Оригінал опубліковано в часописі «10TAL» (№17-18, 2014).
Поет Олег Лишега, чиї вірші впродовж багатьох років були забороненими, за допомогою мовної музикальності ангажується в боротьбу за виживання Землі. Характеристичною для його віршів є повільність, але також і рух. Як і колись Генрі Девід Торо, він любить писати ходячи.
У мене вдома є коник із сиру. Маленький, як пальчик, він стоїть на скляній полиці. Трьома ніжками впирається в скло, четверта — піднята вгору.
Коника зробив Олег Лишега. Ми сидимо в тіні парасоля на вересневому сонці в центрі Львова (Західна Україна) й розмовляємо про писання, коли він передає пакетик: порожню коробку з-під карт, у якій — сирний коник.
— Коли не пишу, то багато працюю руками, — каже Олег Лишега. — Аби краще пізнавати матеріал. Беру те, що знаходжу навколо себе (як птахи, коли будують гніздо), і створюю речі руками. Ідеться про те, щоб іноді виходити за межі слів. Кілька років я присвятив гончарству й праці зі скульптурами. У ті періоди — не писав. Дуже покладаюся на свої руки. На мою думку, поезія — це продукт і свідомості, і руки.
Лишега належить до так званого «дисидентського покоління». Він народився 1949 року в Тисмениці (що на південь від Львова) — місті, до якого він сьогодні повернувся. Та дисидентом у значенні «[політичний — ред.] активіст» він навряд чи був. Ішлося радше про те, що він вивчав зарубіжну літературу (передусім британську й північноамериканську) у львівському університеті, а також, що він зі своїми друзями по перу присвячував себе тому, що радянська верхівка називала «буржуазним націоналізмом». Його вірші було заборонено публікувати з 1972 року до 1988-го. Перша збірка поезій «Великий міст» вийшла 1989 року — на той час він уже писав вірші впродовж двадцяти років.
«Буржуазний націоналізм» полягав у тому, що Лишега з групою інших українських поетів (зокрема, Григорієм Чубаєм, який помер 1982 року) на початку сімдесятих видали літературний часопис. Уже після другого видання 1972 року втрутилося КДБ і часопис було заборонено. Більшість причетних схопили або звільнили з посад. Лишегу виключили з університету — його очікувала армія. Поета заслали на схід Радянського Союзу працювати вчителем англійської. Згодом йому вдалося повернутися до Тисмениці й Львова.
Цілий час він був активний як поет. Один із віршів сімдесятих років («Пісня 822») став класичним. Український письменник Олександр Гриценко особливо виділив останні рядки в «Пісні 822» («Ох, дай Боже пережити цюю зиму..») як емблематичні для цілого того стану льодовикового періоду, який означали радянські роки.
Навіть якщо Олег Лишега є одним з українських поетів, сформованих радянським часом, естетика й тематика його творчості, вважає американський літературознавець Григорій Грабович, позначена цілковито індивідуальними рисами. У передмові до книги «The Selected Poems of Oleh Lysheha» [«Вибрані вірші Олега Лишеги» — англ.] (1999) він пише, що віршуванню Лишеги:
бракує (чи радше: воно уникає) певних ознак, які стали життєвонеобхідними для радянсько-української поезії. Воно цілком вільне від пафосу, риторики та відчуття, що існує публіка, яка потребує висловлення, а з нею — імпліцитне завдання поета підкреслено й настійливо звертатися до цілої нації. Також воно уникає рими, метру й усього того очевидного інструментарію, який довго був канонічним в українській поезії. Коротко кажучи, це радикально інакша поезія, ніж мейнстрімово-радянська.
Вірші Лишеги сімдесятих — коротші, тоді як пізніші — простягаються на сторінки. Тут поєднуються внутрішні й зовнішні ландшафти, процеси мислення й природи. Це поетичні світи, до яких можна ввійти. «Поки не пізно — бийся головою об лід! / Поки не темно — бийся головою об лід!.. / Пробивайся, вибивайся — / Ти побачиш прекрасний світ!..» — починається вірш «Пісня 551». Явища в текстовій екології утворюють плетиво з життів. Собака лежить у лісі, як валун. Наказовий спосіб у вірші скеровується до кропиви. Будь доброю до собаки, кропиво, — гласить послання. Собака, старий і немічний, здається, заледве годен підвестися. Вірш запитує: «Може, заростеш собаку, кропиво?»
