При келішку горівки я й побалакати, вважаєте любю, бо я старий та чей не піду с парубками за льондрами гонити, о ні-і!

А осесе то — але́! Випю, вважаєте, один,  випю другий, побалакаю тай душа на місци. Бо й хто то, вважаєте, знає, чіє завтра ?

От, Маскаль, чути, повстанє робить на заграницу, ніби то, як якийсь казав, і на нас, бо; він, уважаєте, Маскаль; та свойі мухи, як той каже, показує. Тай буде, х-ло’, война.

И! але ми, вважаєте, втнемо Маскалеви носа. Бо наш старший, уважаєте, як не піде вам до косьцьола, як не помолиться до матери божойі, до тойі, знаєте, що в такій синій платині аж за очи бере (бо я, вважаєте от пожалюся — й по косьцьолах ходив) та як не помолиться до матери божойі, що йі роспяли жиди, — чуєш Абрамку ! роспяли йі жиди-нехристи за віру християнску вовіки віком амінь, сучий сину! — та як, уважаєте, не помолиться наш старший до нейі: «Матко, каже, божа, матко пронайсьвєнтша, матко, як той єрентий, бодай ся книшем удавив, каже, безостлінная, матко, кае,... але! вже я, чуєте. так не вдам; то вона таку, міркуйте, парсуну зараз то й послухає, тай стане нам до помочи.

То як, уважаєте, виляже восько з осего боку та с того, то так, кау вам, як трави та листу: так багато ! — воно так, уважаєте, старі люде вповідають, шо суда́ якось та був найшов Маскаль, то йшов вам по через наші поля від досвітку до темной ночи — міркуйте: від досвітку до темной ночи (то, вважаєте, не з батога тріснути) але як вам, кау, зляг, то ... раз багато. Куди оком кинеш, а то все Маскаль та Маскаль та Маскаль: розпораз. От уважаєте, яка то йіх тьма тьмена, але наш старший як не крикне на восько: «Ану хлопці, ходзьмо кае, на Маскаля!» то пітремо єго на солому, на січку, на трину го потремо ! О-так, о! Бо наш старший, уважаєте, куди лиш глипне, то вогнем, як той кае, посипле, тай спалить Маскаля на пни — таки, вам кау, на пни!

Тай аж тогди, вважаєте, Маскаль нас, не досягне, а наш старший піде, хло’, май май у гору. Тай тогди, вважаєте, нашого писаря скине, а свого, міркуйте, підстаршого поставить на єго місце. Бо єму, знаєте, все лехко: до першого ліпшого якого, шо ніби знає куди двері втворяться піде та: «Пані фір, кае, ци вихтарь, ци як там, іди но ти, каже, до того а того села, піди простісінько тов вуличков, шо по при Дамяна Безконешного то все, вважаєте, в мавпах стойіть) та допитайся там до віта Федора Кушнярука тай там na tych miastach ставай за писаря; а кривди ти там не буде: шо тобі ме належатися, то пиши ци не пиши, громада складе тай сиди собі як у бога за дверьми, лиш май на людий, як той каже май обачінє!»

Бо говорім суда й туда, то таки, вважаєте, шо правда: наш писарь, уважаєте, з людий дере, великі податки сучий син накладає на мир християнский, а тот, уважаєте, підстарший як стане за писаря то вменшить дачку.

Лиш одно ми, знаєте, не дуже, як той каже до шмиґ-ди: не знав ци той кандибат на писаря знає казети читати. (бо єго, вважаєте відай лиш на табеліях учили — або́ що, а в тім, хто єго знає? може би й казету прочитав, бо старший, міркуйте, відай таки родиться письменний) ну! та то ще, коби здоровє, мемо видіти; але бо наш, уважаєте, писарь, то й казети знає читати.

