Нові монографії про давню Україну

Протягом останнього року з’явилися дві наукові монографії, які вводять у науковий обіг низку цінних відомостей з епохи початків Давньоукраїнської держави.

 

 

1

 

Книга львівська

 

Рік тому у львівському видавництво «Колір ПРО» побачило світ сенсаційне дослідження Юрія Диби «Батьківщина Святого Володимира. Волинська земля у подіях Х століття (Міждисциплінарні нариси ранньої історії Руси-України)».– Львів, 2014». Видана книга з великою пошаною до читача: на крейдяному папері, з багатьма ілюстраціями, добре читабельним шрифтом, гарним дизайном сторінок, закладкою, суперобкладинкою (серійною), з тисненням на палітурці. Розбивка насиченого посиланнями матеріалу на розділи та параграфи, іменний та географічний покажчики полегшують ознайомлення з великооб’ємним текстом (30,25 д. а = 484 с.).

 

Насамперед потрібно відзначити високий, академічний стиль викладу матеріалу, з детальною історіографією кожного питання, максимальним використання джерел і літератури, із залученням історичних, археологічних, урбаністичних і мовознавчих даних.

 

Будятичі, Русовичі, Низкиничі та Калусів на мапі 1855-1877 років [клікніть для збільшення]

 

 

Книга багата науковими знахідками автора. Насамперед потрібно зазначити, що саме Юрій Диба на основі прискіпливого аналізу руських і російських літописів, топонімів, українських джерел ХІV–ХV ст.ст. встановив місце народження князя Володимира Святославовича – село Будятичі на Волині.

 

2

 

Критично проаналізовані автором матеріали дозволили йому ствердити тотожність Новгорода, згаданого у джерелах Х століття, із волинським містом, згодом перейменованим у Володимир. У книжці доведено, що «Сказання про хрещення Новґарада» у Іоакимівському літописі насправді стосується волинського города. Важливий аргумент на користь такого висновку – герої цього передання, які носили унікальні імена, жили та мали володіння біля Володимира. Це поселення з унікальними для Руси топонімами: Угнів (добра Угоняя), Волобоїв / Стоянів (село Воробєя Стояновича), Путятичі (поселення спадкоємців Путяти), Будятичі (маєтність Добрині).

 

Встановлення волинського походження та реалій «Сказання» має далекосяжні наслідки. Адже російські археологи на основі згадки в цій пам’ятці про міську пожежу, датовану ними 989 роком, розробили свою дендрохронологічну шкалу. Тепер же можна стверджувати про її недостовірність (принаймні, у найдавніших шарах) і підтвердити гіпотезу деяких російських вчених, що дендродати для часів раніше середини ХІІ ст. можуть мати похибки від декількох до 30 років ¹. Тому виявлений В.Яніним натільний хрестик і атрибутований «з шарів з-перед 989 року» ² (нібито свідчення християнізації краю відразу після Києва!), насправді, був загублений десь не раніше першої третини ХІ століття.

 

Є підстави вважати, що російські археологи зумисне зістарюють початки Новґарада. На це вказує наступна обставина: свою дендрологічну шкалу вони чомусь не співставляють із добре розробленою шкалою Північної Європи, зокрема, Скандинавії. Правдоподібно, задля постійного фінансування розкопок вчені свідомо фальшують дані своїх досліджень, таким чином підтримуючи офіціозну версію про заснування Руської держави у Новґараді ще у ІХ столітті.

 

Насправді лише у 1030-х роках, на місці декількох угро-фінських дворищ Ярослав Мудрий започаткував міське поселення, поставив перший Софійський храм. Правдоподібно, князь залучив до цих праць волинян і болгар / «словен» з околиць Новгороду / Володимира. Як довів Диба, вони принесли зі собою не тільки назву міста, але й річки Луги; дали назви двом новґарадським кінцям – Людиному та Словенському – від сіл Лудина та Славятина на Західному Побужжі. Мігранти та їх нащадки культивували епос батьківщини, зокрема, згадане «Сказання…», яке розповідало про конфлікт на Волині християн-традиціоналістів з болгарськими богомилами.

 

3

 

Галицько-волинський фраґмент "Бесіди проти богомилів" [клікніть для збільшення]

 

 

Закінчив урбанізацію нового поселення син Ярослава Володимир у 1044 році, про що прямо говорять новґарадські літописи. Аргументовано спростувавши твердження про давню метрику Новґарада, автор тим самим повернув Києву першість у заснуванні Руської держави. Його ж висновки дозволяють говорити про байковий характер сюжетів «Повісті временних літ» (далі – ПВЛ) про перебування в Новґараді князів Рюрика († у 873-882 рр. у Фризії ?) й Олега († 941/942 року на Кавказі), а відтак – пов’язану з цими особами сфальсифіковану хронологію початків Київської держави.

 

У рецензованій праці вперше за неархеологічними даними реконструйовано історію Волині Х – початку ХІ ст.ст., регіону осереддя європейських торговельних шляхів Схід-Захід і Північ-Південь.

 

Введені до наукового обігу автором факти міграції на Волинь у Х століття болгарських християн (зокрема, наявність болгарських топонімів на Побужжі, с. 325-326), дають підстави по-новому трактувати час і обставини християнізації України. Він же віднайшов реальні сліди перебування в цьому регіоні болгарських сектантів-богомилів (с. 313).

 

4

 

Руська частина шляху Київ-Реґенсбурґ [клікніть для збільшення]

 

 

У книзі встановлена участь роду св. Володимира по материнській лінії у трансконтинентальних торгових зв’язках Києва та Реґенсбурґа. Також з’ясовано етимологію арабського терміну «ар-разанія», яким із ІХ ст. називали юдейських купців-міжнародників. До цього часу його появу пов’язували з французькими чи арабськими поселеннями. Юрій Диба на підставі аналізу топонімів і давньоукраїнських антропонімів обґрунтовано виводить його від слова «Резно» – чеської назви Реґенсбурга (с. 162-166, 391). Така думка підтверджується і тим фактом, що в ІХ–ХІ ст. головним осередком центральноєвропейських євреїв-кенаанітів була Прага і розмовляли вони чеською мовою ³.

 

Встановлення автором походження терміну «ар-разанія» дозволило йому пояснити виникнення низки топонімів при тракті з Реґенсбурґа до Північної Італії: альпійської долини Resia та одноіменного міста з колись слов’янським населенням, місто Resana поблизу Венеції (с. 164, 391).

