ПРИМІТКИ

 

ЗАБОБОН: Від початку липня 1905 р., коли появилася друком остання збірка оповідань Мартовича „Стрибожий дарунок“, уже ані один його твір за життя автора не побачив світа. Проте письменник не перестав творити. Він захоплювався різними літературними ідеями, хотів, наприклад, „знаціоналізувати байку про три русалки“ (лист до В. Гнатюка з 1 червня 1905 р.) і т. п. Та про долю цих задумів не маємо, на жаль, ніяких ближчих звісток. Крім того, письменника довгі роки хвилювала думка, щоб написати велику повість з життя інтеліґенції, там повинен би найти собі місце його пребагатий обсерваційний матеріал, зібраний підчас довголітньої мандрівки по галицьких містечках. За інформаціями Володимира Гнатюка, в листопаді 1911 р. письменник передав до друку повість „Забобон“. Коли ця повість написана, важко докладно устійнити, та треба здогадуватися, що повстала вона в рр. 1909 і 1910.

 

Досить, заплутану історію „Забобону“ вже після того, як він був написаний, можна в загальних зарисах реконструувати на підставі передмови В. Гнатюка до першого видання цієї повісти, на основі листування письменника з Гнатюком, спогадів д-ра Івана Кунцева та, врешті, на підставі фактів з біографії автора. В „Передньому слові“ до першого видання „Забобону“, що появилося 1917 р. накладом, Україяської Видавничої Спілки у Львові, В. Гнатюк розповідає таку невеселу історію цієї повісти:

 

„Мені невідомо, як довго писав автор свою повість та коли її скінчив. Пам’ятаю, одначе, що при кінці падолиста 1911 р. прийшов до мене і передав її з бажанням, аби вона появилася в Літ. Наук. Віснику. Я написав зараз до проф. М. Грушевського, що перебував тоді в Києві, в справі місця, часу й умов друку, а поки надійшла відповідь, Прочитав повість майже в цілості, хоч і не вповні докладно. По одержанні відповіді повідомив я пок. автора про умови з боку редакції Літ. Наук. Вісника, які він приймав, і вислав зараз рукопис, переписаний на машині, але з деякими власноручними поправками автора, рекомандовано і з поданням вартости, до Києва.

 

Яке ж було моє здивовання, коли при кінці; січня 1912 р. дістав я від проф. М. Грушевського запит, чому не присилаю рукопису. Я відповів, що вислав давно, навів дату вислання і рівночасно зареклямував посилку на пошті. По кількох днях дістав звістку з Києва, що рукопис доручено (аж по рекламації!).

 

Коротко перед тим якось зайшов раз до мене пок. Лесь Мартович зі своїм приятелем др-ом Ів. Кунцевом, щоби, довідатися, як стоїть справа друку повісти. Я пояснив і в розмові, що вив’язалася, сказав йому, натякаючи на головні типи повісти: „Знаєте приповідку, що багато на світі дурнів, та не разом ходять. А в вас у повісті зовсім інакше. Де ви таку чудову колекцію їх поназбирували". Автор не відповів тоді на це нічого, а розмова перейшла на якусь іншу тему.

 

Тимчасом у лютім приїхав “до Львова проф. М. Грушевський, скликав засідання дирекції Видавничої Спілки, на якім я вже не міг бути присутній, бо захорував тяжко, і дирекція ухвалила тоді ж не друкувати повісти в Літ. Наук. Віснику, як первісно плямовано, але видати її окремою книжкою.

 

Я ще не дізнався був про цю ухвалу, як дістав лист від Л. Мартовича з домаганням звороту рукопису повісти тому, що він не хоче ще її друкувати, коли я скритикував її неприхильно. Я відписав, що моєї фрази не можна ніяк уважати за критику, за яку я й не брав би ся, бо ж навіть не прочитав повісти докладно, але автору обставав при своїм домаганні, і я мусів написати до Києва по рукопис та звернути йому. Я не знав правдивої причини, задля якої автор зажадав звороту, і довідався про неї аж із посмершої згадки про нього д-ра Ів. Кунцева, в якій він пише:

 

„Нездужаючи з більшими або меншими перервами від осени 1911 р., покійний не міг систематично працювати. Написав більшу повість із життя галицької інтеліґенції та вислав її був до редакції Л. Н. Вісника, де мала небавом: друкуватися, та я намовив його, щоби відібрав рукопис і ще раз, по упливі певного часу, перечитав, бо, знаючи нахил покійного до сатири, я боявся, що річ, хоч закроєна поважно, то писана в часі хороби, часами просто серед фізичних болів, може вийти скарикатурована.“*

 

Здається, одначе, що автор зовсім не читав повісти наново, бо я не завважив ніяких дописок поза тими, які бачив за першим разом. Так пролежала вона до початку війни і до ворожої інвазії.