Нераз б’ало прийду до него та: «Панє Шимонь, є кау, прочитайтеко, шо в тих ніби казетах, кау, стойіть?» А він то й як не стане читати, не читае ні ий! усе за якихось поляків та за русинів та за Бесмарків та за жовнірів та за якісь Допаси, але: всякойі, вважаєте, читає. Але, я, вважаєте, сяду, закурю люльку та слухаю як той каже, що ся влізе, а таки вам знаєте, ані тни!

От він та стане міні говорити, то, кае, тоти русини на поляків ци як там, та знаєте, дуже вйідають, тоти, каже, у Львові. Та вони ніби, кае, пани, але й з мужиками, вповідає, тримають. Та якось він ше дивно ту казету, чуєто, прізвав — от плете ми ся на язиці: якесь ци лабате, ци ґилевате;  от видите ! таким нагадав: Діло — то-то-то ! та бо ще, вважаєте є й друга казета, шо за читарні пише, также й вона, вважаєте, має своє імя, але вже не так дивно називаєся: Спадщина. Ба знов, каже, вважаєте (боле шом не забув!) тото каже тоту казету якийсь шпекулянт укладає, шо ні до церкви не зайде, ані хотьби прем до коршми: все міркує, якби не якби землю забрати тим ніби другим казетникам; але вважеєте якось занадто зажер ся тай єму відобрали.

То, кау вам, як стане читати, то я, вважаєте, аж іздрімаюся, та як не зашну думати, то зараз вважаєте, прийде ми на гадку моя небіжка Палагна: як вона, знаєте, вмирала та прощала ся зо мнов та так вам жалісно-жалісно, що боже твоя воля: «Прощай, каже, Йване чоловіче!» А вітак, знаєте, закликала Микитку тай поцілювала го в головку та: «Прощай, каже синку мій Микитко!» А вітак, вважаєте, з Андрійком, але і єго в головку поцілювала: «Прощай, каже, синку мій Андрійку! А вітак уважаєте, таки Доцьку не обіймає ні, не цюлює не приповідає: «Прощай, каже, донечко моя Доцько, донечко моя люба та солодка!» Та де: я й десятойі части з того не тямю, бо вона ще, вважаєте, й з наймитом небіжка «Прощай, каже, Грицю-наймите !»

А вітак собі нагадаю, як вона, небіжка, вже на лаві лежала — господи! але що́: я вважаєте, випив одну порцію, ба й другу ба й трету тай гадаю собі: «Ото, міркую, я собі, кау, пю, а душенька мойі небіжки постить!» Тай глип на двері: а вона, знаєте, душенька мойі небіжки в вінику — пречби ся казало — коло дверий сидить. Ий! а я таки до дверей та як, уважаєте, уфачу віник у руки: не стискаю, не плачу-ні! але: «Жіночко, моя, кажу, душенько моя добра!». Приповідаю люде, вважаєте на мене гійкають та зацитькують мене: «Що́ вам, кауть, сталося Йване? Та то все, кажуть, божа воля!» Але де! міні то й не в гадці: я все. свойі: «Жіночко моя, кажу, душенько моя добра!» приповідаю. Якось мене уговкали.  Але в вечір узяв, я, вважаєте, склянку горівки тай пів хліба тай поставив на вікно, бо, знаєте, люде кажуть, що  душа на дорогу напєся, та ще, міркуйте, й закусить у . ночи. Устаю я, вважаєте, рано, до вікна, а то якуратне так і є: душенька моя небіжки отак — о, з на пів пальця, надпила горівки, але хліба, вважаєте, чось і нерушила....