 

У книзі проаналізовано відомий з ПВЛ вислів про походження Володимира від матері рабині (с. 362-375). У 980 році полоцька княжна Рогніда відмовила київському правителю: «Не хочю розути робичича. но Ѩрополка хочю» ⁴. Тобто, їй був миліший не син рабині [Малуші], а його зведений старший брат, спадкоємець київського престолу. Як довів історик, що хоч мати Володимира і не була князівною, однак і не перебувала в рабстві. Вона походила з сім’ї чеського купця-міжнародника і займала при княгині Ользі посаду ключниці, для того часу досить високого соціального статусу.

 

5

 

На мій погляд, вказівка на рабство Володимирової матері – це пізніша вставка у частині списків ПВЛ. Зробив її прихильно налаштований до потомків Рогнеди редактор Лаврентіївського літопису. У нього під 1128 роком згадуються причини давньої ворожнечі полоцьких і київських князів: небажання Рогнеди одружуватись із Володимиром через його нібито принизливе соціальне походження («робичич»), ґвалтування князем полочанки та вбивство її родичів, невдала помста князівни, заступництво їх сина Ізяслава за матір, з мечем у руках. Тому то «ѿтолѣ мечь взимають. Роговоложи внуци. противу Ѩрославлим внуком» ⁵. Вже після такої вставки, вочевидь, слово «робичич» було дописано у статтю 980 року ⁶.

 

Вважається, що джерелом цього сюжету є народний переказ ⁷. А вказівку на підневільний стан матері Володимира, на мою думку, додав уже редактор літопису, інспірований певним фрагментом тексту «Слова про закон і благодать» (між 1046 та 1050 рр.) Київського митрополита Іларіона ⁸. У цій пам’ятці прославляються «сїи славныи ѿ славныихъ рожьсѧ. благородєнъ ѿ бл[а]городныих ⁹, каганъ нашь Влодимєръ… єдинодєржєць бывъ зємли своєи» ¹⁰ та його син Ярослав Мудрий ¹¹.

 

Перед панегіриком князеві Володимирові митрополит в алегоричній формі (у вигляді історії потомства родоначальника єврейського народу Авраама) намагається виправдати узурпацію київського престолу молодшим сином Святослава.

 

Старозавітній пророк мав двох синів, від служниці єгиптянки та від дружини. Первістка Ізмаїла «роди же агаръ раба. ѿ авраама. раба робичишть»…, після неї Сара «роди исаака, свободьнаа свободьнааго» ¹². Першого наш письменник символічно прирівняв до іудеїв, другого – до християн. «Насиловаахѫ на хрстїныа. рабичишти на сыны свободныа. и бываахѫ. мєжду ими многы распрѣ и которы видившиж свободьнаа бл[а]годѣть чада своа христїаныи ѡбидимы ѿ їνдѣи. сыновъ работнаго закона … И ѿгнана бысть агаръ раба съ сыномъ єѣ измаиломъ и їсаакъ с[ы]нъ свободныа наслѣдникъ бысть авраамѫ ѡ[т]цу своєму» ¹³.

 

6

 

Метою письменника було через алюзію до святого тексту довести законність посідання престолу Руси Володимиром, сином достойних батьків, засновником київської християнської династії, а не його старшого брата, нібито ініціатора «распрь і котор»; виправдати його вбивство. Натомість факт рабства матері негативного героя старозавітньої історії / «Слова…» був штучно перенесений прополоцьким редактором Лаврентіївського літопису на матір не шанованого ним князя Володимира.

 

Юрій Диба майстерно підтвердив родинну традицію про скандинавське походження волинського шляхтичів Киселів, показав генезу їхнього гербу від скандинавської руни «Yr» (с. 72-79).

 

Автор довів, що княгиня Ольга в 947 році, після втихомирення деревлян, заснувала погости не на півночі пізнішої Руси, тобто угро-фінських землях з їх шведськими факторіями, а на волинському слов’янському Побужжі (c. 128-181).

 

Саме Юрій Диба доказав тотожність Маланки та Василя українських колядок зі св. Володимиром та його матір’ю Малушею (c. 349-386). Тепер українці знатимуть, що прославляючи Рождество, вони згадують і Хрестителя Руси, його матір-чехиню. До слова, жодний сусідній Україні європейський народ не має в колядках персонажів своєї історії з Х століття.

 

Що ж до зауважень, то варто відзначити незначні хиби поліграфічного оформлення. Через малий розмір деякі ілюстрації важко вивчати (с. 77 б, 80, 100). Мапи потрібно було розміщати вертикально та на розвороті двох сторінок. Тоді би вони виконували свою безпосередню функцію – інформативну, а не сприймалися лише як елемент декору. Небажано в авторських мапах використовувати важкі для читання т. зв. рубані шрифти. Невмотивованим є розміщення (с. 16) фото антропологічної реконструкції якогось монголоїдного монаха Іллі з Києво-Печерської лаври.

 

Невдалим є твердження про те, «що наявність побутової кераміки з тамгою Святослава в Пліснеську та Володимирі-Волинському дає підстави пов’язати його уділ, згаданий Константином Багрянородним, з Волинню» (с. 242). Йдеться про т. зв. двозубець Рюриковичів, який більшість дослідників безкритично приписує князеві Святославові. Насправді ж ця фігура являє собою пізнішу видозміна Тризуба. Цей стилізований якір – символ св. Климентія – син Святослава Володимир зробив гербом держави, спровадивши мощі папи з Херсонесу до Києва та проголосивши його покровителем Руси ¹⁴. Лише після цього давньоукраїнський герб почав модифікуватись, внаслідок чого за деякими гілками династії закріпився двозубець.

 

7

 

Каплиця біля святого джерела в селі Будятичах

 

 

Правдоподібно, через технічну помилку в книгу не потрапила важлива цитата з Васілія Татіщева про виникнення міста Володимира: «6500. 992. Владимиръ ходилъ ко Днестру съ двумя Епископы много людей научая крести, и построиль въ земли Червенской градъ во свое имя Владимиръ, и церковь Пресвятыя Богородицы (196) создал, оставил тут Епископа Стефана, и возвратися съ радостїю» ¹⁵. У монографії наявний лише коментар Татіщева до цього фрагменту (с. 261), з якого виходить, що відомості про це російський історик взяв із рукописів за №№ 1, 3, 4 ¹⁶. Унікальність згадки про хрещення подністровських земель свідчить на користь оригінальности та правдивости повідомлення про постання тезоіменного князеві міста [замість первісного Новгорода]. Ця звістка кореспондується з фрагментом тексту Новґарадського четвертого літопису (бл. 1428 року) про прихід Володимира: «В лѣто 6496. И пришедъ ис Киева во Словенскую землю, и постави градъ в свое имя Володимеръ, и спомъ осыпа, и церковь сборную святую Богородицю древяную постави, и вся люди крести Рускыя и намѣстници» ¹⁷. Ототожнення в різних джерелах Словенської та Червенської земель, на думку Юрія Диби, є ще одним підтвердженням висловленого ним твердження про ідентичність «Славії» арабських джерел із Червенськими градами / Волинню.

