СЦЕНІЧНИЙ ОБРАЗ У 4-Х ДІЯХ

 

ДІЯ І-ША.

 

ОСОБИ І-ШОЇ ДІЇ:

 

1. ІВАН, господар.

2. СЕМЕН, господар.

3. ПАРАСКА, його жінка.

4. МОШКО, арендар.

5. РУХЛЯ, його жінка.

6. ТЕТЯНА, бідна вдова.

7. ВАСИЛЬКО, її внук.

8. МАКСИМ, господар.

9. ІЛЬКО, парубок.

10. ДОЦЯ, дівчина.

 

 

Сільська вулиця. Праворуч корчма, біля неї Семенове обійстя, відгороджене від вулиці плотом. Ліворуч Іванів город, попри нього сутки.

 

І.

 

(На дорозі Ілько веде пару коней, йому назустріч Доця з серпом на плечу).

 

Ілько: А чи не проти мене ти вийшла, Доцю?

 

Доця: Надійся! Не мала б я виходити кому на зустрітини, та тобі. Куди ж ти вибрався так рано?

 

Ілько: Гоню коні попасти, бо піду покладати.

 

Доця: Оце господарь! А ти ж не міг займити коні на ніч? Варта тебе за це похвалити.

 

Ілько: А тебе би варт оцим батіжком та по литках! А ти чо' сночи не вийшла на вулицю? Я тобі не казав?

 

Доця: Я ж тобі не казала, шо ти не домагайся цего від мене? Бо я лиш у неділю можу вийти, а будної днини ні. Ади, йду на цілий день на лан жати та й беру з собою букатку хліба та й грінку сира. Бо вуйна зараз: „Йой! То так далеко, а це нема кому вінести обіду. „Прийдеш, — каже, — Доцько, ввечір та й пообідаєш.” А я ввечір та таки паду з ніг. Страва не йде мені до пожитку. Сижу над мискою та й дрімаю. Аж діти сміються з мене.

 

Ілько: А тобі чого йти на зажен? У тебе свій ґрунт.

 

Доця: Ото наговорив! А там же кілько того ґрунту? Та й то так, як не мій. Не бійся! Вуйко добре знав, чого оббераєся мині за опікуна: заорендував увесь грунт у сиротинськім суді. Каже, шо гроші складає до депозиту. Ще собі й лице робить: „Шо я, каже, — сироту годую.”

 

Ілько: Чув я вже нераз із тебе таку бесіду. Але ти мині не те кажи, ліпше признайся, шо тобі таки не хочеся виходити ’д мині. Наші ж дівки також роблять через день, оже проте якось найдуть собі час, аби вийти ввечір до парубка.

 

Доця: Ти вже знов своєї?

 

Ілько: Певне! А по чім же я буду знати, шо ти маєш бути моя жінка.

 

Доця: Але ж бо ти вгурний, як цап! Ти мене не рівнай до инших. Инші мають батька та й неню, а я в свого вуйка намісь наймички. Якби міг, то скородив би мною. Доти мині находить роботу, доки видить, шо я ще здужаю рушати хоч одною рукою. Та це ще байка: коби хоч було де припочити. А то вуйко скупий та жалує навіть постіль постарати. Біг-ме! Нема де лячи. Дітей повніська хата, повкладають звечера ба на постіль, ба на піч, ба на лаву, а я лягаю на верени, як песя коло порога.

 

Ілько: Не журися! Як вийдеш за мене заміж, то вилежуватимешся, як у шпиталю.

 

Доця: Іди ти, дурний! Шо хлопови за біда?

А я вже вижу, які мене гаразди чекають. Таки дивлюся на вуйну: діти її присіли, крутиться цілу божу днинку, як сліпий кінь у кіраті, висхла, як скипка, та й зробилася така ненависна та нападиста, як оса.

 

Ілько: То вона тебе так покусала, шо груди тобі геть понапухали?

 

Доця: Тобі лиш мудрішки в голові.

 

Ілько: А ти мусіла сегодні встати на ліву ногу: говориш, як тяжка ворожиця. Згониш злість на мині. Десь твоє приятельство хутко проминуло.

 

Доця: Ти хіба сліпий, шо ніщо не видиш. Як зийдуся з чужим парубком, то правда: жартую та й шкірюся до него, бо він мині байдуже. А ось із тобою та говорю, як із рідним братом. Ти ж навіть не догадуєшся, шо я зазнаю за цю хвильку стояня. Аже за той час нажала б я зо п’ять снопів. А вуйко це знає добре, бо він сам ніколи не дармує. Зараз увечір доточитиме мині голову: „Ой! Мало ти, небого, нажала сегодні, певне постойкувала!” А вуйна— та вона мині нічо не скаже в очи, лишень сваритиме на діти: „Ото, не можете понажератися! Кожде лиш би їло, а роботи з вас нема ніякої.” Воліла би мене по лици вибити. Видиш, а я все таки стою з тобою. Але ти в инакшім жиєш та й це не розумієш.

 

Ілько: Ходи ж, нехай тя пожалую за те.

 

Доця: А вмієш? (Приступає ’д нему).

 

Ілько: (Щипає її в плечі).

 

Доця: (Б’є його кулаком). Ади, який жалісливий!

 

Ілько: 'Будеш носити знак по мині.

 

Доця: Ой, не буду!' Оногді в дворі вхопив мене пес за литку зубами. Я зверещала, а панич прибіг та й обзирає мині ногу. „А то, — каже, — тверда, як ремінь." Окуляри злетіли йому з носа, а він жмуриться та й обмацує мене, як худобину на торзі. А я трохи не вмираю зо сміхи, бо він вивалив язик, як пес у спеку, заслинився, задихався... (Сміється).

 

Ілько: Ото красно: дівка та показує литки паничам!

 

Доця: А шо ж я мала робити? Гадаю собі: фицну та заб’ю біду отам до лиха. Бо то таке, як оселедець вімокле.

 

Ілько: А я це однако не люблю.

 

Доця: Ти ще мене й не сватав, а вже сварився б за панича. Не знаю, чи то кождий парбок такий, як ти, шо завсіди шукає собі приключки до сварки? Іди вже, йди! Нехай коні не стоять голодні.

 

Ілько: Ти вже небого, дбаєш за ними, як за своїми. А то ще це знати, чи батько схоче мене відвінувати ними. (На ходу). А вийди хоч сегодні ввечір!

 

Доця: Таки не обіцюю, бо не знаю, чи зможу вийти. Завтра досвіта знов вийду сюди.

 

Ілько: (Виходить).

 

 

ІI.

 

(Доця й Тетяна з кошілем).

 

Доця: А ви, мамуню, назбирали вже пів кощіля?

 

Тетяна: Та я, любко, встаю зараз по опівночи. Старе не годно вже спати. Не годно долежати до ранку: кости болять. Аякже! А то Илько був з тобою? Він, бачу, вже тебе засватав.

 

Доця: Ще ні.

 

Тетяна: Най Бог помагає! Підеш за него з підскоком. А коли маєте гадку весілє справляти?

 

Доця: Не знаю. Не знаю, мамуню, навіть із ким порадитись. Вуйко та й вуйна та раді би мене задержати при собі до сивої коси.

 

Тетяна: Таке то без рідного батька та й нені. Ой, знаю я, знаю. Аякже! Вуйко твій хотів би мати робітника задурно: знак тому, шо він тобі не порадить на свою шкоду. Трафляються, дівонько, люде, то йди. Усе таки на свою потріб гаруватимеш, не на чужих. Аякже! Бо й як же тобі инакше порадити? Давно була така приповідка, шо котра вийде заміж, то буде мати солодкі ночи, а гіркі дни. А цими часами то й ніч не може бути солодка, скоро всотаєшся через день, як той віл у ярмі. Аякже! Вийдеш, небого, заміж, — дивися: до року та й приведеш на світ дитину. А потому другу, трету... Аякже! Надсажуйся роботою коло хати, бідуй у поли, а ввійдеш до хати, то дітищя тобі голову зривають.

 

Доця: Знаю я це, мамуню, й без вас. Відходить).

 

III.

 

(Тетяна сама).

 

Тетяна (Стає перед корчмою і збирає сміття): Зле з дітьми, але без дітей ще гірше. Аякже! Чи сп’ю, чи хожу, чи роблю шо, заєдно мені перед очима небіжка дочка та й зять. (Кашляє). Ади, роса спала та й вона бабі вадить. Божа росонька, шо поливає хлібець святий, піднимає травку вгору, миє личко молодому, а старого, — дивися, а вона його душить. Аякже! Нераз собі гадкую: на шо то Господь держить на світі таку стару торбу. Хіба на те, аби хлібець псувала. Бо, ади, лиш один зуб стерчить у цій каглі, а хлібець тру, біг-ме, тру. Як стара конина. Аякже! (Оглядається). Дівка вже пішла, а я й ні гадки: балакаю сама до себе. (Зітхає). Господи, хіба держиш мене на гріхи! Ти, Боженьку, рахуєш, шо баба довго жиє та спокутує ті гріхи, шо нагрішила замолоду. Оже ні! Ще більше нагрішу. Як розпустю цей писок та їй уже не здужаю його спинити. Доти теркотить, доти меле, доти хляпає, доки Бога не образить!

 

IV.

 

(Тетяна, Мошко, Рухля й Іван. Мошко й Рухля стають біля Тетяни. Іван косить траву на своїм городі, потім перестає косити та й слухає розмови).

 

Мошко: Що ти робиш? Тетяно?

 

Тетяна: А ви ж не видите? Смітє збираю.

 

Рухля: (Нахиляється над кошілем і перебирає там щось рукою): То де смітє? А це не є січка? А це не є конюшина? А де не є кінський гній?

 

Тетяна: А кінський же гній не смітє?

 

Рухля: Яка розумна!

 

Мошко: Ти відки взялася така гозумна? Коли ти така гозумна, то нащо ти забигаєш мені обігник із-пегед когчми?

 

Тетяна: А шо ж де вам вадить? Кривда вам, шо прочистю трохи дорогу перед коршмою? Лежить собі смітє на дорозі та таке воно ваше, як і моє. Чи я вам бороню? Можете й ви забрати.

 

Рухля: Ти мене не вчи!

 

Мошко: Я забигати не хочу.

 

Тетяна; То воно зогниє, та й змарнуєся. Не буде вам із того ніякого хісна. Аякже!

 

Рухля: Най воно мені гниє!

 

Мошко: Що тобі до того?

 

Тетяна: Хіба ж вам треба того смороду? Аже сопух б’є якраз у самі вікна.

 

Рухля: Най мені смердить!

 

Мошко: Воно в мене їсти не пгосить, стоїть собі дугно.

 

Рухля: Скоро воно тобі потрібне, то купи собі.

 

Мошко: Купи собі: я маю тото на пгодаж.

 

Тетяна: Ото раз прибагли: купувати в них смітє з дороги!

 

Рухля: Воно перед корчмою.

 

Мошко: Моє!

 

Тетяна: Коли ваше, то держіть собі. Я піду деинде. (Хоче йти).

 

Рухля: Чекай!

 

Мошко: Де йдеш?

 

Тетяна: (Зупиняється).

 

Рухля: Деінде таке не найдеш. Тут перед корчмою попасають щочетверга сторонські фіри. Тут у мене найбільше смітя.

 

Мошко: Ніде тілько не найдеш. Ізийди ціле село, то не найдеш.

 

Рухля: Деінде мусиш бігати від кізяка до кізяка цілі гони.

 

Мошко: А тут лиш станеш: хап та в кошіль, хап та в кошіль!

 

Тетяна: Може, воно й правда, але я не вмію такий товар купувати. Лишу вам та хапайте собі самі!

 

Рухля: А ти найдеш де який кізяк? Усюди, коров’ячі, а тут самі кінські.

 

Мошко: Таких, як тут, нема ніде. Тут найліпші. Такі добгі, що газ!

 

Тетяна: А ви ж їх кушали?

 

Мошко (Сердито): Хто кушав? Що кушав ? Ти, свиня! Верни тото, щог назбирала! (Хапає за кошіль, Тетяна не дає, сіпаються обоє).

 

Рухля (Віддрулює Мошка від кошіля): Лосс ді, мі шіґіне!1 (Перебирає в кошілі сміття, до Тетяни): Дивися! Видиш? Іше цілий овес.

 

Мошко: А в кождім по кілька зеген.

 

Рухля: То не чим будь годовані коні.

 

Мошко: Самим оброком, голим вівсом.

 

Рухля: Як лишиш, то пожалуєш.

 

Мошко: будеш мати велику шкоду.

 

Рухля: На такім гною та хліб родить, як гай.

 

Мошко: Буяє, як ліс, та й не виляже.

 

Рухля: Купиш?

 

Мошко: Я небагато хочу.

 

Тетяна: Нехай люди отаксують, шо варт смітє, то я заплатю.

 

Рухля: Що мені люди мають таксувати?

 

Мошко: Я сам собі таксатор.

 

Тетяна: А кілько ж би ви хотіли?

 

Мошко (Над її вухом): Двадцять гинських даси?

 

Тетяна (Хапається за голову): Ой-ой-ой! Головонька бідна! Та шо ж бо ви говорите? Сама не знаю, чи сміятися, чи дивуватися.

 

Рухля: Ані не смійся, ані не дивуйся: проси, та, може, трохи спущу.

 

Мошко: Але небагато.

 

Тетяна: Ви ліпше питайтеся мене, чи я коли ще побачу такі гроші на своїм віку.

 

Рухля: Відробиш.

 

Тетяна: Оттакої. А я ж годна робити? У мене духу не стає збирати це смітє, не то відробляти. Які мої відробітки? Як вернуся додому, то буду віддихати зо дві годині, заки прийду до себе. Аякже! Мині вже минуло шісдесять літ узимі! Я стара торба: ще лиш кашляти здужаю, а до роботи вже нездатна.

 

Рухля: А от якось жиєш.

 

Мошко: Та й гобиш.

 

Тетяна: Яка з мене робота, та яка робота? От пльонтаюся по світі, аби не лягати. Бо як ляжу, то вже, мабуть, не встану. Аякже!

 

Рухля: Ти ж не сама.

 

Тетяна: Як не сама?

 

Рухля: У тебе внук.

 

Мошко: Пагбок Василько.

 

Рухля: Нехай би він ішов служити до мене на рік.

 

Мошко: Він не варт ті гроші, але я тобі вже спущу, аби ти не казала, що я злий чоловік.

 

Тетяна: Який він парубок? То ще дитина. Ото би я мала сумлінє давати його на службу! Та й без него я би загибла. Він у мене цілий господар. Аякже! Бідує небожатко. Намість спочити при бабі, то він іще на цю стару торбу старати мусить. Отам би баба лиш ноги протягла, якби їй пан Біг не дав такого доброго внука. Коби здоровий! Куди, куди? Ви мині, Мошку, такої заспівали, шо я й слухати не хочу.

 

Іван (Спершися на косу): Оже таки слухаєте! Ви вже так, якби пристали на те, шо це смітє та треба у Мошка купувати. Ще лиш не можете погодитися, кілько заплатити.

 

Тетяна: Я думала, шо вони заправлять у мене кілька крейцарів, та от дала би для святого спокою. Скоро не встараю де, то хоть випрошу в добрих людей. Отак собі баба мотала в своїй дурній голові.

 

Іван: Стою я та й наслухаю. Чи вдасться Мошкови підійти вас? Гадав я, шо минули вже ті часи. Аж вижу, шо ні. Нема такої нісенітниці, шо на ню би мужик не пристав, скоро лиш жид облесно заговорить до него. Та шо ж бо ви, мамуню, купуєте кізяки в Мошка? Валяєся це добро по дорозі, хто перший його здойме, та й буде мати. Гадаєте, шо скривдите Мошка, як заберете з-перед вікон ті маєтки? Йому ще й поготів! Менше смітя перед вікнами, то й веселіше в хаті. Не бійтеся, якби воно було варта хоть половину тих гроший, шо він у вас править, то Мошко не дав би йому полежати на дорозі й одної хвильки. Сховав би за десятий замок.

 

Тетяна (Пряче сміття).

 

Мошко: Ти не кивай тото, поки ми ще не погодилися.

 

Рухля (Бере Тетяну осторонь і торгується з нею).

 

Іван: Чи вам, Мошку, не сором? Аже це бідна вдовиця, найбідніща в нашім селі. Ви вже, слава Богу, не сегодінішний, знаєте, які в неї гаразди. Донька та й зять померли на тифус, а їй лишили сироту. Мали ж би ви серце брати з-поміж таких злиднів шонебудь та й то ще за нізашо?!

 

Мошко: Пгошу вас, Іване, коби ви не мішалися не в своє діло. Я собі гандлюю з Тетяною. Що вам до того? То не ваш інтерес.

 

Іван: Бо не можу втерпіти, як вижу таку неправду. Шось мною аж трусить, аж по серци ріже! Правда? Ще лиш благословиться на днинку, ще сонечко не зийшло, а ви вже раді, шо спіймали дурну бабу. Одно забігає відси, а друге відти: наче оси коло меду. Одно приповідає, а друге ще доправляє, аби не лишити бабі часу стямитися. Найшлися купці до сокири під лавою. Захвалював ти товар уміють, але постачати його лишають тому, хто купує. Та чого би, кажіть, не закидати таку вудку, коли є така риба, шо ловиться на ню.

 

Мошко: Який ви дуже милосерний на чужий гахунок! Чому ви того не видите, як ви дгугого кгивдите?

 

Іван: Кого?

 

Мошко: А хоть би й мене.

 

Іван: Як?

 

Мошко: Ви, Богу дякувати, не знаєте. Не бійтеся! Я вже ходив до міста на вас на скаггу. До самого пана стагости ходив. Пожиєм, побачимо, хто кого кгивдить. Чи я вдову, чи ви мене. Дасть Бог дочекати, послухаєте, як вам подякують у місті за мою кгивду. Ви собі не гадайте, що то магна гїч. Я податки оплачую, ггубі податки!

 

Іван: Шо ви таке говорите, гей крізь сон? Я вас кривджу? Шо це за напасть на мене сегодні?

 

Мошко: Ніяка напасть. Це одна пгавда. Ніщо більше, лиш пгавда! Від коли ви заложили в селі Січ і читальню, то в мене відпала більша половина загібку. Може, це непгавда? Кажіть, що непгавда. Еге! Видите! То це для мене не кгивда? Ви тим не відобгали хліб мені та й моїм дітям?

 

V.

 

(Ті ж та Семен і Параска. Семен на своїм обійстю спирається на плоті. Параску ж лиш уряди-годи видко з-поза плота).

 

Іван: От куди! Вам те недогода, шо в селі приперлося трохи п’янства. Нічо не поможе, мусите привикати: сегодні вольно кождому заречися від горівки.

 

Мошко: Вольно вам не пити, але не вольно нікого бунтувати. Отак як бунтуєте цю бабу, так дознаку збунтували ви все село. Я вже скагжився пану стагості. Побачимо, чи то вам вийде на здоровля. Я мушу податки оплачувати. У мене є діти. (Б’ється в груди). Мене сегце болить, бо ви пускаєте з мене кгов мою!

 

Рухля: Шрай нішт! Шойн ґіт.

 

Іван: А вже ґіт? Уже погодилася дурна баба?

 

Тетяна: А Господи! Та шо ж мині діяти бідній на світі? Ліпше супокоєм, як у сварці. От, бідну бабу кривдить, хто не хоче. Удова як той горох при дорозі: хто йде, то скубне. Аякже! На те вже Господь милосерний обдарував христянина сирітством та вдівством. (Пряче).

 

Семен (До Параски, позіхаючи і христячи рота): А-а-а! Ти ще не розпалювала? Товчешся десь від самої півночи та скорняла мене заборзо. Я був би ще спав. Ади, як якась біда роздоймає мині рота.

 

Параска: Ая’! Ніби яке тепер спанє? Мух повна хата, очи вигризають та ще би в горло позалазили.

 

Семен: Тобі не жура, нехай мині лізуть!

 

Іван (До Тетяни): Та преці, кілько-сте пообїцяли.

 

Тетяна: Та пообіцяла-м от Рухли два дни прати. Бо я вже нездатна до тяжкої роботи. Ого! Не мої дни, та й не моя вже робота.

 

Мошко: Лиш два дни? А видите, Йване, що я нікого не кгивджу? Ви кгивдите мене!

 

Рухля: Ша! Шрай нішт! Ліпше по-добру. Правда, Іване, беріть собі приклад із мене! Видите, як я по-людськи зробила гандель із Тетяною. Робіть і ви так зо мною.

 

Іван: Я не потребую купувати в вас гною: у мене своя худоба.

 

Рухля: Що гною, що там гною? Ви перестаньте підмовляти людей. До чого вам такі річи. Адже ми сусіди, дай вам Боже здоровля!

 

Іван: Чи я з вами сварюся? Меже нами згода. Вам здаєся, шо я не маю инакшої роботи, лиш хожу по селі та викрикаю: „Ану, люде, не йдіть до Мошка!" Ні! Цего з мене ніхто не чув. Люде самі взяли собі такий звичай, шо хто пристає до Січи, то йому вже не подоба піячити. Але всіх я не заманю в наше товариство. Ось таки не треба далеко шукати: кум Семен, не хотять до нас пристати.

 

Семен: О! Я не заречуся від напитку, аби й земля горіла підо мною.

 

Мошко: А знаєте через що? Бо ви погядний господаг.

 

Семен: Ні, не через те, але тому, шо я не люблю, аби мині хто розказував. Я сам знаю, шо мині подоба робити, а шо не подоба.

 

Тетяна (Збирає сміття перед Семенович обійстям).

 

Семен: О, з-перед моїх воріт не руш! Постав то назад, відки-сь узяла.

 

Тетяна: А, Господи! Та й ви?

 

Семен: Аякже! Та й я! Але ти в мене не викупишся, жебрачко! Не то два дни прати, не то двадять ринських, але ти мині давай і свою душу, то я тобі не позволю брати з-перед моїх воріт. Це моє, не руш! Най мені лежить. Це на дорозі перед моїми ворітьми, та й хто знає, чи не погубила це моя худоба?

 

Тетяна: Та держіть собі. Господь із вами! А то якесь покаянне сегодні. Цілу зиму, цілу весну збираю та ніхто нічо’ не казав, а сегодні всі на бабу. Від смерти дітей отак баба ходить та приносить ід’ хаті трошки того сміття. Оже нікому кривда не діялася. А тепер — маєш бабо! Та нехай це прийме Господь за гріхи.

 

Семен: То ти шодень збираєш? Відколи діти померли? Ти обкрадаєш мене вже тілький час? Ось чого вона схоплюєся так рано! А вона пантрує, коли я сплю. Я то дивуюся, шо в неї чвертка тої нивки, межа в межу з моїм та на моїй навіть жито родить слабо, а в неї: капусти́, та барабулі, та лихо знає шо. А цего року та ще й пшеницю посіяла. Аж дивися, а то вона закрадає з дороги смітя! Уступися, кажу, не руш мині!

 

Тетяна (Викидає з кошіля трохи сміття): А, Господи милосерний, Твоя воля! Ще й злодійкою вславили бабу на старі літа. (Справилась іти).

 

Іван: Куме Семене! Та шо вам таке?

 

Семен: А вам зась до мене!

 

Іван: Коли ж мині зась... (До Тетяни): Тетяно, верніться! Це дорога громадська: тут вольно кождому збирати. Це би ніхто в байці не прибаг. Збирайте, я вам поможу. (Виходить на вулицю).

 

Тетяна: Лишіть, Іване, я не хочу. Шо я маю важити здоровлєм за три кізяки?

 

Іван: Чого здоровлем? Як уже на таке йде, то я також тутешний. Та й моя хата при цій самій дорозі. Семен збороняють проти свого обійстя, а я проти свого та зволяю. Збирайте на моїй половині, ось я вам поможу. (Пряче сміття і кидає в кошіль).

 

Семен: Але на мою половину не поступіть, бо, біг-ме, не подарую. А шоби-х мав у криміналі зогнити! Ото раз красно! Рахувати: господар, а він обстає за жебрачкою. Ще додає дідам відваги.

 

Мошко: Я не казав, що бунтівник? Бунтує нарід!

 

Іван: А вам належиться шось від мене, Мошку?

 

Мошко: Може, будете бити?

 

Рухля: Кім ер, ді мішіґене! (Тягне Мошка за рукав до корчми). Ми ще будемо з Іваном добрі. Відходять обоє).

