Завдяки заходам отця Альойзія вибрали громадяне виборцем Миколу Підпаленого. Отець Альойзій виповнив єму картку іменем руського кандидата тай вислав єго в місто на вибори. Та не так із виборця був радий отець Альойзій, як із того, що всьо стало ся так, як він наперед говорив.

Бо то так було (треба зачати з кінця):

Два тижнї тому назад був у отця декана соборчик і при тій нагодї обговорювали гостї справу виборів. При тім горячив ся найбільше отець Альойзій, бо хотїв, аби єго думка верх узяла. Сидївши за столом, вертїв ся отець Альойзій на кріслї на всї боки, зазирав слухачам просто в очи, щоби їх змусити до вважного слуханя і стріпував рукою по над ухом, наче кіт, що миє ся лапкою. Се робив отець Альойзій тодї, коли завважав, що хто небудь хоче єму перечити.

»Узявши, пане добродїю, на ввагу всїлякі факта, я, пане добродїю, тото, прошу вислухати мою думку, бо я будучи о тім переконаний, а ви — пане добродїю— тото, все виїздите з тими вічами» — путав ся отець Альойзій (не так то лехко говорити високопарно!), заглядаючи в очи отцю декану, що з нетерплячкою зазирав з під лоба до їдальнї, чи вже накривають до вечері.

»Добра є, пане добродїю, аґітація« — провадив далї отець Альойзій — »але не треба тото. Бо для чогож, пане добродїю? Я, приміром, тото: моя засада — пане добродїю — повинно ся вибирати зо всяких тенденцій, що лїпше. Як я кажу — пане добродїю — не переборщувати. Бо чомуж? Ми, пане добродїю, в прикрім положеню. Всьо під міру; то є, прошу, чудесна засада. Мужикови за багато накладає ся до голови тими вічами, а признаймо ся межи собою, що ми, пане добродїю, тото. Коли ми з одного боку будучи, пане добродїю, народолюбдї, а прошу ж вас, всечеснїйші, ми є також сьвященники й люде. Сего менї нїхто не годен заперечити«.

Із сими словами звернув ся о. Альойзій до отця Василя, що єго мали всї за радикала. Очивидячки о. Альойзій думав, що о. Василь хоче єму перечити.

»Як я казав, чи треба нам — пане добродїю— неприємностей? Добре тому, що в містї: єму, пане добродїю, здає ся, що наш мужик, то міський робітник, котрому наговорити всякі поступові ідеї тай гаразд. Але ж ми знаємо, пане добродїю, що мужик, се: Грицько, Семен, Іван — ототі всї мужики, з котрими, пане добродїю, ми що днини сходимо ся. Ще більше: ми знаємо, пане добродїю, що тото. Тому не допускаймо, пане добродїю, попри аґітацію що інше. Признаймо ся щиро: чи не ми, о скілько, пане добродїю, та ж ми всї знаємо, що є такі аґітатори, котрим — пане добродїю — зовсїм не ходить о вибір посла, але о саму аґітацію. Алеж прошу, прошу, я лично нїкому замітів не роблю, а тим більше сьвященникам!«

При сих словах затріпав о. Альойзій пальцями вад правим вухом, бо завважав, що о. Василь наставив ся єму перечити.

Отець Альойзій говорив іще довгенько, заки висказав свої погляди на виборчу справу. Сї ж погляди були такі:

1. Не треба нам жадних передвиборчих віч і жадних виборчих аґітацій.

2. Цїла виборча робота повинна бути лиш така, що сьвященник у своїм селї має постарати ся про вибір певного чоловіка на виборця й написати єму картку.

3. Сей певний чоловік має бути той, хто безусловно піде за порадою сьвященника.

Поглядів сих не похвалили гостї на соборчику, а декотрі таки просто кепкували собі зза того з о. Альойзія. Але се єго тим більше розгорячило й він, коли побачив, що слухачів словами не переконає, постановив переконати їх наглядно — своїм прикладом.

