Ось-поси моє!

(Присьвята Дру Миколї Шухевичеви).

 

І.

 

Кілько разів вертав Семен Заколесник із поля до дому від тяжкої роботи, був дуже роздратований і на всїх сердитий. Кричав на жінку, нагонив ся з кулаком до дочки, а пса білика, що біг за ногами до хати, ждюхав чоботом у поперек. До него так привикла цїла Семенова родина, що чудувалась би, коли би було інакше. І як часом божої днини, в недїлю або в свято, засїли Заколесники до їди в мирности, не висварившись перед тим, то Семениха щире зітхала й пришіптувала:

 

»Гріхи, гріхи! У христїнина лиш тілько роботи, що грішити«.

 

Достоту, наче бідному чоловікови гріх бути щасливим і веселим; наче щастє для бідного чоловіка — той заказаний овоч, що лиш єго вкусить, тай по спасению.

 

Але одного весняного вечера, як вернув Семен із оранки, счинив у хатї таке пекло, що мужики ставали в плугами перед єго ворітьми, закурювали люльки й поправляли упряж на конях.

 

»Цес, мой, у порядку зїцїрує своє восько!« говорили поміж собою.

 

»Або вішає або паси дре«.

 

»Говоріть свої. Такого штукаря нема, аби Семениху повісив. Мотузок не зашморгне: то таке легке, що лїталоби в воздухах«.

 

»А шкіри й зубами не віддер би від кости!«

 

А Семен доки кричав на жінку, доки кулакував дочку, а далї сїв на ослін тай став чупер на голові микати.

 

»Йой - йой! рабівники!«

 

Семениха взяла віник, перед печею позамітати, та, побачивши, як чоловік обсмушує голову, обізвала ся до него, похилена над віником:

 

»Чи ти, мой, не сказив ся сегодне?

 

Семен глипнув на ню якось зачудовано тай доразу подобрів:

 

»Абис знала, щом ся сказив. Такого дива наробю, що сотий ме каяти ся. Аді, Юрко, бодай сїм рік конав, працу закрадає: ґрунт переорює.

 

Семениха випрямила ся й піднесла віник, як ложку до їди:

 

»Котрий Юрко?

 

»Онуфріїв! котрий же?«

 

Семенисї так не хотїло ся в то вірити, що гадала, наче вона не дочуває, що чоловік говорить; тому ще допитувала ся:

 

»Який ґрунт?«

 

»Таже на помірках!«

 

»Та що робить?«

 

»С тобов говорити, то вперед би ся фасоль наїсти«, відповів Семен, але зовсїм не злобно. Се така річ, ще про ню би порадити ся, тому Семениха вважала чоловічину відповідь за потвердженє попередних слів.

 

»А Бог же би єго тяжко скарав та побив! Ото рабівник. А руки ж би му покорчило, дай Господочку святий!«

 

До Семена наново приступило: справив долонї до гори, наче би мав щось спадаючого зловити, згинав пальцї в кулак і знов розгинав, а за кождим разом затискав зуби:

 

»Йой, йой, йой! Коби х го був застав, тай кишки був бих віпустив! Гріху за таке не бою ся. Але ще я єго дес надибаю в тїсних сутках*; обезвічу. Чей я ся в Бога цеї ласки допросю«!

 

Семениха не кінчила вже замітаня. Поставила віник у кут коло дверей, поправила на собі окрайку, вхопила ся правою рукою за правий клуб: готова до сварки. Христянин як не відробить, то відговорить, а все инакше.

 

Се лучила ся така нагода, що аж просила ся, аби Семена добре насварити. Але ж бо зайди собі с сердитим мужиком, та ще коси насїпає. Тим то волїла Семениха по далеки зайти:

 

»А ти ж не міг відкіскати?

 

Семен глянув скоса на жінку й скривив ся:

 

»Яка ж бо ти сиромудра! А яж годен зараз то відобрати, що він що року відорював?«

 

Взяла Семениху лють і жаль. Лють за те, що, бояла ся Семена й не могла єго сварити, а жаль за землею. Вийшла на двір і справила плач наче по мерцеви.

 

ІІ.

 

По вечери вийшов Семен на двір, постелив собі на возї тай лїг горилиць. Десь далеко гавкали пси жалісливо, а с поля приносив вітер співанку, що співали парубки, ведучи конї на ніч. Над Семеновою головою бренїли комарі дивними голосами. То гавканє, ті співанки, ті голоси наче колисали Семена.

 

Ой синови да-а-а-ла соло-одкоґо ме-еду...

 

Сї слова наче бренїли комарі до вуха Семенови, наче плакали над нещасливою невісткою, що їй дала теща гадючої їди.

 

Аж нараз: плуг, чотири воли, ще й Юрко за плугом. Най говорить хто, що хоче, а Семена таки в саме серце голкою вкололо. Розкрив широко заспані очи, наслухає: се не комарі плачуть, се парубки співають!

 

Над ним широке небо: клїпають на нїм зорі, як дитячі очи, місяць обснував ся срібним павутинєм. Наче голова з леду дивить ся з висока упрямо в одно місце й бровою не моргне. Тосно стало Семенови.

 

»А я то й дивую ся, де подїла ся тота вперта грудка від Юркової межі. З верьха суха від сонця, аж сива, а зі зподу вохка, чорна. Борона її не брала ся; треба було що року чоботом розбивати«.

 

Ого! нїхто Семена не вдурить. Тота грудка враз іс скибов на Юрковім боцї. Семен пізнав свій ґрунт, хоть перекладай межу, як хоч'. Завсїди вгадає: ось поси моє! Пізнає свою землю за сотою межою, на десятім селї. Як знає свою худібку, так знає й свою землю.

 

Тогід орав у розгін; саме скиби хибувало. Ади, куда стежка в горох: зовсїм помірочок ізвузив.

 

Свята землиця. Як би могла, гет утеклаби с поза межі, з Юркового боку, стиснула би ся, здула би ся в гору, а таки вернула ся б назад під Семена. Але вона немічна. Хоть годує нас хрещених, а вже їй так Господь милосерний дав, що муч її, пори її, а вона й не здрігне ся.

