При келїшку горівки я й побалакати, вважаєте, любю, бо я старий та чей не піду з парубками за льондрами гонити, о нї і! А осесе то — але ! Випю, вважаєте, один, випю другий, побалакаю тай душа на місци. Бо й хто то, вважаєте, знає, чіє завтра?
От, Маскаль, чути, повстанє робить на заграницу, нїби то, як якийсь казав, і на нас, бо він, уважаєте, Маскаль та свої мухи, як той каже, показує. Тай буде, хло’, война.
Ий! але ми, вважаєте, втнемо Маскалеви носа. Бо наш старший, уважаєте, як не піде вам до косьцьола, як не помолить ся до матери божої, до тої, знаєте, що в такій синїй платинї аж за очи бере (бо я, вважаєте — от похвалю ся — й по косьцьолах ходив) та як не помолить ся до матери божої, що її роспяли жиди, — чуєш Абрамку! роспяли її жиди-нехристи за віру християнску вовіки віком амінь, сучий сину! — та як, уважаєте, не помолить ся наш старший до неї: „Матко, каже, божа, матко пронайсьвєнтша, матко, як той єрентий, бодай ся книшем удавив, каже, безослінная, матко, кае... але! вже я, чуєте, так не вдам ; то вона таку, міркуйте, парсуну зараз то й послухає, тай стане нам до помочи.
То як, уважаєте, виляже восько з осего боку та с того, то так, кау вам, як трави та листу: так багато! — Воно так, уважаєте, старі люде вповідають, що суда́ якось та був найшов Маскаль, то йшов вам по через наші поля від досвітку до темної ночи — міркуйте: від досвітку до темної ночи (то, вважаєте, не з батога тріснути); але як вам, кау, зляг, то... раз багато. Куди оком кинеш, а то все: Маскаль та Маскаль та Маскаль: разпораз. От уважаєте, яка то їх тьма тьменна, але наш старший як не крикне на восько: „Ану хлопцї, ходзьмо, кае, на Маскаля!“ то пітремо єго на солому, на сїчку, на трину го потремо! О-так, о! Бо наш старший, уважаєте, куди лиш глипне, то вогнем, як той кае, посипле, тай спалить Маскаля на пни — таки, вам кау, на пни!
Тай аж тогди, вважаєте, Маскаль нас не досягне, а наш старший піде, хло’, май май у гору. Тай тогди, вважаєте, нашого писаря скине, а свого, міркуйте, підстаршого поставить на єго місце. Бо єму, знаєте, все лехко: до першого лїпшого якого, що нїби знає куди двері втворяють ся, піде та: „Панї фір, кае, ци вихтар, ци як там, іди но ти, каже, до того а того села, піди простїсїнько тов вуличков, що по при Дамяна Безконешного (то все, вважаєте, в мавпах стоїть) та допитай ся там до віта Федора Кушнярюка тай там на тих мястах ставай за писаря; а кривди ти там не буде: шо тобі ме належати ся, то пиши ци не пиши, громада складе тай сиди собі як у Бога за дверми, лиш май на людий, як той каже, май обачінє !“
Бо говорім суда й туда, то таки, вважаєте, шо правда : наш писар, уважаєте, з людий дере, великі податки, сучий син, накладає на мир християнский, а тот, уважаєте, підстарший, як стане за писаря, то вменшить дачку.
Лиш одно ми, знаєте, не дуже, як той каже до шмиґи: не знав, ци той кандибат на писаря знає казети читати? (бо єго, вважаєте відай лиш на табелїях учили — або́ що, а в тім, хто єго знає ? може би й казету прочитав, бо старший, міркуйте, відай таки родить ся письменний) ну! та то ще, коби здоровє, мемо видїти; але бо наш, уважаєте, писар, то й казети знає читати.
Нераз б'ало прийду до него та: „Панї Шимонє, кау, прочитайтеко, шо в тих нїби казетах, кау, стоїть?" А він то й як не стане читати, не читає нї, ий ! усе за якихось поляків та за русинів та за Бесмарків, та за жовнїрів, та за якісь Допаси, — але: всякої, вважаєте, читає. Але я, вважаєте, сяду, закурю люльку та слухаю, як той каже, що ся влїзе, а таки вам, знаєте, анї тни !
