Львівська Ставропігія в останніх десятилїтях — може навіть столїтях — була більше історичним памятником як живим орґанїзмом. Коли би прийшло ся сказати, у чім та поважна інституція в наших днях проявляла свою дїяльність, — відповідь вийшла би мало вдоволяюча в порівнаню з засобами, якими можна було користувати ся. В житю мало була слїдна праця Ставропіґії. Зате кождий знав, що Ставропіґійське братство се найстарша наша орґанїзація і взагалї найстарше товариство в Галичинї, — що початки його сягають до середних віків, що пять столїть тягнеть ся її безпереривне істнованє, що двайцять людських поколїнь складало свої цеголки на сю велику будову... З тим рисом архаїзму, з богатою історичною традицією стоїть Ставропіґія і нинї перед нами...
Повстала Ставропіґія з незначних початків. Можемо її уважати прототипом всїх наших товариств в Галичинї, що за основний капітал мають скромні сотики... Перші основателї — небогаті міщани з "руської" вулицї вязали ся тільки для прикрашеня свого бідного храму. Вкладка була мінїмальна — пів гроша місячно; в члени запрошувано навіть селян — так низько клонила ся міщанська гордість! Протягом півтора столїтя виросла з сього могутня інституція, що мала величаву церкву, добру школу, друкарню, шпиталь, — що закладала свої філїї у всїх галицьких місточках, мала звязки з цїлою Україною, а своїми впливами сягала навіть до чужих народів.
Коли слїдимо, у чім була тайна розвитку братства у найлїпших його роках, на першім місци мусимо поставити своєрідну внутрішну орґанїзацію. Ставропіґія не мала богато членів — найбільше 50, але деколи тільки 20. Але члени се були люди, що житєм звязували ся з своїм товариством. Як читаємо статут Ставропіґії, відчуваємо, що своїм духом вона наслїдувала давні монастирі. Карність, послух, солїдарність, се головні обовязки членів. Хто вступав до братства, той передусїм мусїв зложити членську присягу: в святочній обстанові, перед хрестом серед запалених свічок братчик накликував на себе і весь дім свій божий гнїв і проклятє, а на свою душу по смерти вічну кару, — колиб у чімнебудь не сповняв своїх обовязків. Се моральне зобовязанє в тих часах мусїло дїлати сильно. На непослушних був цїлий ряд матеріяльних кар, але найбільше вражали церковні кари, найлекша — сидженє на дзвіницї, і остаточна, страшна — вилученє з церкви. Навіть до сього середновічного способу прибігало братство, щоби удержати карність у своїх рядах. Кари накладали ся навіть за такі справи, як неприсутність на засїданю, або відмова приняти вибір на уряд старшого брата (себто члена видїлу); кождий, хто знає, як хорують нинї наші товариства на "брак комплєту", зрозуміє, що незлим антідотом на се була грошева кара. Братя були зобовязані до згоди і солїдарности; непорозуміня полагоджували мировим судом, нїяких справ не вільно було виносити поза товариство, особливо перед публичні суди.
Зріст братства підпомагало й се, що Ставропіґія давала підмоги членам. Се було якби товариство взаїмних обезпечень — в лїпшім значіню. Коли котрий член не міг уладити ся з своїми інтересами, братство назначало йому до помочи двох братів, що мали обовязок давати йому раду і поміч. Ще важнїйше було, що братська каса давала позички і се безпроцентові; у міськім житю, де потрібна була готівка, се мало немале значінє. Деколи братство підіймало таку ратункову акцію на більшу міру і заходило ся підняти на ноги всїх підупавших членів, навіть викупити їх ґрунти з чужих рук.
Першу публичну акцію випробувало братство в боротьбі з маґістратом. В міських републиках були взагалї відносини душні, — у Львові пануючий елємент був спеціяльно нетолєрантний. Щоби добути собі ширші права, а хочби тільки можність спокійної екзистенції, братчики мусїли уживати всїх можливих способів, — від простих перехитрувань аж до процесів перед королївськими трибуналами; але свою справу вкінци оборонили і в XVIII. в. війшли побідно у мури львівського ратуша. Як достойна памятка тих трудів лишило ся братчикам імя "сенїорів Руси".
Сї воєнні труди не зломили орґанїзаційної енерґії братства. Всупереч приповідцї серед оружя заговорили Музи. Серед найбільшої боротьби за горожанські права виросли і зреалїзували ся далекосяглі культурні пляни. Кінець XVI. в. се для українського Львова час ренесансу і реформації, — час найбільшого руху, що незвичайно збогатив проґраму братства. Школа і друкарня, штука і полїтика, — згадаймо тільки самі цвіти братських зусиль.