 

А чи ж дбати ме Юрко так за нею, як Семен за ню дбає? За краденим добром голова не болить. Аж туск побирає, в які руки попала ся тота землиця!

 

Семен обернув ся на лївий бік. Підклав кулак під голову тай удивив ся в драбину від воза. Досада єго розібрала.

 

»Яким правом має Юрко загарбувати мою працю? Зась! З дїда-прадїда моє«.

 

Відорати. Сокиру за черес, плуг загнати тай — поки єго, відкіскати. А як би Юрко що перечив, сокирою в чоло! Зась, вороже! Я своє відбираю.

 

»А полїтки мої де?

 

Знов обернув ся Семен горілиць тай знов удивив ся в ясні зорі, в ледяний місяць, у темно-голубе небо. Жалість підступила Семенови під серце.

 

»Коби знатє, поки моє. А я ж гарен зараз то відобрати, що Юрко може яких десять рік заорює?«

 

Правда, Семен відорював нераз по скибі, але ж бо злодій як бере, то не по одній.

 

»Не вгадаю, сам себе ошукаю«.

 

Тепер обернув ся Семен на правий бік, Підклав під голови правий кулак і вдивив ся в сніп, що був єму намісь подушки. Знов Семена досада зібрала.

 

Як то?! Аби вже не було злодїям стриму? Семен би єго на вічний кремінал. Атже якесь право, є відай на світї!

 

Семен зірвав ся тай сїв.

 

Андзїнїри ж усю землю переміряли. Кождий помірочок, кождий круглячок у мапах стоїть. Нехай комісія з’їде, зараз допевнить ся, чіє доки.

 

До суду Юрка!

 

(Далї буде).

 

 

ІІІ.

 

Нїхто не знає, як Семена болїло серце за тими грішми, що видав і за тими, що їх мав дати; але й нїхто не знає, яку Семен мав розраду з тої причини, що на єго ґрунтї та комісія буде. У недїлю коло церкви став собі поміж найчільнїщі ґазди, слухав що слухав бесїди иньших, а врештї каже:

 

»А в мене комісія буде«.

 

Прижмурив очі, зморщив брови, здудурив голову до гори, наче нїкого не видить, лиш церкву та голубе небо. Нїби: абисте знали, богачі, що й Семена пани знають. Уже навіть зусїм стратив лють до Юрка. Про него нїчо нїкому не згадував, лиш про комісію. Важке слово хоть куда: пішов у місто, зложив гроші, а то, аді, на єго закликанє з’їжжає комісія.

 

Не банно єму було й льоху продати на комісийні кошти. Зложив гарненько девять левів і дві шісцї лиш без три крейцарі. А решту грошей з льохи сховав до скринї.

 

Не так уже Юрко. Він збояв ся сеї прички. Хлоп, як дуб, дужий як ведмідь, робота єму в руках горіла, лиш одну мав хибу — дуже невмовний. Заки сказав слово, то заєдно вперед зо два рази кашельнув. Не то, щоб єго в грудях дусило; але — слова зглотять ся єму в горлї, що жадне анї руш пріпхати ся. Юрко кашельне тай витрутить як раз недоладне слово. При тім червонїв, як бурак, очі ставали на верха, а на шиї вилазили синї жили, як батоги.

 

Ще як лишень чув почерез люде про комісию, то не дуже журив ся. Але як возьний принїс завізванє з суду, то Юрко зляк ся. »Аді... я, розуміє ся... не тото... Най бере! сказав до жінки, а жінка єго вирозуміла. Так уже до него привикла, що по очех єму пізнавала, чого він хоче.

 

»Що тобі таке?« — сказала жінка. — »За своє треба й до процесу стати. А він: най бере. Най за зуби возьме ся, а не нашу кервавицю аби брав. Збирай ся тай іди до адуката«.

 

»Я, аді, не піду« — простогнав Юрко.

 

Жінка видивила ся на него великими очима, лагодила ся насварити, але як побачила перед собою хлопа, під саму стелю, що румянив ся й водив очима наче дївчина соромлива, то зовсїм подобріла:

 

»Та що-ж бо ти, Юрку, плетеш небилицї? Таже тя вовк не ззїсть,чо’боїш ся йти?!«

 

»Бо — ади — розумієш — ади — не знаю — —«

 

Жінка стала єго переконувати: »Таже ти собі поміркуй, Юрку, що як не станеш до процесу, тай ґрунт стратиш. То треба вже раз із себе боя вигнати. Семен буде ґрунт брати, а ти будеш єго бояти ся. Се би й у казцї нїхто таке не прибаг. Та же ти вже, мой, не парубчак, але ґазда. Раз вже межи люде треба показати ся«.

 

Юрко глипнув на жінку миленькими очима тай простогнав:

 

»Ти мене ж розумієш — на аґзамент, не бери, бо я — ади — рівно не піду«.

 

Юрчиха сама мусїла йти. Вона то й знала, що її бесїда так закінчить ся, але заєдно пробувала. Все думала: може Юрко наломить ся.

 

»Ото-с, небоже, в тїло вгудїв, а розумом нїчо не підріс« — сказала Юрчиха, а на другий день зібрала ся тай поїхала до дра Бабинюка.

 

Семен довідав ся того ж дня, що Юрко ставить проти него адвоката. Не надумуючись багато, майнув і собі в місто. Але тут гірко орудував. Єго адвокат Розник від дванацять ринських і говорити не хотїв. Гроший з льохи ще би стало, та тілько Семен смутив ся, що пропасть грошей уже пішла. Легко виговорити: трицять і один левів, але давати їх, то чупер дуба стає. Та то сума — маєтки.

 

Але адвокат розрадив: »Він тобі кошт увесь поверне, а пускати ся без адвоката, може бути біда«.

 

Семен уже й пристав на то, але вважав за відповідне не показувати сего по собі.

 

»То велика річ, я ще мусю з жінков порадити ся«.

 

IV.

 

Так собі Семен розчовпав у своїй голові, що конче, аби єму жінка сказала: бери адуката. А вже, як би не сказала, то аби хоч набилила, що треба. Тому по обідї сїв на лавицю коло вікна тай почав розмову з жінкою:

 

»Коби-с знала, що тими селами дуже красні збіжя показують. Куди глипни: пшеницї й жита, як щітка«.

