Чи не два міліони кругло буде в нашім краю таких душ, шо одягаються по-мужицьки? А, може, навіть більше! Бо коли вийдете торгового дня на місто, то переконаєтеся, шо сардаки, сіраки, опанчі, байбараки, гуні, полотнянки, свити, петеки, киптарі, кожухи всілякого крою повенею залляли й жидівську й німецьку ношу. Як на весні до цвіту, а взимі до снігу, то так привикло око до народної ноші. Так воно би подобало.

 

Отже на мене ззиралися, неначе на якесь невидане чудо, коли я вказався на реставрації, одягнений по-свойому. Усі гості з-поза столиків вовком на мене глипали. Дознаку, якби між ними чорт із’явився!

 

Я один, а насупроти мене тілько ворогів! Не дивно, шо в мині аж дух застиг зострахи.

 

А ще то правда найправдивіща, шо біда ніколи одинцем не ходить: завсіди впарі Ще я від одного страху не стямився, а вже мене другий попадає. Без сорома казка: перелякався я полів мого сардака, що здудурилися навперед мене, як песі вуха. Я їх заздрів у зеркалі, шо висіло на стіні насупроти мене.

 

Не вірите? Бо не знаєте, шо мужик той боязкіщий, кого навчили, шо люде всі однакі. Зовсім простий мужик, та він має себе за нижчого, але не за гіршого. Він почитує в своїй голові всіх не-мужиків за инакшу породу людий. Однаково, чи високого урядника, чи обдертого міского злодія від калитки. Оця порода людий буцім те тілько й робить, шо стирає зап’ятки на плитках та чатує на неосторожниць і недбайлиць, аби з них яким світом гроші влупити. Хоть на виду, хоть потайки: як котрому під силу. Мужик їм кланяєся, але боя перед ними не має. Бо як лиш держить мошенку цупко в жменях, то розмовиться з найвищою ексцелєнцією.

 

Не так уже з нашим братом, шо хотів би бути такою ж людиною, як і другий. Отакий рад би вискочити із своєї шкіри. Бо він має в собі таку постанову, шоби кождому догодити, та й самому сміхом не стати. Заєдно видить ті перешкоди, шо заважають йому зрівнатися з иншими людьми.

 

Отим то так воно мене збентежило, шо я своєю одежею та колю панам очи. Я рад би був, шоби моя одежа сталася на той час невидимкою. Аж ось вона, собача віра, ще й поли панам наставляє!

 

Оті непевні погляди лихих очий із-поза столиків та поли мого сардака нагадували мині виразно, що мині належиться позаушник. За те, що зайшов сюди. Така мині підійшла під серце розгадка, шо просився би був у всіх: „Люде! Я в цім невинуватий!"

 

Та й таки просився. Бо надбіг кельнер, нахмурений та недобрий, і справив проти мене руку.

 

Не то, шоби мене обняти, не то, щоби викинути.

 

Аж я мимохіть хибнув набік собою.

 

— Чого ви потребуєте, батьку?! — скричав на мене.

 

Я з переляку не знав, шо відповісти. Але він на те не дбає, галить на мене водно.

 

Отоді я просився:

 

— Вибачайте пане! — говорив я й поклонився, аж поли відскочили назад. — Мині казали пан Гнатковський, шоби я тут на них заждав. Вони зараз тут прийдуть. От лиш невидко!

 

Як стояв, так зобрехав, але шо було діяти? Я того дня не видів ніде пана Гнатковського. Прийшов я навмисне до реставрації, шоби його застати, бо знав, шо він ходить там обідати.

 

— То ждіть! — сказав кельнер і поквапно відійшов від мене.

 

Добре тобі казати: ждіть! Але де я маю ждати? Тут коло порога? Але ноги делькотять підо мною, бо гості з-поза столиків не вгавають іззиратися лихим оком на мене, винуватця! Це нічо инше не випадає, лиш висунутися з хати назадгузь та тікати навманці. Чому назадгузь? Шоби який із тих грізних очевидців не зловив іззаду за сардак. А чого навманці? Бо так догідніще драла давати.

 

Але заздрів я ліворуч грубку, а в куті над нею павутину. Ще й потемно там. Гей! Адже, це павутинє достоту таке, як у моїй колешни! Отам би мині!

 

Іду, як до знакомого. Тихцем, на пальцях пересунувся попри столики, зайшов у кут, хить та й уже сижу. Тут мене не так легко заздріти! Отже таки зсуваюся на сам краєчок крісла, бо ану ж зайде який та позауш: „А ти, свито, не рада, шо спряталася з-перед людських очий, але ще й розпераєшся?!“

 

Доси я не завважив тих гостей, шо мене оглядали, хто вони. Я їх видів так, як образ на воді, коли вона морщиться від вітру. Тепер же я, закритий трохи грубкою, зважився хоть одним оком дивитися на людий.

 

Ось недалеко від мене сидять два панотці, ще молоді. Пізнати по них, шо вони цю нічку оба не спали. Лиш то неспанє не кожному з них однако попанило. Бо один червоний, як жар, а другий блідий, як стіна. Червоний похнюпив голову над склянкою та лиш уряди-годи кидав по словечку, ніби віднехотя. Зате блідий не вгавав з бесідою.

 

Хоть говорили потихо, отже я чув кождісіньке їх слово. Так якось тоді заострився мій слух, шо, мабуть, був би вчув, як трава, росте. Бо я догадувався, про шо вони розмовляють.

 

Ні про шо инше, тільки про мене, чого я тут зайшов?!

 

— Склянку пива не дадуть випити : і тут найде тебе мужик! Потім рознесе вістку, що попи запиваються!

 

Так нарікав блідий. А червоний на те бомкнув під носом: „ходім!” Застукав об столик, моргнув на прохожого кельнера й обізвався захриплим голосом: „Платити!”.