Тай так то зараз прийде міні на гадку  моя небіжка тай не плачу ні— господи аж ми ся серци крає, так то якось мене жаль збирає, як він зачне з отих казет ружно-всілякойі всячини, знаєте, вичитувати: ба: за якусь панну, шо то, міркуйте, й на долини йі волосє росте, таку якусь масть вигадала, тай таки показує свій портрет, — ба за якихось послів, шо ніби тоти посли та йіх, каже, всі люде враз оббирають та, кае, посилають йіх ци до Відня, ци до Заболотова, ци вже, кае, куди там треба, ци до тютюну ци до податків, ци до романентів ци до казет — а зрештов хто би йіх там збаг якуратне! Але то, вважаєте, і Семен Гриців тай і Семенів Гриць та вони й свойі гласи дали на того посла, бо то лиш, уважаєте, обберуть собі посла тай дадуть на него гласи тай ступай куди пани скажуть От правда: — нагадавєм за тих панів. Тогід прийіхав, уважаєте, якійсь пан до Йвана Гусака: увокулярах та в таких, знаєте делікатних черевичках хоть убирай на руки та чешися в них: такі вам блищачі, та ще й у вишиваній сорочці. А я, знаєте, йду до Гаврила Крайного — от забувєм уже чо’, ци вісь ми ся вломила, ци небіжка моя, царство йі небесне! заслабла ? (от, міркуйте не тямю, а то шом хлопцем йів то й то памятаю, а за то якось забувєм). Але йду я, вважаєте, до Гаврила Крайного тай виджу на дворі в Печеного того панка. Отак, уважаєте, я йду, якби непричком Абрамко...  а встаньтеж! отак знаєте о: я отак іду, а Печений так, стойіть, якби от ви, а той панок, шо в окулярах, та в вишиваній сорочці та в черевичках, якби от Абрамко стойіть. Але надходить Семен Петра Прокопового Галушки, шо тримає Настю Василя Безкишкого: «Славайсу!» «Навікислава, господи!» «А ци видиш ти, кау, онтого пана, шо вважаєте, кау, в окулярах та в таких делікатних черевичках хоть, кау, бери в руки та чеши ся в них, та ше, кау, ци видиш, шо на нім вишивана сорочка, видиш, кау, га?! «Та вижу» вповідає Семен Петра Прокопового Галушки. «Ба чож він, питаю, вважаєте, на що він, кау, мужицьку сорочку вбрав?» «А лихий го-кае-знає !» «Оже видиш, а я таки знаю» (бо то я, вважаєте, чув, шо то якась, вибачте ми за слово, мода, ци яка віра, на тих панів находить) тай: «се, кау, відай така мода на него зайшла, шо він та, кажу, мужицьку сорочку вбрав» (бо я вже, чуєте, й у постолах видів панів).

„Говоріть ви свойі — кае Семен — не має, кае, де гроші дівати та дуріє, дурень ?“ „Гм! — гадаю знаєте собі — може воно й дурень, а може, кау, й не дурень, може воно, вважаєте так, а може значить, як той кае, й не так! усіяко буває: один сидить у коршмі, а другий, уважаєте, в читарни. Змовляються, знаєте, злодійі, тай панщину, вважаєте, хотять заводити: такий, уважаєте, віт, така рада тай така, громада; ой нема, як той циган казав, правди, лиш у мині та, кае, в бозі трошки!

Бо й професорь, гадаєте, ліпший ? Таже то все в змові! А на шож він фердилюнки пише, шо, вважаєте, наші діти та до школи не ходять ?! А лиш він, знаєте, напише, писар, уважаєте, прочитає, віт, міркуйте стягне гроші, а вітак усі три, наприклад, діляться. Деруть, уважаєте, псяюхи, а все з нас, а все наприклад, із нас.

Або оногди, чуєте, посилаю свого Микитку (він уже, знаєте до школи ходить): „Іди — кау — Микитку, гони коровчину пасти, а ти, кау, Андрійку (єму вже на третий рочок) іди намість Микитки до школи !“ (Піславби я, знаєте, й Андрійка — та коби то, вважаєте, більшеньке, то би вибив тай — махай на стерні ! але там що бити ?!). Та кау я єму: „Іди намісь Микитки до школи, а як, кажу, тебе професорь запитаєся,- чо ’ти або що ! то ти, кау, скажи що: я, кажи, прийшов намісь Микитки до школи.“