 

Жінка, що не привикла з чоловіком до розмови, а ще й до ласкавої, зітхала лиш та шептала:

 

»Гріхи! гріхи!«

 

А Семен провадив далї: »Та тепер кождий кусник, то золото, кождий ступінь землї Хто свого не шанує, не варт той, що го свята земля носить. Але ж бо я не попустю. Го-го-го! Він гадає, що з ким собі зайшов?! Най-но лиш комісія зійде! Дав-сми девять левів і дві шусцї лиш без три нові, але най знаю за що«.

 

Семениха тимчасом помила начинє тай справила ся вийти на двір, остатнї слова Семенові зупинили її.

 

»Йой! та ти кільку суму запроторив«.

 

»А ти ж як гадала?« — говорив Семен трохи з пантелику збитий. — »Та же то комісія: розгадай-но ти собі в своїй голові! Багато знаєш у селї таких ґаздів, що на їх ґрунтї була комісія. А на моїм буде. Не гадай собі!... А він, знаєш, що переказує?«.

 

Семениха стояла посеред хати прихапци, нїби так, що вислухає дві, три слові, тай назад до роботи. Тим то й не знала, чи Семенови доправди відповідати, чи що їй дїяти. Правда нераз вони й радили ся, але так при сьвятї тай то лиш за свинї або за худобу. А тут нараз якась розмова з чоловіком. І не сьвято і чоловік не пяний, а ти бери і балакай з ним, як із кумом на хрестинах. Чи не гріхи?

 

Замняв ся й Семен, помовчав трохи, вдивив ся в землю тай знов: »Та знаєш»,— каже — „що він переказує?".

 

Семениха дивувала ся: „Хто?"

 

»Юрко, а хтож?! Та, каже, ти собі, каже, віводи й десять комісій, а я, каже, привезу адуката тай усьо за нїц. О так він мінї переказує, возив би ся на своїх ребрах. Щеж ти мене, брє, почуєш у печінках! Я тото вповідав свому адукатови та знаєш, що він менї порадив?» — договорював Семен уже несьміливо.

 

Семениха стояла наче засоромлена й слова не пустила. Семен знов удивив ся в землю тай таки не говорив, але жнякав ті слова:

 

„Та він менї порадив аді як: ставить — каже — Юрко адуката, постав-же й ти. Бо — кає — як він стане з адукатом, а ти сам, то — кає — саме так, як би Юрко став до бійки з тобов з цїпом, а ти голїруч. Та хто би — каже — від кого втїкав? Якуратне-ж воно так і є. Що мужик, уважаєш, знає ся на праві? Мужик здалий до цїпа, до сапи, до коси, а до письма то мужик такий дурний як — ади — оця стїна.«

 

При сїм слові випрямив ся Семен на лавици, повернув плечі й голову на правий бік тай ковтнув чиколонком до стїни.

 

«Бо то, вважаєш, не штука, наприклад, зайти в кошт. Ану-ж, як єго адукат випустить на мене якого тумана, або що, тай мож пропало.«

 

Семен плюнув і глянув скоса на жінку, вижидаючи, що вона єму на те. Але Семениха думала, що то вже по всему тай пустила ся виходити з хати.. Семен трохи не зірвав ся та не зловив її в півперек.

 

„Та бо ти зачикай, бо я маю з тобов щось порадити ся!“

 

Семениха зупинила ся й злякала ся. Радити ся тепер! Льоху вже продали й знов радити ся! Говорить: радити ся, а розповідає за адуката. Казала би Семениха, що чоловік пяний, та бо не тямить, аби він мав тепер де тай чого впити ся. Казала би... Щось воно та не так. А Семен торочив далї:

 

»Кошт він менї ввесь поверне. Так мінї говорив мій адукат. О! раз голова! хоть не нашя віра. Але то адукатом то не кождому яло ся. Що він менї зі своїм Бабинюком, як я свого Розника поставю. Обох їх нажене в кут«.

 

Семен трохи вмовк, а жінка знов не знала, що їй робити. Чи не заслаб чоловік, преч би ся казало. Ходить отуда чужими селами та може прискіпала ся до него яка біда. Але най буде, що хоче, треба єму якось тото сказати:

 

„Та бо ти менї говориш від перше, а я, бігме, не знаю що?»

 

Семенови нїяково стало: »Гм! та то-ж бо й біда. Таже чуєш: люде проносят, що Юрко адуката кладе. Я на него заложив комісію, а він адуката кладе, аби на своє ломити. Та вважаєш і я мушу класти адуката. Але кошт він менї має що до зломаного феника поповнити. Мій адукат хоче дванацять левів, аби сюди з’їхав; та треба дати, нїчо не поможе.«

 

Семениха попіснїла: побілїла, як стїна, губи стали синї, як без, а очі зайшли сльозами:

 

„Господоньку милосерний! Ади, чо він менї від перше бандиґи гне. Єму ще тоті послїдні крайцарі заважають у скрини. Повіносив би схати де що є по адукатах. А ти-ж гріху не боїсся? Та радше би з вогнем пішло. Я мовчала, але тепер, бігме, не буду мовчати. З горла тобі відру, а не дам. Десь у людей ґазди пристарують до хати, а цес би відогнав остатний хвіст, лиш аби заткати хавку адукатови."

 

Семен не надїяв ся такого. Не знав, шо казати, як боронити ся тай мовчки слухав жіночоі сварки. Врештї зважив ся на відповідь: „Табо ти чикай: ше не знає, як, що, куда, а вже справила крик, що птаха не вдержить ся на хатї. Та він кошт поверне...“

 

Семениха перебила: »Ти менї показуй грушки на вербі. Таки не дам, хоть убий мя, то не дам» — крикнула.

 

Семен схопив ся з лавицї, став коло стола, нагнув ся на перед, наче той кіт, шо лагодить ся скочити на миш, затис правий кулак, як би мав каменем кинути.