 

8

 

Міжконфесійний конфлікт у волинському Новгороді між традиціоналістами та болгарськими єретиками богомилами присутній (в алегоричній формі) ще у билинах «Добриня та змій», «Бій Добрині, Добриня і Альоша» ¹⁸. В обох пам’ятках перед поєдинком зі Змієм і чорним вороном Невіжою герой купається у річці Пучайні. У першій герой звільняє з полону племінницю київського князя Забаву Путятичну (алюзія до подвигу св. Юрія). У другій – вбитого Невіжу («невіру», «невідущого Бога»)¹⁹ Добриня спалив, тобто вчинив так, як це завжди практикувалось стосовно єретиків ²⁰.

 

Дослідники вже констатували, що сюжет змієборства «прикрепился к имени Добрыни, повидимому, на основе исторического факта крещения Новгорода. В летописи сообщается о том, как Добрыня и Путята крестили новгородцев: «Добрыня крестил мечом, а Путята – огнем»; повидимому, воспоминание об этом Путяте отразилось в отчестве Забавы Путятишны. Добрыня купается в Почай-реке, – в этом видят воспоминание о крещении (правда, не новгородцев, а киевлян) в реке Почайне. Само змееборство могло являться аллегорическим изображением борьбы с язычеством» ²¹. Після досліджень Диби потрібно лише уточнити, що подія, описана в Іоакимівському літописі, відбулась на Волині та стосувалась конфлікту не з поганами, а християнами-єретиками.

 

Вочевидь, потрапляння до билини про володимирського діяча Добриню змієборчого сюжету мало ще й місцевий підтекст. Покровителем м. Володимира віддавна вважався святий Юрія, який нібито звільнив із полону царівну, вбивши смока (змія, дракона). Тому-то тамтешня річка називається Смоча ²², а гербом міста та Волині були зображення цього легендарного змієборця чи його символ – рівнораменний хрест ²³.

 

Відголоски володимирського міжконфесійного конфлікту є і в билині «Добриня Нікітіч і Марінка / Марінка Кайдалова», яка мотивами та композиційними схемами схожа до билини «Добриня та змій»²³’. У ній ідеться про те, що герой випадково вбив стрілою в будинку Марінки її коханця Змія Горинича / Тугарина Змійовича / Кощія / Ідолище. За це чарівниця перетворила Добриню на звіра / птаха. Ставши знову людиною, Добриня стратив Марінку.

 

9

 

Дія відбувалась у Новгороді, тобто, волинському Володимирі²³’’. Первісний сюжет мав релігійну основу, бо Марінка була «еретница», «безбожница», у неї «нету Спасова образа, некому… помолитися»²³’’’. Тому Добриня «задумал улицу вычищать у Маринки, злой безбожницы… Тогда взял отсек ей голову. Тогда поехал ко князю Владимиру. Очистил улицу вовсе»²³’’’’. Страчену чарівницю-єретичку герой ще й спалив²³’’’’’.

 

Ігнорування героїнею ікон свідчить про її богомильство. Посередньо на це вказує і хист чарівниці – перетворювати людину на звіра. Ним нібито володів і один із чільних представників цієї секти болгарський царевич Боян, який осів на Волині. Він міг перевтілюватися у вовка²³’’’’’’.

 

Батько згаданої Забави, «тысяцкїй же Владимировъ Путята», не відомий ПВЛ. Однак таке ім’я, як встановив Юрій Диба, у пізніші часи обирали нащадки Добрині, що на резонну думку дослідника говорить про породичання згаданих у «Сказанні…» реальних діячів (с. 329, 402).

 

Про існування Забави Путятични, як і її батька, говорять епос і певний топонім. Окрім билини «Про Добриню Никитича та Змія Горинича», така героїня фігурує ще у іншій – «Соловій Будимирович» ²⁴. Прототипом основного героя цієї пам’ятки (як і билинного Соловія Розбійника) була реальна особа, Разбівой, син Будимира, правителя придунайського болгарського племені сіверів, тесть князя Олега / билинного Іллі Муромця ²⁵.

 

На реальність існування історичного прототипу Соловія Будимировича / Соловія Розбійника та його придунайське походження вказують і нововиявлені арґументи. Це згадка про те, що донька Соловія Розбійника була перевізницею через Дунай ²⁶. І вказівка на те, звідки прибув до Києва герой билини «Соловій Будимирович»: «Из-за того острова Кадольскаго, Из-за того ли моря за Дунайскаго», … Мхи да болота в Поморской стороны, Щелья каменья Подсеверной страны, Претолстые горы высокии, Превысоки леса все дремучии» ²⁷. Тут реалістично відтворено образ дельти Дунаю – терен великого розливу вод («моря»), зарослих деревами та мохами боліт; згадано сусідні землі сіверів («под-северной страны»).

 

10

 

Окремо потрібно сказати про Кадольський острів. Такий топонім не зберігся до наших часів, однак з великою долею вірогідности можемо говорити про відомий ще з античних часів дельтовий, оточений озером та двома гирлами острів Певка (Сосновий), на якому / біля якого була переправа через Дунай ²⁸. Круті береги та швидка течія завадили захопити його у 335 р. до н. е. славетному Олександрові Македонському.

 

Біля острова, при переправі через Дунай у м. Новіодуні (сучасна Ісакча) був римський табір та якірна стоянка римського флоту. А навпроти нього, на лівому березі від розташованої на крутій скелі фортеці Аліобрікс (середньовічний Картал, сучасна Орлівка) починалась римська дорога в Таврику ²⁹.

 

Через неприступність Певку облюбував собі для ставки у 680 році болгарський хан Аспарух ³⁰. Щоб контролювати Дунай у другій половині ІХ ст., тут осіли варяги-serauici ³¹ (згадані Географом Баварським у 860-х рр.). Арабські географи від початку Х ст. називають його Островом Русів, тобто, норманів ³². Через велике стратегічне значення острова саме біля нього, у розташованому поряд із бродом, на правому березі Святогеоргіївського гирла Дунаю, місті Переяславці ³³ князь Святослав 968 року планував облаштувати нову столицю своєї держави.

 

Фраґмент мапи П.Коппо (близько 1520 року) з островом Певка [клікніть для збільшення]

 

11

 

Правдоподібно, саме варяги, під впливом староскандинавського kaðall (якорний канат, мотузка ³⁴) перейменували острів Певка на Кадольський (чи не від гирла Калон ³⁵, яке його омивало, або ж згаданої фортеці Картал?) ³⁶.