 

VI.

 

(Ті ж самі, опріч Мошка й Рухлі).

 

Тетяна: Та й дякувать вам, дай вам Боже здоровлє, шо помогли бабі. Тепер піду вже на инше місце.

 

Іван: Ідіть осюда в сутки, попри мою обору. Туди возив Михайло обірник. Багато понатрясано. Геть випрячте, дочиста!

 

Тетяна (Іде в сутки).

 

VII.

 

(Ті ж самі, опріч Тетяни).

 

Іван (Іде на свій город, складає скошену траву на вереню).

 

Семен: А ви ще їй порадьте, де би більше назбирала.

 

Іван: А чому ж би я не мав порадити? Має отам марнуватися гній по дорогах, та хоть баба покористуєся.

 

Семен: Вам те не в голові, шо така жебрачка, такий дід та нажала вчора на півчвертці півчварта полукіпка пшениці. Гей, та сегодні найліпшому господареви тілько нива не видасть. То, рахувати, виходить із морга чотирнадцять кіп. Вам уродить тілько нива?

 

Іван: Нашо мині рахувати бабині копи? Та й шо то кому вадить, як бабі вродить добре тота латка поля?

 

Семен: Шо кому вадить? Най не сіє на напасть!

 

Іван: На яку напасть?

 

Семен: На таку! Господарям на злість. Аби в очи кололо! Кілько в неї ґрунту? Одна чвертка в поли, межя в межу попри моє. А в городі не знаю, чи буде ціла чвертка. Може, буде, а, може, й не витякне. Питаюся ж вас, шо має робити баба з тілько ґрунтом? На мій рахунок: має пошити торби та й ва парувати отам поміж добрі люде. Коли ж бо ні! Баба подуфальна: вона рівнаєся до господарів. На городі в неї люцерна, коровчицу держить, набіл у неї на набіл, та ще й пшеницю лагодить собі на паску. Старцям пива! А відки в неї тото? Із чужих обірників. Запомагаєся людською худобою. Нехай би вона прятала обірник із-під своєї худоби, тоді би ми вздріли, якби їй пшениці родили.

 

Іван: Ви завидуєте бабі?

 

Семен: Завидую, не завидую, але серце болить однако. Вийдеш у поле, дивишся: твоє жито марне. Аж ось межи в межу з твоїм у такої жебрачки, на одній половині нивки: ба петрушка, ба капуста, ба морква, ба кукурудзи, а на другій пшениця, як коли гай. Та не має бути господареви й сумно й соромно?

 

Іван: А хто ж господареви боронить старатися так само? А то не один ледви ноги волочить за собою: ходючи спить. Дивися: голова на воротах, а зад іще коло порога, такий гнилий!

 

Семен: Це ви, може, до мене п’єте?

 

Іван: До вас, не до вас, але є такі: самі знаєте. Чого ж би я бабі завидував? Чи тої латки ґрунту? Чи, може, того труду, шо вона піднимаєся? Як літо, так зима, ще нікому й не в гадці вставати, а вона кошіль навперед себе та гайда по вулицях смітє збирати.

 

Семен: Куме Йване! А не кажіть же! Бо я знаю, як шо куди йде.

 

Іван: Шо таке знаєте?

 

Семен: А те знаю, шо скомпанували-сте ся з її внуком та й обстаєте за ним. Яке чудо, шо в читальня читає вам усім ґазети! Такий смаркач, такий жебрак, а його беруть межи господарі. Сідає за стіл під образами та й читає. Аби-сте знали, шо я через те не пристаю до вашого товариства.

 

Іван: Перше казали-сте, шо через те, шо ми зарікаємся горівки.

 

Семен: А це також. Я не зарікаюся й не заречуся. Я не знаю таких новин. Нашо вони? Лиш на те, аби господарь став сміхом меже вами, як нап’єся порцію горівки.

 

Іван: Шось ви, куме Семене, не все договорюєте. Шось вам більше в нас не досподоби. Бо вам ніхто не боронить прийти з своїм сином: він також добре читає. Посадимо й його під образи. Та й дуже добре знаєте, шо із-за одної порції горівки ще ніхто не став сміхом. Але як хто заллє собі пельку дурманом, шо не знає котре вікно а котре двері, то такий сам робить із себе сміх.

 

Семен: За свою працю п’ю, а кождому зась!

 

Іван: Куме Семене! Шо ви минї заєдно зась та зась? Я вам пити не збороняю, до товариства нашого вас не силую, шо ви хочете з мене?

 

Семен: Ви мене ні силуете до свого товариства, ні просите. Але гадаєте, шо я не найду собі товариства без вас? Го, го, найду! Найду таке, якого мині треба. Гадаєте, шо лиш українці мають своє товариство?

 

Іван: Я вже навіть знаю, куди вас тягне. До дяка з Тупих Голов. Там дяк—кацап, і піп—кацап, вони кажуть, шо наша мова дуже простакувата, хотять навчати людей московської. Приставайте до них! Відрікайтеся рідної мови через те, шо в Тетяни зародила пшениця. Господи! Так гудять нашу мову, так вихвалюють московську, та коби хоть уміли по-московськи. Нехай би я хоть раз послухав, яка вона саме.

 

Семен: Ви мині це, куме, не говоріть! Я до Москалів не пристану, я рідної мови не відрікаюся. Дяк своє знає, а я своє. Я лиш не хочу бути в вашім товаристві. _

 

Іван: Дай Боже, аби ваше слово сповнилося, шо не пристанете до кацапів.

 

Семен: Уже ведуться діди. Ади, назбирали обірнику, шо ледви двигають. Так якби заарендували всі вулиці.

 

VIII.

 

(Ті ж і Тетяна з Васильком. Несуть обоє кошіль).

 

Іван: Хто ведеся? (Заздрів Тетяну й Василька). А ти відки взявся, Васильку?

 

Тетяна: Прийшов бабі помогти. Було ще спати. А де ж? Учера натягався серпом ціліський день. Я стара, немішна та трохи жну, а більше спочиваю. Аякже! А на него вся робота.

 

Іван: Прийди ввечір до читальні!

 

Тетяна: Прийде, прийде, а чого ж би ні? Тілько його забави та й тілько спочинку.

 

Семен: Чи не газету читати?

 

Іван: А хоть би?

 

Семен: Ади, ще старцям та треба газети!

 

Тетяна: От не старцюйте так, бо гріх. Чи то бідному світ не милий? Його ровесники ще коло худоби, а він день-у-день гарує, як старий. Не зазнав радости дитиною та й не напарубочиться. Отаке то бідного.

 

Семен: Мой, Василю! Ти би вже парубочив? А торби пошити не ласка та й по миру!

 

Василько (Закриває рукавом лице).

 

Іван: Куме Семене, лишіть! Чи він вам заважає на світі?

 

Тетяна: Бідний заважає кождому, аякже! Ходім, Васильку, уже свитає, незабавки й сонечко зийде святе. А баба ще не розпалювала.

 

(Виходять обоє).

 

IX.

 

(Ті ж, опріч Тетяни й Василька).

 

Семен: Ади! Ще буде розпалювати, певне ще й кашу молочну варитиме. Сегодні настали вже такі часи, шо жебрака та коле сухий хліб у зуби. Не гадайте собі, шо то якнебудь.

 

Іван: А чого вас так коле в очи бідна баба та й її унук?

 

Семен: Бо мині це не може поміститися в голові, що жебрака сажають під образи, а господарем помітують.

 

Іван: Хто вами помітує? А за жебрака то я вам скажу таке. Ані баба, ані її внук та не приходили просити до вас. Ви ще їм за бодапросьти нічо не давали. А сегодні, коби-сте знали, маєток не становить чоловіком, бо маєток сегодні є, а завтра може не бути. Скоро чоловік не має роз’язку в голові, то йому маєток не на багато придасться. А зрештою, хто в нашім селі так дуже втік далеко від бідного? Усі ми, чи бідний, чи богач, та мусимо працювати на кусник хліба. Усі ми рівні. Я ще маю господарство, але не знаю, — як розділю його меже діти, — чи будуть вони богатші від Василька? Тим то треба нам усім старатися загоді, аби й таким, як Василько, можна було якось прожити на світі.

 

Семен: Ви таке в ґазетах повичитували?

 

Іван: Ми сегодні, куме Семене, не договоримося оба. Лишім на инший час оцю розмову.

 

X.

 

(Ті ж і Максим).

 

Іван: Куди ви так рано вибралися, шваґре? Максим: Таки до вас. Слава-Йсу!

 

Іван і Семен: На віки слава!

 

Максим: Знаю, шо як сонце зийде, то вже не застану вас дома: підете в поле.

 

Іван: А хто ж сегодні дома сидить? Ходіть до хати!

 

Максим: Не піду: не хочу вас довго забавляти, аби-сте були на мене добрі, бо потребую вашої ласки. Їдьте зо мною до міста.

 

Іван: Ов! Шо вас так пече?

 

Максим: Запрягайте коні, та й їдьмо! Я вам заплатю зараз у місті за фіру й за ваш день.

 

Іван: А шо ж вас так гонить?

 

Максим: Та багато говорити, а мало слухати.

 

Іван: А ви говоріть трохи: доразу та напоперек. Не обходіть стежечками.

 

Максим: Як напоперек, то й напоперек! Усе одно! Буду вас просити, шваґре, аби ви за мене поручили в касі. Хочу затягати довг.

 

Іван: Вам на шо?

 

Максим: Також питаєте! Кому сегодні гроший не треба? Не знаєте, які в мене гаразди? Худобу спродав, грунт не родить, у жидів понахапував. Уже проносять, шо скаржитимуть мене до суду.

 

Іван: Як на таке, то я не поручу. Шкода ваших ходів.

 

Семен (Сміється): Ги-ги-ги! Маєш, Максиме, напоперек!

 

Максим: А то через шо?

 

Іван: Через те, шо ви легкодух. Нашо вам було довги робити? Чи ви доньку вінували, чи сина женили? Затягаєте й тепер довг на те, аби не віддавати. Бо ви не спроможетеся платити рати.

 

Максим: Оце ж бо ви мене потішили! Та мині отак загибати?

 

Іван: Не знаю. Радьтеся своєї жінки!

 

Максим: Хоть вона ваша сестра рідна, оже таки вам скажу, шо вона не жінка мині, лиш тяжка ворожиця. Вона звалює всю біду на мене. Каже, шо я до роботи лехкий, а за те люблю вздріти дно в склянці.

 

Іван: Може й правда: вона то ліпше знає.

 

Максим: Шваґре! Та багато я таке пропив?

 

Іван: Хто знає, якби-сте мали здоровлє, чи не пропили би-сте й багато. Але кому тут пити? Ви такі на лици, якби лиш учера вийшли зо шпиталю. Вип’єте порцію, дві, зараз нападе на вас манколія, та й плачете. А якби-сте потім іще далі пили, та й по вас.

 

Семен (Сміється): Ги-ги-ги! Колись навмисне поставлю перед тебе око горівки: хочу видіти, як мені конати.

 

Іван: Не тілько проп’єте, кілько занедбаєте. Хто найпізніше оре? Максим. Хто найпізніше сіє? Максим. Хто найпізніше збирає? Максим. Земля вам родить зле, а те, шо вродить, то висиплеся.

 

Максим: Ви кажете, шо я плачу. Як же мині не плакати, коли, адіть, яке моє: рахувати шваґер, одно нічо, та й це не хочете зробити для мене. То шо ж мині діяти?

 

Іван: Жінка вам радила йти до Прус. Послухайте, може, акурат заробите тілько, шо поповните жидам довг.

 

Максим: Шваґре! То це ваше послідне слово?

 

Іван: Отак, як чуєте.

 

Семен (Сміється): Іди, Максиме, до Прус, вивчишся по-німецьки.

 

Максим: Гай, гай! Не така була ваша бесіда, як ви мене ошукували при поділунку. Де-де? Здавалося мині, шо був би-х пив ваші слова намісь меду: так ви мині солодко говорили.

 

Іван: Як я вас ошукав при поділунку?

 

Максим: Не знаєте як? Доси я мовчав, але тепер та скажу.

 

Іван: Кажіть, нехай чую!

 

Максим: Не казали ви мині: бери, шваґре, будинки, бери хату, стодолу, стайню, а я за те озьму більше грунту?

 

Іван: Казав, та шо?

 

Максим: А я дурний озьми та послухай. Аж потому я здогадався, шо це ошука.

 

Іван: Яка ж це ошука? Аже люде таксували й будинки й ґрунт.

 

Максим: Мині будинки хліба не вродять. Це одно.

 

Семен (Сміється): Мой, Максиме! А ти би на хаті та сіяв гречку?

 

Максим: А друге: ґрунт шороку підскакує в ціні, а будинок чим рік, тим старієся та й дешевіє. Тепер на таке виходить, шо ви запомагаєтеся, а я паду все нижче та нижче: худобу затеряв, у жидів понахапував, а прийде передновок — Хоть гинь!

 

Іван: Чоловіче, май розум! А я ж під лапухом мешкаю? Я також будувався. І довг затягнув, шо ще й до сегодні не можу поповнити. Та коби хоть був будинки докінчив! А то стайня маленька, худоба неволиться... Але шо будемо багато балакати? Я вам готовий поручити, лиш дайте й ви мині поруку, шо виконюватимете рати. Беріть із собою жінку, та нехай і вона підпишеся на той довг.

 

Максим: Та певне, шо моя жінка не піде. Ви її вже навчили розуму: вона не має вже мене й за онучу. Де вона мене послухає?

 

Іван: То вибачайте! Ґрунт стоїть на жінці, ви вже свого нічо не маєте. Мали-сте два загінці, та один продали, а другий виплакала жінка, шо-сте на ню переписали.

 

Семен (Сміється): А най же тебе вшумить із Максимом! Ти не маєш навіть тілько ґрунту, шо Тетяна?

 

Максим: Загін продав, бо мусів продати, але гроші я не прогайнував.

 

Іван: Та й нічо не звів з них: проправували-сте. Ще й мене привели до кошту. А я давав вам те саме перед процесом, шо дав по процесі. Лиш було брати. Так же ні! Вам повиділося, шо моя жінка не має такого самого права до батьківського маєтку, як ваша.

 

Максим: А вам іще мало того, шо в процесі вийшло на ваше, ви мене ще під пруса. Та якби там не треба сил до роботи.

 

Іван: То я маю за те відповідати, шо в вас нема сили до роботи? Чи я в тім шо винен?

 

Максим: Та й я не винен, шо мене мати таким на світ породила. Ви кричите на вічах, шо кождий чоловік рівний, кождий має право жити, оббираєтеся опікуном усім бідним. Обстаньте ж за мною, я вам ближчий, бо ваш шваґер. Чи слабому на силах світ немилий?

 

Іван: Та вам світ милий, але ви світови немилі. Вам було братися до шевства або кравества, не до плуга.

 

Семен (Сміється): Го-го-го! Максиме, було йти на кравця, був би-с ушив на мого кота ногавиці, бо чогось геть обліз!

 

Максим: До чого мене батько привчив, до того хапаюся. Але то мині кривда, шо ніхто не заратує. От шваґер! Та як він красно мині радить, лиш бери та послухай!

 

Іван: Доси ви не питалися моєї ради, забігали-сте водно отам до Мошка. Та й сегодні, знаю, шо підете. Вип’єте за п’ять крейцарів горівки, та такого плачу буде, такого голосіня, але: з на десять корон! А зрештою, шо мині там до того? Робіть, як уважаєте! От, сонце сходить, треба йти на сніданок. (Забирає траву й відходить).

 

XI.

 

(Ті ж опріч Івана).

 

Максим: Та як не плакати? Гей, люди, як не плакати, коли жаль підступає! Уже вздрів, шо забігаю до Мошка. До кого ж мині заходити? Може, до него, до такого приязного шваґра? Дає мині натик, шо я люблю побачити дно в склянці! Ая, біг-ме, щиру вам правду кажу, як вип’ю на тиждень за п’ять крейцарів горівки, то вже багато. Лиш із мене голосний дзвін, бо як трохи підоп’ю, то плачу. Плачу та й голошу: ціле село знає, шо я напивався. Та як же мині не плакати, коли мене родичі, намісь маєтком, та обдарували якоюсь хоробою. Як лишень має на небі з’я, витися хмарка, то вже лихе ломить у мині всі кости. Я за них служби наймаю, а тихцем клену, аби отам у гробі попереверталися. До роботи я нездатний, жінка мене не любить, дуплавим прозиває...

 

Семен: Ой, дуплавий! (Сміється). Ги-ги-ги! Так, гей стара верба. А бодай же тебе, Максиме, як я сегодні насміявся із-за твоєї причини!

 

Максим: А він, аді, шваґер велебний, здоровий, як бугай, намісь мині помогти, та посилає мене до пруса.

 

Семен: Не бійся: Тетяні то би поміг, а свому не хоче. А шо я тобі скажу, Максиме?! Було тобі женитися з Тетяною, був би-с мав у Йвані великого приятеля, бо він за нею дуже обстає.

 

Максим: Правду кажете, біг-ме, правду.

 

Семен: Намісь кравества та було вивчитися на скрипці грати. Може, би ти й спромігся купити собі скрипку? Та вона би смітє по дорогах збирала, а ти би терликав коло неї. (Сміється).

 

Максим: Нашо мені купувати скрипку? Я би собі сам змайстрував, але ліру. Такої б я заграв, шо всі пси позривались би з ланцюхів.

 

Семен: А співати вмієш?

 

Максим: Послухаєте зараз, як буду вертати від Мошка. Такої жалісливої заспіваю, як на похоронах. Геть буду виказувати крізь плач: який я бідний, як затеряв худобу, як мене жінка не любить, та який я кривдний у людий і в Бога. Усе виспіваю, бо вже співав нераз.

 

Семен (Сміється). Го-го-го! За це тебе люблю, шо ти такий негонорний, шо не дреш носа догори. Приймаєш те, шо тобі належиться. Ненавцжу я таких, шо йому пахне торба та й кий, а воно пхаєся поміж господарі. Сажай його на покуті під образами! Чекай, Максиме, має Йван своє товариство, а я постараюся в своє. Зробліб тебе таким, як Іван Василька.

 

Максим. Пристану, куди скажете. Уже наші дороги з Іваном сегодні розийшлися. Ого! Не зийдемося ніколи!

 

Семен: Не журися: буде нам і без него добре! (Сміється). Ги-ги-ги! Але ж я сегодні насміявся! Бодай же тебе, Максиме, вшуміло! А той Іван та дуєся, як вош на морозі. Гадає, шо скоро він кошовий Січи та й голова читальні, то вже не знати шо! Я також можу бути головою товариства!

 

Максим: Вам борше ялося, як йому, бо ви господар статний. Ви перебрали маєство по родичах, а йому би ще дороблятися. (Чухається в голову). Що би я в де просив, Семене?!

 

Семен: Чи не поруки?

 

Максим: Та таки так!

 

Семен: Як жінка скаже, то я не бороню. (Моргає на Параску, що ні).

 

Параска: А я би тебе з хати вигнала, якби ти заходив у якісь поруки. Ще мині того треба!

 

Семен: От видиш, небоже, не можу: я не сам собою.

 

Максим: Іду до Мошка: ще отут у мошенці заважаєся кілька крейцарів. Але таких заведу планів, таких плачів, шо піде коршма ходором.

 

(Виходить).

 

XII.

 

(Ті ж, опріч Максима. Параску видко вже з-поза плота).

 

Семен (Сміється): Го-го-го! А бодай же тя вшуміло з Максимом та й з усім! Як же я сегодні насміявся! А тобі ще не стало ріщя, Пара’!

 

Параска: Та не стало. Я вже скипенила барабулю та хочу ще раз наставити окріп: буду пироги ліпити.

 

Семен: Нашо мині твоїх пирогів? Шкода заходу. Ніби шо то пиріг за таке велике свято? Шо в нім є? Є барабуля, є сир та й є тісто. А тісто з муки. А ти знаєш шо? Ти мині дай кожде зокромішне. Окроме барабулю, окроме сир, а намість тіста та хліб до того. Бо хліб також із муки. А на те все та давай мині горівки. Вона переварить усередині своїм вогнем те все на всілякі пиріжки. То, аді, Йван та він мусить прибагати собі з їдою: горівки не п’є, та кишка не хоче служити. Він собі попиває по їді гарбату.

 

Параска: Та ще й з цитриною.

 

Семен: Ага! З такою квасною грушкою. (Показує кулаком). Ото розум: так марнувати дар божий! Не ліпше то намісь отої червоної води та випити склянку руму, а цукром закусити, намісь псувати його до гарбати. А оту квасну грушку — козі під хвіст! Ото ж би вдерала, шо й за дев’ятими гонами не зловив би! Ги-ги-ги!

 

Параска: За якого то дяка він тобі говорив?

 

Семен: Із Тупих Голов, не знаєш? Ми з ним у місті нераз здибалися.

 

Параска: Може, той із бородавкою на носі, шо каже на тебе „господине”?

 

Семен: Той самий! Він кацап, а в них такий звичай, шо господаря та називають господинею. Але то порядний чоловік: він не виллє напитку на землю, не бійся! Одну правду мині вповів, шо згадую її до сегодні: українці, каже, — безбожники. Видко діло, шо так воно є. А Йван же має Бога в серци, коли собі накладає з жебраками. Господаря набік, а жебрака сажає під образи святі. То це по-божому? Тьфу, мерзо! Лиш перейшов попри мене, то я забув і помолитися. Отакі безбожники! (Хреститься). Оченаш, жеєси... а ти вже до плота берешся?

 

Параска: Пси поломили, та визбирую ті патики. Ади, яка дира! Нічо не поможе: мусиш загородити свіжим.

 

Семен (Молиться пошепки, потім голосно): ...воля твоя..., аби тебе шлях трафив із жебраками! Но, міркуй собі: нажала з байструком півчварта полукіпка пшениці. (Зітхає, молиться пошепки): ...хліб наш насущний... межи в межу попри моє, на напасть, біг-ме: на напасть! (Знов пошепки, потім голосно)..., яко же ми оставляєм довжником нашим... собака моє мня не Семен, як вона буде мати пожиток із тої пшениці! Погоди, жебрачко, погоди! Аж тоді ти пожиткуватимеш своє збіжє, коли мині отут, на долони, виросте волос!

 

Параска: Та шо їй удієш?

 

Семен: Я вже знаю шо. О, я вже знаю! То вже моя голова в тім. Вона пшеницю лагодить собі на паску. Ще ти будеш, небого, тевкати паску вівсяну або гречану. Ой, будеш! Чекай, жебрачко, чекай! (Грозить кулаком).

 

 

ДІЯ II-ГА.

 

ОСОБИ II-ГОЇ ДІЇ:

 

1. Іван, господар.

2. Семен, господар.

3. Параска, його жінка.

4. Грицько, господар.

5. Палагна, його жінка.

6. Ілько, парубок.

7. Федько, парубок.

8. Доця, дівчина.

9. Настя, дівчина.

10. Проць, господар.

11. Проциха, його жінка.

Парубки.

 

І.

 

Город, поле.

 

(На городі Проць, Проциха, Грицько, Палагна, Ілько, Настя).

 

Проць: Куме Грицьку, та й ви вийшли? Не трудіться, верніться назад, бо ще перестудитеся.

 

Проциха: Хоть літо, а хорому ввечір не тяжко перестудитися.

 

Грицько (Говорить поволі): А це ж далеко я вийшов? Може, буде десять сяжнів від хати, а, може, й ні. За такими чесними та величними гостями піду й на край світа в супроводи.

 

Проць: Усе одно: із слабостю не можна жартувати. Ідіть, куме, до хати!

 

Проциха: Не тяжко гостець супротивити, преч би ся казало!.

 

Палагна: Кумко! Він такий слабий, шо не має сили й за коня.

 

Грицько: А коли ж так? то всю правду скажу, геть усячину!

 

Проць: Правдою світ перейдеш.

 

Грицько: Ви гадаєте, шо я був слабий? Біг-ме ні! І не був хорий і не є хорий.

 

Проць: Пан Біг дасть, шо й не будете.

 

Проциха: Хорони нас, Господи, від слабости!

 

Грицько: Але я собі вчера розтовкмачив у своїй голові отак. Ану: скоро завтра, дивися, а я ляжу хорий. Сподіваюся, ади, на смерть, наймаю службу божу та й спрошую добрих сусідів на обід. Отак повинен кождий робити. Кождий за рядом. По черзі. Забавимось!