От він та стане мінї говорити: то, кае, тоти Русини на Поляків ци як там та, знаєте, дуже в’їдають, тоти, каже, у Львові. Та вони нїби, кае, пани, але й з мужиками, вповідає, тримають. Та якось він ше дивно ту казету, чуєте, прізвав—от плете ми ся на язицї: якесь ци лабате, ци ґєлевате ; от видите! таким нагадав: Дїло — то-то то! Та бо ще, вважаєте, є й друга казета, шо за читарнї пише, также й вона, вважаєте, має своє імя, але вже не так дивно називає ся: Громадский Волос.
Ба знов, каже, вважаєте, (боле шом не забув!) тото каже, тоту казету якийсь шпекулянт укладає, шо нї до церкви не зайде, анї хотьби, прем, до коршми: все міркує, якби не якби землю забрати тим нїби другим казетникам. Але, вважаєте, якось занадто зажер ся, тай єму відобрали.
То, кау вам, як стане читати, то я, вважаєте, аж іздрімаю ся, та як не зашну думати, то зараз вважаєте, прийде ми на гадку моя небіжка Палагна: як вона, знаєте, вмирала та прощала ся зо мнов та так вам жалісно-жалісно, що Боже твоя воля: „Прощай, каже, Йване чоловіче!“ А відтак, знаєте, закликала Микитку тай поцїлювала го в головку та: „Прощай, каже, синку мій Микитко!“ А відтак. уважаєте, з Андрійком, але й єго в головку поцїлювала: „прощай, каже, синку мій, Андрійку !
А вітак, уважаєте, таки Доцьку не обіймає нї, не цюлює, не приповідає: „Прощай, каже, донечко моя Доцько, донечко моя люба та солодка!“ Та де: я й десятої части з того не тямю, бо вона ще, вважаєте, й з наймитом небіжка:
„Прощай, каже, Грицю-наймите !“
А вітак собі нагадаю, як вона, небіжка, вже на лаві лежала — господи ! але що́ : я вважаєте, випив одну порцію, ба й другу, ба й трету тай гадаю собі: „Ото, міркую, я собі, кау, пю, а душенька мої небіжки постить!“ Тай глип на двері: а вона, знаєте, душенька мої небіжки в вінику — преч би ся казало — коло дверей сидить. Але де! мінї то й не в гадцї: я все свої: „Жіночко моя, кажу, душенько моя добра !“ приповідаю. Якось мене уговкали. Ий! а я таки до дверей та як, уважаєте, уфачу віник у руки: не стискаю, не плачу-нї! але: „Жіночко, моя, кажу, душенько моя добра!“ приповідаю. Люде, вважаєте, на мене гійкають та зацитькують мене: „Що́ вам, кауть, стало ся Йване? Та то все, кажуть, божа воля !“ Але де! мінї то й не в гадцї: я все свої: „Жіночко моя, кажу, душенько моя добра !“ приповідаю. Якось мене уговкали. Але в вечір узяв я, вважаєте, склянку горівки тай пів хлїба тай поставив на вікно, бо, знаєте, люде кажуть, що душа на дорогу напє ся, та ще, міркуйте, й закусить у ночи. Устаю я, вважаєте, рано, до вікна, а то якуратне так і є : душенька мої небіжки отак — о, з на пів пальця, надпила горівки, але хлїба, вважаєте, чось і нерушила.
Тай так то зараз прийде мінї на гадку моя небіжка тай не плачу нї — господи аж ми ся серце крає, так то якось мене жаль збирає, як він зачне з отих казет ружновсїлякої всячини, знаєте, вичитувати : ба за якусь панну, шо то, міркуйте, й на долини їй волосє росте, (таку якусь масть вигадала) тай таки показує свій портрет, — ба за якихось послів, що нїби тоти посли та їх, каже, всї люде враз оббирають та, кае, посилають їх ци до Відня, ци до Заболотова, ци вже, кае, куди там треба, ци до тютюну, ци до податків, ци до романентів, ци до казет — а зрештов хто би їх там збаг якуратне! Але то, вважаєте, і Семен Грицїв тай і Семенїв Гриць та вони й свої гласи дали на того посла, бо то лиш, уважаєте, обберуть собі посла тай дадуть на него гласи тай ступай, куди пани скажуть.