 

У билині «Соловій Будимирович» ³⁷ йдеться про зведення героєм біля двору Забави Путятични трьох золотоверхих теремів. Цей сюжет, можливо, виник на підставі народного тлумачення прізвиська героя («будівничий» ³⁸), інших пам’яток (втраченої пісні, яка розпочиналась словами, «Противъ двора Путятина, против терема Зыбатина (Забавина? – І.М.), стараго Путяты темный лѣсъ» ³⁹), реальних подій пізніших часів, пов’язаних із цим родом (у 1113 р. «киӕни же разъграбиша дворъ Путѧтинъ. тысѧчького. идоша на Жиды. и разграбиша ӕ» ⁴⁰).

 

Необхідно звернути увагу на наступне. Біля Стоянова, маєтності однієї з дійових осіб згаданого релігійного конфлікту, болгарина Воробея Стояновича, у ХІХ столітті виникло село Забава. Такий унікальний топонім, вочевидь, походить від назви урочища, де колись було дворище Забави, доньки тисяцького Путяти, активного учасника релігійного протистояння Х століття.

 

І на завершення цієї теми можна висловити припущення, що згаданий у волинському конфлікті «вышшій же надъ жрецы Славянъ богомилъ, сладкорѣчїя ради нареченъ Соловей» ⁴¹ тотожний реальному діячеві Разбівою Будимировичу, прототипові билинних Соловія Розбійника та Соловія Будимировича. За це мало би говорити їх унікальне ім’я, болгарське походження та cинхронність подій.

 

Декілька слів про оцінку праці Юрія Диби. На жаль, низький культурний рівень т. зв. еліти України проявився при спробі автора знайти спонсорів для її видання. Тому він був змушений надрукувати монографію своїм коштом і через те невеликим накладом (300 примірників). Мало того, українське наукове середовище ніяк не прореагувало на сенсаційні висновки дослідження Юрія Диби, які побачили світ у вигляді статей ще від 2005 року. Лише останнім часом Леонтій Войтович визнав слушність твердження автора про заснування Новґарада у 1044 році ⁴².

 

Ігнорування українськими медієвістами дослідження Юрія Диби спричинили не тільки їх консерватизм і заздрість, але і меркантильні інтереси. Багато з них підкормлюється російськими грантами, тому не можуть підтримати висновки, які суперечать офіційній російській доктрині про походження Руси з Новґарада. З іншого боку, усвідомлюючи слушність тверджень і доказів автора книги, вони їх не критикують, щоби не втратити свій науковий імідж. Такими ж міркуваннями, вочевидь, керуються і російські дослідники.

 

12

 

Небезпеку для російської офіціозної науки досліджень Юрія Диби добре усвідомлюють тамтешні наукові роти. Так, сайт Бродівської районної адміністрації «На межі», хакери з Новосібірська (!) двічі піддавали атаці через передруковані там праці Диби. У статті «Владимир Святославич» на російськомовній «Вікіпедії» ⁴³ спершу наводились всі гіпотези про місце народження князя. Після того, як там помістили згадку про Будятичі, її декілька разів вирізали, і врешті викинули всі гіпотези, окрім байки про походження святого з припсковського с. Будника. І як арґумент було наведено вістку про іменування у 1462 р. нового поселення біля Пскова Владімірцем ⁴⁴. Насправді воно було названо так на честь тогочасного московського намісника князя Владіміра Андрєєвіча ⁴⁵.

 

Підсумовуючи, є всі підстави стверджувати, що поява книги Юрія Диби стала визначною подією у східнослов’янській медієвістиці. Авторові потрібно чимскоріше підготувати нове, великотиражне видання, яке, сподіваюсь, профінансує українська держава. У ньому слід врахувати зауваження та скоротити розлогі історіографічні огляди (цілком виправданні в рецензованій книзі). І надрукувати його у двох варіантах: україномовному – для наших істориків, службовців від культури та політики, й англомовному – для проросійськи налаштованих закордонних істориків-русистів.

 

 

Книжка київська

 

 

13

 

На початку цього року побачила світ праця «Алексей Толочко. Очерки начальной Руси. – Киев, С.-Петербург, 2015». Надрукована вона на 334 сторінках, обсягом 18,25 д.а., накладом у 1500 примірників.

 

Як задекларував сам автор, «эта книга – не научная монография. Она выросла из курса лекций, которые мне в течении ряда лет (2002–2010) довелось читать в Киево-Могилянской академии… Эта книга не следует какому-то определенному теоретическому подходу и тем боле не претендует на вклад в метафизические размышления о происхождении государcтвенности в Восточной Европе» (с. 10, 11). Попри науково-популярний характер видання в ньому висловлено декілька цікавих думок.

 

Насамперед зауваження. Разить зір і розум російський імперський термін «Киевская Русь», замість логічного й історично обґрунтованого «Київська держава» / «Руська держава».

 

Викликає здивування той факт, що професор у цьогорічній публікації не використав найновіші праці. Адже після закінчення ним викладів у НаУКМА історичні дослідження не припинились, свідченням чого є цикл сенсаційних статей Юрія Диби, авторові відомих, але не згаданих.

 

Інший недолік – у лекціях мають бути хоч би побіжно перераховані основні гіпотези з найважливіших питань. Наприклад, крім ігумена Сильвестра, якого автор уважає творцем ПВЛ, варто було би згадати всіляких літописних несторів та князя Мстислава–Гарольда, натхненника редакції пам’ятки у прошведському та проновґарадському дусі.

 

Перший розділ присвячений доказові літературного характеру / історичної недостовірності початкової частини ПВЛ (хоча в інших частинах праці її дані трактуються як безсумнівне джерело!). Для цього залучено обґрунтоване твердження В.Лушина про створення літописцем хронологічної сітки ПВЛ на підставі трьох датованих греко-руських договорів Х століття. Однак у розрахунках неправильно вибрано як реперна дата 912 рік – нібито рік смерті князя Олега. Насправді данський варяг помер у прикаспійському місті Берді на 30 років пізніше ⁴⁶. Штучним видається твердження, що оригінали згаданих документів на початку ХІІ століття спеціально шукали в архівах Константинополя – перед запланованими воєнними діями у візантійському Подунав’ї. Вочевидь, творці ПВЛ просто використали їхні другі примірники, які зберігались у Києві.

 

14

 

Цінним є висновок, що у ПВЛ русько-грецькі договори були залучені для виправдання дунайської експансії Київської держави 1116 року (c. 54). Однак із цього посилу О.Толочко не зробив далекосяжнішого висновку – саме такі політичні обставини стимулювали створення у нашому найдавнішому літописі дунайської теорії походження слов’ян.