 

Палагна: Господи! Мужик як хоче напитися з сусідом порцію горівки, то вперед мусить умирати. Можна й без того забавитися.

 

Грицько: А ти ж куди справився, Ильку? Чекай ще!

 

Ілько: Уже пізно, треба гонити коні на ніч.

 

Проциха: А як же, нехай іде: худоба в роботі.

 

Грицько: А я гадав, шо до Січи. Ти собі дай, ади, спокій з Січею. Кинь геть! Ти мене послухай: я вчений на всілякі пунта, геть на всячину. Січ і читальня то, ади, не для парубка. Парубок має своє право: парубок потребує забавитися, ади, з дівкою. Не бійся, хотянь я старий, але я це право знаю.

 

Ілько: Вуйку! Аже до Січи приходять і дівки. От ваша Настя також приходить.

 

Грицько: Бо непослух. Я їй заперечаю, а вона, ади, тихцем, крадьки та й висунеся з хати. Лиш гайт, та й нема! Насте, може, неправда?!

 

Настя (Обертається і стає до всіх плечима).

 

Грицько: А то, шо є нездалого, то Січ. Бо, рахувати, на виду. Парубок потребує дівку, ади, вщипнути, вдарити, накулакувати. А на виду яке? Держи руки при собі!

 

Ілько: Та зашо їх бити?

 

Грицько: А шо ж, може любити? Нехай, ади, чорт любить суху вербу, а парубок дівку нехай б’є! Бо як ти її не накулакуєш, доки вона дівка, то потому буде запізно. Як вийде заміж, то потім вона тебе озьме за гирю. Ти мене питайся! Я вчений на всілякі, ади, пунта, геть на всячину.

 

Палагна: Уже городиш, старий, байку-небелицю?

 

Грицько: Я за правдою... А чекай же, ще не йди!

 

Ілько (Виходить).

 

II.

 

(Ті ж опріч Ілька).

 

Палагна (Пошепки до Насті): Вийди, дівко, за парубком!

 

Настя (Здвигаючи плечима): Ая!

 

Палагна: Ей, ти дурна козо!

 

Грицько: Коли ж бо не хоче мене послухати!

 

Проциха: Іти би й нам: не знати, чи там Параска дасть собі сама раду з коровою.

 

Проць: Дякувать вам за гостину!

 

Грицько: Шо ми собі загадали, дай Боже, шоби воно сповнилося!

 

Проциха: Оставайтеся здорові!

 

Палагна: Ідіть здорові!

 

Проць і Проциха (виходять).

 

 

III.

 

(Грицько, Палагна, Настя, обернена до них плечима).

 

Грицько: Шо́ ти собі дівко гадаєш? То я через тебе людей запросив, я через тебе таку моцну горівку пив, шо аж мині трохи голова не розскакуєся, а вона — аби одно марне слово до парубка промовила, то ні!

 

Настя (Здвигає плечима): Ая!

 

Грицько: Тебе в тій Січи так, навчили норовитися? Дам я, тобі Січу!

 

Настя (Здвигаючи плечима): Ая!

 

Палагна: Дай їй уже спокій сегодні.

 

Настя (Бігцем виходить).

 

 

IV.

 

(Грицько й Палагна).

 

Палагна: Сваркою та відказуванєм на Січ нічого не вдієш..

 

Грицько: Та чи?

 

Палагна: Ти лиш усе попсуєш, а нічо не знаєш.

 

Грицько: Ніби, ади, шо таке не знаю?

 

Палагна: А не знаєш те, шо твоя дівка знюхалася вже з Федьком. Ціле село знає, лишень ти ні.

 

Грицько: Палагно, на! А не кажи ж мині за Федька нічо, таки нічо ані раз. Біг-ме, не кажи! Бо я його так навижу, як, ади, муху в оці. Скоро би він мині вказався на моїм подвір’ю, то таки, ади, вигоню його геть!

 

Палагна: Йой! Який же ти острий! Ти гадаєш, шо він іще не був на твоїм подвірю?

 

Грицько: Таки маю на него таке тверде сумлінє, шо не хочу йому дозволити ніякого, ади, припуску до доньки.

 

Палагна: Йой, то-то десь Федько має потерпати!

 

Грицько: А за тото, шо нездалий. Бо я вже вчений на всілякі, ади, пунта, геть на всячину. Бо в него на двацять сяжнів менше грунту, як у Ілька.

 

Палагна: А багато ж, ти вчена голова, вродиться збіжя на двацяти сяжнях?

 

Грицько: Багато, не багато, але ти рахуй, шо то квадрантових сяжнів двацять. Так почитують, ади, на мапах і в табели. Це одно лумеро.

 

Палагна: Іди ти з своїми лумерами! Я також рада б Илькови, але не через твої лумера, лиш через те, шо він уже вийшов з кляс: може хоть завтра ставати до слюбу. А на Федька би ще якийсь час заждати. То заки його час прийде, а він дівку може покинути.

 

Грицько: Та бо є ще й друге лумеро.

 

Палагна: Говори Грицю Богородицю!

 

Грицько: Ади, онде за Тетяниними полукіпками, Илькова нивка на самім скруті, ніби, ади, на самім коліні. То як на дбайливого господаря, то можна з того коліна шороку, ади, по одній скибі а все до нивки пригорнути; Не бійся: я знаю. Я вчений на всілякі пунта, геть на всячину. Ти мене маєш за дурного, а я не дурний, бо я, ади, розумний:

 

Палагна: Лиш ти, розумна голово, забув запитатися, чи Илько твоєї доньки хоче.

 

Грицько: Ого! Я вже його обснував, як павук павутинєм. Та й старих.

 

Палагна: Старі потакують, бо шо мають казати в твоїй хаті, але парубок і в той бік не дивиться.

 

Грицько: Я вже його вкоськаю, не бійся! Отакими словами як сегодні.

 

Палагна: З отаких слів та лиш сміхом станеш.

 

Грицько: А я ж не кажу, шо ти мене маєш за дурного.

 

Палагна: Чоловіче добрий! У такім ділі кождий мужик дурень. Це лиш баба може вдати.

 

Грицько: Та чо’ не вдаєш?

 

Палагна: Шо зможу, то буду робити.

 

Грицько: Гай, гай! Ти вважай лиш на Настю, шоби не норовилася.

 

Палагна: А дівка шо знає? От дурна коза: як скажу, так буде.

 

Грицько: А де ж вона?

 

Палагна: Де? Певне вже з Федьком вистоює.

 

Грицько: А, біг-ме, буду бити!

 

Палагна: Не будеш, бо ти її не годен спіймати.

 

Грицько: То я задля неї таку моцну горівку пив, а вона...

 

Грицько й Палагна (Виходять).

 

 

V.

 

(У полі Ілько й Доця).

 

Ілько: Ти чому вчера не вийшла?

 

Доця: Я й сегодні не вийшла до тебе. От, припізнилася на лану та й здибалась.

 

Ілько: Хоть удавай, шо вийшла на зустрітини. А ти таки так, просто з моста: не проти тебе та й тоді!

 

Доця: Говори з удаванєм! Я тобі вже казала, шо ти не домагайся цего від мене, бо я лиш у неділю можу вийти, а будної днини ні. Ти порозумій, шо я тягну серпом на лану цілий день без обіду. Бо вуйна зараз: — „Йой! То так далеко, а це нема кому винести обіду. „Прийдеш", — каже, „Доцько, ввечір та й пообідаєш". — А я ввечір та таки паду з ніг. Страва не йде мині до пожитку: сижу над мискою та й дрімаю. Аж діти сміються з мене.

 

Ілько: Ти мене завсіди переговориш. Але я би рад довідатися, чому другі дівчата находять собі час? А коли ти не дуже згоріла за мною, то може й я обійдуся без тебе.

 

Доця: Уже сердишся.

 

Ілько: Ні не сержуся.

 

Доця: А я вижу, шо сердишся. Я вже тебе знаю, як пустий гріш. Усі твої з дохи знаю. Але ти й мене послухай! Ти за другого не хочеш подумати. Тобі лиш ти на голові: аби тобі було добре. Другого най хоть дідько бере, Господи прости!

 

Ілько: Як за другого? А багато ра́зи дожидала ти мене, а я не прийшов?

 

Доця: Бо тобі инакше. То инакше в тата й мами, а инакше в вуйка. Якби ти хоть десяту пайку зазнав того, шо я, то не такої говорив би. Таки оце, що з тобою постою, то не знаєш, шо мене за те жде. Лиш прийду, зараз вуйко лоточитиме мині голову: — „Ой, мало ти, небого, нажала сегодні та ще так пізно прийшла. Певно з кимось постойкувала. А досвіта тебе не добудитися". А вуйна, та вона мині нічо не скаже в очі, лишень сваритиме на діти: — „Ото, не можете понажератися. Кожде лиш би їло, а роботи з вас нема ніякої". Воліла би мене по лици вибити. Видиш, а я все таки стою з тобою. Але ти в инакшім жиєш та й це не розумієш.

 

Ілько: То відчепися від них!

 

Доця: Та як?

 

Ілько: Відбери свій ґрунт та й іди деинде.

 

Доця: Говориш, аби бесіда йшла. Ти не знаєш, шо вуйко мій опікун, шо заарендував увесь грунт у сиротинськім суді?

 

Ілько: Як таке, то нам нема вже чого довго чекати.

 

Доця: Роби, як уважаєш: дівці не подобає галити на парубка. А ще як вуйко вчує, шо я лагожуся йти заміж, то він мині такої заспівав, шо де-де!

 

Ілько: Та чого?

 

Доця: Того, шо ґрунт вертати би, а він уже привик до него, як до свого.

 

VI.

 

(Ті ж і Настя та Федько).

 

Ілько: А ви шо розбрикалися, як коні?

 

Настя (Говорить сміючись): Батько хотіли бити. Я втекла, а він заки стямився, то трохи не зловили.

 

Федько: Якби я був надіявся, був би також утік загоді. Нема чого сміятися.

 

Настя: Але ж бо ти наївся порядного страху!

 

Федько: Дай уже спокій з тим! Говори далі, бо ще надійдуть і сюди та не дадуть скінчити.

 

Настя: Не бійся! Вони вже пішли до хати.

 

Федько: А з кіньми? От лиш не видко.

 

Настя: Та дай мині трохи віддихатися!

 

Ілько: Шо таке маєте говорити?

 

Федько: Зараз будеш чути. Говори ж!

 

Настя (Деклямує):

Може, сонце зійде нам,

Цапи браття товариші...

 

Федько: Йой, Насте, та які цапи?

 

Настя: Уже тобі недогода?

 

Федько: Хіба ж таке! Говорить: цапи, та ще має бути догода.

 

Настя: Там так написано..

 

Федько: Навмисне подивлюся. (Дивиться у зшиток). Не видко добре при місяци.

 

Федько (Світить): Трохи невиразно.

 

Настя: А чо' пишеш невиразно?

 

Федько: А ти ж не могла догадатися, шо не цапи, але: пани браття?

 

Настя: А кілько ж рази ти мині наказував, шо я не смію нічо змінювати?!

 

Федько: Насте, не перечся, говори!

 

Настя:

Може, сонце зійде й нам,

Цапи...

а бодай тя! Я на цім місци буду заєдно милитися.

 

Федько: Відвикнеш.

 

Настя: Ая! Відвикнеш! Я думала, шо ти хотів написати: „кацапи", бо я твого писання не розумію.

 

Ілько (Досі говорив з Доцею): Шо ви там знов прибагли?

 

Настя: Написав вірш та хоче, шоби я деклямувала на зборах Січи.

 

Ілько: А вам уже не стало віршів у Кобзари?

 

Федько: Вона з Кобзаря вже давно вивчилася. Але я би хотів, аби вона опріч того деклямувада мій вірш.

 

Ілько: Деклямуй собі сам, коли написав.

 

Настя: А я ж не казала? Він сам соромиться.

 

Ілько: Такий то й вірш, як він сам його соромиться.

 

Настя: А він мене мучить шовечера своїми віршами. А такі довгі, безконешні: у Кобзари нема ані одного такого довгого. Та й дуже тяжко їх собі затямити, бо не держаться купи. Колотяться мині в голові, як хрущі в горшку.

 

Федько: Насте!

 

Настя: Я ту січку назад тобі вертаю, нехай не заважає мині в голові. (Крутить головою і стріпує пальцями над чолом).

 

Доця: Тікаймо, Насте, уже йдуть із кіньми.

 

Настя й Доця (виходять).

 

VII.

 

(Ілько й Федько).

 

Федько: Ти чо’ сегодні був у Грицька?

 

Ілько: Ніби тобі Настя не казала!

 

Федько: Вона мйні ще не те казала.

 

Ілько: Шо таке?

 

Федько (тихцем): Казала, шо якби її силували йти за тебе заміж...

 

Ілько: Та чого шепчеш? Привик шептати до дівки під плотом, то й до мене шепче.

 

Федько: ...то втекла би від слюбу. Чекатиме, поки я з війська не верну.

 

Ілько: Може, не відберуть.

 

Федько: Чого би не мали взяти? Теперішними часами лиш кривого й сліпого не беруть. (Тихцем): Ми вже по слові.

 

Ілько: Знов шепчеш? Як то зараз пізнати парубка, що ще недавно був хлопцем. Сам привик ходити краденим способом до дівчини та й думає, шо то кождий таку річ залагожує крадькома.

 

VIII.

 

(Ті ж і Іван та ні парубки).

 

Іван: А попутайте, хлопці, коні!

 

Парубок: Попутати попутаєм, але страху нема; ніякої шкоди тепер не зроблять.

 

Іван: А он іще полукіпки Тетянині в поли. Можуть поперевертати.

 

Ілько: Та й Семенова пшениця ще не звезена.

 

Парубок: Він сегодні возив пшеницю, може, вже всю звіз. (Одні сідають, інші лягають).

 

Парубок: Ану, зачинайте котрий: будем співати.

 

Ілько: Сиди, тихо! Як Іван може нами, то співу не треба. Вони допевне шось нам скажуть.

 

Федько: Шось доброго скажуть за мужика: усе лекше.

 

Іван: Ні! Не вгадали. Я сегодні вперед буду говорити на мужика. Бо мужик — бідний-бідний, а лукавий однако. Не тішиться тим, шо має, його колька коле, шо другий ще не загиб. Ось чого його дідько хапає.

 

Ілько: От, Семен непричком: чули ми за Тетяну й за него.

 

Іван: Закис у своїм болоті та й не тільки сам на світ не хоче, але ще й другого тягне в болото. Лиш котрий доб’єся до берега, ще не встиг ухопитися за маленький корчик, а то дивися, — не хто инший, ні, а таки любий твій сусід сіп за полу: вертайся назад! Ти не дбаєш, темний-невидющий, аби самому вилізти з болота, аби обмитися, обсушитися, ні, ти лиш за тим пантруєш, аби другий попри тебе не побілів.

 

Федько: Коби цю бесіду послухав Семен.

 

Іван: Є більше між нами таких Семенів. Бо нема в нас так, шоби один одному поміг. Він тішиться, шо другий глибше від него в болоті. А ти не тішся тим, кроть твою гадє!

 

Федько: Ого! Дістають Іван вогонь.

 

Іван: Не тішся тим, голово темна! Радше поможи сусідови вилізти з болота, а, може, заслужиш собі вдяку. Може, той сусід спроможеся подати тобі з берега руку та й тебе, вола невмиваного, витягне. Жалуєшся, шо кривда тобі, бо ти. притолочений, бо ти прибитий до святої землі, як ота травичка на стежці, що по ній люде топчуть. Жалуєшся на дужчого. А лиш назирив слабшого, ого, ти вже не той. Храпи роздув, зуби вискалив, пазурі висуває: з’їсти його! Не жалуйся на дужчого, бо ти сам себе глибиш. Кудй ж ти можеш знятися вгору, коли з кождого вмієш зробити собі ворога?! Мусиш блудити одинцем, бо ти вже заздалегідь дуже дбайливо старався за те, шоби другий тобі це став помочею, але завадою. А ми нарікаєм, а ми жалуємся, а ми відказуємо, а ми трохи крівазими сльозами не плачемо, шо ми найнижчі, шо ми найнещасливіші, шо ніяк нам зрівнятися з иншими людьми. Куди ж ти будеш рівнятися, коли й свого сусіда, такого ж ціпа, як і ти, не хочеш признати собі рівнею?! Куди ж тобі боротися з дужчим, коли поміж собою не маєш єдности?! Уперед заголомши в собі того духа поганого, шо до слабшого роздуває тобі храпи. Уперед зорудуй свої оправи так, аби не мусів спотикатися манівцями одинцем, як блудна вівця. Уперед ізгуртуйся, ударь одностайне в одно місце. А тоді вже питай за перемогу! Доки не пізнаєш, хто тобі брат, доти не надійся на ніяку полекшу! А ти шо пізнав доси?

 

Федько: Хто тобі ворог.

 

Іван: Ні, не так! Бо мужик видить ворога там, де його нема. Пролупи очи ліпше, сліпаку! Не називай ворогом того, хто такий, як ти. Правда: ти робиш на другого, але й другий робить на тебе. Ні ременю на упряж, ні скла до вікон, ні плуга на ниву, ні навіть ланца на собаку ти сам не зробиш. Біг-ме, ні! Це діло инших. Іди до них із порадою. Може, ти ще до цего непривичний, може, ще боїшся? То приляж на живіт, посувайся поволеньки, оглядайся назад себе, куди від напастної пригоди гладко тікати. А скоро прилізеш ближче, дотулися злегонька. Оже не вкусив! Це ж такий робітник, як і ти. Би світ завоюєте, як одної гадки будете! Коли ж бо один одному силу підточуєш, коли ж бо один одного за руки держиш, коли ж бо один одному камінє під ноги підкидаєш. Замахуєшся, ой, замахуєшся на другого обухом, а поцілиш самого себе в чоло вістрєм. Бо на шо ореш і сієш?

 

Федько: Аби мав шо їсти.

 

Іван: Лиш половина правди. Друга осьде: на те, аби й той поживився, хто не оре, але инакше працює на потріб твою. А ти обсів плідну землю та не знаєш, як свій вік на ній скоротати? Вона для тебе не молодицею вагітною, вона для тебе домовиною глухою. Там ти похоронив своє здоров’є, своє житє й усю-надію. Бо ти її не любиш. А не любиш її через те, бо нема в тебе способу, ані нема в тебе сили, ані охоти працювати на ній. Не годен ти придбати нічо назвиш. Та це ще не все: ти й тілько не приробиш, аби напхати порожне черево.

 

Федько: Це ви вже за свого шваґра Максима.

 

Іван: Таки так! Бо йому не до плуга й не до ціпа. Раз дідом ударить, тричі кашельне. А добрий він чоловік проте однако. Кождому рад догодити, кождому, послужити. Ходив би, як пес за ногами. Він би в місті черевики чистив, кождого би обійшов, а сам став би коло порога та й — контетний. Та чому ж нема такого способу, аби його з цеї недолі сільської визволити? А чей же найдеся і там такий робітник силуваний, шо йому його робота боком лізе. Якої ж примхи не може бути для них переміни? Гей, люде, кілько вас на світі! Чому нема таким від вас ніякої помочи?

 

Ілько: Оже таки не знати, відки тут поміч має прийти.

 

Іван: На мій розум... не знаю, чи вдам. Бо читаєм ми газети, пишуть розумно про всякі річи. Дають нам раду на все. Але показують нам дорогу далеку, дуже далеку. Рівненький гостинець, широкий гостинець, але далеченько від нас. От, лиш трохи заздріти, от, лиш мріє поперед очи. А я би хотів, нехай би й стежечка, тільки шоб іти по ній зараз. Бо жаль мині сестри, і жаль мині шваґра, і жаль мині їх дітий. Отож не раз, як сон не береси, почитую в своїй голові. Шороку бранка. Кілько з нею заходу! Піп пише, писарь сільський пише, староста в місті пише, військо пише.

 

Федько: Усякі комісії.

 

Іван: За кождого згадають, нікого не пропустять. А не могли ж би оті комісії запитати попри бранку, кілько в тебе душ у хаті? Кілько потребуєш ложок, плугів, борін тошо? А може котрому затяжко з вас робити на ниві? Отам саме забагато ложок, а там плугів, а тут саме хибує нам чоловіка до легкої роботи.

 

Ілько: Не кождий удасть нову роботу, шо до неї не звик.

 

Іван: Навчити його! Служиш при війську три роки, послужи в школі шість. Учися всего. А тоді нехай скаже, комісія, до чого ти вдатний.

 

Ілько: Є такий, шо не хотів би покидати своє село.

 

Іван: Бо йому здаєся, шо йде на чужину. А хіба ж ми вже не провиділи, шо є всякі народи на світі? Є німці, є поляки, є й ми, українці. Не йдеш на соту границю, а йдеш помеже свій нарід. Для дитини зачинався чужина зараз за перелазом, а скоро підростеш, скоро в розум уберешся, то ціла Вкраїна має бути для тебе рідним селом.

 

Ілько: Хто звик на селі, той капаритиме ціле житє на місци, а не рушиться.

 

Іван: Тим бо то: капарити. А ти маєш бути справний. Нашо тобі голодом мліти, із студени зубами дзвонити, коли можеш жити по-людски? Не дивися, шо доси якось жили люде без такої новини. Доси вас було трохи. Доси можна було грибом на місци сидіти. А тепер людий намножилося: де був один, там тепер десять. Чи на це треба аж такої великої голови, як коновка, аби порозуміти, шо скоро народу прибільшилося, то світ мусить перемінитися, мусить настати новітний світ? Бо як ні, як усе лишиться по-старому, то з вишка людий призначена на загибіль.

 

Ілько: Це правда.

 

Іван: На наших очах стародавний світ конає, на наших очах родиться світ новітний. А при родинах мають бути болі. Не дивуйся ж, шо тобі лячно такої переміни. У тебе аж у голові кружляє, неначе дивишся в бездонну пропасть. У тобі аж серце тріпочеся, як тому горобцеви, шо зловили його в жменю. У тобі аж лехкі в грудях обриваються, шо й дух заперає. Такий острах дає тобі сама думка за таку переміну. А це перейде, бо це лиш болі при родинах новітного світу. Привикнеш, приладнаєшся, до него. Лишень мусиш собі затямити, шо новітний світ инакший від стародавного. Новітний світ такої природи, шо не любить того, хто ходить одинцем. Дуже він того не любить, хто лиш собі добрий, а другому би ніж у серце встромив. Такому він в’язи скрутить, такого він обезвічить. Натомісь дуже він те любить, аби ти гурту держався. Аби ти отарою один одному помагав. Він тоді на білій скатерті суті обіди тобі виставляє; хрещатим барвінком дорогу стелить, пахнющий васильок за образи тиче.

 

Ілько: Аж оскомина бере таке слухати.

 

Парубок: Не знати, до якого світа ми належимо?

 

Федько: До стародавного, чи до новітного?

 

Іван: У стародавнім іще ногами бродимо, а новітного вже руками досягаємо. Бо ми вже навчили свою душу, шо вона людей не цураєся. Далекий став нам близьким. Хто працює, той наш брат. Чи Січ, чи читальня, усе те товариства, шо зводять нас докупи. Учимося всі, як привитати в один голос той світ новітний: Просимо, будь ласка, в нашу хату. Ожидаємо тебе нетерпляче. А тим, шо бокують від нас, будем їм товкмачити: „Зупиніться! Чого сіпаєте заєдно вліворуч? Покиньте оту давну привичку! Не видите, шо там уже терне росте? Ідіть трохи вправоруч, здорожіться трохи сюди до нас! Ади, яка сюди вигідна дорога!”

 

Федько: Маймо надію, шо вcі пристануть до нас.

 

Іван: Годі вже! Доста з нас на сегодні. Місяць саме в полуднє, ходім спати хоть на годину.

 

Ілько: Заснути хоть на одно око.

 

Парубок: Ходім там за горбок, відти й коні ліпше видно.

 

Усі (Відходять).

 

IX.

 

(Семен і Параска заїздять возом до Тетяниних полукіпків).

 

Семен: Злізай, Параско!

 

Параска (Злазить і бере вила).

 

Семен: Борзенько, раз-два: не гайся!

 

Параска (Підоймає сніп і випускає його назад): Ох, не можу!

 

Семен: Тобі шо? Ти не годна снопа зняти?

