Щоб пісня її "перуном вдаряла"

Минулий 1940 рік приніс українському світові виїмковий ювілей: 100-ліття появи "Кобзаря" Т. Шевченка. Цей ювілей відсвяткувало українське громадянство так, як на це дозволяла його тодішня спроможність.
Сьогодні перед нами ювілей, що попри нього ми не можемо пройти мовчки. Саме 13. лютого ц. р. минає рівно 70 літ від народження — по словам Франка — "чи не одинокого мужчини на всю Україну" — народження Лесі Українки. Якось дивно, що всупереч істнуючому в нас культові минулого й його постатей. ми тепер щораз частіше проходимо мовчки попри роковини, що все ж творять окремі сторінки нашої історії.
У минулому році ми призабули про 40-літні роковини многоважної, зокрема для сучасного нового українського світу, появи відомої брошури Миколи Міхновського. оцього "Вірую", що за нього довгі роки по сьогоднішній день ідуть безпереривні й найвищі жертви.
Таксамо чомусь поза полем нашого бачення залишаємо тепер роковини, що до них вже заздалегідь треба було готовитись і що під їх знамям повинен пройти якщо не 1941 рік, то бодай місяць лютий, роковини, що повинні стати стихійним виявом сучасного українського світа й нової, в нашу добу твореної й такої тепер гострої туги нації, спрагнутої тієї дії, що про неї заєдно мріяла й задля якої заєдно горіла оця небуденна, хоч квола жінка.
В 1922 р. писав Д. Донцов: "Серед численних літературних ювілеїв останніх літ ми не зустрічаємо ювілею Лесі Українки. Але є ювілеї й — ювілеї. Одні — ювілеї народин або смерти, що проминають ледви помітно, не збуджуючи в святочній громаді ні захоплення, ні відгомону. Це офіціяльні урочистості патріотичної суспільности, що вміє шанувати своїх великих і твердо памятає калєндарні дати. Але є й інші ювілеї: коли відкинутий сучасниками, зроджений для інших часів — виривається з кігтів минулого й ставляється на недосяжну височину. До таких несподівано воскреслих належить і Леся Українка...".
Оці слова писані тому вже майже двадцять літ і як не дивно, вони ще й сьогодні таки надалі актуальні, сьогодні, коли стоїмо в обличчі вже не 50, а 70-ліття народин поетки. Очевидно, не можна сказати, що Леся Українка ще й досі відкинута та неоцінена. Саме в останніх 2-ти роках, головно по появі відомої праці Донцова ("Поетка українського ресорджімента"), розуміння й культ Лесі прибрали безперечно на силі. Та все ж, хоч і належить вона — по словам Донцова — до несподівано воскреслих у нашій епосі, якої прихід вона віщувала й якої прагнули, то все ж залишилася вона ще чужою, чи — скажім інакше — тільки зрозумілою, але все ще несприйнятою. Зрозуміння — це тільки пізнання, розумовий процес; сприйняття ж обумовлене психічною созвучністю між творцем слова й його сприймачем.
І саме не тільки зрозуміти, але сприйняти Лесю, сповнитись тим внутрішнім горінням, тією внутрішньою динамікою, якою сповнена була вона — оце той основний момент, що повинен і мусить лягти й у цьогорічне святкування 70-тих роковин народження авторки "Боярині" і "Кассандри".
***
Передчасно говорити сьогодні ширше про "безумну пісню", про "зброю іскристу" Лесиного слова.
Покищо нашим завданням пригадати про близькі роковини й пригадати це гаряче бажання, що його плекала й залишила нам поетка: щоб слово її поплило й "до вбогих сіл" і там "луну будило, краяло серця, промінням ясним, іскрами, блискавицями палкими стало".
Щоб "тверду крицю" її пламенного слова не тільки зрозуміли, але й сприйняли оті, ждані нею в майбутньому "брати невідомі", та щоб її "меч двосічний туги" рвав нас "через  дикі дороги тернисті" на оте "... верхівя, що так палає золотим пожаром"! Щоб її "шалена пісня" стала вже таки й нашою піснею.             
Б. Данилович.

27.01.1941

До теми