 

»Зась! знаєш, зась!» — верещав на жінку — „Поміркуй собі: вона мене марнотратником робить! Мой, не впадай ся в мої руки. Ади, яка менї до ради. Пораднице моя! Зась! Вона до ради зо мнов стала. А до горшка! Там твоє право!“

 

І счинила ся в Семеновій хаті така сварли знов прохожі люде [...] поставали й слухали. Семен покінчив тоту сварку тим, що забрав зо скринї гроші й понїс до адвоката.

 

(Конець буде).

 

 

V.

 

У четвер рано не виходив Семен на роботу, бо з полудня мала з'їхати комісія. Скликував людей, приязних до себе, нїби за сьвідків. І ті люде прийшли: прийшов війт, паламарь, і два дуже далекі родичі Семена.

 

Сї люде прийшли раз тому, щоби вигодити Семенови сусїдську річ: посьвідчити, як буде треба. Другий раз тому, що лиш у ряди-годи з'їздить комісія на село, то ґазди вже віджаловують робітну днину. Усе кортить подивити ся на фіякерського коня з дзвонком, на судію в урядницькій шапцї, на згорбленого писаря; а то ще мають і два адвокати приїхати. Котрий котрого! А війт іще й тому прийшов, що де який урядник із’їде, там війт мусить бути.

 

Отаки се були причини, задля яких тї люде послухали Семена. Але сї причини були тільки так про людське око, бо властиво тї люде прийшли зусїм для чого іншого. Вони не так були приязні до Семена, як ненавидїли Юрка. Хотїли потїшити ся з того, як Юрко пріграє, а може й прикинути яке слово, що Юркови завадило би.

 

За що вони Юрка ненавидїли? Одним словом сказати за те, що той невмовний Юрко та читальник. Яка їм з того кривда, вони не могли сказати, але почували в собі, що Юрко чимось та їм пакість коїть.

 

Ненавидїли Юрка за те, що він був основателем читальні і дуже пильно її відвідував. Ненавидїли єго за те, що коли лучили ся які вибори, то Юрко покидав роботу і хоч сам не мав відваги сварити ся з комісією й голосуючи путав ся, та за те лазив від хати до хати, скликав людей і коло канцелярії пантрував їх як череди овець, аби не розбігали ся. Ненавидїли єго за те, що Юрко лише ждав, аби в справах читальнї єго де післали. Відносив листи на почту і з почти приносив ґазети до читальнї. В загалї ненавидїли Юрка за те, що єго читальники любили.

 

Вони видїли, що в селї настає якась нова порода людей, що хоче зломити давні звичаї. А вони ті звичаї любили. Сї звичаї були такі: не видїти більше світа, як своє рідне село; не каламутити сїльське поетичне житє нїякими новими змаганями; задержати як найдовше наівні дитинячі погляди на все окружаюче.

 

Не мали вони чим поборювати тоту нову породу людей, а ще мусїли й признавати, що читальники мають рацію. Але за те тим сердечнїще їх ненавидїли.

 

Війт же був із мусу Юрковим противником, бо одно: бояв ся, аби єго читальники не скинули з війта, а знов бояв ся й приставати до них, бо видїв, що Поляки, котрі з містів панують над людьми, ненавидять того нового народного руху.

 

Війт виголив ся, що лице вилискувало ся наче зеркало, взяв новий сердак і причепив на груди медаль з босняцької війни. Семен повитав війта так ласкаво, що трохи по руках не цїлував. Усе (міркував собі) старшина знає ся з панами. Може як раз яке слово за Семеном прикине. Бо то відай доста, як судія побачить, що війт собі добре з Семеном заходить. От — подумає — якийсь порядний ґазда, коли війт собі з ним накладає, варт, аби єго право вийшло. А що-ж? Не знаємо, чим кому догодити.

 

А Юрко схопив ся по тихоньки досвіта, вийшов на двір, висадив борони на віз, узяв ґелетку ячменю тай лагодив ся в поле. Жінка помітила, на двір, та:

 

»Юрку! а ти« — каже — »куда?«

 

»Ади — сїяти«.

 

»Та бо ти, мой, не прикидай ся дурним; таже комісія прийде«.

 

»Я ади — розуміє си — не тото«.

 

Юрчиха знала, що як єго не загулить до хати, то піде в поле. Що́ єму зробит на дворі: утече куди небудь.

 

»Та як підеш без снїданку? Ходи та поснїдаєш«.

 

Юрко вже волїв не снїдати, лиш аби до хати не йти.

 

»Я ади не хочу« вибріхував ся« — »Розумієси — ади — букатку хлїба — ади в торбу тай тото«.

 

Юрчиха стояла при своім: »А де ж би я тебе пустила з букатков сухого хлїба в поле. Так гей наймита. А ходиж, Юрцуню, ходи. На час — зараз відеш«.

 

Юрко не хотїв.

 

»Таже ходи, мой, най же тя впросю«.

 

Юрко такий, що й малої дитини би послухав, не то жінки. Пішов до хати, але завзяв ся, що аби не знати що жінка говорила, то не піде. По снїданку каже жінка Юркови, аби вбрав чисту сорочку. Юрко не хоче, а жінка впелескала ся: вбери тай убери. Юрко дав ся намовити, але: піду — гадкує собі в чистій сорочцї до роботи. Аж ось зачинає єго жінка намовляти, аби пішов сполудня на термін.

 

»Нї — ади — таки не піду».

 

»Але ж бій ся Бога» — переконує жінка — »сміхом станеш. Нїхто не скаже, що ти собі вже такий, але скажуть, шо-с дурний«.

 

Юрко впер ся: «Най — ади — кажут«.

 

Юрчиха вже не могла розуміти такої впертости. Переконувала єго, як могла, а він, нї тай нї.

 

«Бо — розуміє си — як піду — ану ж — ади — пріграю« — відбріхував ся Юрко.

 

«Як пріграєш, то невеликий страх. Ади, адукат менї казав, що то процес не за цїлий помірок, лише за кілька скиб. Бог бери, як пріграєш, лиш аби сміхом не стати«.

 

«Най, ади, бере« — стогне Юрко.

 

»Та най би брав» — перечить ся жінка — лиш аби так, як у людей. А се ж по якому? Забере тобі, а ти й не будеш при тім».