 

Параска: Мліють-руки, сил не стає.

 

Семен: Хутко, Пара’! Не блавуч часу!

 

Параска: Лишім це, я боюся.

 

Семен: Шо я постановив, те виконаю. Ти не знаєш? Я тобі казав, пий горівку на відвагу. Не хотіла, а тепер маєш! Подавай же!

 

Параска (Бере сніп на вили і знов випускає його): Ой, це шо?!

 

Семен: Чи не комедія з дурною бабою? Жаби боїться! Та це жаба скочила.

 

Параска: Я якась така перелякана, шо боюся сама себе.

 

Семен: Нічо не думай на боки та не будеш боятися. Думай за те, шо перед носом. А диви: сніп, бери його на вили та й кидай!

 

Параска (Намірилася взяти сніп і відступає назад): Ой!

 

Семен: Уже знов?

 

Параска: Ади, місяць!

 

Семен: Перший раз його видиш?

 

Параска: Там також так, як я: брат на брата вилами.

 

Семен: То не дивися вгору!

 

Параска: Він мині сам ув очи світить.

 

Семен: Кажу ж тобі: не думай на боки! А як уже не можеш ніяким світом думати за те, шо перед носом, то думай собі за жандаря, шо надійде та й зловить. Це тебе трохи піджене, шо поспішишся.

 

Параска: Жяндарь мині не такий страшний.

 

Семен: Не балакай пусте! Давай уже раз той сніп. Чуєш чи ні? Чи, може, маю инакше заговорити по тебе?

 

Параска: Боюся вилий, подам руками.

 

Семен: Давай чим хоч тільки давай!

 

Параска (Подає руками сніп на віз Семенові): Ой, Господи! Як посипалося зерно. Отакими сльозами плакатиме Тетяна на нас.

 

Семен: Шо їй на гадку приходить! Здуріла баба. Якби ти господиня дбайлива, якби ти запопадлива, то тобі не приходило би таке до голови. Одна лиш думка має бути тобі на пам’яти: чи в тебе є така пшениця?

 

Параска: Я нічо не годна думати, бо боюся.

 

Семен: Ні, не те! Ти думаєш на боки. Дивися на мене! Я нічо більше не вижу, за нічо більше не думаю! лиш за оцю пшеницю. Вона мині спати не дає. Вона мене вогнем пече. Вона мене в поле за чуприну веде. Усі гадки мині з голови вигонить. Страх не має приступу до мого серця, бо в нім повно отрути на бабу, шо вона так величатиметься тою пшеницею. Розумієш? Така й ти маєш бути.

 

Параска: Я в свого батька таке не виділа.

 

Семен: А в мене вздриш. Подавай!

 

Параска: Та бо злодіями станемо!

 

Семен: Уже думаєш за злодійство? Не роби мене злодієм, мать твою, сяка-така! Я не злодій, бо я цеї пшениці не потребую.

 

Параска: Крадіж крадежею: ніхто не був у твоїм сумліню та й не знає, з якої причини ти це забираєш.

 

Семен: Не говори таке до мене, бо знаєш, шо зроблю? Ади, зложу всі снопи в один стіжок та й підпалю.

 

Параска: Бійся Бога, Семене, спамнятайся! Ти шо говориш?! Ти би хліб святий палив?!

 

Семен: То подавай же!

 

Параска (Бере за сніп і відскакує): Матінко Христова!

 

Семен: Цить! Якої примхи кричиш?!

 

Параска: Наокруги моєї тіни — ясність. Це Матінка Христова заступає мене від злого.

 

Семен: Це місячне світло по росі, дурна бабо! Доки ж я буду тобі говорити, шо не дивися й не думай на боки?! Думай за те, шо перед носом!

 

Параска: А тобі ж здаєся, шо Тетяна не думає за оцю пшеницю так само, як ти? Ану ж вийде.

 

Семен: На таку пригоду я прилагожений. (Б’ється по поясі). Ось у мошонці сто корон! Як отут баба застане мене, то й збіжє її, і гроші її. Це їй затулить рота, шо не писне й слова нікому. Усе мині одно! Бо як має тішитися цею пшеницею, то нехай тішиться і моїми грішми. Як уже йде мині на втрату, то нехай знаю, шо велика втрата. Або вона в селі, або я!

 

Параска: А бодай же ту відьму Господь покарав! Шо вона мині з чоловіка зробила!

 

Семен: А видиш? Варта ще їй скосити кукурудзи, нехай зогниють.

 

Параска: А, біг-ме, не дам. Буду битися з тобою, а не дам. Ти з Богом хочеш воювати? Псувати дар божий?!

 

Семен: Уперед мушу повоювати з тобою. Подаєш снопи, чи ні? Не видиш, шо зоряє?

 

Параска (Плаче).

 

Семен (Злізає з воза): Чо' хлипаєш, ти плаксива?! Іди, сховайся за віз та трясися, коли боїшся.

 

Параска (Ховається за віз).

 

Семен (Складає снопи на віз): Параско! Лізь на віз та ляж, аби снопи не розсувалися.

 

Параска (Вилазить на віз і лягає).

 

Семен: Вйо, маленькі!

 

X.

 

(Іван).

 

Іван (Дивиться здивовано за від’їжджими).

 

 

ДІЯ ІІІ-ТЯ.

 

ОСОБИ ІII-ТЬОЇ ДІЇ:

 

1. Тетяна, вдова.

2. Семен, господар.

3. Параска, його жінка.

4. Максим, господар.

5. Олекса, господар.

6. Ілько, парубок.

7. Доця, дівчина.

8. Файбішбавм, адвокат.

9. Нухім, адвокатський писар.

 

Адвокатська канцелярія. Два столи, крісла, дві лавки, полиця на папери, машина до писання.

 

І.

 

(Тетяна й Нухім).

 

Тетяна (Відчиняє двері до половини, виставляє голову й зазирає до середини).

 

Нухім: Ходіть ближче та й зачиняйте за собою двері.

 

Тетяна: Та не знаю, чи я трафила.

 

Нухім: Може, до адвоката?

 

Тетяна: Аякже! Аякже! (Входить до середини).То, ади, Йван із нашого села та справив мене до адвоката, а я вже й забула, як називався: якось так дивно.

 

Нухім: Тут канцелярія адвоката Файбішбавма.

 

Тетяна: От не скажу. Якось так дивно..., а, може, й так, як ви кажете. То вже шість літ минуло в Петрівку, як Іван мав процес, та чи то тут його заступали?

 

Нухім: А той Іван щось потребує? Він щось передає, чи переказує?

 

Тетяна: Він нічо не потребує, але то, ади, я маю термін, та він мене справив до того адвоката, шо його заступав. Аякже!

 

Нухім: Ви маєте термін? То тут, набезпешне тут! Ходіть сюди, сідайте собі. (Тягне її і саджає на крісло). Покажіть термін.

 

Тетяна: А, може, то не тут? Головонько бідна! Так якось дивно називаєся: біг-ме, не нагадаю.

 

Нухім: Але тут, кажу вам, що тут. Ви мене не знаєте? Мені здається, що ви мене знаєте.

 

Тетяна: Та відки, любчику? Ще моя нога не була в адвоката, відколи жию. Дай, Боже, аби ніхто добрий до вас не приходив, бо лиш біда та напасть носить хрестянина по адвокатах. Аякже!

 

Нухім: А я вас знаю: ви називаєтеся Марія, правда?

 

Тетяна: Та де Марія? Навіть не пригадую собі, чи в моїм роді була яка Марія? Але була, правда, була: небіжчика мого чоловіка та сестра небіжка. Ніби по мамі та рідна сестра, а по тату ні. Але я не Марія: мині Тетяна. Аякже!

 

Нухім: То-то-то: Тетяна, Тетяна, а жоноча сестра — Марія. Видите, я знаю, лиш поміняв вас одну на другу. Який маєте термін?

 

Тетяна: Але чи то тут Іван мав справу?

 

Нухім: Іван? Іван? Кажу вам: тут. Кілька разів Іван тут мав справу! Покажіть письмо!

 

Тетяна: Та бо він мині казав, шо тут адвокат такий старий, сивий.

 

Нухім: Ви дивитеся на мене? Я не адвокат, я — писар. Але я від вас возьму інформацію, розумієте, а адвокат піде заступати. Покажіть письмо. (Бере від Тетяни письмо). То ви — свідок?

 

Тетяна: Та який свідок?

 

Нухім: Ви пошкодована?

 

Тетяна: Та де пошкодована? Не хоче вернути моєї шкоди. Я просила, плакала, в руки цілувала, в ноги падала, ні та й ні.

 

Нухім: А чого ви так пізно приходите?

 

Тетяна: Де ж то пізно? Мині читав Василько, шо то на одинадцяту годину термін. А то відай ще нема й осьмої.

 

Нухім: Добре-добре, лиш вам було прийти вчора, та я би був пішов до актів прочитати, а тепер нема часу на те.

 

Тетяна: Де я маю час ходити днем наперед? Та таки й не годна я ходити день за днем: то не осьде! Ще на молоді ноги, то би й пішов і вернув і знов пішов. Аякже! А старого які вже ходи? Уводно обертайся плечима до вітру, бо дух запирає.

 

Нухім: Кого ж ви скаржите та й за що?

 

Тетяна: Я не скаржила, то пан жандар заскаржили.

 

Нухім: Ну, але за що, кого ?

 

Тетяна: А там же не стоїть написано?

 

Нухім: Тут стоїть, що Семен обвинувачений за крадіж.

 

Тетяна: Та видко діло, шо крадіж. Господи милосерний! Така шкода! Така шкода! Усе село дивувалося, шо зародила така красна пшеничка.

 

Нухім: Я виджу, мамуню, що ви любите багато балакати. Вперед мушу звідатися, чи варта з вами тратити час. Термін буде коштувати десять корон, розумієте ?

 

Тетяна: Та добре-добре, нехай коштує: він має відки заплатити, в него всього подостатком. Аякже! Таку шкоду бабі зробити. Гей! Де вже тота правда на світі?

 

Нухім: Яку ж ви мали шкоду, говоріть?!

 

Тетяна: Таже вкрадено мині з поля пшеничку. Півчварта полукіпка такої пшенички, як золото. Аякже!

 

Нухім: Хто вкрав? Семен?

 

Тетяна: Певне, шо Семен мав украсти: аже пшениця не має крил, аби залетіла з мого поля та до його стодоли.

 

Нухім: А ви виділи, як він брав?

 

Тетяна: Я не виділа. Шо маю казати, коли-м таки не виділа.

 

Нухім: Ну, говоріть же, що знаєте за цю крадіж?

 

Тетяна: Я ще в такім не бувала та не знаю, як говорити?

 

Нухім: А перед жандарем як говорила?

 

Тетяна: Та так само говорити й тут?

 

Нухім: Ну, а що ж?

 

Тетяна: Та отак я плакала перед жандарем, як отепер плачу перед вами. (Плаче). Бо я бідна, стара, немішна, з унуком, коби здоров, йому чотирнацять рочків. Ще, може, навіть не скінчив. Відумерли його тато та й мама, а ніби моя дочка та й зять, іще маленьким. Аякже! Повмирали на тифус обоє. Отак одної днини два мерці на лаві. Господи милосерний! Та й не жиємо, але мучимося. Де ж така дитина, а він уже мусить працювати, як старий. Аякже!

 

Нухім (Нетерпляче): Йой, бабо, говори вже раз за пшеницю!

 

Тетяна: Та шо за пшеницю? Ади, отак туляюся помежи люде, иноді й заробляю... Яка то вже моя робота? Більше кашляю, аніж роблю. Усе маю гадку: коби хоть муки встарати трохи пшенишної на паску. Хоть раз у рік. Маю отам загонець нивки та завше сажу: ба кукурудзи, ба трохи горошку, ба барабульки...

 

Нухім: За пшеницю, бабо, говори мені, за пшеницю!

 

Тетяна: Та я за пшеницю. Ади, торік думаю собі: от посію, — кажу, — трохи пшенички. Може,— кажу, — Господь милосерний уродить, та буде для баби й для сирітки на паску, а для коровки солімка. Бо худібка не зовсім любить житну солому, а пшенишну та таки лакомо ззість. Отак я собі обміркувала та й кажу до Василька, ніби до свого внука: чи не посіяти би нам, кажу, трохи пшенички? Бо я ражуся з ним як із господарем, хоча він іще дитина.

 

Нухім: Ну та й посіяла баба, а пшениця зійшла, перезимувала, баба її вижала, ну та й що потім?

 

Тетяна: А шо ж би? Склала я в копи..., було того півчварта полукіпка, ніби три полукіпки й п’ятнацять снопів. Так я тішуся, так Господови милосерному дякую...

 

Нухім (Перебиває): Але недовго баба тішилася. Що ж потім?

 

Тетяна: Кажу: най постоїть трохи, аби прісхла, а потому підем обоє та й поносимо додому на плечах, бо привезти нічим. Може би иншим часом хто з господарів і послухав та дав би худібки привезти. Але тепер годі: гарячий час. Аякже: само вожінє. Кождий хапає своє, аби звезти з-за погоди.

 

Нухім: Чекай! Говори, як пропала пшениця?

 

Тетяна: Я не була при тім. Вийшла я оногді рано в поле, дивлюся — моєї пшенички нема. Своїм очам не вірю. Аякже! Шо це, гадаю собі, чи я вже не довижаю на старі літа? Але прихожу ближче та й таки закаменіла-м: лиш тілько лишилося з моєї пшенички, шо трохи натерлося зерна та й валяєся по стебельцеви десь-не-десь. Бо не загромажено. Призираюся ліпше, а то сліди коліс; хтось заїхав уночи возом та й забрав. Аякже! Я, прошу пана, таки стуманіла, стала не при собі, геть затеряла розум і пам’ять.

 

Нухім: Далі, далі!

 

Тетяна: Вернулася я, йду дорогою, плачу та й кричу. Але так кричу, так кричу, шо люди вибігають із хатів та й іззираються на мене.

 

Нухім: Далі, далі! Шо мене обходить твій плач? Ти кажи за пшеницю!

 

Тетяна: Та за пшеницю кажу: нема моєї пшениці! „Люде добрі", —кажу, — „забрав воріг мою пшеницю. Злакомився хтось на бабину працю". Прийшла я додому, товчу головою до лави, товчу до стіни, товчу до стола. „Таки“, — кажу, — „хочу вмерти. Нема мині чого жити на світі".

 

Нухім: Але як ти довідалася, в кого твоя пшениця?

 

Тетяна: Та як? Вибігла я надвір, кричу, голошу, як по вмерцеви. Аякже! А от Іван, — дай йому Боже здоров’я, — каже: „Мовчи бабо, іди, — каже, — борше до жандарм, та нехай трясуть у Семена, там, — каже, — найдеся твоя пшениця". Пішла я... Ні, не пішла, але побігла. Та й не побігла, лиш полетіла. Не знаю, відки набралося тілько сил у старої баби? Прийшла я на друге село та й не знаю, шо робити, де вдатися, де їх шукати? Бо я ще в такім не бувала.

 

Нухім: Але врешті допиталася баба, прийшла до жандарів, та й що далі?

 

Тетяна: Та й плакала-м отак, як отепер плачу перед вами, ясна канцеляріє. (Плаче). Бо, біг-ме, не знаю, як вас величати?

 

Нухім: Прошу вас, не величайте мене, говоріть далі.

 

Тетяна: Розповідаю панам жандарям геть усе дочиста. Кажу: так і так, двоє нас, кажу, в хатчині. Я стара, а внук іще дитина.

 

Нухім: Ну, виплакалася, розповіла, жандар пішов трясти, ну та й що далі?

 

Тетяна: Ба ні: не так. Пішли ми вперед до начальника, ніби до війта, кажуть пан жандар: так і так...

 

Нухім: Ну, разом із начальником пішли-сте до Семена, і що далі?

 

Тетяна: Каже начальник: так і так, будемо трясти. А Семен таки: Як, за шо? Та до мене...

 

Нухім: Ай, ай, ай, бабо! Де трясли, у стодолі?

 

Тетяна: Ая, ая! От пан усе знають та ще випитуються в дурної баби. Там певно на тім папірчику все позаписувано.

 

Нухім: Прошу вас, Маріє!...

 

Тетяна: Мині — Тетяна.

 

Нухім: Прошу вас, Тетяно! Ви мені лиш кажіть, де трясли, що найшли? А більше я нічого не потребую знати.

 

Тетяна: Та довго не трясли, бо моя пшениця була таки на самім верьху. Відрахували півчварта полукіпка, а там далі вже не моя.

 

Нухім: По чім же ви пізнали, що там далі не ваша?

 

Тетяна: Бо моя була гладка, а Семенова вусата.

 

Нухім: Як, як? Не розумію. То в него були самі самчики?

 

Тетяна: Та то в пшеници не так, як у хрестянина, шо хлоп із вусами, а баба в запасці, то такий ґатунок пшениці, шо одна вусата, а друга гладка.

 

Нухім: Менше з тим. Кілько домагаєтеся відшкодування?

 

Тетяна: Та яке пошкодуванє? Нехай мині верне мою пшеницю, та й Господь із ним. Коли ж бо не хоче. Шо я напросилася, шо я наплакалася гіркими сльозами. У руки цілювала, в ноги падала. Ні, та й ні!

 

Нухім: Мусите сказати, на кілько грошей таксуєте собі оту пшеницю?

 

Тетяна: Я не пристаю на ніякі гроші: я не маю пшениці на продаж.

 

Нухім: Та я не купую в тебе, дурна бабо. Мусиш подати, яка вартість тої пшениці.

 

Тетяна: Люди отаксували на сорок і на п’ять корон.

 

Нухім: Но! Ми вже скінчили. Тепер, Маріє...

 

Тетяна: Мині — Тетяна.

 

Нухім: Тетяно, складайте десять корон.

 

Тетяна (Здивована): Хто?

 

Нухім: Та ви.

 

Тетяна: За шо?

 

Нухім: За термін.

 

Тетяна: Та я ще маю до свого питомого доплачувати?

 

Нухім: Адже я казав тобі, бабо, на самім початку, що за термін треба заплатити десять корон.

 

Тетяна: Я гадала, шо то він має платити. Де, де, де? Як на таке, то я й пшениці відречуся: я не маю й зломаного крейдаря.

 

Нухім: Іди, бабо, йди, забирайся! Тілько мені часу забрала!

 

Тетяна: А мині Йван казав: „Ідіть ви", — каже, — „до того адвоката, шо мене заступав, та він озьме вашу справу на Семенів кошт". Якось так дивно називався, біг-ме, забула. „Такий", — каже, — „сивий, старий".

 

Нухім: Тут не сивий і не старий: тут лисий і молодий.

 

Тетяна: Та я ж вам казала відразу, якого мині треба.

 

Нухім: Ну-ну-ну! Може, я не вирозумів. (Показує Тетяні крізь вікно): Отам у тій камениці червоній, видите?

 

Тетяна: Вижу, вижу.

 

Нухім: Там ідіть.

 

Тетяна: Дай вам Боже здоров’є! (Виходить).

 

II.

 

Нухім пише на машині. Увіходять: Файбішбавм, Семен і Параска.

 

Нухім (Зачиняє двері, до Параски): А В вас у хаті дверей нема?

 

Параска: Я не знаю, як зачиняти такі двері.

 

Файбішбавм (Говорить хутко, вряди-годи гикається. Скулить праве око, а ліву брову підоймає догори. Правим ліктем б’ється в бік, лівою ж рукою жваво жестикулює. Іноді притакує собі головою). Кажу вам: справа дуже тяжка, мо-мо-можете — можете обірвати шість місяців арешту.

 

Семен (Здивовано): Шість місяців? За шо?

 

Файбішбавм: Ви не знаєте за-за-за що? Украли-сте в бідної баби ввесь її маєток.

 

Семен (До Параски): Ти чуєш?

 

Параска (Заломлює руки й киває сумно головою. Так робить за кождим разом, скоро лиш Семен обертається до неї).

 

Семен: Та суд буде робити з мене злодія задля такої жебрачки? Вона нічо не має: я ніяких її маєтків не видів.

 

Файбішбавм: Чоловіче, я читав акта. Украли-сте в ба-ба-баби з поля пшеницю.

 

Семен (До Параски): Я брав у неї пшеницю? Оце раз напасть!

 

Файбішбавм: Адже в вас була ре-ре-ревізія. Був війт, був жандар, трусили та й найшли бабину пшеницю.

 

Семен: Таже збіжє мині помервили. Аякже! Геть зопсували хліб. Я ще їх буду скаржити за те до суду. О, я свого не подарую.

 

Файбішбавм: Не розумію, чо-чо-чого ви відпераєтеся передо мною, адже я в суді не скажу, що ви призналися.

 

Семен: Я не видів ніякої пшениці.

 

Файбішбавм: Ви лиш без потреби утруднюєте мені оборону. Адже є свідки проти вас. Якийсь Іван Неважук та ви-ви-видів на свої очі, як ви брали.

 

Семен: Як він міг видіти? Та то діялося вночи!

 

Файбішбавм: Пас коні вночі та й ви-ви-видів, як ви заїхали возом на бабин грунт, забрали пшеницю та й по-по-повезли додому. Ще навіть виходив за вами на дорогу та й за-за-заздрів, що ви повезли пшеницю на своє обійстя.

 

Семен (До Параски): Тепер уже знаю, хто всю біду в селі робить! (До Файбішбавма): Та то мій воріг: він має на мене завзяток, шо я не хочу пристати до їх товариства.

 

Файбішбавм: До якого товариства?

 

Семен: Бунтівник: збунтував ціле село. Заложив якусь Січу, якусь читальню, вібрав себе на голову, заманює до себе людей: усю біду робить.

 

Файбішбавм: То ви по-по-політичні противники?

 

Семен: Противник і ворог, бий-забий на мене!

 

Файбішбавм: Но, один, пункт до оборони, вже маю: це справа політична. Противники по-пополітичні це найбільші вороги: один одного втопив би в ложці води, правда? Я при обороні ви-ви-використаю цей факт і буду старатися переконати суддю, що такому свідкові не можна насліпо ві-ві-вірити. Але чи воно багато поможе, за-за-за це я вам не можу ручити.

 

Семен: Най пан його таки не допускають до свідоства, най пан кажуть, шо я не приймаюся такого свідка: я маю свої свідки.

 

Файбішбавм: Котрі ж ваші свідки? Най собі за-за-запишу та покличу їх при розправі;

 

Семен: Таки моя жінка — перша.

 

Файбішбавм (До Параски): Ви?

 

Параска (Потакує сумно головою).

 

Файбішбавм: Що ж ви знаєте за цю справу?

 

Параска: Таки нічо не знаю: таки несвідома-м нізащо. Хоть най зараз присягаю отут гола й боса! (Плаче).

 

Файбішбавм: Це мало, дуже ма-ма-мало. Але скажіть мені, що робив ваш чоловік уночі з двадцятого другого на двадцятого третього дня місяця липня?

 

Параска: Пан таке питаються, шо аж соромно перед святими образами. (Обзирається, зітхає). Та тут, правда, нема образів.

 

Файбішбавм: Ну! Чи виходив надвір? Чи їхав де?

 

Параска: Їздив, правда: їздив, але по свою пшеницю. Возив цілий день та не міг ізвести, то ще мусів уночи кінчити.

 

Файбішбавм: А відки взялася поміж вусатою гладка пшениця?

 

Параска (Зітхаючи): Не знаю. Може, замішалася. Таки не питайте, бо я за це не знаю. Моє право до горшка, до печи, до миски, а в поли — господарь. Питайтеся його: він то ліпше знає.

 

Файбішбавм: Слабший свідок.

 

Семен: Вона присягне.

 

Параска (Крізь плач): Бодай же ту відьму Господь покарав!

 

Файбішбавм: А якого ще свідка ма-ма-маєте?

 

Семен: Мошка.

 

Файбішбавм: Й-й-й-йяк на прізвище?

 

Семен: А лихе його там знає: я йому за кума не був. Мошко-арендарь та й годі: його знає ціле село.

 

Файбішбавм: Що ж він вам по-по-посвїдчить?

 

Семен: Те, шо й вона.

 

Файбішбавм: А з тим Іваном, як Мо-Мо-Мошко жиє?

 

Семен: О, Йван йому також порядно заліз у печінки.

 

Файбішбавм: Може, він нам що й поможе. Але ви мені скажіть, бо мені не хочеться ві-ві-вірити... Пане Нухім! Пшестань пан кляпаць на ма-ма-машинє, бо то мнє пшешкадза.

