется рука большого мастера» – такий зазвичай був коментар професіоналів, і його цитувала пані Нуся). Вона часто згадувала, як та експозиція творилася, а пан Михайло кілька місяців підряд проживав тоді на Шопена, 23. Який він був фанатично відданий справі, який педантичний та вимогливий. Кожен експонат був протертий та повішаний виключно ним самим – він нікому не довіряв! І всі працівники були загнані та втомлені від такого деспотичного керівництва. Але й щасливі та горді.
А мені тоді в музеї на перший погляд здалося, що цей нескромний Білас не має міри в своєму нарцисизмі та самозамилуванні. Але тільки на перший погляд. Йому просто приємно бути в колі знайомих і милих людей, з якими є про що поговорити, є про що попліткувати. Пан Білас невтомно розшаркувався перед панями у вишиванках, яких любив і з легким гумором позаочі аналізував їхню творчість народних майстринь, бо всі вони зазвичай виявлялися народними майстринями вишивки, ткацтва й усього іншого.
Художник тримав мене в полі зору на тому відкритті виставки, і ми навіть пройшлися поруч перед кількома картинами, коментар до яких з уст пана Михайла я не забуду ніколи. Що й казати – коли з Біласом привіталася одна працівниця російською, і він процідив крізь зуби кудись мені над головою: «Елементарна дурна офіцерша», я зрозуміла, що пан Михайло, як то кажуть, доволі пащекатий. Ще б пак, ще дорогою до музею надійшла назустріч пишна пані в куцій сукні, на що пан художник, порівнявшись із нею і так, аби вона чула, кинув до пані Нусі: «Але обридливо виглядає груба нога з-під короткої спідниці!». Пригадую, в котрийсь із приїздів – знову ж на відкритті чиєїсь виставки – художник ганявся за якоюсь старшою пані, щоби зробити їй зауваження щодо надто рожевої помади на губах: їй не випадає! то вже не той вік! Як тільки не вмовляла його цього не робити пані Нуся! До речі, ніколи ніяк не фарбована.
До мене пан Михайло був лагідний і уважний, називав мене «Марійцю», «Марусенько» та «Марусечко», що, звичайно, було мені дуже незвично й приємно. Я була з родини строгої, ніколи не скажу «простої», хоча батьки, обоє обдаровані та здібні до інтелектуальної праці, не отримали вищої освіти і змушені були важко працювати фізично. Мама, до речі, ровесниця пана Михайла, мала дар до вишивання. Так от, у нашій родині засланців до Казахстану (по маминій лінії) не було звички сюсюкати з дітьми. Отож, старші люди в моєму житті назавжди стали дуже важливі, так наче могли компенсувати недодане батьками. І пані Нуся, і пан Михайло були для мене кимсь у цьому роді.
Листівка ручної роботи Михайла Біласа.
Невдовзі пані Нуся стала говорити про те, що візьме мене з собою до пана Михайла в Трускавець, коли буде до нього їхати в справах музею. У процесі того захоплення і тих розмов я написала свої перші прозові твори (а до того були, звичайно, вірші). Вперше прокинувся оповідач, епік, який живе в мені нереалізований досі, заважає тримати язика на прив’язі, особливо на власній кухні з власними дітьми. Це до слова. У світлі того захоплення паном Біласом і його світом прийшло рішення вступати на українську філологію до Львова. То не важливо, на що наткнулася, вірніше, на кого наткнулася моя велика мрія, здійснившись, – на професуру філфаку. Але це вже тема не Біласа, а Грабовича.
Поїхати з пані Нусею до Трускавця нам не судилося з якихось причин, але рішення написати про пана Михайла книжку визріло остаточно. Я збирала вирізки з газет, де були переважно відгуки на його виставки. Такої зливи захоплення, шквалу метафоричних оплесків не доводилося ніде більше зустрічати. Всі більш-менш чутливі люди кричали й плакали від щастя, споглядаючи гобелени на гуцульську та бойківську тематику, на тему української літературної класики, як-от роботи, присвячені «Лісовій пісні», і все-все, що виходило з-під рук майстра – вишивки, аплікації, ляльки. Ті мальовничі кольори, назви, відданість місцевому колориту.
Та гаразд, не буду я вдавати з себе мистецтвознавця. Я, на відміну від сотень тисяч поклонників таланту майстра, зачарована перш за все його людською неповторністю, вмінням бути собою, притому не втрачаючи поваги та любові до іншого.
А пан Михайло був одержимий людьми й землею, по якій ходив, умів, як ніхто, побачити й відтворити її красу. Що до любові до людей, попри критичність і гострий язик, то вона в нього була безмежна.
Листівка «З Новорічним святом!», 1971 року видана у Києві (видавництво «Радянська Україна»).
Одного разу було так. Пан Михаїл, як називала його пані Нуся, якось улітку їхав дуже рано до Криворівні, до Василини Шкрібляк (так він принаймні казав) – купував там вовну на ліжники, які також ткав. Я відпроводжала його з пані Нусею на автостанцію в Коломиї. Була година сьома, практично ніде нікого. Йдемо до каси. Раптом, ніби з-під землі, виникає перед очима невиспаний сільський чоловік – видно, що сільський, та й не дуже свіжий у прямому й переносному значенні – й просить пана Михайла закурити. Треба було бачити, як Білас взявся йому догодити, як заметушився, шукаючи цигарки, як схилився перед тим чоловіком, черкнувши сірником. То було гідне пера – те молитовне схиляння перед людиною. Не роблене, а те, що йде зсередини.
Потім були роки листовного спілкування з пані Нусею та паном Михайлом – довго, понад 10 років. Пан Білас жив у ті роки (1982–1992) у Трускавці, пригнічений провінцією, матеріальними негараздами, нерозумінням з боку колег чи знайомих, врешті, самотністю, якої тоді мав достатньо. Жив, аналізуючи події, критично настановлений до містечковості, до того, що відбувалося в державі, з людьми, як вони змінювалися (куди подівся смак у всьому). І весь час працював, працював, весь час – плани, задуми, в деяких листах – ескізи до майбутніх робіт. Ми часто говорили про пані Нусю, яка доживала у Вовчківцях Снятинського району в родичів. А пані Нуся писала звідти. Обоє спостерігали за моїм життям, за моїм одруженням, народженням дітей. Потім пані Нуся померла.
І ще багато-багато чого можна сказати зі спогадів про той золотий час захоплення неперевершеною людиною. Я зустрічалася з паном Михайлом не так часто – можна сказати, що зовсім мало. Але те, що ця людина мала на мене великий вплив – як треба бути собою, бути вільною, бути вірною своєму покликанню, то, безперечно, пан Михайло тут незамінний. Щастя вчасно зустріти таку особистість.