З тої то причини постарав ся о. Альойзій, що єго громадяне вибрали виборцем Миколу Підпаленого.

Микола Підпалений — се сусїд о. Альойзія. Добре собі заходили: рідко минав такий день, аби Микола або єго жінка не були чого в о. Альойзія. Приїдуть приміром гостї до отця, треба кухарцї помічницї; зараз же й посилають по Миколиху. Або випаде дуже прикра робота на гумнї в єґомостя, хто ж поможе, як не Микола? За те, як треба Миколї відки голова1) кілька крейцарів, то отець дає на відробок.

Сегодня ж пішов Микола голосувати, а о. Альойзій дожидав єго повороту з утїхою. Вже сонце давненько зайшло, вже дївки видоїли корови, вже повечеряли, цїле село пішло спати а Микола все не приходив. О. Альойзій наказував єму, аби нїде по дорозї не повертав, лиш аби простїсїнько до него йшов, хоть би серед ночи — опівночи.

Трохи непокоїв ся о. Альойзій. Та не так тим, що Микола не приходив, як своїми думками. То сїдав за стіл, то ходив борзенько по хатї, то знов ставав на місци й глїбоко задумував ся. З часта стріпував пальцями над правим вухом.

Передумував над побідою свого переконаня й мало що на голос не говорив сам до себе. Найдужче тїшив ся тим, як засоромить о. Василя. Без жадної аґітациї, без деморалїзації народа розполїтикованєм, виборець з єго села голосував так, як найсьвідоміщий горожанин. Як тут не радуватись!

Микола стоятиме непохитно неначе скала супроти всїх хрунївських підшептів. »Єґомость казали! єґомость уже лїпше знають!« буде єго відповідь на хрунївські підмови. Так повинно ся виховувати нарід!

Яку ж прихильність почував о. Альойзій до того тихого Миколи. Коли б єго мав тут, під руками, розцїлував би, як брата. »Єґомость казали! єгомость уже лїпше знають!« Який же добрий, щирий той руський нарід! Тільки би вміти єго собі з’єднати. Не аґітацією, не збуджуванєм диких інстинктів, але батьківським, пастирським наставленієм.

Поступ, поступ, поступ — але ж то не для нас, не для нас, не для нас! (О. Альойзій стріпав пальцями над вухом, наче би єму хто перечив). Спробуйте, пожийте якийсь час на селї, то й переконаєтесь, що в нас зовсїм інші обставини. »Я думаю, що нам не треба і... ет! дурницї!“

Важна річ: »єґомость казали! єґомость уже лїпше знають!« В сей спосіб станемо панами в своїй хатї, бо сей спосіб є витвором наших питомих обставин. Коли би ми були відразу взяли ся сего способу, були би дуже далеко зайшли. Не лиш увесь нарід був би в наших руках, але нїякий вітрогон не важив би ся зазирати до наших сїл і викликувати заколот межи пастирем і єго парафіянами. Але ми самі собі винні: опустили рухи тай плачемо: »Бійте ся Бога, приходїть аґітувати, бо повіт пропаде«.

Коли о. Альойзій сам собі так розважав, увійшов до кухнї Микола, напив ся води тай, запитавши кухарки, чи єґомость у покою, вийшов з кухнї до сїней і пішов на пальцях через першу кімнату. При тім гримав обцасами до долівки дужче, як би йшов цїлою підошвою, бо ступаючи лиш писками чобіт, підоймав обцас як міг в гору, запяток же за кождим разом ізсував ся з пяти й лускав обцасом до долівки.