 

Нухім (Сідає при столику й пише пером).

 

Файбішбавм: Мені годі вірити, що ви за то-то-той учинок не свідомі. А з другого боку, гм, як можна так по-дурному робити? Зложити к-к-крадену пшеницю на самім верху, аби відразу найшли.

 

Семен: Ей, а бодай же тя! Біг-ме, правда! Та я хотів зараз на другий день молотити.

 

Файбішбавм: А видйте, а видите, Семене! Пе-пе-перше приповіли-стеся, що це діялося вночи, а тепер признаєтеся, що хотіли-сте на другий день молотити крадену пшеницю.

 

Семен: Я вже її таки змолотив. Але до ніякої краденої пшениці я не приповідався й не приповідаюся.

 

Файбішбавм: Ну-ну-ну! Уже ми на тім розуміємося. Але як вас бо-бо-боронити? Що вас спонукало до такого вчинку? Ви, може, маєте яку злість на оту Те-Те-Тетяну?

 

Семен: А хто ж би на ню був добрий? Але я в неї нічо не крав: я собі це за крадіж не рахую. То як хто мене шпигає вильми в очи, а я відберу вили та й поломлю, то це буде крадіж?

 

Файбішбавм: Як, як; як? Не ро-ро-розумію: якісь вили, крадіж...

 

Семен: Та прошу пана: така жебрачка не рада, шо ще заважаєся на цім світі, а вона смітє по дорогах збирає, обірники робить та викохала таку пшеницю, як гай. Межя в межу попри моє, та в мене навіть жито плохе, а в баби, як на напасть: ба барабуля, ба капуста, ба кукурудзи, ба лихо знає шо. А тепер іще й пшениця! Ніби з господаря сміх робити: „Ади, в мене ліпше!" Гей! Та то як суд не загрозить, як не буде жебракам стриму, то прийдеся з села тікати! То не штука з-перед моїх воріт, із громадської дороги, викрадати гній. А, може, то й моя худоба погубила? Сегодні, прошу пана, засіяти морг поля, треба корець пшениці — вартости двацять корон. А погноїти його, сто корон — мало. То це й я би так хотів, аби мині громада постарала обірник, а я би вже своє насінє дав. А потім би я з кождого сміявся, шо в мене ліпше родить, як у другого.

 

Файбішбавм: Слухайте Семене! Та таке смітє на публичній дорозі — нічиє.

 

Семен: А скоро ж нічиє, то не руш, бабо! Нехай висхне та нехай його отам вітер розмахає, не ти маєш запомагатися нічиїм. О, та вже ж вона не здойме з-перед моїх воріт, хіба би я вкалічів на оці руки й на ці ноги. Нехай пан домагаються від суду, аби наложив на ню великий кремінал за те, шо вона мене обкрадала такі довгі роки.

 

Файбішбавм: Лишіть тимчасом, чо-чо-чоловіче добрий, з креміналами. Скажіть мені, чи їй ще хто збороняв збирати смітє з до-до-дороги?

 

Семен: Та таки Мошко. Але вона помінила йому за дозвіл два дни прати.

 

Файбішбавм: Ага!.. То Мошко взяв у неї з-з-заплату за обірник, а ви не хотіли продавати. Ага!.. То ви ніби пристали до спілки? Ваш обірник, а її на-на-насіння? Ви, може, думали, що своє берете? Ви забрали собі пшеницю, а їй лишили кукурудзи й ка-капусту? Розумієте, чи ви мене не розумієте? Ви будете казати, що то ваш обірник, Мо-Мо-Мошко буде казати, що то його обірник, війт буде казати, що то громадський обірник, а я буду казати, що то обірник ні-ні-нічий. Нехай суддя карний відсилає нас до цивільного суду розсудити, до кого належить такий обірник. Розумієте, чи ви мене не розумієте?.

 

Семен: Я в ніякі спілки з жебраками не захожу. Я її пшениці не видів, я в неї нічо не брав, чого вона хоче від мене? Нехай пан домагаються від неї, аби вона присягла на те, що зловила мене за руки при своїй пшеници. Вона на це не побожить ніяким світом, біг-ме, не положить! А ще най пан її налякають, що мусить мині заплатити за передні роки за те, шо збирала гній з-перед моїх воріт. Та ще най пан їй загроз ять, шо вона підпадає під великий кремінал за оту крадіж. То дурна баба: вона повірить.

 

Параска (До Семена): А запитайся ще пана за тото.

 

Семен: За шо ?

 

Параска: За тото ніби, як говорити перед судом?

 

Семен: Ага! Прошу пана, я ще в такім не бував: най пан мині скажуть, шо мене будуть питати на самий перед? Як я маю казати?

 

Файбішбавм: Та що на самий перед? Будуть вас питатися, кілько маєте літ?

 

Семен: Кілько літ? А чи я знаю? Де чоловік пам’ятає за роки? Байдуже!

 

Файбішбавм: Ай, ай, ай! Та ще з цим ма-ма-мати клопіт? Як? Не знаєте, кілько вам літ?

 

Семен: Пани в місті знають, бо мають календарі, а я шо? Буду шороку зав’язувати ґудз на ногавицях? Як женився, то знав, бо панотець почитували, а відтоді вже й не збагну.

 

Файбішбавм: А кілько ж було літ, як женився?

 

Семен: Та було двацять і три.

 

Файбішбавм: Но, а відтоді, як оженився, то кілько вже проминуло літ?

 

Семен: Параско! Кілько, зіправди, літ, як ми пібралися?

 

Параска: А буде вже... чи я знаю? Так на місяці я не годна вгадати. Якби було знате, була би пішла до панотця запитатися. А так: байдуже про літа. (Зітхає). Смерть сама прийде: не треба їй нашого рахунку.

 

Семен: Та наш найстарший хлопець був би мав тепер сімнацять літ, якби був жив.

 

Файбішбавм (Дивиться на годинник): Ну, ну, рахуйте собі. Мені вже час іти.

 

Параска: Прошу пана, а чекайте ж! А мене ж як будуть ся питати?

 

Файбішбавм: Так само. Кі-кі-кілько літ, кілько дітей?

 

Параска: Та кілько в него, тілько і в мене. Чей не привела-м собі дитини без чоловіка.

 

Файбішбавм: За пів години прийдіть там до тої салі, що я ва-ва-вам показував. Розумієте? А тепер треба доплатити решту. Давайте гроші. Ай, ай і заки він добереться до грошей! Я ще маю одну розправу перед вашою. Пане Нухім! Тен чловєк ма доплаціць дзєсенць корон. Нєх пан напіше на везваню, чи доплаціл. (виходить).

 

III.

 

(Ті ж, опріч Файбішбавма).

 

Нухім: Давайте вже раз!

 

Семен: Багато: вже раз дав, та й ще давай. Та коби хоть помогло.

 

Нухім: Як мій адвокат заступає, то мусить бути добре. Він собі дуже добре заходить із сендзьом: вони два великі приятелі. Навмисне вважайте, як лиш адвокат приступить до сендзього, то зараз подасть йому руку та й буде питатися, як йому спалося.

 

Семен (Дає гроші): А ви би не могли шепнути адвокатови, аби обставав за мною сильно, аби оту бабу порядно заглібив!

 

Нухім: Чому? Для вас? Я все зроблю. Та я вас знаю: ви Петро, правда?

 

Семен: Та який я Петро?

 

Нухім: Ви не Петро? А я все мав вас за Петра. Чому я мав вас за Петра?

 

Семен: А чи я знаю? Мині Семен, а в нас Петро за війта.

 

Нухім: Видите? Я вас мав за війта. То ви не війт? Слухайте, Семене, для вас я все зроблю. Я піду задніми дверми до адвоката та й уже йому наговорю. Навіть не будете знати, коли й як, а то все вийде на добре. Дасте на пиво?

 

Семен (Дає).

 

Параска: Та коби хоть не задурно.

 

Нухім: Овва! Ви мені не вірите? Ви ще мене не знаєте? А я вас знаю: ви їх жінка, Марія. Правда?

 

Параска: Та яка я Марія? Мині — Параска. У мене є донечка Марійка, три рочки, коби здорова.

 

Нухім: А видите: я й доньку вашу знаю, лиш я помилився, котра з вас Марія. Ідіть же на термін, а я зараз скакаю задніми дверми до адвоката. Усе буде в порядку.

 

Семен і Параска (Виходять).

 

IV.

 

Нухім пише. Увіходять: Максим, Олекса, Ілько, Доця).

 

Максим: Давно я вже в вас не був. Як ся маєте, пане?

 

Нухім (Подає руку): А! Як ся маєте, Петре!

 

Максим: Я не Петро: мині Максим. Ви ж забули?

 

Нухім: А, правда, правда: Максим. Що скажете доброго?

 

Максим: Знов до вас! Провадив я отут процес із Іваном два роки. Ади, на оцім столі зложив я панови адвокатови двіста корон своїми руками, лиш випросив для себе, шо подарували мині пан адвокат п’ять крейцарів на горівку. Тепер знов заходитимемо в право. Знаю, шо без сотки не обійдеся.

 

Нухім: Дай, Боже, щастя!

 

Максим: Тепер маємо до вас на початок три справи. Оцей чоловік позиватиме за теля Івана, того самого, шо я його хочу скаржити. Це одна справа. Друга: я продаю цему чоловікови кавалочок поля. Зробите контрат. А трета справа: оці молодята. Вони побираються та мають інтерес у у спадковім суді враз із опікуном, оцим чоловіком. А свою справу я вам аж тоді скажу, як уже продам поле та й буду мати гроші на право. Бо хочу заходити у глибокий процес. Робіть же, пане, так, аби ми до полудня були вольні.

 

Нухім: Ви розумний чоловік, нема що багато говорити...

 

Олекса: Та й досить він наплатився, заки набрався в вас такого розуму.

 

Максим: Сегодні задурно нема нічо.

 

Нухім: Зачнемо від контракту: ходім до табулі вишукати ґрунт. (До Ілька й Доці): А ви собі сідайте! Чого стоїте? Прошу! Адже ми знаємося. Ви Петро, правда?

 

Ілько: Ігі! Та де ж я Петро?

 

Нухім: Ви не Петро? А я вас мав за Петра. Чому я вас мав за Петра?

 

Ілько: Або я знаю? Мині Илько тимчасом.

 

Нухім: Прошу вас, сідайте собі, Ільку! Та й ви сідайте. Ви — Марія, правда?

 

Доця: Ото вигадали. Та яка я Марія?

 

Олекса: Її небіжка мама, а моя сестра, та називалася Марія, а вона — Доця.

 

Нухім: Так, так, так, їх мама Марія. Сідайте собі, Доцю! (До Максима): Підемо насамперед до табулі: треба зложити чотири корони.

 

Максим: А, може, обійдеся без табулі: я маю папері.

 

Нухім: Папери паперами, а табуля табулею. Але то не ви маєте платити за табулю: той платить, хто купує. (До Олекси): Ну, Петре, складайте.

 

Олекса: То шо на вас зайшла якась Петрівка? Кождому Петре та Петре! Говоріть трохи: „Іване” та борше вгадаєте, бо Йванів більше, як Петрів.

 

Нухам: З Іваном така сама біда. А ви ж не Петро? Я вас мав за Петра, бо ви війт, правда?

 

Олекса: Ага, куда він мене ловить! Не вигулиш із моєї мошонки крейцаря ні війтом, ні старшим братом. Най він платить: я знаю ще, чи він має шо на продаж? Не бійся! Це також добрий мантило: вчера плакав та скавулів від полудня, аби дати йому завдаток. Але я на крейцарь такий тугий, як кремінь: поки не відпише контракту, поти ніхто від мене феника не понюхає.

 

Нухім: А що ж буде?

 

Максим: Не журіться, пане, я тут не перший раз. Кажу вам: ади, на оцім столику зложив я двісті корон своїми руками, лиш тілько випросив для себе, шо подарували мині пан адвокат п’ять крейцарів на горівку. Най пан уперед прочитають папері. (Виймає цілу купу паперів).

 

Нухім: Ну, ну! (перегладає папери). Ай, ай, ай! Та що я тут довідаюся? Книжка податкова, пашпорт на свиню...

 

Максим (Бере від Нухіма папери в зуби. Як говорить, то виймає з зубів): Цікавий я знати на котру? Бо я вже не одну продавав та й не одну купував.

 

Нухім: Ви цікаві, а я не цікавий. Кусник газети...

 

Максим: Це дитина найшла в панотця на смітю, коло гною.

 

Нухім: Наказ платничий з уряду податкового, наказ платничий, знов наказ платничий, картка з жидівської книжки...

 

Максим: Може бути! Мині раз жидівка в отакий папір та загорнула оселедець. (До Олекси): О! Я шаную папері. Відколи я був у процесі, відтоді не загирив би я ніякого папірчика, аби не знати шо. На такім невиднім папері иноді цілий процес стоїть. (Бере знов папери в зуби).

 

Нухім: Знов наказ платничий, ще раз наказ платничий, візванє до арешту, знов наказ платничий, вирок із програного процесу.

 

Максим (Винимаючи з рота папери): Оце, це, це!

 

Нухім: Скоро це, то беріть собі всі папери: я з них ніщо не дійду.

 

Максим (Ховає папери в пазуху).

 

Нухім: А цей лишіть: це мій.

 

Максим: Ей, придивіться, пане, добре!

 

Нухім: Але кажу вам, що мій. А на що ви забираєте цей синій пом’ятий папір? Він уже зробив свою службу, тепер його дорога на смітє.

 

Максим: Скоро він вам непотрібний, то я беру. А тепер ходім, пане, до табулі.

 

Нухім (Показує пальцями, щоби дати гроші).

 

Максим: Ви вже, пане, не журіться: я за то відповідаю.

 

Нухім (Як вище).

 

Максим: Оце ж бо робота! Пан забули? Та я отут на цім столику двіста корон. Я буду тут мати новий процес. Пане! Я навчений платити адвокатам, як дзиґарок!

 

Нухім: Ну, ну, спробуємо. Ви обоє лишайтеся тут, а ви оба ходіть зо мною. (Виходить, за ним Максим і Олекса).

 

V.

 

(Ілько й Доця).

 

Ілько: Ти зіправди виділа Настю в місті?

 

Доця: Кажу ж тобі: і Настю, і її тата, й маму. Боїшся?

 

Ілько: Чого?

 

Доця: Ану ж прийдуть сюди?

 

Ілько: Не прийдуть. Настя ж уже давно змовилася з Федьком, шо вийде за него. Він сам мині признався.

 

Доця: А коли ж він тобі признався, то чого ж ти ліз до них?

 

Ілько: А шо ж мині було діяти? Грицько запросив, неня та й батько йшли, та й я мусів.

 

Доця: А чому ж Грицько не хоче Федька, але так рощибаєся за тобою?

 

Ілько: Бо в мене на двацять сяжнів більше ґрунту, як у Федька.

 

Доця: Оже будеш видіти, шо вони за цими двадцятьма сяжнями прибіжять сюди.

 

Ілько: А я тобі кажу, шо Настя не схоче, та й старі не прийдуть.

 

Доця: Аякже! Вони дивитимуться на Настю. Ти гадаєш, шо вони чого привелися до міста?

 

Ілько: Велике діло, як прийдуть? Не покусають нас.

 

Доця: Діло не велике, але нова гризота. Остогидне хоть кому.

 

Ілько: Шо?

 

Доця: Сварка. Цілий тиждень уже гриземося. Вуйко лиш глипне на мене, нагадає собі, зараз найде притоку ганьбити.

 

Ілько: А ти мовчала ніби?

 

Доця: Зразу мовчала. А потім як зачала відгризатися, то вивчилася так пащекувати, шо й вуйка перекричу. Чекай, небоже, заки вийду за тебе, то так звикну до цего, шо й на тебе буду гарчати.

 

Ілько: А я тебе на ланц та й до буди!

 

Доця: Ти ліпше обізвися за мною сегодні. Бо ще як прийде Грицько, то вони мене по кісточці розтягнуть.

 

Ілько: Я маю надію, шо вуйко вже подобріє. Аже видить, шо сваркою не розжене весіля.

 

Доця: А я такої надії не маю. Я знаю, шо він до самого слюбу буде мене гризти.

 

Ілько: Чути на сходах: уже йдуть. Якось недовго барилися в тій табели.

 

Доця: Біг-ме, потерпаю. Тепер будемо мати з вуйком великий клопіт.

 

VI.

 

(Ті ж і Нухім, Максим, Олекса).

 

Олекса: Я казав, шо таке буде. На шо то волочити задурно людий до міста? Така робітна днина, а ти тягайся по судах. Не знати, хто мині сегодні заплатить за днину?

 

Максим: Гей, люде, гей! Це не може бути. Може, пан, кау, не додивилися.

 

Нухім: Ви мені говоріть! Одну нивку продали-сте, а другу записали-сте на жінку.

 

Максим: Оже я піду й з нею в процес: вона мене підийшла.

 

Нухім: А хто заплатить за табулю?

 

Максим: Ви, пане, не журіться, я вас прошу. Ади, при цім столику двіста корон, як один крейцарь. А наколи прийде торговий день — є ще в мене кобила, є теля, є порося, маю вівцю, стоять іще добрі підвалини від стодоли — тож я все те зберу красненько до гурту, попродам, та й тоді зачнемо з ними гонки. А хоч вийду з ними на край, а хоч ніж до горла: усе одно, нічо не дбаю. А тимчасом запишіть мене, пане, до цеї чорної книжки. Видите, як знаю, до котрої книжки записуєте своїх довжників. Бо моє імня тут уже нераз стояло. Навмисне подивіться, чи я не виконав усе шо до крейцаря. А тепер, Олексо, робіть подане за теля.

 

Олекса: Я знаю, чи шо з того буде? Може, шкода кошту.

 

Максим: Ви не питайте нічо: робіть.

 

Олекса: На твою дорогу я, небоже, не пущуся.

 

Нухім: Розповіжте мені, не бійтеся: я не зроблю подання, скоро не схочете.

 

Олекса: Нема про шо багато розповідати. У одного господаря...

 

Максим: У Федька Будковича.

 

Олекса: Ая’! Та була на продаж теличка. Як слимак: така красна. Шо довга, шо гладка, а шо костиста. Удалася в бугая...

 

Максим: А бугай расовий.

 

Олекса: Ая! Теляти два місяці. Недорого господар править: вісімдесять корон.

 

Максим: Варт!

 

Олекса (до Максима): А йди ж ти! Ти на тім розумієшся, як безрога на перци. Який мині тут господарь обібрався. (До Нухіма): Але я торгуюся на своє нещастє. Даю шісдесять, ба сімдесяти, ба врешті вісімдесять без одного. Таку маю гадку: добро шо-то спустить, хоть кілька крейцарів.

 

Максим: Хоть на могорич.

 

Олекса: А цить же ти, дуплавий! Гадає, шо кожде так пропадає за могоричем, як воно.

 

Максим: Але то однако не красно так називати чоловіка. Біг-ме, не красно!

 

Олекса: Збавив-єс мене такої робітної днинки та ще маю говорити до тебе красними словами? (До Нухіма): Відийшов я на хвильку, а Йван зайди та дай вісімдесять корон без торгу.

 

Максим: Ошука! Він отак із кождим робить. А мене як поділив відумерщиною?

 

Олекса: Збавив мене такого теляти, шо не можу віджалувати. Ех! ех!., ех!.. Як собі нагадаю, то так, якби мині хто ніж у серце встромив.

 

Максим: Вірю вам, біг-ме, вірю.

 

Олекса (До Максима): А цить же ти! (До Нухіма): Та не знаю, чи я би не міг примусити Йвана, аби мині відпродав, бо я передніщий купець від него.

 

Максим: Ото робота: можна!

 

Олекса: А йди ж ти, мерзо! Уже за адвоката оббирався.

 

Нухім: Найдіть свідків, що він це купував для вас.

 

Максим: Я сам буду свідчити.

 

Олекса: А вступися ж, погане! Воно би вже бралося фальшиво свідчити.

 

Максим: Чого фальшиво? Я би присяг направду, шо ваша правда, а Йван ходить ошуканством, бо він і зо мною так зробив.

 

Олекса: Певне, як ти скажеш, так сендзя зараз озьме та й послухає.

 

Нухім: Ви скаржте того Федька, най вам дасть теля або поверне шкоду. Нехай би був двом не продавав.

 

Олекса: Пуста ваша бесіда: шо мині Федько винен? Нема куди, вижу, шо нема куди. Я йому того не забуду. Таке довге, таке гладке, таке костисте!

 

Нухім: А що ці молодята мають за справу?

 

Олекса: Питайтеся їх: я, біг-ме, не знаю, чого вони привелися до міста.

 

Доця: Як то не знаєте? Також бесіда!

 

Олекса: Бо тобі цего не треба. Забаглося задови прута? Не можеш витримати без чоловіка?

 

Доця: Не можу.

 

Олекса: То біжи за ним. Чи тобі треба на него суду?

 

Доця: На него мині не треба, але треба мині на вас.

 

Олекса: А то шо? Я вкрав, чи вбив кого?

 

Доця: Ви знаєте самі, чого мині треба від суду.

 

Олекса: Оже не знаю! Я вижу, шо тобі нічого не хибує.

 

Ілько: А треба їй грошей з депозиту та й треба їй, ґрунт аби-сте віддали.

 

Олекса: А ти ще не оженився, а вже би-с брався зо мною за барки? Ґрунт я не можу віддати: я його гноїв.

 

Доця: То ви ще скажете, шо-сте на нім робили.

 

Олекса: А, може, не правда? Може, мало на нім наробився? От яка то сегодні вдяка. Ти її годуй від маленькости, а вона тобі он шо! Піду до суду! Гадаєш, шо боюся? Я там порахую, шо ти мене коштуєш.

 

Ілько: А як вона зачне вираховувати то, кілько на вас наробилася?

 

Олекса: А я ж не кажу, шо вони зараз будуть мене бити? Ходім, гай! Будем правдатися перед паном сендзьом. Най послухаю, чи й там так писки розпускатимете. Ходіть із нами, пане!

 

Нухім: Зложіть п’ять корон!

 

Олекса: Та нехай вони складають, коли їм так пришийно забаглося до суду.

 

Доця: А я ж відки озьму гроший? Ви порядкуєте моїм маєтком, та й ви давайте.

 

Олекса: А за днину хто мині заплатить? Я за шо буду волочитися через вас по судах?

 

Нухім: Ви зложіть п’ять корон, а я вам виставлю квіт на сім. Буде вам дві короні за день.

 

Олекса: Чуєш? Аби-с же потім мині нічо не випоминала!

 

VII.

 

(Ті ж і Грицько, Палагна, Настя).

 

Нухім: Що ви скажете?

 

Грицько: Ми прийшли, прошу пана, зборонити оцим молодятам, аби не побералися. Ми запораємо перед ними все: і суд, і табулю, і церкву, геть усячено. Нічо ми їм не зволяємо!

 

Нухім: А ви ж хто? Вони потребують вашого дозволу?

 

Грицько: Куме Олексо! А шо ж бо ви доброго робите? То парубок у мене їв і пив, ми вже з його батьком так, як стокмилися, а ви тимчасом лагодитеся до весіля, аби тілько та женився з Доцею?

 

Олекса: Куме Грицьку! Я так цему весілю рад, як дівка дитині. А шо ж я з ними вдію? Ади, я їй слово, а вона мині десять. Сирота, а рот, як ворота. Така сегодні вдяка на світі. За моє добре серце та ще накликають суд на мене. Добре то люде приповідають: „сироту де здибаєш, там бий”! (До Доці): Чекай, чекай! Пан Біг тебе покарає за мене. Ще зазнаєш гараздів замужем: будеш мати солодкі ночи, а гіркі дни!

 

Настя (Стає в кут і обертається до стіни).

 

Палагна (До Доці): А ти, дівко, сорому не маєш? Сама тягнеш парубка 'д собі?

 

Доця: Неправда! Хто мене видів, аби я його тягнула?

 

Палагна: А ти так дуже писок не розпускай! Тебе ніхто не боїться. Ти його зволочила. Таки ти!

 

Доця: Неправда!

 

Палагна: Таки ти! Парубкови би не приходило самому до голови одну дівку сватати, а до другої ходити.

 

Нухім: Тихо! Не кричіть! Тут канцелярія: скоро маєте який інтерес, то говоріть зо мною.