 

„На жаль, інвазія, — пише др. І. Кунців,* — хоч дала покійному невичерпане джерело спостережень на людськім матеріалі з обидвох боків бувшого кордону та сильно збагатила його і так незвичайно обширні відомості філологічні і етнопсихічні, зменшила близько наполовину його недруковану спадщину. При вчиненім у моїй хаті салдатами погромі в дні 13 вересня 1914 р. всі рукописи покійного опинилися на подвір’ю, в городі, в саді, на слоті, порозкидані і потоптані солдатськими чобітьми. Визбирані потім картки виказали вже багато браків. В цілості остала згадана вище повість (з віддертим заголовком і половиною першої картки, заголовка я не можу собі пригадати) та коротші оповіданя: „Народна ноша", пророцтво грішника“ і „Жирафа та Ладо“. З інших оповідань та драматичних нарисів остали лише всякі уривки. Покійний вже не зібрався повикінчувати їх наново“.

 

Стільки про історію повісти подає Гнатюк, використовуючи при цьому цінні спогади д-ра І. Кунцева.

 

Дальший фактичний матеріал, без сумніву, найбільшої вартости, дають два листи письменника до В. Гнаттока, що зберігається в рукописному відділі бібліотеки Наукового Товариства ім. Шевченка (НТШ) у Львові, обидва без дати, написані, міркуємо, восени 1911 р. Тут подаємо повний текст цих листів, бо ж вони дають багато цікавих даних не лише до пізнана біографії письменника, але й до характеристики самої повісти:

 

„Улицько Зарубане, почта Потиличі коло Рави Руської.

 

В-поважаний Товаришу!

 

Не знаю допевне, чи Ви ще урядуєте в редакції ЛНВісника, а все таки звертаюся до Вас із цею справою. А саме пересилаю Вам свою повість „Забобон“ для поміщення в ЛНВ або, може, в ВС*. Розуміється, під вимовами, які я Вам зараз перекажу:

 

Перше всього самі знаєте, що кождий автор бажає собі, щоб його твори містили без ніяких змін. Я також за тим, одначе не безоглядно. Коли матимете терпець переслану рукопись хоч трошки переглянути, то переконаєтесь, що я сам не спромігся вдержати, всюди одностайність мови. Я писав: конечне, конешне, сей, цей тощо. Отож у таких випадках, коли редакція вважає за відповідне завести одностайність, то проти цього нічого не маю. Натомість прошу, щоби мені не зміняла ось яких слів:

 

1) Форми „озьме“. Покликуюся на Стороженка, що й він так пише. Я є того переконання, що в нас може бути форма „озьме" або „візьме", а „возьме“ це промах.

 

2) Форми „оже“. Покликуюся на Рудченка, що й він так пише. „Отже" в такім значінню, як завели загально галицькі неуки, а саме в значінню польського а więc, нарід ніде не вживає, ані в нас, ані за кордоном.

 

3) „Роз’язати, з’язок" намісь „розв'язати, зв’язок“. Я сам думав, що форма „роз’язати“ се буде покутський провінціоналізм і через те вистерігався досі ідеї форми. Одначе тепер я переконався, що се загально українська, форма. Пробував я в городецькім, тепер пробую від червня в равськім і чую, що всі мужики так і говорять: „роз’язати, з’язок“. Виходить, що це була би галицька форма. Одначе, може, собі нагадуєте, що київська „Рада" також так писала. Писала ж доти, доки в „Ділі“ не з’явився фейлетон Борковського, котрий осудив ці форми, як не наші. Правда, Борковський має себе за великого знатока мови, але ми знаємо, що то за знаток.

 

4) „Аже“ намісь „адже“. Шевченко так пише.

 

5) „Зострахи“, „зосміхи“. У нас є дві форми: „зо страху", „зо сміху" та „зосміхи“ (як адверб).

 

Опріч цього я пишу консеквентно : шо (польське: же) і що (польське: цо). Одначе не обстоюю, щоби цей спосіб писання задержати в друку, а то з двох причин: Перше, на оправдання такого писання покищо маю лиш одну гагілку, друге: знаю з досвіду, що зецери з привички складають „що", і на се нема ради.

 

Я старався писати літературною мовою. Відступав від неї лиш для характеристики місця, осіб і ситуацій. Оже таки признаюся, що кілька провінціоналізмів я свідомо впровадив, щоби надати їм право горожанства в літературі. Подаю їх:

 

„Зіправди, справди" намісь „справді“. Форма „зіправди" покутська, „справди" ж українська.

 

„Повторачити“ — повторювати.

 

„Вигулити“ — видурити, витуманити.

 

„Гаралиця" — вивірка.

 

„Позаяк“ — оскілько.

 

Слово „гиря" (чуприна), може, рідше вживане, але є в Куліша.

 

Опріч цього, я не є певний, чи слово „збавити" (попсувати) не провінціоналізм. Так само „патик" (бучок).

 

До повищих слів можна дати пояснення.