 

„Може би втікати?” — промайнуло мині в голові. Напевне був би я втік, якби недалеко печі стояли відчинені двері. А так — шось мене не пускало. Як прикипів до крісла. Сижу, боюся, глипаю на них та й ловлю на лету слова. Не пропускаю мимо ані однісенького.

 

Чую, як кельнер дивуєся, шо так хутко йдуть. Вижу, як блідий панотчик кивнув головою в мій бік та перехилився почерез стіл ід' кельнерови. Має, очевидячки, гадку обвинуватити мене перед ним за свою втеку.

 

Спустив я голову вдолину: наставляю з доброї волі під кару. Отак, як той віл наставляє шию під ярмо.

 

Але червоний не дав мене обвинуватити. Зірвався з крісла, махнув рукою та й процідив до блідого крізь зуби: „Дай спокій!”

 

Як відходили, то червоний ступав тяжкою ходою, неначе ведмідь, блідий же вився лисом коло него, а я собі подумав: „Ого! Я вже двох відогнав! А шо тепер буде?”

 

Отже не наступило те, чого я найдужче лякався. Не надбіг кельнер ід’ мині й не показав мині кулаком у потилицю, де двері. Спасибіг і за це, хоть знаю, шо ти, кельнерю, не на мене маєш увагу, але на пана Гнатковського. Ве́лико він у тебе значить! Коби хоть борше на цих ваших порогах уцвив та визволив мене з цеї пастки. Бо то-то ж терплю муку!

 

Але діждався: вижу, пан Гнатковський іде. Не перехрестився я, бо не знаю, чи годиться та й чи вільно тут хреститися, але однако здихнув я щиро до Бога. Знаю пана Гнатковського віддавна за патріота, тепер же маю його ще й за свого добродія, бо йде просто до мене. Ступає злегонька, розчепірює чогось пальці на руках, прижмурює очи: мабуть, пізнає мене.

 

Але нараз! Гм... шо це таке? Як одно слово вимовити, так він зупинився. Постояв хвильку, малу-невеличку, обернувся на зап’ятку вбік та й справився простісінько до того столика, де сиділи панотці.

 

Бідна ж моя головонько!

 

Але все одно: хоть у землю зарийся, то я тебе не попущуся.

 

Небіжка моя неня розповідала нераз, шо затямила на своїм віку велику посуху. Усі кирнички, усі річки й потічки повисихали в поли. Геть усі, дочиста! Отоді боязкі зайчики бігли в село, забігали аж на обори та пхалися до корит і до коновок, аби хоть трошки водиці напитися. На людських очах, середодня, — серед полудня!

 

З отакою саме відвагою скочив я за паном Гнатковським. Заки він устиг іще сісти, я вже коло него.

 

— А я до вас, пане!

 

Пан Гнатковський уперед витріщився й поступив крок назад, а потім запитався:

 

— До мене?

 

Це він сказав ротом, очима ж доповідав: „Не мав ти мині де призначити зустрітини, та тут?” Пізнав я по його очах оті доповідини та й відповідаю на них:

 

— Бо, — кажу, — не міг вас ніде здибати.

 

— Яку ж маєте справу?

 

Питаєся мене так, буцім ми сегодні перший раз пізналися. „О, чикай!” — думаю собі. „Зважився я на одно, зважуся й на друге.”

 

— Будьте ласкаві! Сідайте собі, — кажу, пане!

 

Прошу його розгоститися, як у своїй хаті. Лиш ми посідали, надбігає кельнер.

 

— Дайте цему господареви склянку пива! — каже пан Гнатковський.

 

Знов мині нагадалася небіжка неня. Бувало, наказувала мині, шоби я шанувався, бо не буде з мене господарь. На такий спосіб умовила в мене те слово: господарь, шо як тілько я його вчув коли-небудь, то завсіди мав на думці особу чесну та величну. А тепер не те! Тепер побачив я в своїх гадках переляканого дядька в народній ноші із здудуреними навперед себе полами.

 

Господи! А якби я коли обізвався до якого кельнера: „Дайте цему адвокатови пиво, або цему нашчителеви, або цему урядникови?” Мабуть, не дуже було би до складу.

 

Як мині його пиво, отак же смакувала панови Гнатковському моя справа. Я й не дбав про неї.

 

Говорив лиш на те, аби виглядало, шо я своє зорудував.

 

Нераз я чув від наших інтеліґентів такі слова:

 

„Я не соромлюся мужиком!” Аж тепер я вирозумів ці слова наскрізь. Якби „не було чого соромитися, то нікому не спадало на думку хвалитися тим. Ми — п’ятновані! Аякже! Ще не вгадаєш по обличю здалека, хто йде, а вже видиш п’ятно: пізнаєш по ноши, шо це мужик.

 

Нагадав я собі свій військовий час. На маневрах під одним містом здогонили ми мужика, шо вів козу. Підняли ж ми його на сміх:

 

— Пане господарю! — кажемо, — а це ваша худоба?

 

Мужик кленеся в душу й тіло, шо не його:

 

— То, — каже; — жид, бодай його хороба напала, наймив мене, шоби-м пригнав йому цю біду на торговицю.

 

Але ми вдаємо, шо не віримо. Приповідаєм усіляко. А один ізмеже нас, такий сміхованець, та дотинає мужикови до живого:

 

— Як ви собі, — каже, — вуйку, заходите з нею? Чи вживаєте її лишень намісь корови, чи може й намісь жінки?

 

Мужик лишив козу серед дороги, а сам скіць через рів. Пішов полями! Відрікся кози!

 

Чи не було ж пану Гнатковському саме так на душі зо мною, як отому мужикови з козою?

 

Отак я собі розважав у своїй голові, але вже на дорозі, як визволився з тої западні: із реставрації. Не йшов я, але тікав! Бо добре те приповідають, шо вдарити можна не тілько буком, але також і словом. А я був битий і словами і своїми власними думками! Отож утікав від цих побоїв, куди ноги несли.