 

Палагна (Свариться тимчасом із Доцею).

 

Грицько: То, прошу пана, таке: ми запераємо перед ними веї канцелярії. Геть усі дочиста!

 

Ілько (Тягне Палагну за рукав): Вуйно Грицихо, а чекайте ж, а ходіть же сюди! А послухайте ж: шось вам скажу.

 

Палагна (З піднесеним кулаком до Доці): Ти! (До Ілька): Кажи, Ильцуню, кажи!

 

Ілько: Ви вуйно, запитайтеся Насті, чи вона хоче йти за мене заміж.

 

Палагна: А ти, Ильцуню, не дивися на дурну козу. Шо воно ще розуміє? То ще дитина. Та й не здавайся на ніяку підмову. Уважай, з ким собі заходиш...

 

Грицько: Бо я позапераю перед тобою геть усячено.

 

Палагна: Чекай, старий, ще не заперай! (До Ілька). Не дивися, Ильцуню, на те, як котра дівка ирже до тебе...

 

Нухім: Прошу вас, будьте вже раз тихо: най я скінчу з цими людьми. (До Олекси й до Ілька). Ви йдіть до суду, там чекайте на мене в сінях. Як лиш пан адвокат вернеться до канцелярії, то я вийду до вас та й поведу вас просто перед пана сендзього. Розумієте?

 

Грицько: Та куди ж ви справилися? Я не зволяю: я запераю перед вами всі суди!

 

Олекса: От іду за дурним розумом. Чи я знаю, на шо вони мене водять?

 

Олекса, Максим, Ілько, Доця. (Виходять).

 

VIII.

 

(Ті ж, опріч Олекси, Максима, Ілька, Доці).

 

Грицько: Та шо ж тепер буде? По якому це йде? Я перед ними запераю суди, а пан відчиняють.

 

Нухім: Усе добре буде. Кажіть, шо вам треба?

 

Палагна: Най пан так роблять, аби було добре: ми заплатимо. А я ще курочку принесу та й рибку постараю панові на сабаш.

 

Нухім: Для вас я все зроблю. Та ми знаємся! Ви — Марія, правда?

 

Грицько: Що за Марія?

 

Палагна: Чекай, старий! Ні, прошу пана: я — не Марія, мині — Палагна. Але най пан так роблять, аби було добре. Ми будемо панови дякувати, поки житя нашого. У нас, ади, ставок, то я завше панови щоп’ятниці принесу рибку.

 

Нухім: Та добре, добре, але що я маю робити?

 

Грицько: Нічо більше, прошу пана, лиш позаперати перед ними всі канцелярії.

 

Нухім: Слухайте, я вас знаю, ви — Петро, правда?

 

Грицько: Котре Петро? Де Петро?

 

Нухім: Ви — не Петро?

 

Грицько: Ніби хто?

 

Нухім: Ви! Ви — не Петро?

 

Грицько: Ніби, ади, я?

 

Нухім: А я вас мав за Петра.

 

Грицько (До Палагни): Шо вони кажуть за якогось Петра, бо я гей не вирозумів.

 

Палагна: Пан обмилилися: гадали, шо тобі на імня Петро. (До Нухіма): То, прошу пана, оцей Илько, шо тут був, та він засватав нашу доньку Настю... (До Насті): Ходи сюда, дурна козо! Чого ти забилася в кут, як вівця перед вовком?

 

Настя (До стіни, здвигає плечима): Ая’!

 

Палагна: Воно ще таке несміливе: ніде не бувало.

 

Грицько (Досі думав): Ага! А хто ж панови казав, шо я називаюся Петро?

 

Палагна: Уже забудь тото. (До Нухіма): А ота, прошу пана, Доця та вона його перемовила, тож він нашу покинув, а з тою вже хоче женитися. Насте, та ходи сюда!

 

Настя (Як вище): Ая’!

 

Грицько: Знак тому, шо мене хтось мав прозивати Петром перед паном.

 

Палагна: Ото собі пан напитали біди з Петром! (До Грицька): А мовчи ж трохи: нехай я поражуся з паном. Ми би лана просили, шоби нас порадили, аби Илько назад вернувся до нашої. Вона дівка годна... Настуню, а ходи ж сюда!

 

Настя (Як вище): Ая’!

 

Палагна: Може, би пан зробили таке подане або як: пан то вже ліпше знають.

 

Грицько: Я кажу, шо нічо инакше не випадає...

 

Палагна: Мовчи трохи з твоїм запиранєм. Послухай, шо пан нам порадять.

 

Нухім: Можна. Або настрашити його арештом, або запізвати, щоби вернув кошта.

 

Грицько: А я таки кажу...

 

Палагна: А цить же трохи!

 

Грицько: Коли ж бо не хотять мене послухати.

 

Нухім: Скоро він з нею любився і за те поміняв женитися, то можна його до арешту.

 

Палагна: Так не було.

 

Нухім: А як ні, то запізвати його, щоби вернув кошта, кілько вона втратила через те, що він її покинув.

 

Палагна: Настуню! А ходи ж сюда!

 

Настя (Як вище). Ая’! (Бігцем виходить).

 

IX.

 

(Ті ж, опріч Насті).

 

Нухім: Можна начислити йому коштів багато, а як він дістане скаргу, то погодиться та й вернеся до дівчини.

 

Палагна: Та які ж би то кошта прибагнути?

 

Грицько: А я таки кажу...

 

Палагна: А цить же!

 

Нухім: Видатки на заручини.

 

Грицько: Коли ж бо не хотять мене послухати.

 

Палагна: Та то ніби таких заручин акурат не було, лиш вони були так у нас у гостях.

 

Грицько: А три дни мене голова не боліла? Таку моцну горівку пили! Я собі рахую за кождий день по п’ятці, а ще окромішне за біль.

 

Нухім: Лиш уважайте, що тоді можна позивати, коли подружжя розійшлося з його провини: ніби, що вона хотіла, а він не хотів.

 

Грицько: Та то би її запитатися, най каже. Насте!.. А де ж вона?

 

Палагна: Утекла дурна коза. Ходім та приведем її.

 

Нухім: А вважайте, не йдіть деінде, бо тоді пан адвокат заступатиме Ілька. Певно програєте!

 

Палагна: Ото робота! А де ж би ми мали йти? Ми зараз вернемося, лиш відшукаєм доньку.

 

Палагна, Грицько виходять.

 

X.

 

(Нухім при машині, увіходять: Файбішбавм, Семен, Параска).

 

Нухім (Справився виходити).

 

Файбішбавм: Пане Нухім! Ґдзє пан уцєка?

 

Нухім: Там иф сондзє хлопі на мне чекайон: мам іх запровадзіць до сендзєґо спадковеґо.

 

Файбішбавм: Нєх пан зачека.3 (До Семена): Дав вам пан судія три дні до намислу: маєте надуматися за той час, чи рекурсуєте, чи приймаєте кару?

 

Семен: Та зле зо мною, прошу пана.

 

Файбішбавм: Тобі ще недогода? Лиш три тижні арешту зафасував та й недогода? Належалося шість мі-мі-місяців.

 

Семен: Я не брав її пшениці.

 

Файбішбавм: Говори трохи дурнішому та-та-такі річи, не мені.

 

Семен: Але через те зле, шо платити би. Плати бабі сорок і п’ять корон за пшеницю, шо вибуяла на крадених гноях. Я сміхом стану: баба вихвалютимеся. Нехай пан так роблять, аби я відсидів ті гроші. Дідько бери, ще тиждень посижу.

 

Файбішбавм: Так не можна.

 

Семен: біда, біда! Гей, люде, гей! Але все одно: нехай пан рекурсують! Волію ті гроші — або ще й назвиш — дати панам, аніж бабі. Нехай пани заграють собі в карти.

 

Файбішбавм: Добре, пане Семене, будемо рекурсувати. Зложите тридцять ко-ко-корон.

 

Семен (Чухається): Багато пан хотять.

 

Файбішбавм: Дешевше не можу.

 

Семен: А бабу би так не можна до криміналу за той обірник? Хап хороба! Ще би-м доплатив.

 

Файбішбавм: Ніщо бабі не вдієте.

 

Семен: Це недобре, це дуже недобре!

 

Файбішбавм: А чого ж ви, пане Семене, так ві-ві-відпералися тої спілки. Жид вам добре свідчив.

 

Семен: Бо вона би потім хотіла спілки з мого ґрунту.

 

Файбішбавм: Та яким правом?

 

Семен: А шо ж би то була за спілка? Для мене вся користь, а для баби вся втрата. То ми оба з паном адвокатом у такій спілці: мині арешт, а панови гроші.

 

Файбішбавм: Платіть же цему панові за рекурс. (Виходить).

 

XI.

 

(Ті ж, опріч Файбішбавма).

 

Семен: Клопіт, біг-ме, клопіт. Де ж? Тільку суму платити!

 

Нухім: Та бо й є за що! А ви ж не чули? Три дні до намислу. Має пан адвокат над цим рекурсом мислити три дні! Сам пан сендзя казав.

 

Семен (До Параски): Тепер нічо инше не випадає, лиш просто йти до дяка з Тупих Голов. Погоди, Йване, погоди! Ще ж ми оба поборемося! Ти направо, я наліво: ти — вкраїнець, я буду — кацап.

 

Параска: Бідна головонько! Я знала, шо таке, буде. Бодай же ту відьму Господь покарав!

 

Семен: Аякже! Казав адвокат: — „Нічо їй“, — каже, — „не вдієш". Не розумію я цих судів, йой! Господи милосерний, та коби мене зробили судею хоть на одну днинку. Я ж би оту жебрачку по-вічив у той раз!

 

 

ДІЯ IV-ТА.

ОСОБИ IV-ТОЇ ДИ:

 

1. Семен, господар.

2. Палагна, його жінка.

3. Михась, його син.

4. Дяк із Тупих Голов.

5. Олекса, господар.

6. Максим, господар.

7. Грицько, господар.

8. Ілько, парубок.

9. Доця, дівчина.

10. Лукиниха, баба.

11. Аниця, молодиця.

12. Дем’ян, господар.

13. Онуфрій, господар.

14. Микола, господар.

15. Іван, господар.

16. Січовик.

17. Парубки, дівчата, дитина.

 

Подвір’я перед хатою Семена. З-переду пліт, що відгороджує подвір’я від вулиці.

 

І.

 

(Семен і Параска ставлять під деревом стіл).

 

Семен: Отут буде найліпше: на прохолоді. Ти собі в хаті своє лагодь, а ми симчасом перекусимо надворі. Потім підемо на обід до хати, а по обіді знов сюди.

 

Параска: Чим я їх прийму, тілько людий?

 

Семен: Не журися! Давай барівчину горівки, хліб і чиснок. Решта байка: скоро горівка моцна, то закусим і січкою.

 

Параска: Тобі байдуже, мині ж лице лупаєся, як нічим людий погостити.

 

Семен: Та й ти вже мині таке вповідаєш? Кажу тобі: барівка моцної горівки, а в макітри принеси грани з печи, та й доста. Якась напасть, на ту горівку настала на світі. Навіть панотець із Тупих Голов, оже й він проти неї. Пішов я тоді з суду просто до панотця та й кажу: „Я вже ваш: пристаю, — кажу, — до кацапів. Невітриманна, — кажу, — година з українцями: вже забороняють навіть горівку пити.” Але панотець мині вповідає: „Тверезість, — каже, — добра річ, держіться й ви її“. Так на мене впало це слово, як на голову камінь. Гадаю собі: „От доведеся ще шукати инакщої партій. Але дяк моргає на мене. Вийшли ми надвір, а він каже: „Не вірьте! От я, — каже, — вже старий, а п’ю. Лиш не випадає в корчмі пити, а дома та й можна”. От уже йде дяк.

 

Параска: Хоть застелю стіл скатерею.

 

Семен: До чого? Це самі свої люде!

 

Параска: Таки не переч мині, бо я привикла до цего в своєї нені та й не попущуся цего звичаю й на своїм господарстві. (Виходить).

 

II.

 

(Семен і дяк).

 

Семен: Слихом слихати, видом видати, витайте милі гості!

 

Дяк: Як ся маєте, господине? Моє почтеніє!

 

Семен: Дякую, як ви ліпше? Просимо, сідайте!

 

Дяк: Таки сяду, бо дорога неблизька: змучився. Давно вже я не ходив цими дорогами. Ще хлопцем. Дорога тота сама, а сили вже в мене не тоті: то бувало пробігав я її заяцем, на один миг ока, а сегодні та ледви дотягся.

 

Семен: Вік уже не той.

 

Дяк: Правда! Мині вже два роки поверьх шісдесять.

 

III.

 

(Ті ж і Параска зо скатертю, пляшкою і хлібом).

 

Дяк: Як ся маєте, Семенихо?

 

Параска (Застелює стіл): Дякую за питанє. Гаразд! Як ви май ліпше, дужі, здорові?

 

Дяк: Якось Господь милує: тручаємо біду поволи. (До Семена): Але шо тут у вас? Якась парада, чи шо? Дивлюся, отам коло, тої хати, шо на горі, народу — мир миренний.

 

Семен: Це наші противники — вкраїнці та справляють собі сегодні загальні збори в своїй Січи. То-то десь там Іван верьховодить! А я собі гадаю: „Коли ти робиш свої збори, зроблю й я свої“! Узяв та й запросив вас.

 

Дяк: Багато ж є таких, шо йдуть на наш бік?

 

Семен: Та де багато! Навіть мої кревні та свояки всі там. Геть їх Іван під’юдив проти мене. Є лиш кілька, шо зо мною. Вони тут прийдуть.

 

Дяк: Якась пошесть зайшла на нарід із тими вкраїнцями: у нас так само. Уже як отець духовний стараєся нарозумити їх і повести на правдивий путь, оже все якийсь діявол попутає. Нарід ходить без Бога, без просвітку. Загибіль, кажу вам, загибіль буде. Згадаєте моє слово. Не дуже я потішу свого отця духовного, вже вижу. Так мене виражали отець духовний, так наказували: „Старайся, — кажуть, — хоть у чужім селі звести нарід докупи, коли в своїм не маєш послуху". Усю надію я на вас покладав... а правда: чи хоть газета йде до вас?

 

Семен: З отими другими нема шо й говорити про ґазету. Де їм до того? Але до мене йде, хлопець мій читає. Таку маю втіху, шо раз! Добре пише, розумно, нема шо казати. Раз-у-раз на тих українців: ба сякі, ба такі, ба бити їх, ба з села буком гонити. А я таки свому Михасеви: „Чекай! — кажу, — намісь українці читай ти мині: Іван, Тетяна, Василько, бо то на все одно вийде!“ Аж нудь із серця мині спадає, як таке слухаю. Бо то-то вони мене знівечили!

 

Дяк: А шо, правда, з вашим рекурсом, помогло?

 

Семен: Пусте: лиш гроші задурно викинув. Мусів відсидіти.

 

Дяк: Нема правди на світі!

 

Семен: Ой, нема! Бо то ще байка, шо я відсидів, але не вгадали би-сте, шо тот Іван мині наробив?!

 

Дяк: Преці?

 

Семен: Як я сидів ув арешті, то він озьми та поведи бабу до якогось адвоката та зроби на мене здекуцію за ті гроші. Заплатив я з коштами намісь сорок і п’ять та щось сімдесяти корон, лиш без кілька крейцарів.

 

Дяк: Ов, погано! Дуже вас іскривдили.

 

Семен: Тепер ніяк межи люди вказатися: ще й злодієм називають!

 

Дяк: Ви були карані за політичне: за це нема сорому. Годі вам було вибрести з того: ви один, а вкраїнців багато. Шо годна вдіяти одна душа супроти цілої громади?

 

Семен: Таки й мій адвокат казав, шо: „це, — каже, — політична справа". А зрештою, мині байдуже, шо вони, за мене говорять. Сяк чи так, меже нами не прийде вже до згоди ніколи. Нігде на світі! Вогонь і вода! Покищо їх наверха, а я мушу боронитись. Але все таки маю надію, шо не вони мене, лиш я їх переможу.

 

Дяк: Наша справа чиста: мусить перемочи.

 

Семен: Оже спокою не маю однако. Усе нутро вивертаєся в мині, трохи мене в пропасницю не кидає. То ти, Йване, голова, то ти всюди перший? А я ж хто, я гірший у тебе від Василька? А шо ж бо ти таке насупроти мене, га? Також жебрак! Біг-ме, жебрак! Пане реєнтий, отак я на сповіди кажу вам щиру правду: не москаля на них, ні! Москаль не такий дуже страшний дідько. Татарів, оце на них. Бо оповідають за наших прадідів, шо десь давними часами нападали на них татаре. Старих різали впень, молодих брали в неволю, а села з вогнем пускали. Якби мої очи вздріли моїх супротивників у такій пригоді, аж тоді би мині полекшало, аж тоді висхла би в моїх грудях отрута.

 

Параска: Уже знов? Семене, май Бога в серци!

 

Дяк: Семенишко! Українців нема шо жалувати.

 

Семен: Пильнуй свого, не втирькайся! (До дяка): Коби знате, де ті татаре, шо з ними тепер дієся? Я би до них із хлібом - сілю повандрував, я би їх навколінках у наше село великими просьбами заманював. Отоді би переконалася наша громада, чи годен Тетянин Василько її оборонити.

 

Параска: Бодай же ту відьму Господь покарав! — Семене, а проси ж, може, пан реєнтий нап’ються горівки з дороги.

 

Дяк: Якби-сте в мині були, Семенишко.

 

Семен: (Наливає чарку).

 

Параска: Вибачайте, шо нема чим закусити, бо не було ще часу злагодити: мій господарь недавно лишень сказав мині, шо надієся гостий.

 

Дяк: Семенишко, не робіть собі ніякого заходу: я не закусюю ніколи. Не знаю, шо то воно за знак, чи добре воно, чи зле, але закуска не йде мині в смак. Иноді пробую: озьму лиш тілько хліба, що зміститься їв пушках. Оже не здужаю прожерти. Ззім лиш одну кришечку, а решту лишу.

 

Семен: Дай нам, Боже, здоров'я, а тим, то гавкають на горівку, на безголов’є! П’є і наливає).

 

Дяк: Пийте здорові! (Бере чарку й дуже трошки надливає). Але не кажіть так, господине Семене, бо й я говорю, шо п’янство — загибіль народа. Нашому народови — треба тверезости. А чому? Бо нарід не знає міри. Можна випити, — але тихцем, аби не було соблазни. А найважніща річ із розумом. Отак, як я роблю. Я лиш потрошкц п’ю, дуже потрошки. Майже лиш по одній крапельці, як лікарства. Але за те зчаста. П’ю цілий день потрохи. Рано встану, натще вже промочу собі горівкою губи. Покручуся трохи, знов кушаю. Навіть уночи, як збуджуся, то й тоді п’ю. Але потрошки, все потрошки. Ніхто мене не видів, аби я випив цілу чарку нараз. Чи дома, чи в поли, чи в дорозі, я мушу в свій час покушати горшки. А дивіть! (Витягає з кишені плящину): Отака плескатенька флящинка, я її завсіди ношу при собі. Як курець без тютюну, так я не рушуся з дому без неї. Скоро прийде той час, а я не нап'юся, то аж ослабаю. А лиш її покушаю, зараз одерзаю. Тоді й повеселитися, й побалакати, й послухати люблю. Але з розумом: усе в свій час і в свою міру. Привик я до неї. Рахувати, нагода була, бо я півець церковний. Де похорон, де празник, де хрестини, там без мене не обійшлося. І могорич на могорич. Бо давно був нарід багато ліпший: умів обшанувати кождого. Дехто зо старших іще й тепер знає мою натуру: як читаю псавтирю, або прийду на поминки, чи по богослуженію на обід, то для мене стоїть флящинка заєдно. А молодші — вже ні, не мають уваги. Треба витягати свою... Вибачайте, Семенишко, я розбалакався, а про вас забув. Дай, Боже, здоров’є! (Трохи надпиває, доливає і подає Парасці).

 

Параска: Нічо, нічо, я й так не можу пити, бо йду зараз до печи. (Трошки п’є і кладе чарку перед дяка).

 

IV.

 

(Ті ж і Михась).

 

Михась (На порозі): Тату! Із Зеленої приїдуть січовики на конях. Я побіжу та подивлюся.

 

Семен: Куди? Я би тебе обезвічив! Туди між українців? А ти ж не читав у газеті, хто вони? Твій тато — кацап, та й ти маєш бути кацап.

 

Михась (Виходить).

 

V.

 

(Ті ж, опріч Михася).

 

Дяк: Господине Семене, не кажіть „кацап”. Ми не є ніякі кацапи: ми правдиві рускі.

 

Семен: Ми твердші русини від українців.

 

Дяк: Та й не кажіть: русини, бо це слово роз’єднує нас від решти руского народа...

 

Параска: От най би дитина пішла подивитися.

 

Семен: Та й ти?!

 

Параска: Я не піду, але діти. Та для них то така втіха! Наша Марійка, три рочки, коби здорова, а воно вже собі пробує співати: „Ой, там на горі”.

 

Дяк (Затулює вуха): Не говоріть, Семенихо, не говоріть, нехай не слухаю! Ліпше камінь до шиї та в воду, аніж має бути вкраїнцем! Аже то запроданці, зрадники, відрікаються своєї віри, своєї церкви, своєї мови, тої, шо говорили наші князі...

 

Параска: Вибачайте, але я це не розумію.

 

Семен: Та й я зразу гадав, шо мині треба буде колись відцуратися своєї мови й наломлюватися до московської... Але такий мав-єм завзяток, що був би-м учився й по-турецьки.

 

Дяк: Погодіть, погодіть, куме Семене, ви обоє це не розумієте. Вас тото милить, що ми говоримо одною бесідою з українцями. А то вам треба собі добре затямити, шо наша мова попсована. Ми стратили своїх князів та й стратили свою мову. Там, у Росіії, там правдива руска мова. Ми всі повинні так говорити. Ви не дивіться на те, що ваша газета пише так, як ви говорите. Вона мусить так писати, бо нарід би инакше не розумів, бо в школах не вчать правдивої рускої мови. Навмисне не вчать, аби роз’єднати нарід. Скоро би в школі вчили правдивої нашої мови, то ваш хлопець заговорив би так, що ви би не зрозуміли ані слова. Правда, яка крута мова в церковних книгах? Оже правдива наша мова ще крутіша. Наслухався я її досить, бо наш панотець читає таку газету, що пише правдивою рускою мовою. Я її не розумію: так глибоко писана. Учена! Наша проста мова не здатна до письма...

 

Семен: Мужицький писок не до гарбати, мужицька рука не до рукавиці, мужицький зад не до крісла, а мужицьке слово не до письма. За це вас люблю, шо говорите правду.

 

Дяк: А, вважаєте, українці...

 

Семен: Най їх шляк трафить!

 

Дяк: Вони, вважаєте, цураються тої мови, шо нею говорили наші князі, цураються тої мови, шо нею писане святе письмо, а хотять писати по книжках тою попсованою мовою, шо самі нею говорять.

 

Семен: Най їх шляк трафить!

 

Параска: Не розумію я це.

 

Семен: Чо’ не розумієш? Шо тут розуміти? Ти не чула, шо вони проповідають? Усі, кажуть, люде рівні, чи богач, чи бідний. Рівнає мене до Василька та й до Тетяни! Ацю! Не рівнай мене до жебрака (б’є кулаком об стіл), я — господарь!

 

Параска: Проси ж пана реєнтого, най закусюють, бо я йду до печи. (Виходить).

 

VI.

 

(Ті ж, опріч Параски).

 

Семен: А прошу, закусіть!

 

Дяк: Дякувать, господине Семене, я не закусиш, але губи промочити, то ще промочу. (Кушає горівки). Шо то за Василько?

 

Семен: Тої жебрачки син, шо через ню я тільки попаци́в. Читає їм газети. Коби ви послухали: в тім хлопцеви дідько сидить!

 

Дяк: Вони всі в діявольських путах.