 

»Я таки, ади, не піду« — завзяв ся Юрко.

 

Не знала Юрчиха, що вже й говорити. Коби так лихий чоловік, лайдак, пияк, нетріб, тоби насварила, напаплюжила тай западай ся отуда. Та бо то робітник порядний, чоловік добрий, хоть до рани туляй; лиш одна хиба: невмовний і боязкий. Що тут робити, та що тут дїяти своїй голові? Думала Юрчиха, думала тай придумала.

 

»Знаєш шо, Юрку, підем обоє. Лиш абис там стояв, аби люде не гадали, що я вдовиця«.

 

Юрко пристав: »Хиба так«.

 

Саме в полудне вибрала ся Юрчиха с чоловіком на ґрунт, де мала відбути ся розправа. Ще дорогою вчила чоловіка, аби поцїлував у руку вперед судію, а потому свого адуката. Юрко не хотів:

 

»Я — ади — й не слухаю сего«.

 

Чи послухає Юрко, чи нї, але Юрчиха однако наказувала. Як має стояти й що має говорити, таке Юркови наговорила, що він лиш очима склїпав тай каже:

 

„Як ти — розумієси — так, то я — ади вернусь.“

 

Юрчиха вмовкла. Вже нїчо єму не показувала, лиш аби йшов.

 

На ґрунтї вже стояли Семен, віт, паламарь і ще два люде. Тому Юрчиха с чоловіка стали собі з далеку, аби не ставати с Семеном до ока. У тім гуртї коло Семена балакали, а Юрко з Юрчихою мовчки ждали.

 

За три годинї приїхали два фіякри. Юрко з жінкою приступили ближче.

 

Судія був лютий, бо фіякер єго стряс тай с того голова розболїла. Зачав кричати на Семена, чого за таку дрібницю процесує ся »Погодїть ся!» кричав. Але нї Семен нї Юрко не знали що робити. Судія був сердитий ще й тому, то було аж два адвокати, та не міг справи вбити, значить: залагодити її так, аби мужики пішли собі з нїчим до дому, а він аби не потребував протоколи списувати.

 

Тимчасом Юрко стояв собі з боку тай міркував у своїй голові так: Як лиш судія зачне на мене кричати, то я скажу: Най собі бере, а сам утечу. Але судія на него не кричав. Коли побачив, що не зможе — через адвокатів — нагнати сторони до дому, рад не рад узяв ся до урядованя. Казав Семенови показати, що Юрко забрав і розповісти коли й як забрав. На се почув судія таку відповідь від Семена:

 

«Коли забрав, я не знаю, а кілько забрав я — не скажу.»

 

«Так найліпше!» — говорив судія — «чогож я сюда приїздив? Як нїчо не знаєш, то я їду назад.«

 

Розник узяв Семена на бік і навчив єго, що мусить усе перед судом виказати до чиста, бо инакше буде зле. Семен став тепер аж за багато говорити. Зачав від тої в першої грудки, що її що року мусїв чоботом розбивати.

 

Юрчиха слухала й дослухала ся, що Семен дуже багато бреше. Бояла ся, що Семенови на бріхню будуть вірити. Тому пошепки навчала чоловіка: „Кажи, мой, що неправда." Але Юрко й бровою не моргнув. Переконавши ся, що чоловіка не спонукав до бесїди, вмішала ся Юрчиха сама до розмови. Стала Семенови перебивати й перечити: »То не правда!» »Коли бо брешете!» А в кінци взяла перекрикувати Семена тай сама говорити Семен своєї, а Юрчиха своєї.

 

Судія накинув ся на Юрчиху: „Що ти тут робиш, що ти за одна?!“

 

»Я жінка єго» — відповіла Семениха тай показала на Юрка. — »Та говори! чо мовчиш, не чуєш, що Семен тя глїбит?« — говорила на голос до Юрка, не тому, аби він н чув, лиш тому, аби судія й адвокат доглупали ся, що Юрко не вмовний. Але се їй нїчо не помогло: судія зборонив їй говорити, бо як іще раз хоть словом обізве ся тай укарає.

 

Перепуджена Юрчиха шептала до адвоката, аби говорив намість Юрка, бо Юрко невмовний. Адвокат успокуював її, що не треба ще говорити, але вона однако бояла ся. От-от збирало ся їй на плач.

 

Юрків помірок був спідбарабуль, а Семенїв с під жита. Юрків адвокат показав судії, що Юрків помірок був зораний, а житнище й непорунтане, бо на послїднїй скибі не було анї одного корінця. Ясно як на долони, що Юрко не винен.

 

Судія дуже втїшив ся сим спостереженєм адвоката, бо не потребував уже свідків слухати. Адвокати почислили кошта, казали Юркови й Семенови взяти за пера, судія щось пробуркотїв собі під носом тай по всїм.

 

Розник зараз таки сїв на фіякра й зачав нїби якусь розмову с писарем, аби не потребував Семенови казати як скінчила ся справа. За то другий адвокат сказав на голос до Юрка й до Юрчихи:

 

«Но! вигралисте; має вам Семен десять левів кошту повернути.«

 

Юрко закашляв ся: »я — розумієси — нїчо — ади — від него не хочу.«

 

Юрчиха инакше думала: »Та що-ж бо ти, Юрку? Так тяжко гаруєш на крейцарь тай дарувати єму кільку суму. Та волївбись прогайнувати той крейцар, що так тяжко працюєш».

 

Юрко знов закашляв ся: »Розумієси — від роботи, ще нїхто — ади — не тото; най — ади — западає ся«.

 

Вся комісія поїхала. Семен став, як серед води. Не знав, чи вірити має Юрковому адвокатови, чи нї. З одного боку дивно єму було, щоби єго справа пропала а знов же щось воно на тім є, коли Юрків адвокат таке говорив, а Розник аби слово писнув, то нї Не хотїло ся Семенови вірити, що пріграв, а знов не мав найменшої причини тїшити ся с покінченя процесу.

 

»Се щось таке поробили» — цїдив крізь зуби Семен до своїх — „злетїли, як птахи, посидїли, як вогню вхопити тай щезли, як дим, я цего, бігме, не розумію».