 

Зупинився я аж тоді, як уздрів перед собою судовий будинок. Бо я й тут маю справу. Звідаюся, чи той ґрунт, шо я купив, уже записаний на мене. Убіг я до суду ще з тим розмахом, шо набрався його дорогою. Відчиняю двері до табулі, ех, як лусну дверьми об якусь мару, аж вікна задзеленькотіли. Ще я не стямився, а вже табулярник сварить. Пробую я виправдатися, що це нехотячи. Нічо не помагає: картає водно. Зачинив я двері, спустив голову вдолину, слухаю тої сварки. Аж то раптом: грим! лус! мині над самою головою! Аж я присів зострахи. Трохи згоді оглядаюся, стоїть за мною якийсь панок. Лучилася йому така сама придибашка, як мині. Отже його табулярник не сварить, лиш вибіг із-за свого стола та дивуєся, шо це сталося дверям.

 

— Ах! Тен возьни, тен возьни! — каже, — пересунув шафу під самі двері!

 

Перепрошає панка за недогляд возьного: за те, шо панок налякався без потреби. Тепер я, таки непитаний, розповідаю свою справу. Ніби оцим даю табулярникови натяк, навдогад: шо коли я, небоже, набрався ганьби задурно, пусти ж мене за те, нехай зараз орудую своє діло! А він так догадався, шо на мене показує пальцем, а до панка говорить:

 

— Подивіться, —каже, —пане, шо я маю з цими людьми. Як настане торговий день, то не запераються двері за ними. А то все, — каже, через те, шо до табулі їм найближче: перші двері в сінях.

 

А тоді, вже промовив і до мене:

 

— Іди, — каже, — чоловіче, питайся того, хто тобі контрат робив. Скоро поданє внесене, то воно вже буде якось полагоджене.

 

Поклонився я, подякував за раду та й іду. Хоть на серци тяжко, отже в голові даю собі такий роз’язок. „Може, це й правда. Адвокат повинен сказати, він же заплачений. Відсіля недалеко: піду!”

 

Навчений недавною прахтикою, відчиняю вже до канцелярії в адвоката двері поволи. Скриплять, як переломана суха гиляка в бурю. Не встиг я ще відхилити їх до половини, аж ось крізь оту прогалину зазирає до мене сам адвокат. Скривився, як середа на п’ятницю. А потім, Господи, як сіпне дверьми д’ собі! Трохи-трохи шо не запоров я носом у поміст. Нема шо кому казати, бо в чужій хаті й тріска б’є. А він нарікає й на торговий день, і на мужиків, шо негодні навчитися дверей відчиняти.

 

Як уже втих, кажу йому причину своїх відвідин. Де-не-де! Крутить носом, як від чемериці, скаче передо мною, як горобчик, аж черевце дріжить. Ніби просить, ніби лає:

 

Люде добрі, змилуйтеся! Та в мене торговий день! Де ж я маю час перешукувати тепер папері? Скоро ви робили в мене контрат, то він не пропаде!

 

Вийшов я й відси, як непишний. Але тепер уже підступає мині злість під серце. „Пек йому лихо!” — гадаю собі. _ „Тепер же я знаю, чого мужик инколи свинуватий. Скоро перейде його така біда одна, друга, то він потім учепиться й невинного чоловіка. Ось і сегодні. Якби так на впертого, шо хотів би достоювати свого, то напитав би собі чотири клопоти. Шо перше: наматіркував. би тим двом попикам, шо друге: посварився би з паном Гнатковським, а трете: вилаяв би табуларника, а четверте: наганьбив би адвоката. Уже допевне котрийсь клопіт завів би до арешту.”

 

Але чія тут провина? Нічія, лиш мужикова, бо він назначений, п’ятнований. Ти не маєш п’ятна ні на рогах, ані в вухах, але ти носиш п’ятно на своїй одежи. Твоя ноша кричить кождому, шо ти мужик. А мужиків забагато на світі, не можна з кождим панькатися!

 

Я завсіди був прудкий на всяку постанову та й не гаявся ніколи виконати її. Отак же зробив я й тепер. Скинути до песьої матєри оце п’ятно з себе!

 

Іду прямо до цирулика. Отже соромно мині призватися, за чим я прийшов. Обхожу стежечками, подалеки: кажу, шо покликано мене до війська.

 

— То обстричи? здогадався цирулик.

 

— А що ж?

 

— Чим, машинкою, чи ножицями ?

 

— А чим дешевше ? — Машинкою.

 

— Стрижи машинкою!

 

Зашипіло мині над головою: чах-чах уздовж, чах-чах упоперек, дивлюся в зеркало, намісь кучерів вижу синий гарбуз. Устав я, стріпався, як ота курка, шо порпалась у порохах, та й іду далі. До склепу з одежею.

 

Та й тут не признаюся зразу, чого мині треба. Кажу, шо йду до Прус на роботу до фабрики. Не зараз угадав жид, на який товар я купець.

 

Сторгував я за десять корон ціле вбранє, заплатив, зложив його на руку, іду додому. Перебираю собі в гадках, шо зо мною буде. Коли я тут, поміж жидами, не мав відваги, то яким лицем укажуся жінці нам очи? Не погладить вона мене по голові Та й не скаже: „Здоровий зноси, скачучи підри”, але змиє мині цей синий гарбуз, ой, змиє!

 

Скажу їй, шо доки народна ноша буде ознакою мужицтва, доти відгонитиме панотців від пива, лякатиме пана Гнатковського, надоїсть табулярникови, забере багато дорогого часу адвокатови. Скажу їй, шо як не хочеш, аби тобі хто ласку робив тим, шо тебе не стидаєся, то скидай із себе те п’ятно! Скажу їй, шо теперішними часами селови без міста не обійтися. Народна ж ноша не пускає тебе між люде. Скажу їй, шо в своїй одежи нічо мужик не навчиться, нічо не підслухає, бо кождий видить значеного та й таїться .перед ним. Скажу їй... Та я їй скажу, але чи вона мене вирозуміє? Дулю! Ніде баба не була та й нічо не визнала, де вже їй оце розуміти?! Треба буде переждати ганьбу, доки бабу писок не зболить.

