Не для слави — але для людей.
Я вже з роду такий удав ся, що нїколи не вірив нї в жадні відьми, нї в чарівниця нї в опирі. А від коли пізнав я Івана Рила, від тодї починаю вірити. Ви лиш послухайте, що за штукар той Іван Рило: він умів в усяку твар перекидати ся. Дивите ся на нього, так він чоловік, як і другий; аж нараз гоп! і стане вам або свинею, або псом, або заяцем, або чим. Се я не вірив би другому нїколи, але видїв сам на свої очи.
Був раз Іван Рило там, де роздавали. Посходили ся люде, балакають тай ждуть, поки будуть роздавати. Тай Іван Рило поміж ними став і собіж балакає. Такий вам чоловік, як би перший лїпший. Аж починають роздавати. А наш Іван Рило, як тільки се покмітив, то зараз же випрямив ся наче та тополя, став грубий та розкішний — ну: просто в годованого кабана перекинув ся, ось-ось не рохкає. Тай грубим голосом гукає наче віл: „Проступіть ся!“ розтручує людей тай пхає ся поперед усїх, щоб йому першому дали. Другі люде його спиняють, уговкують: „Не пхай ся — кажуть, Іване Рило, зроби й другому місце.“ „Ага! огризає ся Іван Рило, достоту, наче той пес, ще й зубами кланцне — чому менї другий не робить місця, але я маю кождому робити?!“
Але був раз Іван Рило там, де треба було давати для загального добра. Люде одні стоять, другі сидять тай балакаючи дожидають, коли прийде на них черга давати. Тай Іван Рило межи ними. Стоїть у гуртї поміж людьми такий, якби перший лїпший чоловік і собі балакає. Аж прийшов час, що треба давати. Люде витягають мошенки, лїчать гроші тай дають, де треба. А наш Іван Рило хить! звив ся в клубочок, став такий маленький як котик, присїв хвостик тай варкає. Вітак хильцем — назад і все назад тай став собі з заду поза людьми. Другі його всовіщають: „Приступи ся — кажуть — Іване Рило, наперед, дай і ти що!“ — Іван же Рило помаленьку суне ся задом до дверей тай бренить наче та мушка під осїнь: „Пустїть мене, люде добрі, я не маю. Менї нїхто нїчого не дає тай я не маю другому що дати.“
Недавно счинив ся по селах заколот. Наче в тім вулию, що димом зайде, — такий рух по селах настав. Вяжуть ся люде в товариства, беруть ґазети, голосують на послів, роблять віча. Тай Івана Рила беруть поміж себе. А він ходить наче та блудна вівця. Що до нього говорять, то він одним вухом вислухає, а другим пустить. Що йому кажуть робити, він не зробить, що його запитають, він не знає. Обступлять його, бувало, його сусїди тай приятелї, просять його тай кажуть: „Читай, Іване Рило, ґазету!“ А Іван Рило спустить вуха, загне хвіст під себе тай: „Моя хата — каже з краю. То не в нас.“ „Упиши ся, Іване Рило, у наше товариство.“ „Я, бачите, я — не те“!—лепотить Іван Рило,—„Будь ласкав, Іване, дай який феник до нашої спілки.“ —„Я не те...“ — Ходи, Іване, голосуй ураз із нами.“ — „Я не те тай я не те..."
А як тільки люде проступлять ся, тодї Іван Рило піднесе хвіст, насторощить уха, збицкає ся тай летить просто до отця Кабановича, а потому до пана Деришкірського.
Отець Кабанович зараз же й читає Іванови Рилови як із книжки: „Чуєш, Іване Рило, вийшло таке право, що маєш собі взяти девять метрик і ще одну метрику. На кожду метрику треба тобі штемпля по 3 леви й по 42 і пів крейцара.—Іван Рило розвязує мошенку, витягає гроші, платить. Лишило ся йому ще 3 кр., а він і ті дав на сьвічку.
Але приходить Іван Рило до пана Деришкірського, несе шапку ще від вулицї в руках. Виходить проти нього пан Деришкірський тай витають ся оба. Іван Рило цїлує пана Деришкірського в руку і в колїна, а пан Деришкірський Івана Рила в голову і в писок, лиш не цїлує, але бє, аж лоскот іде. Паде Іван Рило на колїна, а пан Деришкірський йому кости мне. „Слухай, худобино — верещить пан Деришкірський — маєш дати на мене голос „Слухаю, вельможний пане! — пищить Іван — дай вам Боже панованє!“ — Іде тай голосує.
Та се все ще байка, се хоч дуже людям не шкодить. А ось Іван Рило має одну таку прикмету, що вам волос дубом стане, слухаючи про неї. Іван Рило вміє в людей ускакувати. Отак стоїть який чоловік, а коло нього Іван Рило. Нараз Іван скочить і лишає ся тільки сам чоловік, а Івана Рила вже коло нього нема, бо бачите, вскочив у нього. Поверхи по тім чоловікови не пізнати: який був, такий і є, але говоріть до нього слово, так і пізнаєте, що Іван Рило у нїм сидить, бо зараз зробить із нього або свиню, або заяця, або яку иньшу скотину. Та вскакує Іван Рило у людей тодї, коли нїхто не видить: у ночи або коли. Тай нещасливий же такий чоловік, що в нього Іван Рило ускочить!
Здибають ся раз на ярмарку два давні знайомі, Петро тай Семен. От Петро питає Семена: „А що, як вам живе ся? Сходите ся ще й тепер до читальнї? читаєте ґазети!“ —А Семен зирк на бік, затряс ся як зівялий листок на вітрі тай ледви чутно шепче: »Потихонько, бо онде отець Кабанович стоять“! „Та що, що стоїть? каже Семен, він собі стоїть, а ми собі стоїмо.“ — „Ну, знаєте — лепотить Семен — він усеж священа особа, а ми прості люде: страшно!“ — Петро хотїв йому щось на те вповісти але Семен чмихнув і слїд за ним застиг. Петро счудував ся: „Ігі! — міркує — а сьому що стало ся?“ — А щож би стало ся? Іван Рило ускочив у нього тай зробив із нього заяця.
Або здибав ся раз Грицько з Ахтемієм; привитали ся тай Грицько зачинає до Ахтемія: „А що, куме Ахтемію, вибори за плечима, треба щось гадати.“ — А Ахтемій нї звідси, нї звідти і мов з пістоля відрізав: „Наплювати менї на ваші вибори! Ви менї заплатите? Не хочу я вже з вами вести товариство, я собі таких найшов, що менї за кожде слово гроші дають!“ Тай щез. А Грицько тільки сплюнув: „А сьому що за божа воля?“ А щож, як не Іван Рило, що в нього скочив тай свиню з чоловіка зробив.
Сими часами Іван Рило дуже бушує помежи нарід. І ходить він помежи люде, як день так ніч, та все міркує в кого би вскочити. Особливо в часи виборів він має велику міць. Стережіть ся, добрі люде, Івана Рила, бо він як та мушка в око паде, так він у чоловіка вскакує.
[Хитрий Панько та інші оповідання“ (1903), с.74—78]