 

VI.

 

Ще на дорозї до дому думав Семен, що жінку битиме: таку мав лють. Але заки дійшов, почув у собі великий жаль до комісії. Гроші в него взяли, казали ще зложити на стемплї, насварили добре тай поїхали.

 

»Дурня всюди бють« — думало ся Семенови — »Що-м сказав, усе гидно; одного прикладного слова не сказав. Як би я був усе розумно виговорив, хто знає, чи не на моє би війшло«.

 

Жінцї нїчого не говорив, навіть не обзивав ся до неї. Зараз таки дома взяв ся до роботи. Думав, що при роботї про все забуде. Але де! Тільки й думки що про комісію.

 

»На що менї було зачинати? — корив себе. — »От най би хиріло отам до стилої матери«.

 

До хати бояв ся вказувати, бо знав, що жінка зачне тай буде бійка. Чув, що провинив ся, лиш не знав для чого. Всьо нїби робив до ладу, всьо нїби инакше й не можна було зробити, але всьо воно обернуло ся на зле.

 

»Не треба було пацяти продавати, не треба було гроші від хати відносити. Я сам себе зарабував. От як!«

 

Оця думка не вилазила єму з голови. У день не давала єму робити, а в ночи спати. Видїв по жінцї, що вона теж саме думає. Бояв ся жінки, а вона єго ще дужче. Вони обоє відчували однако, що Семениха не втерпить тай стане єму дорікати, а він не втерпить, тай бійку счинить. Обоє позирали на себе з переляком і з ненавистю. Лякали ся, що ось-ось та мовчанка, силою здержувана, прірве ся, а знов не навидїли одно одного, як той пес, шо лагодить ся вкусити й той кіт, шо лагодить ся плюнути й драпнути.

 

Обоє відчували, що та прірва неодмінно мусить наступити, а чим довше вона відволїкала ся, тим дужче зростав їх переляк і ненависть. Були вже такі хвилї, що вони навмисне дожидали тої прірви, навмисне заглядали страхови в очі. Неначе знемогли ся довгою дожиданкою. По таких хвилях утїкало де небудь одно від одного й чули страх від того, що вже так близько були від нещастя.

 

На третій день була недїля. Сполудня крутив ся Семен по надвірьку зовсїм без причини. Нараз постановив піти до хати; знав, що там Семениха обіськає ся з донькою.

 

»Ех! най раз уже це скінчить ся! Що най скінчить ся? Так роздумав собі тай не пішов до хати, але до стайнї. Дивив ся на конї, що по стеблу тягали солому з драбин і на силу хрупали; дивив ся на корову, що лежала, а повернувши до него голову й переконавши ся, що Семен увійшов із голими руками, махнула головою й ударила рогом до ясел.

 

»А воно не мусить так бути?« — думав Семен. — »Тай за що люде так ворогують на себе? Чого така ненависть? От божа худібка; які вони вразні: хрупають солімку тай одно одного не зачіпає. А чоловік лиш за тим пазить, аби кого вкусити. Поберають ся на то, аби одно другого-цїле житє гризло«.

 

Отак думав Семен, але це не були щирі думки. Він тільки так виправдував ся перед собою, бо знав, що зле зробив, знав, що жінка має рацию єго насварити, але він за те її пібє. Ще дужче ненавидів жінку, ще дужче, сердив ся на неї за те, що її правда.

 

Вийшов зо стайнї на подвірє, став на воротах і розмірковував над тим, яку приключку найти би собі, аби таки зараз накинути ся на Семениху, ще заки вона розічне з ним сварку. Вона висохла як скипка, все кашляє над роботою — нї! за те її можна ненавидїти, але бити нема за що.

 

За дорогою в садку ловила вишня молошним цьвітом перелїтаючі бжоли й не пускали їх доти, доки вони з тих цьвітів солодкий піт не позлизували. Горобцї верещали по вербах, збираючи сидячі хрущі. Ластівки протягали ся чорною блискавкою й фуркали попри вуха. А всьо разом не давало Семенови снувати далї чорні думки: єму підокрала ся під серце легонька жалість.

 

»Божа бжілка, божа пташка« — гадкував собі Семен — »працює раз у раз: чи недїля чи сьвято; а все весела. А пан Біг дав чоловікови відпочинок, але за то й грижу й ненависть. Ми всї грішні, за це нас карают уже на цїм світї«.

 

Семен побачив, що надходить Панько й буде попри него проходити. Панько був читальник, тим то Семен хотїв зійти Панькови з очей, щоби не здибати ся з Юрковим прихильником. Та не було єму куда відійти, хиба до хати, а він би тепер нї за що в сьвітї туди не зайшов. Так і дожидав Семен на воротах Панькового приходу й думав:

 

»Най уже ззирають ся на мене люде, як на злодїя! бо я лїпшого не варт.

 

Надійшов Панько й на счудованє Семена став із ним балакати. Намовляв Семена, щоби йшов з ним на збори.

 

»На які збори? спитав ся Семен?

 

»А ви ж не знаєте? Та же в нас сегодне віче« — відповів Панько й розказав Семенови, що вже два тижнї як розписані вибори до державної ради, що сегодне віче в стодолї Олїйникового, що, на те віче поприїздили й сторонські люде та що радитимуть ся, кого в посли вибирати.

 

Семен був би з радної душі пішов не так із цїкавости (єго то все нїчого не обходило), як для того, щоби десь утечи від хати, але ж знов від читальників він завсїгди бокував, тому міркував, що єму нїяково туди йти. Та Панько єго вспокоїв, що на зборах будуть і нечитальники.

 

Дав ся намовити Семен і пішов з Паньком. Дорогою розповідав єму Панько про кандидата, що єго мають намір вибрати послом, але Семен мало що й слухав тої бесїди, бо він мав свою гадку: забарити ся в селї як можна найдовше, аби пізно вернути до дому.

 

VII.