 

А яка зо мною буде поведенція моїх сусідів? Отут мусить бути борня: хто кого переможе. Або вони мене, або я їх! Як вони мене, то я сміхом стану в селі, а як я їх, то вирну понад голови своїх людий на самий верьх!

 

Не ждав я добра, як уходив до своєї хати, але й не надіявся такої біди, на яку наскочив. Зараз таки назвала мене жінка кремінальником: через те, шо обстрижений. Потому заломила руки, вибігла надвір та й скликає, всіх сусідів, аби збігались на обзорини варіята. Бо десь вона теє дізналася, шо й у шпитали стрижуть.

 

Шо ж я мав діяти? Сердився! А з серця та зсунувся з глузду, бо признався шо ще й переодягнуся. Цего причинку до обстриженої голови вже забагато було моїй небозі. Узяла наймолодшу дитину на руки та й пішла до тестя. Лишила мене, як серед води.

 

Жду днину, жду другу, нема її. Сяка-така напасть, отже спати не дасть: не витерпів я, покорився. Іду до тестя, пускаю на перепросини жінці тумана:

 

— Так і так, — говорю, — за гирю не журися:

 

 

 

вона відросте. Лахмітє ж оте верну жидови, бо я взяв на вимову: як не до вподоби, то товар назад його, а мої — гроші.

 

Діждався торгового дня, йду за своїми орудками. Переодягся в знакомого жида зараз на краю міста, вичистив черевики, аби влискувалися, вандрую плитками попід мури. Як на те, кого здибаю першого із знакомих? Пана Гнатковського! Кланяюся, пізнає мене, приступає ближче, подає руку:

 

— Що чувати?

 

— Дякую, — кажу, — усе гаразд!

 

— Нащо ви переодяглися?

 

— Мусів, — кажу, — їду до Прус, а там ніяк по-простому.

 

— Шкода, шкода! — жалує пан Гнатковський, — а в вас така, гарна ноша.

 

— Шо ж діяти, коли мус! — говорю вголос, а думкою доповідаю: „Коли ж вона тобі так уподобалася, то чому ти її не вжиткуєш?”

 

У адвоката я добре зорудував... але нехай іде бесіда за рядом.

 

Відхиляю двері до канцелярії, знов адвокат заглядає. Але тепер уже не сіпає дверьми. Кланявся, веде мене аж до третого покою, просить сідати. Аж якось мині ніяково. Сідаю, говорю свою справу. Зірвався мій адвокат із крісла, побіг поміж писарі.

 

— Шукайте контрату!

 

А тимчасом, аби мині не скушно дожидати, дає мині дзиґарі курити. Хоть я до цего не звик, але курю: треба до всього приучуватись.

 

Трохи згоді, дають писарі знати, шо контрат іще не поданий. Ей! А мій адвокат не знає, на яку ступити передо мною. Упевняв мене словом чести, шо ще нині відошле контрат до суду. Проводив мене через усі три покої, як до якого свята з рушниками, ще й відчинив мині двері до сіний.

 

А тут обпали мене три баби, доконче в руку цілувати.

 

— Лишіть! Дайте спокій! Чо’ хочете?

 

Просять мене баби, шоби за ними вставитися перед адвокатом, бо видять, шо я собі з ним захожу добре. Не хоче їм адвокат робити скарги на їх сусіда, має гадку заступати його проти них.

 

Жаль мині стало жінок, бо знаю по собі, в якім вони клопоті. Буцім бороняться в місті від домашної напасти та напитують собі десять свіжих. Водяться по канцеляріях, як сліпі діди, витерають плечима стіни в сінях, бояться кождого прохожого, кланяються до землі на всі сторони світа, приймають мовчки усяку ганьбу. Отож я до них:

 

— А гроші, кажу, — маєте?

 

Намість відповісти, сягають баби руками за пазуху, витягають платники, зачинають роз’язувати вузлики. А пальці їм делькотять, як у пропасници.

 

— Не треба, — кажу, — то не мині, але адвокатови.

 

А баби в один голос, от-як би співанку собі таку склали:

 

— А Господи! Адже ми знаємо, шо панам треба заплатити. Задурно нема нічо!

 

— Добре, — кажу, — ходіть за мною!

 

Узяв я адвоката набік, товмачу йому:

 

— Зле, пане, робите: у бабів є гроші! Ще допевне з тих, шо, собі наскладали крадьки, потай чоловіків на чорну годину. Дадуть ціну, яку поставите. А за їх сусіда не бійтеся: не покине вас. Як буде мати знов иншу справу, то поспішиться на зломану голову, шоби супротивника свойого перебічи. Не гадайте, шо мужик вірить у вашу щирість до него. Мав час навчитися за свого живота, шоби нікому не вірити й нічому не дивуватися.

 

— Помогло: просияв адвокат, як святець, на ці мої слова.

 

Баби раді, шо зорудували з моєї притоки своє діло, просять мене на могорич, бо я їх супроводив аж на ринок. Не можуть мині надякуватися. А одна та суне мині попід столик гроші: цілу корону. Беру!

 

Думаєте, може, що коршма з того завалилася, та стіни на мене впали? Ні! Скоро би я так був побачив тоді на собі, оті поли, шо мене на реставрації перелякали, то, либонь, ці гроші були б мині попекли долоню. А так дивлюся, а я такий же, як і ті, шо від мене брали. Баби доразу порозуїміли, для чого мині належиться та й вільно брати. Одна з них навчала про це мужиків, шо сиділи оддалік нашої компанії:

 

— Дуже вони добрий пан, — хвалила мене, — таки порадили та й помогли. Дай їм, Боже, здоровлє, обстають за народом, хотянь, — каже, — не наша віра!

 

Аякже! Перейшов я з тої віри, шо дає, на ту, шо бере.