Коли вчинив ся перед дверми тої кімнати, де був о. Альойзій, ухопив за клямку і став поволеньки відчиняти двері. Той самий Микола, що сам один нераз висажував на віз корець збіжа, відчиняв ті двері з таким напруженєм, наче би намагав ся цїлу стїну рушити з місця. Утворив двері до половини і, неначе вже дуже знемігши ся, висунув голову й боком пріпхав ся до кімнати. Підбіг хутенько до о. Альоизія, поцїлував єго в руку й обіздрів цїлу долівку навкруги себе. Вона була покрита на серединї чотирокутним великим диваном, а відти розбігали ся на всї боки довгі стелївки. Десь не десь виднїла ся лискуча жовта підлога. Одну таку прогалинку коло дверей вибрав собі Микола, став на неї| й стулив великі писки чобіт до купи, аби не придавити стелївку. Стояв там на однім місци похилений і за цїлий час і не поворухнув ногою. Водив тілько очима за о. Альойзієм. Коли о. Альойзій побачив зажурене лице Миколи й єго похилену стать, то єму відійшла зовсїм охота розцїловувати ся. Все ж таки почував о. Альойзій у серци велику прихильність до Миколи.

»Ну тоє, що ж, пане добродїю, кого, тоє вибралисте?« заговорив о. Альойзій усьміхаючись і ледви здержував ся, щоби в голос не зареготати ся.

Микола не зараз відповів: »Таже посла вибрали. Тілько людий з’іхало ся та чому би не вибрали? Були би й без мене вибрали«.

В сих словах дочув ся о. Альойзій докору. Отже хоч був певний, що він не дав причини до того докору, а все таки стало єму нїяково. »Але кого, пане добродїю, вибрали?« питав ся вже трохи неспокійно. Нараз Микола піднїс голову до гори й зачав уважно роззирати ся по стели. »А когож мали вибрати?« — відповів —.„Посла вибрали; нїби єґомость не знають?«

»Ага!« — подумав о. Альойзій — »Я єму не сказав, що то два кандидати були. Але то нїчо не завадить: завтра довідаю ся«.

Микола роззирав ся заєдно по стеля й нїби на щось ждав. О. Альойзій намагав ся єму щось приємне сказати, але так збентежив ся непривітностю Миколи, що нїчого не міг видумати. Тому відступив ся від него й сїв на крісло коло стола. Трохи згодї знов запитав ся:

»Но щож, пане добродїю, віддалисте картку?«

В ту ж мить покинув Микола обзирати стелю й удивив ся просто в очи о. Альойзію. О. Альойзій через лямпу не міг добачити виразу Миколиних очей, але все таки зробило ся єму дуже неприємно. Тому встав ізза стола і взяв переходжуватись по хатї. Микола водив упрямо за ним очима. Не діждавши ся відповіди запитав о. Альойзій іще раз те саме.

»Ей, єґомость, єґомость! А ви ще мене питаєте?!«

В сих словах дочув ся о. Альойзій не лиш докору, але й великої жалісливости. Став на місци й майже перелякано запитав ся:

»Що ж, що ж таке?«

Микола поглянув на стелю, глипнув в один кут і в другий, а на послїдок стулив руки як до молитви, перехилив голову на бік і вдивив ся в отця Альойзія миленьким поглядом.

»За що ви мене, єґомось, так тяжко покарали?«

О. Альойзій зумів ся. »Допевне мусїв мати якусь неприємність: може арештували« — подумав і голосно сказав:

»То, знаєте, Миколо, теє. Часом треба, пане добродїю, й потерпіти. Ми, тоє, нема як; часом за громаду тоє«.

Микола знов стулив руки як до молитви:

»Ви от як, єґомость, а в мене малі дїти. Єгомость не знають, як то тяжко стягнути ся на пацятко«. Микола зітхнув.

»Та що ж тут таке?« — здивував ся отець.

»Чим я вам так провинив ся?«

»Та бо я вас уже, пане добродїю, не розумію«.

Микола знов оглянув стелю, а потім спустив очи в долину.