От правда: — нагадавєм за тих панів. Тогід приїхав, уважаєте, якийсь пан до Йвана Гусака: ув окулярах та в таких, знаєте, делїкатних черевичках хоть убирай на руки та чеши ся в них: такі вам блищачі, та ще й у вишиваній сорочцї. А я, знаєте, йду до Гаврила Крайного — от забувєм уже чо’, ци вісь ми ся вломила, ци небіжка моя, царство її небесне!
Ий! а я таки до дверей та як, уважаєте, уфачу віник у руки: не стискаю, не плачу-нї! але: „Жіночко, моя, кажу, душенько моя добра!“ приповідаю. Люде, вважаєте, на мене гійкають та зацитькують мене: „Що́ вам, кауть, стало ся Йване? Та то все, кажуть, божа воля !“ заслабла? (от, міркуйте не тямю, а то шом хлопцем їв, то й то памятаю, а за то якось забувєм). Але йду я, вважаєте, до Гаврила Крайного, тай виджу на дворі в Печоного того панка. Отак, уважаєте, я йду, якби непричком Абрамко... а встаньтеж! отак знаєте, о: я отак іду, а Печений так стоїть, якби от ви, а той панок, що в окулярах, та в вишиваній сорочцї та в черевиках, якби от Абрамко стоїть. Але надходить Семен Петра Прокопового Галушки, шо тримає Настю Василя Безкишкого: „Славайсу!“ „Навікислава, господу!“ „А ци видиш ти, кау, онтого пана, шо вважаєте, кау, в окулярах та в таких делїкатних черевичках хоть, кау, бери в руки та чеши ся в них, та ше, кау, ци видиш, шо на нім вишивана сорочка, видиш кау, га?!“
„Та вижу“ вповідає Семен Петра Прокопового Галушки.
„Ба чож він, питаю, вважаєте, на що він, кау, мужицьку сорочку вбрав?
„А лихий го кае знає!“
„Отже видиш, а я таки знаю“ (бо то я, вважаєте, чув, що то якась, вибачте ми за слово, мода, ци яка віра, на тих панів находить) тай: „се, кау, відай така мода на него зайшла, шо він та, кажу, мужицьку сорочку вбрав“ (бо я вже, чуєте, й у постолах видїв панів).
„Говоріть ви свої — кае Семен — не має, кае, де гроші дївати та дуріє, дурень“.
„Гм! — гадаю знаєте собі — може воно й дурень, а може, кау, й не дурень; може воно вважаєте так, а може значить, як той кає, й не так ! усїяко буває: один сидить у коршмі, а другий, уважаєте, в читарни. Змовляють ся, знаєте, злодїї, тай панщину, вважаєте, хотять заводити: такий, уважаєте, віт, така рада тай така громада. Ой нема, як той циган казав, правди, лиш у минї та, кае, в Бозї трошки!
Бо й професар, гадаєте, лїпший ? Таже то все в змові! А на шож він фердилюнки пише, шо, вважаєте, наші дїти та до школи не ходять?! А лиш: він, знаєте, напише, писар, уважаєте, прочитає, віт, міркуйте, стягне гроші, а вітак усї три, наприклад, дїлять ся. Деруть, уважаєте, псяюхи, а все з нас, а все, наприклад, із нас.