 

Семен: Знаєте, й мій добре читає, але так, як той байструк, то ніхто не вдасть. Кажу вам, не читає, але проповідь говорить. Такий якийсь язик у него виправлений. Таке воно ніяке, таке невидне, а як сяде за столом у читальни, як лиш відчинить рот, то так, як на скрипці заграє. Кождіське слово вирозумієте: кладе, як лопатою, розум у голову. Ще й руками розмахує. Ніхто би не повірив, шо то Тетянин Василько, хутче скажете, шо якийсь піп говорить проповідь. Така якась природилася відміна! Меже ними є досить письменних, оже жаден так не вдасть, ані парібок, ані господарь! Инший то ніби й гладко читає й борзо, а все таки не вирозумієте. А ота нужда, — кажу вам, — лиш озьме газету в руки, обізвеся кілька слів, то так, наче би над вами сонце вийшло. Матір би йому пороло!

 

VII.

 

(Ті ж і Максим).

 

Максим: Слава Йсусу!

 

Семен і дяк: На віки слава!

 

Семен: Ти де пропадав доси?

 

Максим: Дивився на Січу.

 

Семен: Та який дідько тебе там носив?

 

Максим: Ага, який дідько? Ану ж би я не пішов, а ви запитаєте; „Максиме! Шо там дієся в Січи?“ Я не буду знати, а ви сваритимете.

 

Семен: За це тя люблю, шо ти такий догадливий та й такий послушний. Сідай!

 

Максим: Постою.

 

Семен: Сідай, кажу! Ти в мене сегодні будеш намісь гостя. Посажу тебе за стіл, та й ані трішки не вистоюватимеш коло порога. (Саджає його на лаву). Ви не знаєте ще цего чоловіка, пане реєнтий. Це мій присяжний: він у мене так, як у Йвана Василько. Лиш не вміє читати. Писати знає, а читати ні. (До Максима): А ліра вже готова?

 

Максим: Ще ні, але вже роблю. Біг-ме, роблю! Найдалі до двох тижнів уже вам отут на дорозі заграю.

 

Семен (Сміється): Ги-ги-ги! А бодай же тя! А смутної?

 

Максим: Не знаю, чи вона буде вам смутна, але буду над нею плакати.

 

Семен (Сміється): Ги-ги-ги! А бодай же тебе вшуміло! (До дяка): Кажу вам, таку маю потіху із свого присяжного, шо раз! Нераз так усміюся, аж мене боки болять. Послухаєте самі: не треба буде й на комедію йти. Він і писати знає, й плакати, й приповідати. Лиш слухай та качайся зосміхи. (До Максима): А тепер говори за Січу.

 

Максим: Ще наше село не виділо такої паради. Біг-ме, ні! У читальни не було місця, та Пилип відступив свою стодолу на збори. Прибрали її, як коли церькову. Фани на стрісі, фани на дверях, фани на стінах, а всередині понавішувані вінки, верені, скатерті, образи... кажу: не стодола, але церькова.

 

Дяк: Діявольська церква. Служитимуть у ній українці службу діяволови.

 

Семен: Най їх шлях трафить! А коли ж будуть зачинати?

 

Максим: Ще чекають на січовиків із Зеленої та й на фіру з колії. Приїде якийсь студент.

 

Семен: А Йван шо? Дуже величався?

 

Максим: А ви ж не знаєте? Надувся, як индик, та й колотить людьми, як чорт болотом.

 

Семен: Тепер же покажи панови реєнтому, як ти пишеш.

 

Максим: Покажу. Я їх іще буду просити, шо би вони прочитали мині мої папері. (Витягає папери).

 

Семен: Це ні! Бо, біг-ме, шпурю в вогонь!

 

Максим: Ей! Та не будьте ж бо такі.

 

Дяк: Я таки не беруся читати, бо без окулярів не вижу.

 

Семен: Але його писанє вздрите. (Показує дякові синю картку): Це він пише сам: зробив собі такий квач та й пише дехтем.

 

Дяк: А шо ж воно тут таке нахляпане?

 

Максим: Це мої кошта. Хрестики — то десятки, а ці палочки — то корони.

 

Семен: Не гадайте собі, шо мій присяжний зусім простий чоловік. (Сміється) Ги-ги-ги! А бодай тя вшуміло!

 

Максим: Уже маю чотириста сімдесяти і п’ять корон кошту. Кобилу продав, порося продав, підвалини від стодоли продав, і ще не стало адвокатови. Тепер же маю викрасти з хати кожух та й продам на штемплі.

 

Семен: Тілько ліри не продавай!

 

Максим: Ліру ні! Скоро програю процес, то буду Йванові вночи грати попід вікна.

 

Семен (Сміється): (Ги-ги-ги! А бодай же тебе вшуміло: як же я насміявся. Не треба й комедії.

 

Максим: У такий я процес із тим Іваном зайшов. Скривдив мене, дуже мене скривдив при поділунку. Він — мій шваґер велебний. А й чужий би так не напакостив.

 

Дяк: Вони всі без Бога. Українець не має Бога в серци. Він не знає, шо то любов ближного...

 

Семен: Най їх шлях трафить!

 

Дяк: Тікайте від них, поли дріть та тікайте!

 

Максим: Шо вони безбожники — оце ви вповіли вірну правду. Прошу пана реєнтого, послухайте ж, бо от вони знають, чи я правду говорю, чи брешу. Я маю собі таку постанову в серци, шо наймаю службу божу двичі або й тричі до року. Справляю поминки по небіжчикови тестеви. От і їх прошу...

 

Дяк: Ніби на богослуженіє.

 

Семен: На обід.

 

Максим: Правда: ніколи вони не погордили. Та й прошу й шваґра, ніби Йвана.

 

Дяк: Він також повинен наймати за небіжчика богослуженіє.

 

Максим: Ше хутче від мене, бо має за шо дякувати. Дороблявся, ой, дороблявся на небіжчиковім ґрунті, а я схожу на біду.

 

Семен: На ліру.

 

Максим: Біг-ме: на ліру.

 

Семен (Сміється): Ги-ги-ги! А бодай же тя вшуміло!

 

Максим: Ви кажете, пане реєнтій: повинен. Але послухайте, шо він мині вповів. Каже мині: „Я не піду"..

 

Дяк: Сатана!

 

Максим: ...і свою жінку, каже, не пущу.

 

Дяк: Юда!

 

Максим: Я своїм вухам не вірю. „Як же це,— кажу, — може бути?” А він каже: „Так, шо ні...”

 

Дяк: Богохульник!

 

Семен: Най ’го шлях трафить!

 

Максим: „Ти, — каже, — не маєш коли найти собі часу наймати служби та справляти поминки, але в найприкрішу роботу? Я, — каже, — знаю, чо’ ти саме тепер нагадав собі за небіжчика. Валяв-єс ся, — каже, — цілу зиму, та жінка мовчала, бо взимі нема роботи. Аж надийшла, — каже, — весна, сонце блиснуло, люде йдуть у поле, та й тебе жінка гонить. А ти не знаєш, як утекти від роботи та й ану світити небіжчиком жінці в очи“.

 

Дяк: Молитва Богу мила кождого часу.

 

Максим: Я так само кажу. Але він мині не туди гне. „Ти, — каже, — вже наперед собі вирахував, кілько днів проваляєшся. Бо зараз, каже, першого дня будеш ніби старати: никатимеш понадвірку, по хаті та заважати жінці".

 

Семен: Мой, Макси’! А жінка тебе як називає?

 

Максим: Дуплавим.

 

Семен (Сміється): Ой, дуплавий, гей стара верба! Ги-ги-ги!

 

Максим: „Тілько, — каже, — з тебе буде роботи, шо принесеш, може, зо двичі води. Другий же день, — каже, — будеш молитися та обід справляти. Третий день, — каже, — поправка та й недоїдки переїдати, аби не змарнувалися..."

 

Семен (Сміється): Ги-ги-ги! А ти доїдаєш недоїдки?

 

Максим: Коби лиш були!

 

Семен: А хіба ж нема вже шо їсти?

 

Максим: Жінка вигонить вже з хати. Семен (Сміється): Вигонить дуплавого геть!? А бодай же тя вшуміло, як же я сегодні насміявся!

 

Максим (до дяка): „На четвертий день будеш, — каже,— на похмілє знемагати, а п’ятої днинки, може — каже, — Пан Біг дощик пішле та отак, — каже, — цілий тиждень якось трутиш“.

 

Семен: А ти ж як на похмілє знемагаєш? Плачеш?

 

Максим: Я плачу через усі дні, а з похміля, то голова болить.

 

Семен: А в костех ломить?

 

Максим: Ломить!

 

Семен (Сміється): Ги-ги-ги! Ломить дуплавого? А бодай же тя вшуміло з твоїм Максимом, як же я сегодні насміявся! Це не треба й комедії.

 

VIII.

 

(Ті ж і Олекса).

 

Семен: А от уже йдуть кум Олекса. Де ви, куме, так забарилися?

 

Олекса: Дивився, на збори. Слава Йсу!

 

Семен, дяк: На віки!

 

Максим: Я там також був, але вас не видів.

 

Олекса: А ти ж мусиш усе видіти, чи, може, я мав тобі мельдуватися, скоро де прийду? Ліпше скажи, чого ти продавав мині ґрунт, коли він на тобі не стоїть?

 

Максим: Я його виправую та ще вам продам. Біг-ме, виправую!

 

Олекса: А йди ж ти, мерзо, не божися! Лишень збавив мене такої робітної днини.

 

Семен: Шо-сте там виділи, куме?

 

Олекса: Привезли якогось студента, витали його, як якого митрополіта.

 

Дяк: То їх рабін.

 

Семен: А Йван що?

 

Олекса: А шо ж би? Верьховодить. Сам у чужій хаті, а він просить, як до своєї. Хоть ти голова читальни та й кошовий від Січи, то не мусиш зараз удавати господаря в чужій хаті. Коли ж бо він усюди віпхаєся! Так, як із тим телям: я торгував, а він озьми, та перекупи. Але пан реєнтій ще не знають за ту теличку. То варт у ґазети пустити. Біг-ме, варт! Така красна: шо гладка, шо костиста, а шо довга...

 

Максим: А я, бувши вами, та би скаржив до суду...

 

Олекса: А йди ж ти, мерзо, а воно би не вилазило з суду.

 

Семен: А Микити не виділи-сте?

 

Олекса: Стояв там зо мною.

 

Семен: Чому ж не прийшов?*

 

Олекса: Уже й не прийде.

 

Семен: Як? Не прийде?

 

Олекса: Бо так. Пристав до них.

 

Семен: Шо ви кажете?

 

Олекса: Те, шо чуєте. Стоїмо собі з Микитою з боку за стодолою на дорозі, дивимся на оту параду, аж надходить Іван. „Слава Йсу!" Я мовчу, бо я в гніву, а Микита відповідає: „На віки слава!“ Гадаю собі: Коли ж ти з ним говориш, то я вступлюся набік...

 

Максим: Ви, рахувати, неподатний, твердий.

 

Олекса: А цить же ти, огидо! Воно мусить усюди впхати свої три крейцарі. — Відступився так із на десять кроків, став собі під вербою та й стою. А Йван як зачав, як зачав, але! „Пристаньте, — каже, — до нас! То, — каже, — нема мусу перепрошуватися з касієром. Можете оба гніватися далі, а в читальни не потребуєте сваритися.” Реєнтий не знають: то той Микита та в гніву з читальняним касієром із-за межі. Як зачав Іван приповідати, як зачав намовляти, то Микита зовсім ізмняк.

 

Максим: О! він уміє солодко примовляти. А мене ж як підійшов при поділунку?

 

Олекса: А цить же ти, кажу, мерзо! Де той ґрунт, шо ти мині продавав?

 

Семен: Та бо ти мовчи, дуплавий, як господарь говорять. Я його посадив за стіл, а воно вже собі розбирає!

 

Максим: Уже мовчу.

 

Олекса: Не встиг іще Йван докінчити, а касієр із’являєся. Як із-під землі вирнув! Та й говорить до Микити: „Куме, — каже, — хоть гнівайтеся, хоть ні, воля ваша. Але я вам одно скажу. Видите, — каже, — не знаю, — каже, — хто з нас провинив у тій справі: ви, чи я? Але одно, — каже, — правда, що я старший від вас. Оже хотянь я старший, то проте однако я перепрошаю вас.” Та й Микита не втерпів: пристав до них. Іван, видко, мав храп і на мене, але я втік.

 

Семен: Ви боялися, щоби вас не спокусив.

 

Олекса: Чим він може спокусити? Я йому не забуду того теляти до самої смерти. Таке красне: шо довге, шо гладке; а що костисте. Я був би за него дав і дев’ятьдесять. Але шо ж, пропало! Іван забіг, гроші всунув у жменю, теля на мотузок: іди ж тепер, правуйся з ним.

 

Максим: Сваріть, не сваріть, оже не можу втерпіти. Біг-ме, я би не дарував Іванови: я би його правував доти, аж доки би або теля не випроцесував, або корову не стратив.

 

Олекса: А вступися ж ти, мерзо! Я твоєї ради потребую до хріну.

 

Семен: Мой, Максиме! Біг-ме, начупрую.

 

Максим: Вольно! Не скажу ані півслова, бо вижу, шо я провинився.

 

Олекса: Мині й так гірко, а він іще мині й догорює. Ех, ех, ех! Як собі нагадаю, то аж у мині серце кривавиться. Щиру вам правду кажу, шо нераз мині аж сниться оте теля.

 

Дяк: Чи ви вже всі тут? Нікого більше не буде?

 

Семен: Та ще мав прийти Грицько.

 

Олекса: На него нема що багато рахувати.

 

Дяк: Також перемовив його той якийсь Іван?

 

Олекса: Ні! Але той Грицько пристав до нас через те, шо січовик Илько та не хоче женитися з його дочкою: засватав, ади, мою сестріницю. Хоче Грицько, шоби я ті свати розігнав. Я би рад, але шо вдію? Такий якийсь непослух тепер настав на світі, шо не приведи Господи! Ота Січ геть бунтує молодіж. Таке кожде вгурне, таке вперте, шо не послухає, аби-сте камінь гризли.

 

Дяк: А, може, ще той Грицько прийде?

 

Олекса: Коли нема його доби, то вже не прийде. Видко, шо дочка перемогла, бо вона також не хоче виходити за Илька заміж.

 

Дяк: Не потішиться мій отець духовний. Він мав гадку, шо наша робота зачнеся в вашім селі та й обгорне цілий повіт. А то нас так мало.

 

Семен: Оже ми проте однако робім свої збори. Іван свої, а ми свої. Хоть мало нас, але самі добрі.

 

Дяк: Бо ми правдиві рускі. Слухайте ж, господинове! На самий перед дуже вас до цего пощуря... щупоря... агі, поощряю, даби ви навіки лишилися справедливими рускими. Бо не думайте собі, шо руская мова ховалася лиш під селянською стріхою, так як тепер ховався. Ні! Нею говорили бояре, ніби такі дуже великі пани-господинове й инші всілякі вельможі. А говорили ліпшою мовою, як ми тепер говоримо. Бо теперішна наша мова попсована: українці її геть зопсували!

 

Семен: Шляк би їх трафив!

 

Дяк: Господинове! Але то лиш у нас така біда: там за границею зовсім инакше. Там говорять рускою мовою дуже-вельми благородні міністри, найясніщі генерали, високі такі, ади, чиновники, делікатні дуже пани й инші сани...

 

Максим: Та й сани?

 

Олекса: А цить же ти, огидо!

 

Дяк: Господинове! Не слухайте тих юдів-українців...

 

Семен: Най їх шлях трафить!

 

Дяк: Не покидайтеся тої давної мови, бороніть віру наших отців. Виречіться фонетики, господинове! Це вам кладу на серце: виречіться куцохвостої фонетики. Її придумав сатана, даби знищити руский нарід, даби його сполячити. Держіться історическої правописи. Ще раз вас прошу: відречіться фонетики!

 

Олекса: Шо це таке фонетика?

 

Дяк: А ви письменний?

 

Олекса: Я на письмі — цілком сліпий.

 

Дяк: То не будете знати. Українці — запроданці...

 

Семен: Най їх шлях трафить!

 

Дяк: Давно не було ніяких українців: їх видумали ляхи, шоби розколоти руский нарід надвоє. А ми єднаймося! Соєдиненими силами подоліємо всякого врага й супостата. Молися, тверезися, вчися, працюй...

 

Максим: Пане реєнтій, лишіть! Шкода ваших слів: волієте тим словом дихати. Шо мужик знає? Аби оця флящина повна та й доста з него.

 

Олекса: А заткай же ся, мерзо! Що ти завше з тою горівкою? Ліпше послухай, шо пан реєнтій нам скажуть.

 

Семен: Овва, куме! А ви вже нарікаєте на горівку?

 

Олекса: Бо я не розумію, який у ній смак. Таке то гірке, як полин, пече вогнем.

 

Семен: Оже п’єте!

 

Олекса: Сам би я її ніколи не напився: навіть би мині на гадку не прийшло пити. А в компанії же? Дають та й п’ю!

 

Семен: Бо ви скупі: навіть їсти жалуєте собі.

 

Олекса: Коби-сте знали, шо я волію кулешу та барабулю, як мнясо. Мнясо забиваєся за зуби, та потім жолобай цілий день стеблом у зубах. Намісь робити, а ти штуркайся в зуби!

 

Максим: А фляшка дивиться на нас: чогось вона хоче.

 

Олекса: Ти, мерзо, ще не забув?

 

Семен: Куме Олексо! А, може, й я хочу напитися? Через те мене й кортить напитися, шо кождому така велика в очех ота горівка.

 

Олекса: Я вам не бороню. Але чо’ ця нужда рвеся? Коби хоть годна, а то вип’є одну порцію та заплачеся, заслиниться. (До дяка): Кінчіть, пане реєнтій! Можуть вони там у стодолі слухати, послухаймо й ми тут: ми ж не гірші.

 

Дяк: Добре кажете: я щоднини не буду з вами. Слухайте ж, господинове! На самий перед дуже вас до сего пощуря... щупоря... агі, поощряю. даби ви лишилися навіки справедливими рускими. Бо не думайте собі, шо руская мова ховалася лиш під селянською стріхою, так як тепер ховалася. Ні! Нею говорили бояре, такі дуже великі пани-господинове й инші всілякі вельможі. А говорили ліпшою мовою, як ми тепер говоримо. Бо теперішна наша мова попсована: українці її геть зопсували.

 

Семен: Най їх шлях трафить!

 

Дяк: Господинове! Але то лиш у нас така біда: там за границею зовсім инакше...

 

IX.

 

(Ті ж самі і Параска).

 

Параска: Будьте ласкаві до хати! Проси, Семене, на обід.

 

Семен: А не буде в хаті дуже душно?

 

Максим: Як душно, то ліпше: піде горівка борше в голову.

 

Олекса: А цить же ти, мерзо! Хто тебе питався?

 

Параска: Та чей не подушимося.

 

Семен: Просимо до хати, будьте ласкаві! Пане реєнтій, куме Олексо, а просимо! Ходи й ти, дуплавий!

 

Усі (Виходять).

 

 

X.

 

(За плотом на дорозі. Ілько й Доця).

 

Доця: Таки не тягни мене, бо, біг-ме, не піду!

 

Ілько: Та чому?

 

Доця: Бо ти зараз схочеш, аби я записувалася до Січи.

 

Ілько: Ходи, кажу! Чуєш, чи ні?

 

Доця: Битимеш? Не боюся: ми ще слюбу не брали.

 

Ілько: До бійки не конче слюбу: можна й так. Лиши бесіду, ходи!

 

Доця: Але скажи мині, чоловіче добрий, чого ти так напосівся на мене? Шо тебе так пече?

 

Ілько: Бо я хочу, шоби ти таки вписалася до Січи.

 

Доця: Ще є час. Тепер як упишуся, то вуйко лоточитиме мині голову шоднини. Вийду за тебе заміж та запишуся й до фармазонів.

 

Ілько: Я хочу ще перед слюбом.

 

Доця: На шо?

 

Ілько: На те, шо ти по слюбі не впишешся та ще й мині сушитимеш голову, шо не сижу в хаті, але в Січи. То вже не одному таке лучилося.

 

Доця: Любчику! Не лиш не буду тобі боронити, але ще й нагонитиму, шоби-с ішов меже люде.

 

Ілько: То так говориться тепер, а потім инакша буде бесіда!

 

Доця: Не бійся! Скоро би ти був зазнав такого добра, як я зазнала, то вірив би-с мині. Я вже наслухалася й надивилася доста, які ті чоловіки, шо не викаже нікуди носа з хати. Нічо инше не знає, лиш уводно: роби, мало їж, роби, мало їж! Як є де пекло на земли, то саме в такій хаті. От таки в мого вуйка. Люде думають, шо як будуть одно одне гризти, то з того возьмеся в них більше хліба. А читальні та Січи трохи розводять оту гризоту. Потішиться чоловік поміж людьми, шо колись настане на світі правда, та й веселіщий приходить додому.

 

Ілько: Но, то вже не буду тебе силувати, шоби-с уписувалася. Ходи лиш так та послухаєш.

 

Доця: Дай мині чистий спокій! Не довго мині пробувати в вуйка, та чого ще маю на відхіднім давати притоку до сварки?

 

Ілько: А я тобі радю, ходи та не пожалуєш: послухаєш, як Настя декламуватиме.

 

Доця: Котра?

 

Ілько: Грицкова.

 

Доця: Та не може бути! А де ж би вона зважилася?!

 

Ілько: А оже буде! Як Федько наважився, то вона послухала. Зразу не хотіла, а потому як набрала охоти, то вже була б ся сварила, якби були призначили иншу до декламації.

 

Доця: Біг-ме ж піду, нехай вуйко сварить, як хоче.

 

XI.

 

(Ті ж і Михась).

 

Михась (Вибігає з сіней, вилазить на пліт): Ади, ади! Он-он-он, їдуть на конях.

 

Ілько: Та бо й зіправди. Це січовики з Зеленої, а буде їх із кільканацять.

 

Доця: Де? Я не вижу.

 

Ілько: Отам на першій горі: ще далеко.

 

Доця: Ага, вижу, вижу!

 

Ілько: Мой Миха'! А ти не підеш подивитися?

 

Михась: Тато не пускають: казали, шо битимуть, скоро би я пішов.

 

Ілько: Ти також кацап?

 

Михась: Я не знаю.

 

Ілько: Тобі здаєся, шо як тато кацап, та й ти мусиш бути? То не правда! Ти татови потакуй, поки не виростеш, а потому скажеш: „Тату! Коли ви — кацап, то йдіть на Сібір!“

 

Михась: Неня казали, шо я це не розумію.

 

Ілько: А коли ти годен хлопець, то порозумій. Усі парубки в селі — українці, а ти один будеш кацап? Та не соромно?

 

Михась: Я — не кацап, але на Січ не піду, бо тато битимуть.

 

(Здалека доноситься спів і трембіта).

 

Михась (Скаче через пліт на дорогу).

 

Ілько: А ти ж куда? Михасю! Тато битимуть!

 

Михась: Най б’ють!

 

Усі (Виходять).

 

XII.

 

(Аниця, з дитиною на руках, і Лукиниха, за плотом).

 

Анна: Вони вже осьде! Біг-ме, якби так не дитина, то би-х побігла подивитися.

 

Лукиниха: А ти дитину дай мині.

 

Анна: А ви ж не підете?

 

Лукиниха: Мині вже, Аничко, не до того. Ти йди, бо це твоя верства заводить таку новину, шо тобі треба з нею обзнакомитися, а моя верства, ади, отам на цвинтари. Ходи, Андрійку, до баби. Баба дасть колачика, яблучко, а ходи ж! (Бере дитину від Анни).

 

Анна: Я не забарюся, нене, лиш трохи подивлюся та й верну.

 

Лукиниха: Іди, йди! Я вже його якось забавлю.

 

Анна (Виходить).

 

XIII.

 

(Лукиниха з дитиною).

 

Лукиниха: Видиш, Андрійку, які коники: оце карий, а ото гнідий, а онто сивий.

 

Дитина (Лепече).

 

Лукиниха: Аякже! Вони кажуть: і-га-га-га!

 

Дитина (Лепече).

 

Лукиниха: Це такі пера на крисанях. Та й ти будеш такі мати, як віростеш. Дєдя постарає тобі коника та й топорець, неня купить крисаню, а баба принесе тобі таку паву та й затиче. Сядеш на коника...

 

Дитина (Лепече).

 

Лукиниха: Аякже! Вйо, конику! Боронитимеш дєдю та й неню та й бабу від ворогів, так як давно боронили козаки людей від татарів...

 

Дитина (Лепече).