Хлопчина, знаєте, з віскоком пішов. А я, вважаєте, сів тай тешу зубки до грабель. Утесав я, знаєте, один, ба, вважаєте, й другий, ба й третий, а мій Андрійко біжить іс плачем. А то, знаєте, цікава дитина: ще лиш му рік було, а вже так різко брався говорити, шо але: бувало все ми каже: ,,Ти злодію сталий! хольоба би тебе напала !“ — а неньо як, бувало, втеше в писок, то аж йі ся десь у носі закрутить; тай знаєте, вміє кождому, як той каже, честь віддати: оногди йде піп до церкви, а він граєся з дітищами на вулици, та як лиш уздрів, знаєте, попа тай зараз перехристився три рази тай цмок у руку... Тай, уважаєте, не встиг я ще четвертий зубок утесати, а Андрійко вже коло мене с плачем. „А чо’ж ти, кажу, везеш ся вже?“ ,,Аді, кае, я прибіг, до школи, а професарь кае: ти чо’тут? а я, каже,  сказав так, як ви, каже, казали казати: що, кае, Микитка займив корову, а я, кае, намісь него прийшов до школи, а професарь міні: марш, кае, на псю маму — тут не ярмарок, най твій тато йде в місто, як хоче гимблювати!“

Ну — тай адіть! та ци єму, вважаєте, не однако ци той, ци той у школі чипіти ме ? Але то все, гайдамахи, панщину хотять заводити! Уже добре той пан, знаєте, казав шо в кашкеті, шо то на здакуцію до нас прийіздив, шо то, кае, московска, вважаєте, робота! Воно так і є: панщину вважаєте, заведуть, дадуть нас під Маскаля тай , пропадай христианска душе ні за макове, як той каже, дзерно!

Оже таки йіх робота не добром, наприклад пахне, бо як би то, вважаєте, що добре, то би сказав, знаєте, той, що до читарні, десь аж із Ильвова, прийіздив, шо то так та отак, ото суда, а то туда, то, вважаєте, в той бік, а то наприклад, у той бік! — а то щось плете ні сейі ні тойі —  ба: тримаймося (не знав лиш ци за чупер, ци за́ що ? — Хи-хи-хи) ба, знаєте, як той казав,... хи-хи-хи! от: ні суди, ні туди! Чому то міні як Абрамко сказав, шо не йди, кае, до читарні, не записуйся, бо тим, каже, себе під Маскаля запишеш, панщину, кае, підпишеш! Отак — то й га!

Але не втнеш ти Маскалю ! ой ні! наш старший тебе, як той каже, на мак дробен! Тай тогди писаря відрядить, раду нову поставить, віта скине, а мене, наприклад покладе.

Гий, Абрамку! тай мене на віта покладе: а тогди, вважаєте, читарня гет ід чортовій матери — ге-ет! Бо тоти читарники беруться верховодити над нами та новий лад заводити! Так, як би він один із другим не такий як і я! Ніби то в него три пяди межи очима ? О, ні! Наші вітці, правітці того не знали та якось жили! О ! як я стану вітом, то доберемося всі та і як я тай гет скасуємо читарню, а сиромудрим читарникам na tych miastach фін ун цванцик тай гибай!... Тай тогди ! пропадай  Маскалю сякий-такий, у безвісти, у тріски пропадай та западай, у...  вважаєте... а наш старший най жиє, як той казав, на многая літа! Віва-а-ть! най жиє наш старший тай, як той каже, син єго тай, наприклад, уся родина тай.. ти Абрамку ! Жий нам, як якийсь казав, Абрамку на многая літа, а як буду вітом, то, вважаєш, у троє ти заплачу! хи-хи-хи!

            Ги-ий сіда дана-а !

            Сіла кітка на барана,

            Сіла, — як той каже, — кітка на барана,

            Сіла она.. наприклад...

            У-е́! у-е́! —- ойойой! — у-е́! у-е́!

[Не-читальник. Чернівці, З печатні Г.Чоппа, 1889. 12 с]