 

Тепер приступаю до найважнішої річі, задля якої я й обернувся зо справою до Вас. А саме домагаюся за цю повість заплати. Прошу ж Вас вистаратися, щоби редакція повідомила мене негайно, як вона цінить цю працю. До Вас я звернувся тому бо знаю, що члени редакції будуть до мене неприхильно успособлені. Я би не домагався, коли б не потребував. Скажу Вам, як свому знайомому, що я тепер у великій потребі. Як бачите, сиджу на селі в товариша д-ра Кунцева Та се би ще байка, але я якраз хорую на жолудок чи кишки (чорт знає) й лежу в ліжку. Думав поїхати до Львова й не знаю, коли виберуся. Очевидно, чоловіка без посади всі тиснуть. Так і мене тепер притисли вірителі й беруться до моїх ручителів, а я не маю чим поповнити ані одної рати. Біда! Про це, очевидно, не кажіть нікому в редакції, чоловік потребуючий тратить у людей половину своєї вартости.

 

Коли би справа в редакції ЛНВ не йшла гладко, то порадьте мені, до кого мені, вдатись. Коли ж і це не будете знати, то верніть мені рукопись, а я найду, може, приватного накладника.

 

Якби редакція приняла цю рукопись, то я жадав би якогось завдатку.

 

На цій машині до писаня брак „ї“ з двома кропками, я його кропкував пером, але може бути, що через недогляд де пропустив. Будьте ласкаві, відпишіть!

 

Гаразд!

 

Лесь Мартович."

 

Текст другого листа такий:

 

„В-поважаний Добродію!

 

Припускаю, що редакцій ЛНВ нікому більше не платить, і для того згоджуюся на 60 К(орон) за аркуш. Думаю, що вийде зо два аркуші понад 10 та буде на могорич.

 

Я ті гроті перекажу просто моїм ручителям, д-ру Макухові і д-ру Бачинському, а для мене, може, вдасться обірвати хоч за відбитку.

 

Оскільки собі пригадую, то на 49 стороні є цитована жидівська розмови. Я хотів подати перевід і забув. Там також є цитована відповідь жидівки „гоб нішт“ в значінню „не маю“ Тим часом тепер довідався я, що жиди так не говорять, але намісь того кажуть „нішту“. Коли Ви так само думаєте, то поправте в ласки своєї. Також подайте надолині перевід, бо мабуть, українці не розуміють по-жидівськи.

 

Я буду у Львові на польське Різдво на з’їзді радикальної партії, то вступлю до Вас із д-ром Кунцевом. Але я би радо прийшов до тов-а,* бо хотів би переглянути закордонні газети. Ми тут маємо лиш „Раду" і „Українську Хату“. Я цікавлюся білоруською газетою, а в Вас певно є.

 

Гаразд!

 

Л. Мартович."

 

Після уважного прочитання цитованих угорі матеріалів перед читачем виринуть деякі сумніви: Найважливіший з них такий: Чи письменник ще раз переробляв повість; підрядковий переклад жидівської розмови в V розділі повісти, про що пише в другому листі автор, находимо в машинописі, битому і виправлюваному його рукою, єдиній копії повісти, що залишилася після погрому в вересні 1914 р.; проте цей переклад зроблений не рукою письменника, тільки, здається, рукою Гнатюка; теж залишення в тексті повісти фрази „гоб нішт“, не виправленої на „нішту", чого вимагав письменик в другому листі, дає підставу припускати, що повісти він вдруге не переробляв.

 

Аж в 1916 р. Кунців передав залишки рукописної спадщини Мартовича тодішньому редакторові місячника „Шляхи" Федеві Федорцеву а цей, використавши деякі матеріали, передав їх бібліотеці НТШ у Львові.

 

В повісті багато фактів, взяті просто з життя. Постать одного з героїв повісти Славка Матчука є подекуди автопортретом і, — як про це розповідає др. С. Божик, — портретом письменникового приятеля д-ра І. Кунцева, що був сином священика. Також топографічні дані повісти деколи погоджуються з географічними даними. Між іншим корчма „Вигода", про яку згадується в повісті, до 1914 р. існувала під цією назвою на передмісті Снятина.

 

В рукописному відділі бібліотеки НТШ зберігається машинопис „Забобону“, № 513/1, стор. 1—126, при чому половина першої сторінки віддерта. Машинопис виправлюваний рукою письменика, битий на машині ним самим, що доказує лист др-а Кунцева до Є. Ю. Пеленського, датований „Рава руська, 9 вересня 1935“; він зберігається в рукописному відділі Національного Музею у Львові. Ось потрібний фрагмент цього листа:

 

„Манускрипту „Забобону“ нема, бо Мартович писав його відразу на машині, відтак виправляв, відчитуючи мені поодинакі партії, переписував начисто на машині, а концепти понищив".

 

Повість передруковуємо з цього машинопису, причому зберігаємо всі особливості Мартовичевої мови.

 

„Забобон" був до цього часу два рази публікований, раз в 1917 р. накладом Української Видавничої Спілки у Львові, за редакцією В. Гнатюка, другий раз в 1928 р. накладом видавництва „Сяйво“ в Києві, при чому прізвища редактора не подано. В обох виданнях є пропуски, правда невеличкі, а в нашому видані вони додані.

____________________

* Письменник має на увазі Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові.

* Іван Кунців, Лесь Мартович, „Діло“, № 32, 3 лютого 1916 р.

* Там-таки.

* Видавничій Спілці.

 

==================

[Твори (1943), т. ІI, с.334—340]