 

Автор підмітив, що «смерть Ярослава Мудрого датирована чрезвычайно полно, с указанием на число месяца и неделю великого поста» (с. 65). А це може свідчити про використання у літописі якогось історичного джерела, укладеного з ініціативи цього київського правителя, засновника Новґарада.

 

Можна погодитись із твердженням про штучність назв племен «поляни» і «словени» (с. 82-85). Як довів Юрій Диба, назва Волині на початку Х століття – Славія – походить від Слав’ятина / городка Словенського ⁴⁷, правдоподібно, іменованого міґрантами з якоїсь болгарської області-славінїї.

 

Своєю чергою, термін «словени» придуманий автором ПВЛ вже на підставі назви новґарадського Славенського кінця, заселеного волинянами ⁴⁸. Такий етнонім потрібний був проновґарадському літописцю для доказу відвічної «слов’янськости» північних земель (насправді долучених до слов’янської Київської держави пізніше). До слова, з таких же політичних міркувань його популяризує і сучасна російська офіціозна історіографія.

 

За результатами найновіших досліджень, назва „поляни“ на означення прикиївського племені була запозичена літописцем від придунайських слов’ян, нащадками яких є сучасна болгарська етнографічна група полянців ⁴⁹.

 

Олексію Толочкові належить, як підмітив Юрій Диба ⁵⁰, пріоритет у правильному тлумаченню літописного „шляху із вярягів у греки“. Ним «оказывается совершено другой участок пути, морской маршрут из Скандинавии вокруг Европы» (с. 88).

 

У другому розділі аналізуються деякі найдавніші джерельні згадки про норманів на наших землях. Наводяться докази міфічности «руського каганату», придуманого істориками на підставі згадки про хазарський титул правителя – «каган» – у ватажка норманів (839 р.). Заперечуючи існування такого об’єднання на Приладожжі, Волхові чи Верхній Волзі, автор констатує: «Достаточно затруднительно себе представить предводителя скандинавской дружины, владеющего несколькими болотами и лесами на задворках обитаемого мира, но при этом величающего себя степным императором» (с.

 

15

 

120). У книжці арґументовано висновок, що варяги не створили жодного державного організму в тому регіоні, на балтських і угро-фінських землях у ІХ столітті лише функціонували норманські факторії. Автор, на жаль, не поширив це твердження на наступне століття, а також не зміг позбутись байок із негованої ним найдавнішої частини ПВЛ – насамперед, про існування тоді Новґарада. Вдалими є наведені аналогії з пізніших часів, тобто, історія факторій в Америці, Індії та Південно-Східній Азії. Дослідник фактично насміхається над російською теорією про заснування Київської держави на Півночі, прирівнюючи предків росіян до індіянців, які вимінювали хутра на брязкальця у компанії Гудзонової затоки.

 

Основна ідея третього розділу – Руська держава виникла бл. 1000 року на основі торговельної організації прибулих на наші землі норманів, центром цих процесів став Київ (с. 299). На жаль, автор проочив свідчення існування держави значно раніше та в інших регіонах.

 

Вражає незнання автором такого цінного джерела, як «Опис градів і земель на північ від Дунаю» Географа Баварського (860-х рр.). Це тим більше виглядає дивним, що пам’ятка підтверджує думку автора про те, що перші прибулі на наші землі варяги являли собою іноземні військово-торговельні корпорації.

 

У цьому списку поряд із племенами, які жили на частині території давньої України, після згадки про «хазарів з 100 городами» і перед [кочівниками] «угорцями», відмічені Ruzzi, Forsderen Liudi, Fresiti, Serauici, Lucolane ⁵¹. Ruzzi / «руси» – данці з Фрисландії, які потрапили в цей регіон Європи після військового походу данця Роріка Фрісландського (Рюрика ПВЛ та північноруських легенд). За глухою згадкою у Тідріксазі (бл.1250 р.), фризький володар («Аттіла»), пішов війною на «Русь», вбив тамтешнього правителя «Вальдемара», спричинив смерть його сина «Тідріка»; призначив своїм намісником у тих краях «Ірона», брата і ярла покійного князя ⁵².

 

Друга група норманів – це Forsderen Liudi / «керівні люди» ⁵³, яких дещо згодом, у 940-х роках, так охарактеризував Ал-Масуді: «Русы – многочисленные народы, имеющие отдельные виды. У них есть вид, называемый Луда’ана. Они самые многочисленные, посещают для торговли страну Андалусию, Италию, Константинополь и хазар» ⁵⁴.

 

16

 

Fresiti / «фризи» – корінні мешканці фрисландського узбережжя Північного моря – від VІІ ст. і до ХІІ ст. були головними посередниками у торгівлі між Північною та Південною Європою ⁵⁵. Serauici / «серавичі», як тепер встановлено, жили на дунайському Острові Русів і контролювали цю ріку. Таку ж саму функцію виконували Lucolane / «луколяни» на Дніпрі, осівши у Лукомор’ї ⁵⁶.

 

При всіх позиціях цієї групи норманів відсутні вказівки на величину земель чи кількість поселень ⁵⁷. Тобто, мова йде про екстериторіальні торговельні корпорації, об’єднані за місцем походження чи контролю над певними регіонами.

 

З іншого боку, фіксація Географом Баварським при інших позиціях списку кількості приналежних городів посередньо засвідчує проведення там перепису населення / збору податків, що було однією з функцій держави.

 

Потрібно наголосити на тому, що в наших землях осідали варяги-данці – на противагу ворогуючим із ними шведам, які засновували свої факторії у балтів і угро-фінів. Як довів Юрій Диба, спершу вони до нас потрапляли через Віслу та Буг, дещо пізніше – з півночі, через Двіну та білоруські землі ⁵⁸. Данці мусіли використовувати існуюче «…корабельное сообщение между речными системами Днепра, Вислы и Одера с помощью волоков» ⁵⁹. З Вісли – [Західного] Бугу до Києва такий перехід відбувався через село Переволочну / Ярославкову від початків Бугу до Радославки, притоки Стиру ⁶⁰. У другій половині ІХ століття цей важливий транспортний вузел підпорядковувався Великоморавській державі ⁶¹. А на початку наступного століття, вочевидь, контроль над ним перебрав пов’язаний із Моравією князь Олег ⁶². Він мав неподалік, у городі Пліснеську, свою резиденцію.

 

До Чорного моря існували значно коротші та безпечніші, ніж дніпровський шлях (з його порогами та хазарами), тракти – зокрема, через «басейн ріки Серет, який з’єднував Західнобузьку та Дністровську річкові системи (з вододілом і волоками в районі Бужська й Пліснеська)» ⁶³. До Дністра можна було потрапити ще через його верхів’я та р. Золоту Липу, на якій розташоване село із промовистою назвою Урмань (від «урмани» – нормани).