 

Коли Семен із Паньком прийшли до Грицька Олїйникового, то вже нарада давно зачала ся. Углядївши крізь відчинені двері стодоли, тїсно збиту купу людей, першим дивом здивував ся Семен, що всї ті люде дивлять ся в одно місце й що так тихо між ними. На него найшла несьміливість і він був би допевне вернув ся назад, як би не почував тої потухи, що йде з читальником Паньком. Другим дивом здивував ся Семен із того, що — коли пропихав ся поміж знайомих людей, аби стати собі з самого заду — нїхто й не поглянув на него.

 

Із самого заду було досить вільного місця, бо всї зібрані глотили ся як можна найближче до підвисшеня, де стояв стіл і було кілька людей. Аж тепер дочув ся Семен, що там із переду на підвисшеню хтось говорить і то голосно, так же Семен здивував ся третим дивом, як він міг недочути такої голосної бесїди.

 

Семен не старав ся вирозуміти тої мови, але силував ся побачити, хто говорить. Приклав руку понад очи й дивив ся; але нїчого не видїв. З боку крізь двері сьвітло роз'яснювало середину стодоли, то й не можна було доглядїти лиць тих, хто стояв під другою стїною. Семен заскулював очи, нахилював голову то на сей бік, то на той, а, все не міг навіть запримітити, кілько людей стоїть там на підвисшеню.

 

Трохи згодї, як привикли Семенові очі до тої темряви, побачив він, що на підвисшеню за столом сидїв голова читальнї, а коло него якийсь іще дуже молодий сторонський чоловік. Сей сидїв похилений і щось чи розглядав на столї чи писав. Семен заходив у голову, в якого села може бути сей молодий чоловік.

 

Тут же за столом стояв тако ж якийсь сторонній чоловік, мабуть уже старший, бо Семенови видїло ся, що в него шпаковате волосє. Який він саме на обличє, Семен не міг побачити, видавало ся єму, що той чоловік червоний на лиця і що має дуже бистрі очи, бо ті очи то нїби глядїли в гору, то понад голови зібраних, а часом, хоч рідше, заглядали просто в обличє Семенови. Оглядаючи сего чоловіка, Семен мимохіть зачав услухуватись у єго мову (бо сей чоловік іменно говорив).

 

Хоть як поквапно ловив Семен кождїське слово бесїдника, от же таки доразу не міг вирозуміти, про що бесїдник говорить. Семен тільки стояв, слухав уважно гуку слів і думав заєдно над тим, відки той молодий чоловік може бути.

 

Аж нараз Семен іздригнув ся: повидїло ся єму, що бесїдник заговорив до него.

 

»А проступіть ся ж трохи від дверей, бо менї не видко, а я тут маю щось вам прочитати« —сказав бесїдник і взяв із стола якийсь папір.

 

»Се він не до мене говорив, бо я не коло дверей« — подумав Семен побачивши, як заворушили ся ті люде, що заступали сьвітло.

 

Про то однако здавало ся Семенови, що бесїдник до него говоритиме.

 

Бесїдник же зачав так:

 

»Тепер я вам прочитаю, якого посла має віберати наша мужицька партія«.

 

По сїм слові став бесїдник читати, що посол повинен уменшити мужицьку кривду, а мужицька кривда отака й така.

 

Слухаючи того читаня, забув Семен, де він, що з ним, тільки запамятував кожде слово.

 

Коли бесїдник вичитав усьо з того паперу, що в руках тримав, говорив далї з памяти, сварив і картав людей, що вони самі тій кривдї винні, бо намість з’єднати ся разом і помагати собі, то вони ще помагають панам у тій кривдї. Дуже довго про се розказував бесїдник і дуже сварив на той темний нарід, що спомагає кривду.

 

(Конець буде).

 

 

(Конець).

 

Зібрані кричали час до часу то: „Славно“, то; „правда“. А Семен, як таке почув, запхав руки в рукави, як у зимі в мороз тай собі-ж кричав за другими, а коли єму яке слово припало дуже до серця, то говорив; „Дай вам Боже здоровє за оце слово“.

 

В кінци запитав ся бесїдник, чи зібрані годять ся на що, Семен не міг вирозумів, але подумав собі: „Аби на шибеницю, то піду!"

 

І коли зібрані зняли руки до гори, то Семен став на пальцї, зняв і собі-ж праву руку до гори, а придержуючи лївою рукав кожуха, що ссував ся, кричав аж закашлював ся; „Годимо ся, годимо ся всї!“

 

Потім говорило ще пару сїльських, але Семен не слухав і не розумів їх. Він заєдно передумував те, про що говорив той сторонський чоловік і все єму видїло ся, що єму того чоловіка поцїлувати би в руку.

 

Як по вічу вийшли всї на двір, то Семен забігав зі всїх боків і пропихав ся, поміж люде, щоби побачити того чоловіка. Той чоловік стояв в однім гуртику й балакав про щось. Семен єго побачив, але не мав відваги приступити, а ще єму й соромно стало, що хотів нї відси нї вітти, цїлувати того чоловіка при людях у руку.

 

Люде поволи розийшли ся й лишило ся тілько кільканацять, читальників і ті два сторонські люде. Хоть поміж ними був і Юрко, то Семен таки не відходив. Він усе оглядав того: чоловіка і примітив що той чоловік справдї вже старший, але зовсїм не такий червоний, як єму здавало ся в стодолї. За те очи в него ще бистрійше бігали як у стодолї.

 

Читальники хотїли тих стороннїх людей погостити і складали ся по шістцї на пиво. Ті гроші збирав Панько, а Юрко, як завсїди при такій нагодї, стояв з боку й дожидав, коли вже зберуть, аби він пішов по пиво. Семен не втерпів. Пошолопав у мошенцї, вирахував мідяками шістку й, наче підкрадаючись, приступив до Панька:

 

»Беріть і в мене шістку« — сказав і налякав ся, що ану ж не прийме. Але Панько приняв.

 

Коли Юрко принїс уже пиво, винесли зі стодоли стіл і ослони до саду, Грицько винїс із хати бохонець хлїба і краяв на куснї, а голова читальнї попросив стороннїх людей сїдати.

 

Пили пиво двома склянками. Кождий тягнув один лик, доливав склянку, щоби була повна й подавав сусїдови. Розмова не йшля загальна, але кождий говорив зі своїм сусїдом і майже всї просили тих сторонських людей, щоби пили й закусювали. Семен видїв, шо всї ті люде й веселї й щирі до себе тай від того стало єму неначе заздро на тих людей.