Іноді настрої нагадують фільми Андрія Тарковського. Як-от «Сталкера», коли головні герої повільно мандрують серед рослин і руїн у дивній зоні, де, кажуть, є кімната, яка виконує всі бажання. Феноменологія незрушності: місця́, де люди можуть стати чимсь іншим. Тарковський виявляється одним із натхненників Лишеги — як і український кінематографіст Олександр Довженко.
У вірші «Пісня 352» йдеться про відвідини хрону. Бо коли ви шукаєте тепла, коли ви шукаєте когось, із ким можна було би поговорити, розламати хліб, не йдіть до високих, як хмародери, дерев. Ідіть на завіяний снігом город, — наполягає вірш. Там у хаті хрону завжди хтось є вдома. «Стукайте», — і вам відчинять.
Дія, яка відбувається в цих віршах, — нерідко ритуального штибу. Батько входить у ріку й просить сина помити його у вируючій течії під бистриною хмар над головою. Іноді відбуваються геть чудернацькі речі. У мурашник у вірші «Лис» «Хтось кинув щось, ведмедя чи пса, / Якусь плюшеву цяцьку, і ще видніється вухо, / Решту вже засмоктали..». Пізніше в тому самому вірші ліричне «я» йде по спаленій землі. «Поволі розгріб зверху попіл, / Засунув усередину руку, / І там, між обірваних волокон, / Намацав притихле, ще гаряче серце..»
Також у вірші «Лис» присутній, можливо, найдивніший у віршуванні Лишеги образ:
І зайшов над вечір у густіший ліс,
Між молоді вільхи.. то вже був чужий ліс..
Я роззирався і не міг пізнати..
Починалися мочари..
Усе чуже.. і десь, може, за двадцять кроків
Перед собою за вільхами побачив
Голого чоловіка, старого, і колись, видко, повного,
Бо шкіра звисала на ньому..
Він сидів у мурашнику, на високій купині,
І дивився якось убік, на кущ
Трохи виряченими очима..
Скривив губи, але ніби всміхається..
Обвислі груди
Були вимащені якимсь слизом..
А на лиці свіжий, майже дитячий рум’янець..
Може, сп’янів від мурашиного оцту..
Мені здалось, він може вбити,
Як почує, що хтось підглядає..
Підглядає, як стає молодим..
І я кинувся назад..
Куди ведуть нас вони, ці образи? Я прочитую багато з цих віршів як постійні «не знаю» — фундаментальні для поетики Віслави Шимборської «два малі слова... такі, що розширюють нам життя на простори, які знаходяться всередині нас самих, і на простори, у яких перебуває наша злиденна Земля», — як вона пише у своїй Нобелівській лекції.
Наприкінці вірша «Лебідь» Лишега пише: «Чи то був лебідь?.. / Як він підніс шию.. / І заслонив навіть небо над морем.. / Не знаю.. я лише увійшов і відходжу.. / Дивись, я розкинув руки / І піднімаюсь до тебе.. / Боже, я падаю..»
Це «не знаю» не є невиразністю, це радше непевність. Різниця, можна гадати, є тонкою, як волосина, але вона значна. Це не розмиті вірші, вони найвищою мірою матеріальні. Дерево, короп, пес, мурашка, людина, кінь. Це матеріальність Торо (атож, цілої екологічно спрямованої письменницької традиції) та усвідомлення, що люди — це істоти з плоті. Організовані клітини. Та що воно все означає? Цього не знаю. Не хочу прочитувати дерева як символи. Хочу дозволити їм бути деревами, хронові — бути тією травою, якою він є. Хатою хрону, де він мешкає. Туди — заходжу.
Під парасолем у Львові сидимо: Олег Лишега та я, а також молодий поет Володя Білик, який якраз приєднався та рисує в блокноті.
— Я б описав вірші Лишеги як магічне відчуття місця, — каже Володя, і я запитую про місця та їхній взаємозв’язок, про поняття «екологія».
— Для мене екологія передусім пов’язана з мовою, — відповідає Олег Лишега. Я не належу до активної частини руху за охорону довкілля. Іноді є відчуття, що живу в часі, коли ще не винайшли автомобілів. У чомусь погоджуюся з американським поетом Робінзоном Джеферсом: кінець кінцем виживе природа, а не люди. І люди не залишать помітних ран, тому що природа зцілюється.