 

Невідомі Олексієві Толочку й інші факти державности на наших землях, яка бере свої початки не від киян, а від волинян. За Аль-Мас‘уді: “Ці язичники розділяються на різні роди: з них рід, у якого з глибокої давнини була державність. Був у них цар, якого називали Маджак. І цей рід називається в.линана. … І цей рід один корінь з коренів слов’ян, шанований в їх родах. І це йде у них з давнини. Пізніше з’явились незгоди між їх родами, і щез їх порядок. І їх роди стали ворожими один одному” ⁶⁴ (конфлікт між автохтонами присутній у переробленому виді у легенді про закликання варягів у ПВЛ). Винятковість волинян цілком вписується в сучасну теорією про походження слов’ян із Полісся / Волині.

 

17

 

У 920-х роках зафіксовано три державні утворення вже осілих на давньоукраїнських землях скандинавів-русів ⁶⁵. Це «Куявія» (Київщина), «Славія» (Волинь) ⁶⁶ й «Артанія» / скандинавська Garðaríki (Галичина) ⁶⁷. Їх фактично об’єднав данець Олег, заснувавши вікінґсько-слов’янську правлячу династію. Перебуваючи на Острові Русів у дельті Дунаю, він одружився з донькою князя Будимира, правителя сусіднього болгарського племені сіверів ⁶⁸. Згодом, правдоподібно, варязький князь підкорив «соляну» Галичину (згадка в епосі про захоплення його епічними двійниками соляних городів ⁶⁹) і Волинь, осівши у розташованому на межі цих земель Пліснеську. Вже звідти опанував київським престолом (ця подія у перелицьованому вигляді відтворена у ПВЛ). У 920-х роках маємо свідчення про правління у Києві Діра, а на захід від нього [у Пліснеську його батька] Олега. Згодом Куявія, а після смерти данського князя на Кавказі в 941/942 р., Славія й Артанія перейшли до Ігоря, одруженого з Олеговою донькою Ольгою. Існування державної організації за її часів засвідчує встановлений Юрієм Дибою факт організації погостів на Західній Волині в 947 році (с. 176-181).

 

Таким чином, можна говорити про виникнення нормано-слов’янської держави не на початку ХІ століття, але на сто років раніше. Що ж до балтських і угро-фінських земель, то їх «одержавлення» розпочалось пізніше, із заснуванням Ярославом Мудрим київської колонії Новґарада.

 

Отож, обговорені монографії вводять у науковий обіг низку цінних відомостей з епохи початків Давньоукраїнської держави. Справою чести наших порядних вчених є сприяти їх найскорішому потраплянню до академічних видань, студентських і шкільних курсів вітчизняної історії.

 

© Ігор Мицько

 

4 грудня 2015 року

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹ Мачинский Д.А. Некоторые предпосылки, движущие силы и исторический контекст сложения Русского государства в середине VIII – середине ХI в. // Сложение русской государственности в контексте раннесредневековой истории Старого Света. – С.-Петербург, 2009. – C. 465-466.

 

18

 

² Янин В.Л. Летописные рассказы о крещении новгородцев // Русский город: Исследования и материалы. – Москва, 1984. – Т. 7. – С. 54-57.

³ Членов М.А. Кeнааниты. – средневековое еврейство славянского мира. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://rehes.org/lst2/lst2_chlenov.html

⁴ Полное собрание русских летописей. – Ленинград, 1926-1928. – Т. 1. – Вып. 1. – Ствп. 76, 299-300; Там само. – Ленинград, 1989. – Т. 38. – С. 38, 107.

⁵Там само. – Ленинград, 1926-1928. – Т. 1. – Вып. 1. – Ствп. 299-301; Там само. – Ленинград, 1989. – Т. 38. – С. 107.

⁶ Там само. – Ленинград, 1926-1928. – Т. 1. – Вып. 1. – Ствп. 76; Там само. – Ленинград, 1989. – Т. 38. – С. 38. У відповідному місці Іпатіївського літопису його немає, відсутній у цій пам’ятці і згаданий текст про причини родового конфлікту (Там само. – С.-Петербург, 1908. – Т. 2. – Ствп.63, 293).

Лихачев Д.С. «Устные летописи» в составе Повести временных лет // Лихачев Д.С. Исследования по древнерусской литературе. – Ленинград, 1986. – С. 134.

⁸ Можливо з цим редактором пов’язана найбільш розповсюджена т. зв. «усічена» редакція «Слова…», в якій відсутні матеріали про Ярослава Мудрого (Розов Н.Н. Иларион // Словарь книжников и книжности Древней Руси. – Вып. 1 (ХІ – первая половина ХІV в.) – Ленинград, 1987. – C. 201).

⁹ Тут і надалі замість титл проставляю у клямрах пропущені літери, виносні букви повертаю у рядки.

¹⁰ Акеньев К.К. «Слово о законе и благодати» Илариона Киевского. Древнейшая версия по списку ГИМ Син. 591 // Византинороссика. – С.-Петербург, 2005. – Т. 3. – С. 142.

¹¹ Хоч у ПВЛ Ярослав Мудрий фігурує як син Рогнеди, насправді він доводився сином чехині (Мицько І. Українсько-чеські зв’язки та історія Підгір’я Х–ХІ століть // П’яті «Ольжині читання». Пліснеськ, 7 травня 2010 року. – Львів; Броди, 2011. – С. 72).

¹² Акеньев К. «Слово… – С. 125, 126.

¹³ Там само. – С. 127.

¹⁴ Мицько І. Українсько-чеські зв’язки... – С. 70-71.

¹⁵ Татищев В. И. История российская…. – Москва, 1773. – Кн. 2. – С. 78.

¹⁶ Там само. – С.412.

 

19

 

¹⁷ Диба Ю. Батьківщина… – С.264.

¹⁸ Добрыня Никитич и Алеша Попович / Издание подготовили Ю.И.Смирнов и В.Г.Смолицкий. – Москва, 1974. – С. 5-57, 170-178; 272-280.

¹⁹ Можливо, маємо тут опозицію стосовно самоназви єретиків – «богомили».

²⁰ Грушевський М. Історія… – С.104.

²¹ Былины. Русский героический эпос / Вступительная статья, редакция и примечания Н.П.Андреева. – Ленинград, 1938. – С. 554.

²² Принагідно згадана в 1545 році: Литовська метрика. Книга 561. Ревізія українських замків 1545 року / Підготував Володимир Кравченко. – Київ, 2005. – С. 113.

²³ Мицько І. Про походження гербу Волині // Старий Луцьк. – Луцьк, 2009. – Вип. 5. – С. 52-53.

²³’ Добрыня. – С. 391.