 

Познакомили мене баби з тими мужиками. Женить батько наймолодшого сина та розписує при тій нагоді своє господарство на всі діти.

 

Знаю, шо такий батько лакомий заплакати, бо до него приступає тоді і втіха і жаль. Жаль йому не так за ґрунтом, як за тим, шо вже надійшов час, коли треба здавати весь маєток на діти. А втіха, шо робить господарем уже послідну дитину. Торкаю я його в той жаль і в ту радість:

 

— А шануйте, — обзиваюся до синів, — шануйте старого батька! Не прогайнував нічо, не змарнував, але ще придбав та й вам передає.

 

Ей, а мій старий уже очи протерає.

 

— Чуєш, — каже, — чуєш один із другим, шо пан говорять?!

 

Доста того, шо запросили й вони мене, шоби піти з ними до нотаря. Пішов! З писарями навіть не балакаю, суну прямо перед нотаря до його покою. Хоть мене спиняли, я на те не дбав: знаю, шо п’ятно з мене знято, вигнати мене не виженеш.

 

Знов заробив я корону за те, шо свідком був, знов могорич. А жидівка вже мене пізнає, намовляє старого:

 

— Беріть вино, я знаю, шо цей пан любить!

 

А на відхіднім пхає мині цукерки:

 

— Це, — каже, — для ваших діточок, коби здорові! Лиш будьте ласкаві, не минайте мого склепу!

 

Догадалася жидівка, шо мині не послідний раз у таких інтересах бродити. Та й я нижу, що найшов собі в місті пристановок, неначе тут уродився.

 

Але однако думаю над тим, якби свою стару дома заглагоїти. Для дітий є цукерки, чекай, для їх нені куплю хустку. Вибрав, сторгував, ще доложив до свого заробітку (а шо ж, за супокійну годину варта й заплатити), несу додому.

 

Лиш я дома скинув сардак, жінка картає:

 

— Вороже лукавий! А ти назад приніс ті лахи?

 

На сварку та на гризоту?!

 

— Я тобі, ворожице, инакшу гризоту приніс, — кажу та й тиць їй хустку.

 

— А це шо таке? — дивується вона.

 

— Це,кажу, — дарунок тобі від твойого ворога.

 

А вона ще нахмурена, але вижу, що вже насилу здержує в собі сміх.

 

— А шо, — кажу, — уже блиснуло сонечко з-поза хмари?

 

Вона ж іще не піддаєся, буцім сварить далі:

 

— А ти би, може, й коло хати ходив у цих лахах?

 

Уже ми злагідні: спустила вона, й я спустив. Коло хати ношуся по-старому, а до міста переодягаюся.

 

Відтоді торгового дня мене дома ніхто не застане. Іду, бувало, до міста, зломаного крейцаря з собою не беру, а в місті наїмся, нап’юся, ще й гроші принесу. Передо мною в місті ніхто не таїться, бо я вже не п’ятнований. Отим то міг я навчитися так, що таки людям умію порадити. Знаю, з чим кого повести до адвоката, з чим до нотаря, а з чим прямо до судового писаря. І мині добре, й людям добре.

 

Правда, ще жінка дивилася на мене довгий час тим оком, шо на пса. Отже прийшла черга й на ню, шо вона зовсім подобріла. Лучилася пригода кумови Ількови. Приходить, жалуєся:

 

— Так і так, — говорить, — чужим людям радите, а свому не хочете?

 

— Чому, кажу, — можна й свому! Лиш я доси не радив, бо свій хоче, аби задармо, а то, знаєте, день коштує.

 

— Задармо я не хочу, — каже кум, — піду вам день орати.

 

Аж із оцеї поведінки порозуміла моя жінка, шо я через свої лахи не зійшов на нижче, але навпаки: вийшов на вище. Тепер уже міг я одягатися по-міскому й коло хаати. Та й люде в селі привикли до того. Не дивувалися вже з моєї ноші. Так їм, мабуть, здавалося, шо воно само з себе Цего дійшло, без моєї провини. Буцім я облінився та й обріс инакшою шерстю.

 

Узяли собі люде таку звичку, шо кличуть мене до кождої справи. Чи купує хто, чи продає, чи дитину дружить, без мене не обійшлося. Шо в селі зновиться, я найліпше знаю. А чому? Бо я все на свої очи видів, на свої вуха чув. Кождої справи свідомий, бо при кождій справі притомний.

 

Через те я був найліпшим свідком у суді. А моє свідоство нікому задармо не обходилось.

 

Правда: нема в нас того звичаю, аби свідок був платний. Свідоство — сусідська річ. Отже це до мене не стосуєся! Бо я вже збувся свого п’ятна. З такої причини я вже не сусід, не кум, одно слово: я перекинувся в инакшу віру. У моїй вірі всі заходи платні. Як кукла, облінившись, мотилем літає, то так і зо мною подіялось.

 

Нічо й згадувати, що зразу не злюбили на мене в селі за таку переміну. Прозвали мене Мудрагелем: Павло Мудрагель та й годі! Звичайно, не в очи. Але мині байдуже! Тепер ви собі посмішковуєте з мене цим прізвищем, а прийде ще такий час, шо говоритимете його з пошанівком.

 

Не довго прийшло ся ждати на такий час, Є в нас у місті каса, шо зичить людям гроші.

 

Я й туда вкрутився. Зразу лишень супроводив тих людий, шо не знали туди входів, а відтак, як зазнакомився добре, то брався просити за тими, шо їм відмовляли позики. А вкінці додумався я до того, шо ставив за довжників поруку. Не так я додумався, ж люде мене самі навчили. Котрому не дали позики, а він до мене: заручіть! Я знаю, кому варт заручити, а кому ні! Бо каса дивиться на те, кілько довжник має на собі ґрунту записано, А я на те не дивлюся. Я дивлюся на те, чи ти спроможешся поповнити той довг. Скоро мужик дужий, нестарий, а хоть старий, та сини в него годні, то нема страху: виконає свій обов’язок дочиста. Для декотрих я робив те, шо зичив на себе, а їм виплачував.