»Єґомость не розуміють? — говорив із докором — »А єґомость же як менї квіт написали? То як писарь із Вишнева виписав квіт, то в дверях виплачували по пятцї, а я як свій показав, то той якись комісарь ізгікав на мене. Так тобі — каже — виписав піп, то — каже — кольку дістанеш, не пятку«.

Микола був би далї говорив, але о. Альойзій скривив ся так, як би щось дуже квасне взяв на язик, затріпав пальцями над вухом і пустив велику силу слів, неначе воду з потоків. Доказував Миколї, що брати за голос пятку, се річ неморальна, що перекуплюватись при виборах дають ся лиш люде нечесні, що — коли кандидат аж мусить собі купувати довірє — то він має намір опісля заподїяти виборцям якусь шкоду, а в кінци то гроші роздавали за польським кандидатом. Сї докази виповів о. Альойзій у такім видї:

»Що ви, пане добродїю, тото? Таж то, пане добродїю, перекупство, таже то душу продає ся, а хіба ж ви не знаєте, пане добродїю, що тото? Як би той, що — пане добродїю, — перекуплює, понеже — пане добродїю — він за гроші купує собі довірє, та де ж ви видїли, аби потому такий чоловік — пане добродїю — тото! Ми Русини, пане добродїю, за Русином, таже то Поляк! А сумлїнє де? А совість, пане добродїю, де? А душа, пане добродїю, а сумлїнє де? А тото, пане добродїю, де?«

Микола нїчо не слухав, нїчо не чув і нїчо не хотїв нї чути нї розуміти, тілько дивив ся на рот отця Альойзія, коли замкне ся. Як лишень діждав ся тої хвилї, що о. Альойзіи примкнув рот, у той же раз говорив своє далї:

»А то все, єґомость, кухарка наробила. Я казав своїй жінцї, що ти — кажу небого, не диви ся на то, як ми з єґомостем заходимо ся, але за водосвятє дай, що належно. А вона нї! Послухала кухарки, що, каже, єґомость від нас не схотять. А воно от як: не дав миску збіжя та втратив пятку. Йой, йой! Боже! Боже! Як я тепер до дому вкажу ся, що́ менї жінка скаже?!«

Микола зітхнув, покрутив кудлатою головою й став її чіхати. О. Альойзіи аж почервонїв зі зворушеня. Ще з більшим завзятєм доказував Миколї про неморальність перекупства, а як уже зміркував, що досить переконуючо свої думки виповів, то ще запитував ся Миколи: »Но, вже розумієте?«

Микола з болем серця відповів: »Таже я розуміти розумію, але що менї жінка скаже?! Як ми вже, єгомость, не штуковали, як гірко не складали той крейцар, ану: чи можна було на паця стягнути ся? А сегодне — Господи милосерний! Таже за пятку би цицкове паця, як слимак. Може би єґомость іще тот квіток поправили«.

При сих словах пустив ся Микола до єґомостевої руки, але о. Альойзіи здоймив руки до гори тай відскочив назад. Уже нїчо не говорив Миколї, але таку мав лють на него, що лиш силуміць здержував ся, аби не викинути єго за двері. Микола ж просив, аби ту картку поправити, або щоби написати просьбу до старости, що то лиш через помилку так картка списана, аби на неї не дати пятку. Походити коло війта, щоби дав на ту просьбу громадську печатку тай свій підпис, то вже брав Микола на себе.

Але о. Альойзій не дав упросити ся; вже навіть нїчого не хотїв говорити з Миколою, лиш у одно кричав на него: »Ідїть, най вас не виджу!«

Коли Микола вийшов, порішив о. Альойзій, що дурному вічна память. А Микола додумав ся до такого: »Хоч сегодне єґомость злі, то завтра подобріють. Піде жінка до кухарки розповість: Як і з чого зайшло, то вже кухарка мусить якось єґомостя впросити. Бо то всьо через неї!«

________________________

1) Конечно

["Хитрий Панько та інші оповідання" (1903), с.13—22]