²³’’ «Жил-то Добрыня во Нове-городе», «…на весь Новгород воду возить!» (Былины: В 25 т. — С-Петербург, Москва, 2003. – Т. 3: Былины Мезени: Север Европейской России. – С. 214), «…в Новы Городы гулять» (Русские былины старой и новой записи / Под редакцией Н.С.Тихонравова и В.Ф.Миллера. – Москва, 1894. – С. 82). Згодом цей вираз перетворився у «город… Киев», «Киев», «Москву».

²³’’’ Древние российские стихотворения, собранные Киршею Даниловым. Издание подготовили А.П.Евгеньева, Б.Н.Путилов. – Москва, Ленинград. – 1958. – №9. – 56, 57, 58, 59; «еретица-безбожница» (Былины. – С. 215) «Маринка безбожница», «неверная», «некрещеная» (Русские былины старой и новой записи / Под редакцией Н.С.Тихонравова и В.Ф.Миллера. – Москва, 1894. – С. 82, 84).

²³’’’’ Добрыня. – С. 165, 166.

²³’’’’’ «Срубил то Добрыня у Марины буйну голову. И клал да на дрова дубовыя и пепел разсиял по чисту полю» (Русские былины. – С. 86). Те саме: Онежские былины, записанные Александром Федоровичем Гильфердингом летом 1871. – С.-Петербург, 1873. – Ствп. 1328.

 

20

 

²³’’’’’’ Мицько І. Болгарський царевич Боян-Михаїл на Волині // Старий Луцьк. – Луцьк, 2013. – Вип.9. – С.114-116; Марінка «повернула Добрыню серым волком. Отпустила Добрыню ко синю морю» (Онежские былины. – Ствп. 116). Відповідна алюзія є у «Слові о полку Ігоревім»: «Боянъ бо вѣщіи, аще кому хотяше пѣснь творити, то растѣкашется мыслію по древу, сѣрымъ вълкомъ по земли, шизымъ орломъ подъ облакы» (Серый // Словарь-справочник "Слова о полку Игореве": В 6 выпусках / Сост. В.Л.Виноградова. – Москва, Ленинград, 1968. – Вып. 5. – Р-С. – С. 130.

²⁴ Грушевський М. Історія української літератури. – Київ, 1994. – Т. 4. – Кн. 1. – С. 103-104, 155.

²⁵ Мицько І. Болгарське коріння Володимира Святославовича. – Львів, 2015. – С. 6-19 – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zbruc.eu/node/41310.

²⁶ Песни, собранные П.В.Киреевским. – Москва, 1860. – Вып. 1. – С. 8, 11.

²⁷ Онежские былины, записанные Александром Федоровичем Гильфердингом летом 1871 года. – С.-Петербург, 1873. – Ствп. 367, 368, 371; Інші варіанти топонімів див.: Там само. – Ствп. 976; Песни, собранные П.Н.Рыбниковым. – Москва, 1861. – Ч. 1. – С. 318, 325-326; 1862. – Ч. 2. – С. 184-185, 194; Петрозаводск, 1864. – Ч. 3. – С. 187-188, 193; Сборник Кирши Данилова / Под редакцией П.Н.Шеффера. – С.-Петербург, 1901. – С. 1; Спробу атрибутувати ці топоніми зроблено в: Халанский М. О некоторых географических названиях в русском и южно-славянском героическом эпосе // Русский филологический вестник. – Варшава, 1901. – Т. 45. – С. 318-338.

²⁸ Агбунов М.В. Античная география Северного Причерноморья. – Москва, 1992. – С. 117-122, 122-124. Малоймовірно, що йдеться тут про маленький острів Зміїний (в давнину – острів Левка (Білий), острів Ахілла, Макарон), розташований навпроти дельти (Там само. – С. 127-130).

²⁹ Зубарев В.Г. Историческая география Северного Причерноморья по данным античной письменности. – Москва, 2005. – С. 147.

³⁰ [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://bg.wikipedia.org/wiki/Анания_Ширакаци

 

21

 

³¹ Войтович Л. «Баварський географ»: Проблеми ідентифікації слов’янських племен // Треті «Ольжині читання». Пліснеськ 31 травня 2008 року. – Львів, 2009. – С. 4. Біля Портницького устя / Дунавця на італійських середньовічних мапах є straviq (1313 р.), stravicho (1327-1339 рр.) (Гордеев А.Ю. Топонимия побережья Черного и Азовского морей на картах-портоланах ХIV–ХVII веков. – Киев, 2014. – C. 265) і т. п. Це, правдоподібно, переінакшений під впливом італійського stra-vico (передмістя) чи stravizzo (бенкет) (Брун Ф. Черноморье. Сборник изследований по исторической географии Южной России. – Одесса, 1879. – Ч. 1. – С. 84-85) етнонім serauici.

³² Древняя Русь в свете зарубежных источников: Хрестоматия / Под ред. Т.Н.Джаксон, И.Г.Коноваловой и А.В.Подосинова. Т. 3. Восточные источники. – Москва, 2009.– С. 47-48, 51, 58, 60, 62, 63. Баріс Рибаков зараховує до Острова Русів ще й частину [пізнішої] Добруджі (Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ–ХІІІ вв. Происхождение Руси и становление ее государственности. – Москва, 2013. – С. 236-254).

³³ Сучасне румунське село Нуферу (Коновалова И.Г., Перхавко В.Б. Древняя Русь и Нижнее Подунавье. – Москва, 2000. – С. 53-69, 203); Можливо, багатий торговельний Переяславець ідентичний згаданому в билині про Соловія Будимировича та сербському епосі місті Ледену. Адже в італійських портоланах на місці Переяславця відзначено топонім lodonauici (Гордеев А. Топонимия... – C. 266).

³⁴ Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. – Москва, 1986. – Т.2. – С.276.

³⁵ Брун Ф. Черноморье... – С. 57; Гордеев А. Топонимия… – С. 264. Менш імовірним є походження топоніму від назви річки й озера Kagul, розташованих далеко від берегової лінії, біля м. Рені.

³⁶ Анахронізмом є зображення між двома гирлами Дунаю «острова Певка» / peucа insula та південніше strauicus гирла groseus olim peuce на мапі П’єтро Коппо (бл. 1520 р.) (Гордеев А. Топонимия... – С. 262 = [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://badigit.comune.bologna.it/books/coppo/zoom/1/Exported%20Data/img12/img12.htm). Правдоподібно, цей античний топонім потрапив у мапу початку ХVІ ст. з праці та мапи давньогрецького вченого Клавдія Птолемея «Керівництво з географії», які почали друкуватись від 1477 року.

 

22

 

³⁷ Грушевський М. Історія… – С. 103-104, 155.

³⁸ Там само. – С. 160.