 

Лукиниха: Аякже! Вони забирали мурашкам подушки. А Андрійко не дасть. Андрійко виграватиме коником, вимахувати топірцем, а на ворогів кричатиме: „Уступітеся, вороги, ідіть собі геть, бо як я ще був маленьким у баби на руках, то баба наказувала мині, аби я не давав попуску ніякому ворогови!” Співатимеш за Нечая, шо його забили ляхи, але він лишив ще по собі брата Гниду та й сина.

 

Дитина. (Лепече).

 

Лукиниха: Аякже! Та й тебе, Андрійка, козака Мушку.

 

Дитина (Лепече).

 

Лукиниха: А як ти вздрів! Баба задивилася та й ні гадки, шо гуси залізли в огірки й капусту. Кричи, Андрійку: гиля, гиля! Ідіть собі геть, гуси, не робіть шкоди, бо Андрійко заб’є вас топірцем. (Відходить).

 

XIV.

 

(Дем’ян, Онуфрій, Микола на дорозі, за плотом).

 

Микола: От видите, Онуфрію, такий мали-сте завзяток на читальню й на Січ, а тепер кортить вас і самих додивитися.

 

Онурфій: Я кажу й тепер, до чого цесе? Чи їм хто за тото заплатить, чи, може, принесуть хоть трохи збіжя ’д хаті. От: парада.

 

Микола: Якби так усе зачав віраховувати, то вийшло би на таке, шо й ложки не треба до страви, бо можна залюбки нахлептатися з горшка.

 

Онуфрій: Це ви не кажіть, бо ложка ложкою а без чого можна обійтися, то й можна.

 

Микола: А на мій розум, то без цего вже сегодні не обійтися.

 

Дем’ян: Правду кажете, біг-ме, правду. Я від ранку кого здибаю, то посилаю, отак як вас післав.

 

Микола: Мене? Я май гадку й без того йти, лиш трохи припізнився, бо в неділю заставляють мене діти пасти худобу.

 

Онуфрій: Чого ви кажете, шо тепер без того не обійтися? А от давно люде не знали за це й якось жили.

 

Микола: Бо це було давно, а тепер инакше. Давно не заїздив богач фірою на ґрунт жебрачки, як от оцей, аби забрати її пшеницю. Аж адвокат його дивувався. Оноді я був у його канцелярії, а він мене випитується: „Скажіть мині, Миколо, нашо Семенови було красти бабину пшеницю?” Я вдавав, шо не знаю, але ми отут усі знаєм нашо. Шпекуляція: такий роз’язок дістав богач у голові, та й шо йому зробиш? Народу намножилося, тісно жити, та й хапається всілякої шпекуляції. Сегодні кождий берося до шпекуляції, кождий шукає розуму й чести, бо тепер такі часи, шо без того не прожиєш. Нарід шукає, нарід мацає, відки би набратися тої шпекуляції, того розуму. Шукає, бо мусить. На світі чимраз тяжче, чимраз тісніще, один одного задушив би. А так ні: ходіть ви до гурту, пізнайтеся та, може, вкупі діб’єтеся ліпшої чести, як от Семен. Може, й тобі буде добре; й другому через те не буде гірше.

 

Дем'ян: Правду кажете. Біг-ме, правду! Ідіть же, бо вже пізно: то вже десь давно зачалося.

 

Микола: А ви ж як?

 

Дем’ян: Я не піду.

 

Микола: Та другого посилаєте, а сами ні?

 

Дем’ян: Я вже того доста наслухався. Від п’ятнацяти літ бував я на вічах, бував на зборах, по Січах, по читальнях: усюди. Я вже все вислухав і все визнав. Ви май молодші, то ви йдіть.

 

Микола: Хіба ж таке! Та, може, ви сегодні шо нового вчуєте.

 

Дем’ян: Заки ви молодщі наслухаєтеся тілько, шо я, то я ще можу заждати. Наслухався я вже і проповідей і співанок усіляких та й надивився не трохи. Ще ви мусите не на одних зборах набутися, заки мене наздогоните. От, ідуть кум Грицько. Я й їх пішлю за вами.

 

Онуфрій: Та хіба ходім.

 

Микола й Онуфірій (Виходять).

 

XV.

 

(Дем’ян і Грицько на дорозі, за плотом).

 

Дем’ян: А ви куда, куме Грицьку?

 

Грицько: Ади, десь дівчинище моя та втекла ще рано: шукаю та й шукаю, та й не можу найти.

 

Дем’ян: А вона ж чого втікала?

 

Грицько: Бо я, ади, хотів бити. Принесла оногди ’д хаті таку червону книжку. Я гадав, шо то набожна книжка, а то якесь пусте: із співанками всілякими. Та вона на тій книжці, ади, тарахкотіла водно мині над головою, я, ади, трохи не оглух. Але мовчав, бо жінка казала, шо дівчинище та буде сегодні на зборах із тої книжки співати чи проказувати, а я гадав, шо то ніби задля Илька, бо він заєдно товче ся по таких зборах. Аж сегодні рано, а вона мені вповідає за Федька, ніби, ади, шо Федько її до цего намовив. А я зараз бити. Але шо з того, коли то молоде, жваве, ади, отак помеже пальці втекло. Я, ади, оцими руками отак лапаю (показує), а воно так, гей щупак, виховзлося та й щезло. Шо я нашукався, та й немож найти. А моя стара ходить та посмішковуєся з мене.

 

Дем’ян: Дівчина певне на зборах.

 

Грицько: Гм... Не дурно ж вона сміялася з мене, шо я геть усюди шнарю, а за збори байдуже. А я боявся, шо дівчинище втекло на друге село до тети, та треба буде їхати за нею. Бо то вже так було раз. Добре, шо тут у селі. Але я не піду там за нею на збори. Прийде сама: зголодніє та й верне ся.

 

Дем’ян: Чому? Йдіть: набиратися розуму.

 

Грицько: А мужикови до чого розуму? Чи я ним буду орати, чи сіяти, чи молотити? Мужикови треба дужих рук, а розум то лиш на біду зводить. От Максим не зійшов на Ицкову суку, а розумний: він радить мині намісь адвоката. Як злісний не заблудить у лісі, так він бродить процесами. Він мене, ади, привів до цего процесу, шо я мав з Ильком.

 

Дем’ян: Та як, правда, скінчився той процес?

 

Грицько: Коли ж бо адвокат мене не послухав! А потому звалили на мене всю біду, ніби, шо я зле, ади, говорив перед судом, та й через то не вийшло так, як має бути, лиш кошта, ади, впали з него на мене. А я то казав перед судом: „Нічо, — кажу, — ви їм инакше не вдієте, лиш, — кажу, заперайте перед ними всі канцелярії, — ніби перед Ильком і Доцею, — замикайте, — кажу, — всі акта, геть усячину". Бо, рахувати, Доця малолітна та й сирота, то, ади, як позаперати канцелярії, то не буде судового дозволу, а без того панотець слюбу не дасть.

 

Дем’ян: Знак тому.

 

Грицько: Але мині Максим радить, він же на процесах маєтки стратив: „Ви, — каже — правуйте його наново, доти, — каже, — правуйте, доки не виграєте". Та й буду. Нехай він виграє ще зо двичі, а я лиш раз, то мині доста: я більше не потребую. Та й мушу посцішитися, бо Илько тимчасом ожениться. Таки вступлю от до Семена, переказував, шоби сегодні прийти. Там має бути й Максим.

 

Дем’ян: А я не хожу ні туди, ні сюди: я з кождим добрий. Ходіть, Грицьку, до Мошка, та подивимося на сторонські фіри.

 

Грицько: Я мушу йти до Семена.

 

Дем’ян: Іще встигнете. Ходіть! От кілько фір попасає. Будемо знати відки та й куди.

 

Дем’ян і Грицько (Виходять).

 

XVI.

 

(Перед хатою в Семена. Семен, дяк, Олекса й Максим).

 

Семен: Але ж духота в хаті: упрів, як на жнивах. Сідайте тут узатисі трохи, на прохолоді!

 

Усі (Сідають).

 

Максим: Так мині прикро, так мині нудно. Йой. Серце тріскає!

 

Олекса: А перестаньте же, мерзо, вже раз белендіти. Де той ґрунт, шо ти мині продавав, шо я через тебе таку днинку втратив?

 

Максим: Не сваріть, Олексо, не сваріть, бо, біг-ме, заплачу. Заридаю, як мала дитина.

 

Семен: А я знов маю таку натуру, що б’ю.

 

Максим: Бийте, біг-ме, бийте! Ваша хата, ваша правда. Бийте, бо чогось мині так сумно, такий якийсь жаль п’є мині серце, шо аж-аж!

 

Олекса: Я не дивувався би, якби біда була багато випила. А то нужда трошки лиш напилася, та не доста, шо мало не захлиснувся, але він іще тепер жвиндить та скавулить.

 

Максим: Бо я нещасливий, ой, такий нещасливий! Не знаєте, шо мині моя жінка піє, якої вона мині співає. Якби-сте знали, то плакали би-сте враз ізо мною. Вона також із Іваном проти мене. Го-го! Обстає за Йваном. А мене паплюжить, а мене паскудить, а мене лає, а на мене бий-забий! Біг-ме, вірну вам правду кажу. Відказує на мене, дає мені огрозу, шо буде бити. Біг-ме, казала. Панове господарі, та й ви, пане реєнтій! Вона не подарує, нігде на світі. Ще сегодні, але такий буду битий, але такий буду нівечений, шо не дай, Боже, нікому діждати та зазнати.

 

Семен (Сміється): Ги-ги ги! Будуть бити дуплавого, аж дрантє летітиме.

 

Максим: Ой, біг-ме!

 

Семен: А над лірою якої будеш співати?

 

Максим: Сумної, дуже сумної. Буду співати: я не маю города, й не маю хати, якась біда мині кости ломить. Запроторив я кобилу, запроторив порося, а жінка з хати нагнала та й б’є дуже болючо. Матір твою пороло би, шваґре мій Іване!

 

Семен (сміється): Го-го-го! Правда, шо-не треба й комедії?

 

Олекса: Куме Семене! Кажіть най трохи вмовкне: я не прийшов сюди слухати його планів та небилиць.

 

Дяк: Слаба голова, дуже слаба. Я також п’ю, оже мене ще ніхто, не видів п’яного. Бо я знаю міру. Мині не токмо не шкодить, але ще й помагає. Як инший до тютюну, так я звик до горівки. Одної години не витримаю без неї. Шохвильки потребую хоть одну Крапельку. Як лікарства. Але п’яний — сохрань, Боже! Навіть під подушку беру флящину. Збужуся: добро хоть губи промочу. Більше не потребую. А дивіться: осьде вона (Показує). Я її завсіди ношу при собі. Така плескатенька, саме до моєї кешені. Мині з неї найліпше смакує (Кушає).

 

Максим: Йой, дайте мині, най хоть покушаю.

 

Олекса: А цить же, мерзо, не кавчи!

 

Семен: Стули хавку, дуплавий, бо вдарю. Таки скоро собі підмогоричу, то лиш би-х бив.

 

Максим: Бийте, біг-ме, бийте! Може, відоб’єте оту п’явку, шо приссалася до мого серця. Бийте, бо доки не виб’єте, доти не сяду супокоєм. Бийте, бо то-то баную!

 

Семен: Ні, не буду бити, бо тя люблю! За те тя люблю, шо: ти такий бідний. За те тя люблю, шо ти такий нещасливий. Ти не рівнаєшся з господарями, як Тетянин Василько. Тебе не треба сажати під образи. Постоїш і коло порога. Дадуть випити, то вип’єш, скажуть послужити, послужиш. За це ж тебе люблю. Але ти проте однако ще Мошкови носитимеш воду.

 

Максим: Ой, буду. Так вижу, шо буду.

 

Олекса: Пане реєнтій, не слухайте пустої бесіди, скажіть до нас яку проповідь! Нехай знаю, чо’ я сюди прийшов. Мене питатимуться, шо я тут чув, я ще доси нічо не вирозумі-в.

 

Семен: Та бо ви погодіть, куме Олексо! От ідуть кум Грицько та послухаєм усі разом.

 

XVII.

 

(Ті ж самі й Грицько).

 

Семен: Оце, куме Грицьку, пан реєнтій із Тупих Голов. Ми тут робимо таке саме віче, як Іван.

 

Грицько: Ніби, ади, вони дяк із Тупих Голові? А, я би мав до них интерес.

 

Дяк: Най чую.

 

 

Грицько: У мене є дівчинише, а її сватав, ади, ніби Илько: такий парубок є в селі.

 

Семен: Пан реєнтій уже знають: ми розповідали за вас. Ви кажіть за свій интерес.

 

Грицько: Та мій интерес, ади, який. Вони, пан реєнтій та ніби дяк, то ж вони, на мій розум, завше якось примітні до церькови. А я би їх хотів зарадитися, якби я міг заперти церькову, ади, перед Ильком та й перед Доцею?

 

Дяк: Як заперти?

 

Грицько: Ніби, ади, так, шоби не відчинили, що ніби я та не зволяю йти до слюбу. Бо я маю гадку позаперати перед ними геть усячину. Ще раз буду позивати до суду та маю надію, шо хоть, ади, за третим опадом діб'юся до того, шо їм не буде приступу ні до якої канцелярії. А цим часом я хочу їх зайти штукою: ще й церькову їм заперечити. Бо такий я дістав твердий завзяток у своїм сумліню, шо таки, ади, нічо їм не хочу дозволити.

 

Олекса: Дайте, куме, спокій! До чого ви взялися? Ви гадаєте, шо сегодні так легко комусь заперечити слюб, як вам здаєся. Не слухайте, шо вам говорить дурний Максим. Шо він знає? От, тягне кождого до процесу, бо в него вже така манколія.

 

Максим: А я вам кажу, Грицьку, правуйтеся!

 

Олекса: А цить же ти, мерзо!

 

Семен: Ти хоч’ і другого звести на ліру?

 

Максим: Усе одно: най буде на ліру.

 

Грицько: Ніби на шо ліра?

 

Олекса: Лишіть уже раз це пусте! Пане реєнтій...

 

Грицько: Ніби нашо ліра?

 

Олекса: Пане реєнтій, будьте такі ласкаві, скажіть нам проповідь!

 

Грицько: Шо вони кажуть за якусь ліру, бо я гей не розумів;

 

Семен: За таку ліру, шо на ній би грати під Івановими вікнами в саму опівніч. Мой! Таку маю постанову, шо би-м оту бабу, повісив, а Йвана то би-м на вогни спік!

 

Дяк: Я маю надію, шо вже незабавки прийде сюди москаль, ніби справедливий руский. Там ліпша правда.

 

Семен: Певне, шо там не засудили би господаря за якусь жебрачку. А якби засудили на арешт, то не казали би платити. Або одно, або друге.

 

Олекса: Ей, куме! Арешт арештом, а вернути бабі треба. На мій розум, то під москалем так буде, й під турком навіть.

 

Семен: Це не по правді! Як я хочу відсидіти намісь платити, то яким правом посилати на мене здекуцію ?!

 

Максим: Нема правди, біг-ме, нема. Мене серце болить, як така неправда дієся.

 

Олекса: А заткай же ся вже раз ти, дуплавий!

 

Максим: Змовчу, біґ-ме змовчу, але буду плакати. (Затулює очі долонями).

 

Олекса: Пане реєнтій! Ми слухаємо.

 

Дяк: Слухайте ж, господинове! На самісінький перед дуже я вас до цего пощуря... щупоря... агі!

 

Максим (Жваво): Матір його!

 

Дяк: По-ошу... агі... щряю, даби ви навіки лишилися правдивими рускими. Бо не думайте собі, шо руская мова ховалася лиш під селянською стріхою так, як тепер ховався.

 

Максим (Сумно): Ой, нема в мене стріхи: ніде мині й сховатися.

 

Олекса: А цить же ти, огидо!

 

Дяк: Ні! Нею говорили бояре, ніби такі дуже великі пани-господинове та й инші всілякі вельможі. А говорили ліпшою мовою, як ми тепер говоримо. Бо наша мова попсована: українці її геть зопсували.

 

Семен: Най їх шляк трафить!

 

Дяк: Господинове! Але то лиш у нас така біда: там, за границею, зовсім инакше. Там говорять рускою мовою дуже-вельми благородні міністри, найясніщі генерали, високі такі, ади, ніби чиновники, делікатні такі дуже пани й инші прочі сани....

 

Максим: Ой, сани ж мої, сани!

 

Грицько: Ніби, ади, які сани?

 

Дяк: Гоедодинове! Не блухайте тих юдів-українців...

 

Семен: Шляк би їх трафив!

 

Дяк: Не покидайтеся тої давної мови, бороніть віру наших отців.

 

Грицько: Шо вони кажуть за якісь, ади, сани, бо я гей не вирозумів?

 

Дяк: Не спиняйте мене, бо забуду. — Виречіться фонетики, господинове. Це вам кладу дуже на серце: виречіться куцохвостої фонетики!

 

Максим (Б’є кулаком об стіл, жваво): Відрікаємся!

 

Олекса: А цить же ти, мерзо!

 

Дяк: Її придумав сатана, даби руский нарід знищити, даби його сполячити. Держіться історичеської правописи.

 

Максим (Хапає руками за віко від стола й сіпає): Держімся!

 

Олекса: А цить же ти, мерзо!

 

Дяк: Ще раз вас прошу: відречіться фонетики.

 

Максим (Б’є кулаком об стіл): Відрікаємся!

 

Грицько: Ніби, ади, яка фонетика?

 

Максим: Шо вам питати? Відрікайтеся!

 

Олекса: А цить же ти, погане!

 

Дяк: Українці — запроданці.

 

Семен: Най їх шляк трафить!

 

Дяк: Давно не було ніяких українців: їх видумали ляхи, шоби розколоти руский нарід надвоє. А ми єднаймося. Соєдиненими силами подоліємо всякого врага й супостата. Молися, тверезися, вчися, працюй, статкуй!

 

Грицько: Шо вони кажуть за якусь фонетику? Бо я гей не вирозумів.

 

Олекса: Ет, лишіть це пусте! Я також не розумію.

 

Семен: А я кажу, шо проповідь дуже добра. Лиш коби вони намісь: „українці" та говорили „Тетяна, Василько й Іван".

 

Максим: Та й я так кажу.

 

Дяк: Я цю проповідь говорю, може, вже яких трицять літ. Оже на тім першім слові раз-у-раз мушу збаламутитися: така крута наша правдива руска мова. О: пощуря, — ба ні, щупоря, також ні, — по-ощуря, —— агі!

 

Максим: Матір його!

 

Дяк: Пощорюря... ще гірше... щопорь... тьфу, — порьщю... (Сердито): Оже не подарую: поорьщьрюряю... (Чути пісню січову).

 

Олекса: А це шо таке?

 

Семен (Заглядає на вулицю): А шо ж би? Іван ведеся з січовиками. Іде просто сюди. — Та він мині буде отут, поперед вікна, виспівувати?! Зіслав на мене здекуцію, а тепер іще буде мині галакати попід вікна? Я це не можу дарувати! (На дорозі похід).

 

Олекса: Куме Семене! А лишіть же, сидіть тихо!

 

Семен: Та ще й ота гнида меже ними, отой Василько! Мой! Ви мене злодієм зробили. Мій кремінал, а твоя смерть! (Хапає камінь і кидає на прохожих, потім бере другий).

 

Олекса (Ловить його за руку): А вам шо таке?

 

Дайте спокій!

 

 

XVIII.

 

(Ті ж і Йван та Ілько й січовики. Одні перескакують почерез пліт, а другі входять через подвір’я).

 

Дяк (Ховається під стіл): Чого ви хочете люде? Я не тутешний.

 

Ілько: Дивіться, хто розбиває людям голови! Ще держить камінь у руці. Мало шо хибувало, був би хлопцеви око вибив.

 

Січовики (Прискакують до Семена).

 

Олекса: Лишіть геть! Чоловік підмогоричений та сам не знає, шо робить.

 

Іван (Здержує): Стійте! Не заводіть ніякої бійки.

 

Січовик: Кацап б’є, а ми будемо голови наставляти?

 

Іван: Уже сталося. До чого ж вам іще самим біди собі напитати?

 

Семен (Скаче до Івана, але його придержують): Е, небоже, ще я й з тобою порахуюся!

 

 

XIX.

 

(Ті ж самі і Палагна).

 

Палагна: Спамнятайся, чоловіче! Знов хочеш упасти в якусь напасть? Це якесь насланє, якась кара божа. Я гадала, шо він тут забавляєся з господарями, а то гірше п’янюг. Уже кому, як кому, але вам, Грицьку, та й вам, куме Олексо, дивуюся дуже.

 

Грицько: Ніби, ади, чого дивуєтеся ?

 

Олекса (Несміливо): Та шо я? Та я, біг-ме, тут ні при чім. Я до цего на примішний.

 

Ілько: Набралися: ж ви, вуйку, доброї чести: до красного ж бо ви товариства пристали.

 

Олекса: Я ні до якого товариства не приставав. Хотів послухати проповіди. Коли ж бо тут така проповідь, як гугнавого співанє. Бо то, аби другого навчити, то треба вперед самому шось знати.

 

Грицько: Шо вони кажуть за якесь дивованє, бо я гей не вирозумів.

 

Ілько (До Олекси): Пристаньте, вуйку, до нас.

 

Олекса: Та я би послухати любив чи проповіди, чи ґазети, коли бо ви зараз вимагаєте плати. Давай вам щомісяця шістку.

 

Ілько: Жаль тих кілька трейцарів?

 

Олекса: А ти мене пожалуєш? Як будеш женитися...

 

Грицько: Це ні, бо я перед ним позапераю...

 

Олекса: ...то не подаруєш мині ані феника, не бійся. Та й відки тих крейцарів набрати? Сегодні кождий собі добрий. От, таки Йван та не перекупили теляти?

 

Іван: Я вам відпродам. Приставайте до нас.

 

Олекса (Усміхаючись): Та най би вже було, лиш ви схочете чимало відступного.

 

Іван: Якось уже погодимося.

 

Семен: А ти, фариннику, вже перемовив? Мой, отут твоя смерть! Нагониться до Йвана, але його не пускають).

 

Палагна: Отямся, чоловіче!

 

Січовик: А тобі, кацапе, ще недогода? Ти гадаєш, шо другий не вміє бити, лиш ти?

 

Максим: Бийте мене! (Лягає на землю). Таки бийте!

 

Іван: Тебе вже лиха доля побила. (Здержуючи січовика): Лишіть його! Якби знатє, що в цій голові від бійки проясниться, то я перший схопив би топорець та зробив би розколину в тім черепі, шоби заглянуло туди сонце та хоть трохи розігнало темряву. Оже не такий це мозок, шоби йоло ухопилося соняшне світло. Воно відіб’єся, як той горох від стіни. Є такі люде на світі, сумлінєм і розумом каліч, шо їх нічо не направить, хіба одна могила.

 

Семен: Ти кого називаєш: каліч? Мой, на мак зітру!

 

Максим: Позивайте до суду за омразу, я вам буду за свідка.

 

Олекса: А цить же ти, мерзо! (До Семена): Ходіть, куме, лишіть геть.

 

Палагна: Іди, Семене, до хати.

 

Олекса, Грицько й Палагна (Виводять Семена).

 

Семен (На ходу): Ще я тебе найду: не втечеш ти моїх рук.

 

XIX.

 

(Ті ж, опріч Семена, Грицька й Палагни).

 

Максим: Бийте мене, бо доки не виб’єте, доти на сяду супокоєм. (До дяка): Пане реєнтій, дайте тої флящини, най хоть покушаю, бо шось мене в костях ломить порядно.

 

Дяк: Дай мині спокій, чоловіче, я не тутешний, я нічим не провинився.

 

Січовик: Відки ми приходимо до того, кождій біді терпіти?

 

Іван: Оця біда та нашкодила собі більше, як нам: одним-одніським каменем розігнала усе своє товариство. Отим-то не тратьмо на марне свойого завзятку. Ще приводиться нам відвага й сила, сховаймо їх на инше діло. Бо ше настане така пора, шо треба нам буде підниматися великих трудів, хоть би прийшлося й головою наложити.

 

__________________________

* Геть, дурню! (Переклад Ред.)

 

 

==================

ЛЕСЬ МАРТОВИЧ

ТВОРИ

т. IІI, с.5—124

 

За редакцією

Ю. ГАМОРАКА

УКРАЇНСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО Краків 1943 Львів

 

 

10.08.1943