 

З отаких я брав, кілько хотів та й шо хотів. Бо мужикови як скрутно, то він нічо не пожалує. А тут іще рахувалося, шо я підпадаю небезпеці платити за него.

 

А по наших селах теперішними часами знаєте яке. Народу намножилося, тіснота велика, кожде аж пищить позичити, коби лиш було де. У касі ж перебирають, бо нівідки настарчити тілько гроший: зголоситься п’ядесять, а дістане десять. Треба протекції, аби тебе не перебраковано.

 

А протекцію я маю в касі несогіршу, бо належу до надзираючої ради. На загальні збори каси мало хто приходить. Та й кому приходити? Мужик рад би її видіти найменше: тілько в него й супокійної години, як забуде, шо належить до касових членів. А я пронюхав письмо носом: на загальні збори поскликав довжників, якого де запопав.

 

— Вибирайте, — кажу, — мене до надзираючої ради: я буду на те вважати, шоби не натискали за рати в непригожу пору, та й кому зможу, тому стану в пригоді.

 

Удалося! Касієр Гринько й директор Володко бояться мене, як вогню. Ви знаєте, як шо куди йде: вони оба злодії.

 

Гринько, хоть господарь на передмістю, та переодягся. От непричком, якби й я. Правда, п’ятно мужика він із себе скинув, але зате п’ятно злодія ще ліпше виднієся попри нову одіж. Завважте коли навмисне: він ніколи не подивиться вам ув очи, завсіди в землю або десь убік. Боїться, шо прочитаєте з його очий порекло: злодій, бо, як приповідають, — хто вкрав порося, у того раз-у-раз у вухах квічить!

 

На те хліб на столі, шоби з него краяти: на те касієр, шоби браги гроші з каси. Отак собі цей Гринько роздумав та й переписав ціле своє господарство на жінку. Шо йому хто зробить? Як найдуть у него які гроші, скаже, шо жоночі, а криміналу він не боїться: виспиться там доволі.

 

Володко ж це правдивий інтеліґент: учений та ще до того шляхтич. Майстер читати, писати і з горшків хапати. Цей знов уміє своє п’ятно ховати: балакущий, нікому до слова не дасть прийти, переговорив би осінну слоту. Вибрешеся, відопреся в живі очи, вискочить із видимої загибелі. А хитрий: із-під стоячого підошву випоре!

 

Отож цей Володко придумав таку штуку, шо ще його довго вдержить наверьха: зааґітував поміж членами, шоби до надзираючої ради вибрати самих мужиків. Лишень дозволив одного панотця вибрати на показ. Отого бліденького, шо був на реставрації з червоним тоді, коли я там так зле погостив. Думка в него була така, шо мужик не здужає дорахуватися, чи в касі шо хибує чи ні. А панотець сам один також нічого не вдіє. Та й не помилився: рада надзираюча на те тілько й сходиться, шоби слухати його довгої-предовгої балаканини. А все таки кождий радний працює головою. Витреваліщі то кивають головами, а мнякші, то як котрий на вдачу. Один хиляє свою голову набік до стіни, другий сперає свою на поручє, відчиняючи широко рот, а инший то лишень клонить свою вдолину, Але всі разом одностайне сплять так твердо, шо при кінці засідання треба кождого порядно потермосити, заки спамнятаєся.

 

Мене він не хотів мати радним через те, шо я — мудрагель. Побоюєся, шо забагато знаю за його вчинки. Отже мене вибрано наперекір його воли! Це однако ж не заважало йому по виборах упевнити мене, шо якби не він, то я ніколи на світі не був би радним.

 

Через отаке, — як видите, — я маю велику протекцію в касі. За кого попрошу, тому допевне не відмовлять. На одно моє слово тисячі дають!

 

Я то розумію, шо вони оба: і Володко і Гринько, якби могли, то втопили б мене в ложці води. Я їх так само! Але покищо вдаємо приятелів: на моє слово вони мають увагу. Я ж його не випущу задармо. Та бо таки й варт за те красно мині подякувати: не одному я поміг вилізти з біди та з клопоту.

 

От як бачите, завсіди мині капне, як не з цего боку, то з того. Не нарікаю: маю з чого прожити. А за все те маю подякувати оцим лахам, шо обгортають моє грішне тіло.

 

Може, скажете, шо я й без того був би трафив на цю саму стежку? Воно правда, шо в кого нема в голові розтулку й за дурну курку, тому й архієрейські ризи не поможуть. Але ж бо знов і наймудріщий змолотник стане дурнем без ціпа. Як ніхто розумний не пустить до своєї стодоли змолотника без ціпа, отак же й я без оцих лахів ніде приступу не мав би. Будь собі й дідько з болота, лиш затягни на себе такі лахи, уже тобі двері всюди відчиняються! Адже за мене кождий знає, бо я з тим і не таюся, шо я простий селюх. Але нікого то нічо не обходить: не видить на мині п’ятна, то й не збороняє мині нікуди входу.

 

Ще дехто вважає мене за правдивого інтеліґента, то на це знов є своя причина. Варт послухати, яка вона.

 

Мене інтеліґентом настановили. Як? Отак само, як при війську настановляють старших, так мене настановлено інтеліґентом. Уперед послухайте, а потому кажіть, чи воно може бути, чи ні!

 

Відойми злодієви трохи сили, то йому натомісь розуму прибуде. Отаке сталося з Володком. Не від сегодні ходить чутка, шо Володко з Гриньком та обдирають нашу касу, як молоденьку липку. Отож ця чутка дійшла аж до каси у Львові, до тої найстаршої, шо запомагає грішми всі дрібніщі каси. Відтіля ж прийшов до Володка наказ: Або в нашій касі попри панотця буде в раді надзираючій ще один інтеліґент, або як ні, то вже нашій касі ніякого кредиту у Львові не надіятися! Шо ж робить Володко? А шо ж би? Скликає надзираючу раду та й говорить до нас тим розумом, шо йому прибув:

 

— Нашо нам, — каже, — далеко шукати? От Павло Мудрагель, адже вони інтеліґент!