³⁹ Татищев В. История Российская с древнейших времен. – С.-Петербург, 1768. – Кн. 1. – Ч. 1. – С. 50 = Диба Ю. Батьківщина…. – С. 323.

⁴⁰ Полное собрание.. – С.-Петербург, 1908. – Т. 2. – Ствп. 275.

⁴¹ Татищев В. История... С.-Петербург, 1768. – Кн. 1. – Ч. 1. – С. 39.

⁴² Войтович Л.В. Хольмгард – Новгород: загадки истории Руси Х – первой половины ХІ века // Вестник Удмуртского университета. История и филология. – Ижевск, 2015. – Т. 25. – Вып. 1. – С. 7.

⁴³ [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Обсуждение:Владимир_Святославич

⁴⁴ Псковские летописи / Подготовка к печати А.Насонова. – Москва, 1941. – Вып. 1. – С. 62.

⁴⁵ Владимирова Л.И. От грозной крепости к монастырской обители // Псков. – Псков, 2005. – №23. – С. 52. Владімірєц постав на місці пізнього поселення, не з Х ст., а аж ХІІІ століття.

⁴⁶ Мыцько И. Датское происхождение князя Олега // Международная интернет-конференция «Скандинавские чтения 2010». – С.-Петербург, 15.09. – 1.10.2010. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://drive.google.com/file/d/0B6N5SIwTknpJVGh6ZldHek5LNTQ/edit?pli=1

⁴⁷ Диба Ю. Батьківщина… – С. 289.

⁴⁸ Там само. – С. 401.

⁴⁹ Мицько І. Болгарське коріння…– С. 16-17. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zbruc.eu/node/41310

⁵⁰ [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://olga.namezhi.com.ua/index.php/oholoshennia/6-obhovorennia-knyhy-oleksiia-tolochka-ocherky-nachalnoi-rusy

⁵¹ Войтович Л. «Баварський географ»: Проблеми ідентифікації слов’янських племен // Треті «Ольжині читання». Пліснеськ 31 травня 2008 року. – Львів, 2009. – С. 4.

 

23

 

⁵² Мицько І. Генеалогічне дерево наших найдавніших правителів. – Львів, 2015. – С. 9-12. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zbruc.eu/node/33365

⁵³ Вираз Forsderen Liudi як «перші, керівні люди» перекладає І.Германн (Херрман И. Ruzzi. Fordesderen liudi. Fresiti. К вопросу об исторических и этнографических основах «Баварского Географа» (первая половина IX в.) // Древности восточных славян и Руси. – Москва, 1988. – С. 166.

⁵⁴ Древняя Русь… – С.114.

⁵⁵ Пріцак О. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саґ). – Київ, 1997. – Т. 1. – С.88.

⁵⁶ Zakrzewski St. Opis grodów i terytorjów z północnej strony Dunaju czyli t. zw. Geograf Bawarski. – Lwów, 1917. – S. 62; Лук [излучина реки, залив] // Словарь-справочник «Слова о полку Игореве». – Москва, Ленинград, 1969. – Вып. 3. – С. 68-69. 

⁵⁷ У цій пам’ятці така вказівка відсутня лише при розташованих перед хозарами неатрибутованими Uuizunbeire та після угорців-кочівників – Vislane. Останні, можливо, означали торговців по Віслі. Принаймні, деякі польські дослідники сумніваються в існуванні такого племені (Urbańczyk P. Trudne początki Polski. – Wrocław, 2008).

⁵⁸ Диба Ю., Мицько І. Неіснуючий похід 981 р. князя Володимира на ляхів // Старий Луцьк. – Луцьк, 2015. – Вип. 11. – С. 27-44. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://drive.google.com/file/d/0B6N5SIwTknpJYUJZMUdlbFFWdmM/view?pli=1

⁵⁹ Херрман Й. Славяне и норманны в ранней истории Балтийского региона // Славяне и скандинавы. – Москва, 1986. – С. 41.

⁶⁰ Андрусяк М. Вибрані питання з церковного, громадського й освітнього життя в Переволочній // Андрусяк М., Сірський Г. Нариси до історії села Переволочна. – Львів, 2003. – С. 33-34. У 1041 р. «иде Ӕрославъ. на Мазовшаны. вь лодьӕхъ» (Полное собрание … С.-Петербург, 1908. – Т. 2. – Ствп. 141), у 1096 р. до Києва «не пустиша гостей из Галича, ни лодій от Перемишля и не бисть соли въ всеи Рускои земли» (Абрамович Д. Києво-Печерський патерик. – Київ, 1991. – С. 151-152).

⁶¹ Мицько І. Українсько-чеські зв’язки та історія Підгір’я Х–ХІ століть // П’яті «Ольжині читання». Пліснеськ. 7 травня 2010 року. – Львів, Броди, 2011. – С. 63.

⁶² Про це говорить прізвисько його билинного тезки Іллі Моровлянина, традиція моравського роду Жеротинів, чеські топоніми – Перемишль, Вишгород, Гостомель – на давніх землях України, надані поселенням князем Олегом чи його донькою Ольгою.

 

24

 

⁶³ Томенчук Б. Баварський Географ і річкові шляхи та ґради в геополітиці середньовічної Європи // Карпати: людина, етнос, цивілізація. Науковий журнал. – Івано-Франківськ, 2009. – №1. – C. [2], див. також с. [3-4], [9 -10].

⁶⁴ Жих М. До проблеми етногенезу Волинської землі (VI – початок X ст.) // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич, 2009. – Вип. 13. – С. 10

⁶⁵ Правдоподібно, реальний факт існування трьох «одержавлених» груп норманів зафіксовано у легенді про трьох братів-варягів, які нібито прибули на землі майбутньої Північної Руси.

⁶⁶ Диба Ю., Мицько І. Про видуманий похід… – С. 10-11. - [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zbruc.eu/node/28650

⁶⁷ Мицько І. Про болгарське походження… - С. 12.

⁶⁸ Там само. – С. 5-17.

⁶⁹ Сліди цього збереглись в епічних творах, де виступають Вольга й Одд, прототипом яких був реальний князь Олег. Так, в билині «Вольга та Микула» герой отримує від Володимира три соляні міста, які сплачували князеві данину (Онежске былины, записанные Александром Федоровичем Гильфердингом летом 1871 года. – С.-Петербург, 1873. – Ствп. 159, 227-228, 296-297, 436, 692, 796, 1169-1172), а у «Сазі про Одда Стрілу» – підкорює Бялкаланд, правитель якого відмовився платити данину (Мицько І. Руські сюжети у трьох сагах. – Львів, 2015. – С. 12. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: zbruc.eu/node/40190)

 

 

28.12.2015