Або оногди, чуєте, посилаю свого Микитку (він уже, знаєте до школи ходить): „Іди — кау — Микитко, гони коровчину пасти, а ти, кау, Андрійку (єму вже на третий рочок) іди намісь Микитки до школи!“ (Піславби я, знаєте, й Андрійка — та коби то, вважаєте, більшеньке, то би вібив тай— махай на стернї! але там що бити?! Та кау я єму : „Іди намісь Микитки до школи, а як, кажу, тебе професор запитає ся, чо’ти або́ що! то ти, кау, скажи що: я, кажи, прийшов намісь Микитки до школи.“
Хлопчина, знаєте, з віскоком пішов. А я, вважаєте, сїв тай тешу зубки до грабель. Утесав я, знаєте, один, ба, вважаєте, й другий, ба й третий, а мій Андрійко біжить із плачем. А то, знаєте, цїкава дитина: ще лиш му рік було, а вже так різко брав ся говорити, шо але: бувало все ми каже: „Ти злодїю сталий! хольоба би тебе напала!“ — а неню як, бувало, втеше в писок, то аж її ся десь у носї закруло ся; тай знаєте, вміє кождому, як той каже, честь віддати: оногди йде піп до церкви, а він грає ся з дїтищами на вулици, та як лиш уздрів, знаєте, попа тай зараз перехристив ся три рази тай цмок у руку...
Тай, уважаєте, не встиг я ще четвертий зубок утесати, а Андрійко вже коло мене з плачем. „Аді, кае, я прибіг, до школи, а професор кае: ти чо’тут ? а я, каже, сказав так, як ви, каже, казали казати: шо, кае, Микитка займив корову, а я, кае, намісь него прийшов до школи, а професор міні: марш, кае, на псю маму — тут не ярмарок, най твій тато йде в місто, як хоче гимблювати!"
Ну — тай адїть! та ци єму вважаєте, не однако ци той, ци той у школї чипіти ме ? Але то все, гайдамахи, панщину хотять заводити.
Уже добре той пан, знаєте, казав шо в кашкетї, шо то на здакуцію до нас приїздив, шо то, кае, московска, вважаєте, робота! Воно так і є: панщину вважаєте, заведуть, дадуть нас під Маскаля тай — пропадай християнска душе нї за макове, як той каже, дзерно !
Оже таки їх робота не добром, наприклад, пахне, бо як би то, вважаєте, що добре, то би сказав, знаєте, той, що до читарнї, десь аж із Ильвова, приїздив, шо то так та отак, ото суда, а то туда, то, вважаєте, в той бік, а то наприклад, у той бік! — а то щось плете нї сеї нї тої — ба: тримаймо ся (не знав лиш ци за чупер, ци за що? — Хи-хи-хи) ба, знаєте, як той казав... хи-хи-хи! от: нї суди, нї туди! Чому то мінї як Абрамко сказав, що не йди, кае, до читарнї, не записуй ся, бо тим, каже, себе під Маскаля запишеш, панщину, кае, підпишеш! Отак — то й га!
Але не втнеш ти Маскалю! ой нї! наш старший тебе, як той каже, на мак дробен! Тай тогди писаря відрядить, раду нову поставить, віта скине, а мене, наприклад, покладе.
Гий, Абрамку! тай мене на віта покладе: а тогди, вважаєте, читарня гет ід чортовій матери — ге-ет! Бо тоти читарники беруть ся верховодити над нами та новий лад заводити! Так, як би він один із другим не такий як і я! Нїби то в него три пяди межи очима ? О, нї! Наші вітцї, правітцї того не знали та якось жили!
Мой! як я стану вітом, то доберемо ся всї такі як я тай гет скасуємо читарню, а сиромудрим читарникам на тих мястах фін ун цванцик тай гибай!... Тай тогди! пропадай Маскалю сякий-такий, у безвісти, у тріски пропадай та западай, у... вважаєте... а наш старший най жиє, як той казав, на многая лїта! Віва-а-ть! най жиє наш старший тай, як той каже, син єго тай, наприклад, уся родина тай... ти Абрамку!
Жий нам, як якайсь казав, Абрамку, на многая лїта, а як буду вітом, то, вважаєш, у троє ти заплачу! хи-хи хи!
Ги-ий сїда дана-а!
Сїла кітка на барана,
Сїла, — як той каже, — кітка на барана,
Сїла... она... наприклад...
У-е́! у-е́! — ой-ой-ой! — у-е́! у-е́!
[«Не-читальник» (1900), с.3—11]