 

Рада надзираюча киває головами, а дехто уже й голосом притакує:

 

— Правда, исніська правда: вони вже, рахувати, так як не наша віра!

 

— А скоро ж так, — каже Володко, — то підпишіться на цю правду!

 

Отак я дістав декрет на інтеліґента.

 

Але опріч того я ще здав екзамен на інтеліґента. Це також варт послухати.

 

Після засіданя запросив мене панотчик на склянку пива. Пристав до нашого товариства той другий червоний панотчик та ще один навчитель. Із Тупиць, той худенький, з розхрістаною бородою. Як звичайно, при пиві йде розмова. Говорили найбільше панотці. Я більше слухав, як говорив, бо боявся, аби з мене не виліз занадто вже дурний та простакуватий мужик. А навчитель та ще був несміливіщий до панотців, від мене. Але це було так лишень зразу, потім роз’язався й мені язик, як напитку до голови прибуло.

 

Скоро зачали панотці відказувати та нарікати на наш темний нарід, шо не знає, хто йому воріг, а хто приятель, шо в нічо більше не дбає, лиш аби впитися, шо не любить просвітити свою дурну голову, то я вмів так прискаржити наш нарід, шо панотці дивувалися, де я так добре пізнав той нещасливий нарід.

 

Отже це ще не був мій екзамен на інтеліґента. Уперед я мусів порядно впріти зострахи, заки той екзамен зложив.

 

Зачали собі панотчики нагадувати ті часи, як ходили до школи. Оце мині дало страх. Ану ж запитаються мене, які я маю школи?! А я не скінчив і сільскої: ходив три роки та й перестав, бо пішов після батькової смерти на службу. Але їм було не до того, шоби кого запитатися про шо. Кождий намагався розповідати про себе, один одному перебивав. Шо один зачне, розповість десь до половини, то другий мало шо й слухає, тілько пильнує, коли той буде віддихатися. Тоді зараз із своїм виїздить: „Я, наприклад... Мені раз... Але чекай, що зо мною було...“

 

Оце все, шо можна було спершу вирозуміти. Але трохи згоді, як я добре вслухався, то геть усе порозумів, шо вони говорять. Хвалилися один навперед одного! Хвалилися тим, шо як ходили до школи, то нічо не вчилися й нічо не вміли, а так якось обдурили професорів та й посувалися вище. Так зацікавилися цими споминками, шо дивлюсь, — а навчитель також хоче говорити! Натягнув свою довгу й без того шию, підтяг брови вгору, скліпав очима та й киває головою, неначе давиться. Отак дознаку мучиться качка, як ухоїпить чого сухого забагато та й не здужає проликнути.

 

— А я, — каже, — також нічо ніколи не вмів.

 

Це вже, думаю собі, добре: адже й я в таких школах міг бути. Одно, я не вчився, друге, не вмів, трете, забув та й остався таким, як ось мене бачите. Через те я набрав відваги та їй незабаром приступив до екзамену!

 

Зачили панотці хвалитися, шо нічо не читають.

 

„І ця ґазета нездала, і та нездала, шкода часу!”

 

— Та й я нічо не читаю, — похвалився й я, та й трохи зобрехав, бо я маю дешеву ґазету для мужиків.

 

Дивлюся, а навчитель знов натяг шию та й давиться. Але тепер собі порадив: намісь до панотців, а він говорить до мене. Сподівався, що я йому не переб’ю: дам докінчити.

 

Я, каже, — беру лиш одну ґазету: урядову за шкільні гроші. Але де ж би я таке свинство читав?!

 

Панотцям припав до вподоби такий спосіб розмови, отож ухопились і вони за него. Обернулись, оба д’ імині та й говорили. Кождий з них сіпав мене за поли, хапав за плечі, за руки, шоби я слухав його, а не сусіда. Особливо блідий панотчик балакав без упину та й геть перекричав червоного:

 

— Я, — каже, — себе обсервую. Наприклад, така дивна річ, що капусту сиру буду їсти, а вже варену не можу. І не можу себе змусити, аби шо прочитати: маю, — каже, — такий ксєньґовстрент. Я себе фурт обсервую! Я є дуже дивна людина! Наприклад: дома мені нічо не смакує.

 

Як уже мені жінка догожає, а все таки негодна догодити! А в місті зайду до реставрації: усе мені смакує. І такий я є завсіди, — бо я себе фурт обсервую віддавна, — відколи себе затямив. А чекай же!.. Бо я над собою переводжу цілі студії. Якби я,так мав терпець до писаня, то варта би ті обсервації списати!

 

Потім нарікали на робітника, шо дорогий та й лінивий. Тут уже я вважав себе за розумніщого. Узявся й я на той спосіб, шо не дозволив другому говорити.

 

— А чекайте ж, панове, — кричав я, — ви це добре не знаєте, бо не стоїте над робітником цілий день!

 

Не дуже вони мене хотіли слухати. Отож я обох, панотців сіпаю за реверенду, а навчителя то таки ліктем у груди штуркнув. Мусіли слухати!

 

Та бо таки шо правда! Шо собі той нарід думає? Як він має жити-на світі? Ви, йому платіть якнайліпше, а він ніколи не контетний. До роботи ж дуже легкий, біг-ме, дуже легкий!

 

Екзамен мині вдався. Ми замовили собі ще по склянці пива, цокнулись і розцілувались, як рідні братя.

 

Потім я їх узяв на екзамен. Але їм не пішло так гладко, як мині.

 

Зачали ми в карти грати. Я цеї біди навчився при війську, а в цивільнім стані я ніколи до того не беруся. Бо одно: шо не маю з ким та й не маю коли грати, а друге: я не маю гроший на страту. Тоді ж, правду сказавши, був я трохи підмогоричений та й подумав собі: ану ж удасться штука!