 

Голова читальнї, що також сидїв на ослонї, підняв ся, а як для того розмова трохи втихла, подякував гостям, що »були ласкаві в їх глухий кут заглянути і щирим словом додати відваги до народної працї«.

 

На се підняв ся також той чоловік, подякував і говорив щось далї, але Семен не чув. Вів хотїв також сказати своє слово і як тільки об тім подумав, зашуміло єму в ухах, неначе би дикі гуси перелїтали ось там над єго головою. Але зважив ся:

 

»Щось бим сказав та не знаю, чи буде моє слово приймлене«.

 

»Просимо!« відповіли всї гуртом.

 

Семен поглянув на людей і всї ті знакомі лиця видались єму якимись чудними, що їх треба бояти ся. Але говорив далі:

 

»Я маю вам сказати, що я до тепер бродив лїсами й дебрами, аж оцес чоловік вивів мене на гладке, — дай вам Боже здоровє, бо не знаю, як вас називати...«

 

»Мїнї Йван« — відповів той чоловік — »але ви називайте мене товаришем, бо ми усї товариші«.

 

»Тай за це слово абисте прожили« — сказав Семен, приступив до стола і вхопив Йвана за руку, нахиляючись, аби поцїлувати. Але Йван притягнув руку д собі, а натомість наставив Семенови губи й поцїлував ся з ним.

 

»Як оцес товариш говорили« — балакав Семен трохи червоний з того, що хиляв ся — »то я собі розмірковував і дуже дивував ся, відки вони так добре знають за мене. Бо вони за мене весь час говорили. Гет розповідали й за мене й за мою жінку ще й за мій процес із Юрком«.

 

По лицях читальників пересунула ся незамітна усьмішка, як пізної осени пересуває ся слабе соняшне сьвітло по білій стїнї. Голова читальнї трохи засоромив ся, аби чужі люде не думали, що тут такі читальники, що не розуміють розумної бесїди, тому перебив Семенови:

 

»Лишіть тото!«

 

Семен помітив і ту усьмішку й то засоромленє і все те викликало в нїм острах, але й безтямну відвагу.

 

»Вібачайте мінї« — просив ся він — »панове ґазди, братя наші наймильнїщі, ще й товариші! Хоть я гидне слово скажу, то вібачайте мінї. Але позвольте най усе вікажу до чиста, що́ мене під серцем вялить. Бо як моє слово раз приймлене, то має бути приймлене!« — додав він, нїби відгрожуючись тим дивним лицям, що бояв ся їх.

 

»Абисте знали, що то я той темний нарід« — говорив далї поступившись нараз від стола нїби, щоби всї єго побачили, який він. — »Я той темний нарід, що сам собі кривду робить. Це я той нещасливий нарід, що намісь ратувати себе, то він собі нїж до горла прикладає. Я такий нарід, шо сам собі загибель лагодить. Або як вони добре за мій процес розповіли« —при сїм слові обернув ся до Юрка — »наш нарід (отак цей товариш говорили) не повинен дивити ся, що́ нам пани кажуть, бо то на зраду. Пани мають своє право, а ми повинни тримати своє право. Так же воно й є. Який розсудок дали нам пани? Заплатив я, тай заплатив Юрко. Приїхали пани, наганьбили мене тай наганьбили Юрка. Пани поїхали, я з нїчим тай Юрко з нїчим. А я вижу, що ми своє право маєм утримувати. Як би я собі з Юрком добре заходив, то єго би не кортїло межу переорювати. А як би я знав, шо він до мене добрий, то я не вірив би, шо він менї межу переорює. Куме Юрку! най не буде межи нами гнїву«.

 

Юрко приступив ближче, витягнув праву руку, загнув пальцї і вложив їх у загнені пальцї правої руки Семена. Так стулені руки; підняли оба в гору і Семен поцїлував зі свого боку Юркову руку, а Юрко поцїлував зі свого боку Семенову руку.

 

»Та я ади« — промимрив Юрко — »бігме вашого не заорював«.

 

»Не божіть ся, куме Юрку« — говорив далї Семен — »бо я вже вижу, який я нарід паскудний. Але ви не беріт мінї за зле, бо я таку гадку мав, що наколи мінї комісія присудить оту борозну, то я ляжу хрестом на землю тай буду сувати ся вздовж свої межі як гадина, аби затямити, поки моє. Так я собі гадкував, а то все не правда, бо то все брехня. Ми не маєм казати один одному: ос-поси моє, але маєм усї взяти ся за руки красно, тай сказати: ось поси наше!«

 

»Правда« — притакнули всї гуртом. Оце притакненє зрадувало Семена. І коли він тепер поглянув на ті знайомі лиця, переконав ся, що єму тих лиць не треба бояти ся, бо вони приязні до него. Ще й так єму повидїло ся, що він має перед тими лицями пожалувати ся, а вони єго потїшать.

 

»Що́ цес товариш говорили, то я все видїв, лиш не розумів, бо я бродив лїсами, а на гладке не міг потрафити. Але я такий нарід, що для него вже нема ратунку. Бо то я той темний нарід, шо в него в хатї нема прожитку, шо в него не чути доброго слова, лиш гризоту тай проклони«.

 

При сих словах посунув ся єму теплий клубок із грудей у горло. Семен кашельнув. Теплота з того клубка вдарила Семенови аж на очи, а він затис кулаки тай слїпив очима.

 

»Братя — каже — наші наймильнїщі —« клубок розснував ся грубими, водяними, живими нитками, що шукали собі виходу з горла й не випускали Семенових слів. Живі водяні нитки спускали ся з Семенових очей по єго лици на підстріжені вуса, блудили поміж волосками тай злїтали цюрком на землю. Клубок усе розвивав ся, все зменшав ся, а Семенови лекшало в горлї й на грудях.

 

 

___________________

* сутки = вуличка.

 

 

["Громадський голос", 1901, №10, 12—15 (28.02—4.04), С.74-77; 90-94; 98-102; 106-109; 114-117.]