(Конець буде).
[Дїло, 26.01.1916]
(Конець.)
Школа львівського братства не була першою на Українї, — випередив її Острог, але се була перша наша середна школа, що — удержала ся. У своїй основі вона мала тойсам напрям, що цїла українська культура того часу: навязати зірвані звязи зі Сходом, відживити занепавші традиції Царгорода. Тому на першім місци в науцї стояла грецька мова, перший шкільний підручник, що появив ся у Львові, була грецька граматика, учителями були Греки. На сїй дорозї Ставропіґія не витривала довго, — грецькі жерела самі вже висихали і не були здібні оживити наше житє. До впливів прийшов Захід. Але з другої сторони вдерли ся живійші місцеві течії, настала, так сказати, українїзація школи. Ставропиґійська ґімназія була взірцем захованя для инших українських шкіл, педаґоґічні засоби, яких у нїй придержували ся, не втратили своєї вартости навіть до нинї (доступ до школи для всїх станів); рівне трактованє учеників; лагідна справедливість у поведеню учителїв).
Найтривкійшим підприємством Ставропіґії була видавнича дїяльність, яку проявляла братська друкарня. Видавано передусїм церковні книги. Наш зісвітчений час може легковажити сього рода роботу, — але не забуваймо, що тодї церква була може одинокою основою національности. А ся основа вже хитала ся, церква занепадала, бо піп не мав своїх свячених книг. Анекдот про се, що сїльський парох читав вірним у церкві "святого Миколая Рея", може дати понятє, як далеко ішла небезпека. Братство своїми накладами дало скору і добру поміч. Дїяльність Ставропіґії в сїй области тягнеть ся від кінця XVI. в. по нинїшний день, — поверх три столїтя. Із ставропіґійської офіцини виходили сотки книг, — за перше столїтє дїяльности начислено вже понад 100.000 примірників, з кождим слїдуючим число видавництв очевидно зростало. Се була перша масова робота у нас, братська книга справдї зайшла у кожде галицьке село і далеко за Галичину. Що наш обряд заховав ся у давній красї, се спричинили у великій части старі, добрі едиції Ставропіґії.
Жаль очевидно, що братство спинило своє видавництво шкільних підручників, яке заінїціював славний "Адельфотес". Лише букварі знайшли ласку у братській друкарнї: з XVII. в. знаємо чотири наклади, з першої чверти XVIII. в. знов чотири, — се видавництво йшло аж до XIX. в. Наклади як на той час були величезні, звичайно 6—7000 прим.
Братство нїколи не проголошувало себе меценатом штуки, але для штуки робило богато і неодин наш артист поживив ся при братськім столї. Хоч каса Ставропіґії не раз була пуста, братство за добрих часів не щадило нїчого, щоби свій храм удержати в достойнім виглядї. Вежа ставропіґійської церкви лишила ся свідком високого артистичного смаку, що панував в архітектурі "руської" вулицї, ставропіґійський музей зібрав богаті останки львівського мистецтва з инших областий. А кілько незаміченої ще краси містить ся у дереворитах братських видань; кілько можна буде колись сказати про церковний спів, що у братських хорах мав пильних опікунів...
Ставропіґія орґанїзувала свою роботу не тільки у мурах Львова, вона вела також свою заграничну полїтику. Стояла у постійних зносинах з Царгородом, з молдавськими князївствами, з Москвою — висилала свої посольства, приймала чужих аґентів, — з дипльоматичної переписки братства можна зложити цїлий том.
Провідний клич братства був — єдність зі Сходом. Знати у тім психольоґію окраїн: в лици наступаючого підбою із Заходу братчики з усеї сили уоружували ся східним оружєм. Ex Oriente...
Сим звязкам лишила ся Ставропіґія вірна цїлий час істнованя, — аж до вчерашного дня; така вірна, що навіть не замітила, коли на місце Царгорода прийшла Москва...
Хоч студії над історією Ставропіґії — і взагалї над історією того часу значно поглубили ся, доси ще трудно сказати, чи сей нахил до сходу і неґованє заходу, се була тільки уперта похибка братчиків, — чи одинока дорога виходу у тодїшних відносинах. І порожна річ дискутувати, чи булоб лїпше так, чи инакше. Таке питанє що до "орієнтації" стояло не лише перед Ставропіґією і нашим народом, — воно стояло і стоїть доси перед всїми народами, що живуть на пограничі між Сходом і Заходом.
Богато добра було в минувшинї і воно буде жити; але також мусить ожити се, що було доси нищене. Погодити минуле з нинїшним і перемінити його в щасливе завтра, — се завданє нових членів Ставропіґії.
[Дїло, 27.01.1916]