Із смутно-ясних настроїв

(Памяти дорогого Товариша четаря І. Балюка присьвячую).

 

І. Картка.

 

Ще сонце не розігнало мряки, не спило роси, ще земля не очунялась зі сну, як стежі попрямували далї.

 

Осталось при Нїм лиш кількох, щоб могилу копати. Йому, молодому — могилу. А його синї очі всьміхали ся й по смерти, здавалось питає: "Що се Ви робите? Яж сильний як дуб, подужаю все, передімною — робота. Тай рідний дім вже близенько..."

 

А вони все глибше яму копали.

 

            *

 

Того дня прийшла почта. А в нїй була картка для Нього. Я читав адресу. Пізнав, що те письмо писала тверда й тяжка мужицька рука.

 

Мене пройняла дрож. Боже, не вжеж се від батька? Перша картка до сина і ся прийшла за пізно. Оден день за пізно. Я бояв ся читати те письмо батька до вмерлого вже сина. Носив я ту картку цїлий день при собі, вона тяжіла менї мов невиносимий тягар — та читати її я бояв ся.

 

Вкінцї зважив ся.

 

            *

 

Батьку, батьку! Пощо писав Ти сю картку? Пощо кличеш свого коханого, одинокого сина Івана до дому, щоб спочив хоч хвилину? По що пишеш, що його мама старенька очі свої видивила, виглядаючи Йванчика свого? Батьку мого четаря дорогого, як я Тобі писати буду, що Твій одинак, Твоя надїя вже не прийде спочивати до Тебе, бо спочив тут на віки? Що казати я маю його мамі старенькій? Вона-ж бачить море людий, Вона не повірить, що її заплакані очі вже Його не побачуть.

 

Батьку! Пощо Ти писав сю — картку?

 

II. По лїтах.

 

Я бачу: Широке безмежне Поділлє — та якесь мов ширше. Віє лагідний вітер — та якийсь лагіднїйший. Клонить ся жито, пшениця — та якось нисче. Шумить якусь пісню — та веселїщу. Сьвітить ясне сонце, та якось яснїйше. Гей! — як на вольній Вкраїнї... А доріжкою поміж житами веде за руку батько свого сина, малого хлопчину.

 

— Куди йдемо, тату?

 

— Ген, на могилу...

 

Клонить ся жито — пшениця, синїють блавати, червонїють маки...

 

Між морем збіжа сховалась могила. Лиш здалека видно великий хрест дубовий.

 

— Татусю, що то за могила?

 

— Читай, дитино, он на хрестї...

 

— "Тут сплять і мріють про волю Вкраїни“ — читає хлопчина.

 

— Татусю, хто тут спить ? — в землї?

 

— Так, синку. Вони до сну клались і мріяли про волю ріднього краю. Їх кров річкою плила, молоде життє з вітром улїтало, а Вони клались до вічного сну і всьміхались до мрії — і вона мрія про волю сповнилась. На Їх могилї зродилась наша воля.

 

— Татку, то в сїй могилї спочиває молоде Сїчове Військо, що про нього менї мама казала?

 

— Так, моя дитино. Тут спить їх більше пів сотнї, що в однім днї наложили головами.

 

Я бачу: Синї мов блават очі хлопчини заходять сльозами. Він здіймає свою капелюшину. Подільський лагідний вітер граєсь його кучериками. Довго-довго дивить ся на хрест, на могилу.

 

Синї блавати і червоні маки розсипав по могилї. А вони на зеленій мураві грали барвами дорогих каменїв.

 

            *

 

Чи бажали Вони кращої дяки, як цьвіти і сльози дитини?

 

[Шляхи, 1915, ч. 2., с. 63]

 

 

30.12.1915