 

Червоний панотець зовсім замовк, блідий же зробився ще більше балакущий, як передтим. Навчитель говорив би був, але не смів. А я, шо програв —і не додав, шо виграв — забрав. Оце моя штука! Червоний не помітив, бо похнюпився над пивом, блідий же не мав як назирати, бо не вгавав говорити, шо себе обсервує, а несміливий навчитель може й завважав, та боявся признатись.

 

Як я їх обчистив, то вдав, буцім вихожу надвір на малу хвильку, але вже, розумієся, не вернув. То-то десь на мене відказували! Але гадаєте, шо не забули? Забули! Як другий раз зо мною зійшлися то й словом не писнули. Добрі вони люде: жаль мині, що так сталось. Але й те треба мати на ввазі, шо їм лекше за гроші, як мині. Та й яка тут ріжниця, чи береш тоді, коли карта показує, чи тоді, коли сам хоч’? Усе одно не заробив, але задурно взяв.

 

Отаким способом ускочив я поміж інтеліґентів. Ніхто вже мною не стидаєся, кождий вип’є зо мною склянку пива залюбки. Я вже наломився й до їх бесіди. Невелика це штука, отже привикнути треба. Говориться намісь: трьох та тирйох, намісь: світ та шьвіт, намісь: уперед та фперед, тошо. Иноді забудуся, то й до жінки так говорю. А вона свариться:

 

— А йди ж ти, — каже, — гугнавий! Не погань мині хати такими словами!

 

Шо дурна баба розуміє?!

 

Хоть не один хотів, би мати в руках таке ремісло, як я тепер маю, отже мині не зусім догода: я гадкою сягою далі. Дуже мині той Гринько отут сидить у печінках. Такий злодій, такий злодій, а він, — подумайте лиш, по сто корон місячне! Та ця посада, касієра неначе придумана для мене: шодень досвіта до міста, сів за столик, виплачую гроші та й назад додому. Не думайте собі, шо я пускався б на таку бистру воду, як Гринько. Ні! Я в його сліди не вступав би, Боже борони!

 

Гринько — дурний хам, свиняче путо. Дурневи ж, як якийсь казав, море по коліна: він думає, шо то ніколи не урвеся, шо заєдно так брикатиме. Отак достоту, як свиня, шо зайде в барабулю. Що не ззість, то пориє, затолочить, обпаскудить, не дбає, шо завтра буде їсти.

 

Може, давно так удавалося, бо ще й доси співають за опришків. Теперішніми ж часами опришка підтягають зашморгом на кільканацять цалів понад землю: Тепер, брате, таким способом не доробишся.

 

Я не рушив би зломаного крейцаря! Та й нашо мині теє кивати, коли мині люде самі дадуть за вигоду. До хати принесуть! Правда, не один за те відказує на мене поза очи: ба, Мудрагель — ошуканець, ба, сільська п’явка, ба кров людську ссе! Але яке то сегодні: вдяки від нікого не жди! Дурень говорить, бо не розуміє.

 

Іди, правдайся з Господом Богом, нашо він так світ установив, шо без моєї помочи не обійдешся?! Я також досить наплатився всякій біді, доки до розуму дійшов. Тобі кривда, шо свій чоловік, патріот запомагаєся? А якби я так тобі не поміг, то найшов би ти, собі такого, шо обібрав би тебе до голої кости. Ти тоді мовчиш, але на свого заздро! Я мушу зате брати плату, бо я з цего жию: це моє ремісло. Я не такий, як отой війт із глухого села, шо витуманить у дурного п’ятку та й уважає її за крадену. Озьме, проп’є, доложить іще свої гроші та й через кілька літ дивись, а він зійшов на Ицкову суку! Другого скривдив та й сам нічо з того не звів. Я ні! Я вмію пошанувати кождісенький крейцарь.

 

Отже таки признаюся, шо нераз і мині підступає під серце те дурне мужицьке сумлінє. „Гей! — думаю собі нераз уночи, — не один так тяжко працює, а не має чим діти погодувати. А я отак хитро-мудро та з того самого злиденника кілька корон вишпортаю“. Але не довго борюся з тим сумлінєм: хутко отямлюся та й завсіди його переможу.

 

„А ступися ж, — кажу, — від мене! Ацю, бо в чоло вдарю! Ти не видиш, шо я вже перейшов на иншу віру, шо злизав із себе те п’ятно мужицьке? Іди під здудурені поли сардакові, а мене скараскайся! Не я давав такий лад світови та й не я за него відповідальний Не думайте ж однако, шо я через те цураюся таки зусім народної ноші. Ні, я не гірший патріот від другого: я люблю своє рідне. Ось недавно купив я свому Петрусеви (йому три рочки, коби здоров!) вишиваний киптарик, писану дзьобенку, крисаньку з павами. Як убралася дитина, бігає по хаті, кождий куток веселить. Неначе квіточка в маю по бистрім потічку пливе. Кажу вам: стіни хатні всміхалися до дитини!

 

— Натішся, — кажу, — синку, поки малий, бо скоро виростеш, то носитимешся так, як я.

 

А дурна баба знов своєї:

 

— Я би, — каже, — не позволила так свою дитину поганити.

 

А я їй, може, вже який сотий раз наказую:

 

— А цить же ти, дурна! Я не воріг своїй дитині: не хочу його п’ятувати, аби потім моїх костий не проклинав, шо з-за моєї причини та не міг ніколи визволитися з мужицького ярма. Не бійся! Про нашого Петруся народна ноша не загириться.

 

Котрі ж її так дуже любите та й боїтеся, шоби вона не загирилася, то носіть її самі. Просимо! Скоро те п’ятно розділиться на нас усіх, то воно перестане вже бути ознакою нещасливого мужицтва. Отоді й я вернуся до неї.

 

[Твори (1943), т. І, с.259—285]

 

10.08.1943