Але уявіть-но собі: якщо ми впливаємо на все, — на клімат, на ліси, — настільки, що земля вже не може зцілитись?
Атож, гадаю, люди мусять чинити добро наскільки можуть, аби врятувати землю. Я працюю з писанням, зі словами. Я намагаюся створювати музику — на противагу багато чому, що розсіює увагу. Сподіваюся, людей утягне в цю музику, яка йде з гір.
Припускаю перед Олегом Лишегою, чиї гори Карпати розкинулись якраз біля того місця, де він мешкає, що він багато в чому — модерніст. І він із цим погоджується. Улюблений поет — Робінзон Джеферс: американець, який у критичних щодо цивілізації віршах описав життя на каліфорнійському узбережжі під час орієнтовно Другої світової війни. Лишега перекладав українською не тільки Джеферса, але й таких поетів, як Сильвія Плат, Езра Паунд і Т. С. Еліот.
У своєму ангажуванні в рух за охорону довкілля Лишега очевидно прагне дібратися до внутрішніх настроїв. Цікаво, що існує напрям, сформований головним чином із британців — колишніх активістів за охорону довкілля (у складі руху «Dark Mountain Project» [Проект «Темна гора» — англ.]), який свою критику цивілізації висловлює через вірші, і якраз у ньому Робінзон Джеферс є найголовнішим поетом. У маніфесті «Dark Mountain», написаному британцями Полом Кінґнорсом і Дуґалдом Гайном, щедро цитується Джеферс — наприклад, такими рядками: «змістити наголос із людського — на не-людське; відкинути людський соліпсизм». Пробувши брендом в американській поезії 1920-х, Джеферс, пишуть Кінґнорс і Гайн, був маргіналізованим через песимістичне віршування про масове споживання та цивілізацію. Урешті-решт мало хто дослухався до Джеферса.
Лишезі припали до душі не затягнуті й критичні щодо суспільства поезії Джеферса, а радше короткі й насичені настроями описи ландшафтів, геологічного углибання часу, людей.
— У довших віршах — забагато слів, стає надто метафізично. Те саме — з Торо: іноді слів — геть забагато.
— Ходіння є важливим у Вашому писанні, — припускаю я; він киває. І Генрі Девід Торо вказує у своєму есеї про ходіння, що вельми небагато людей знають, щó насправді означає прогулюватися, «to saunter».
— Саме так, — каже Олег Лишега. І це прогулювання насправді є продовженням перипатетичної школи — розмов під час прогулянок грецьких філософів. Торо завжди, коли прогулювався, мав із собою нотатник; і писав також ходячи. Його щоденникові нотатки є твором у собі, і він уважав його найважливішим у своєму житті. Туди він уносив зміни, які відбувались у ньому та у всесвіті. Гадаю, ці прозові твори — то його найкраща поезія. Його вірші приблизно такі, яким його вважали сусіди вдома в Конкорді: бездумні, перелітні. Більше байки, не поезія.
— На мою думку, Ваші вірші багато в чому — про повільність. Що скажете про це?
— Так, повільність у них є. Але вони постійно вказують на активність. Що я роблю щось, що щось відбувається. Я багато зосереджуюся на самій текстурі, деталях, тóму, що забирає час. Уявіть собі дерево, усі гілки дерева, і на кожній гілці сидить птах. Дерево серед лісу з тисячею птахів: саме тому дерево сяє. Але водночас мені не подобається, коли сяйва стає забагато. Текстура вірша має бути архаїчною, у ній має бути якась простота.
— І цю простоту, гадається, Ви також і практикуєте. Як я зрозумів, Ви любите ходити босоніж. Про що Вам ідеться?
— Хочу шкірою торкатися землі, досліджувати земну шкуру. Якось я навіть ходив босоніж у Гутенберзькому музеї.
— Як би Ви сказали, яким місцем є Земля?
— Не хочу ідеалізувати природу, це місце драматичне. Як і людина, вона просто є. Я є істотою, яка намагається бути доброю. Потрібен небиякий талант, аби вижити на цій Землі й одночасно зберегти свою людяність. Бути сучасним, але воднораз архаїчним.
Олег Лишега народився 1949 року в Тисмениці на Західній Україні. Перекладав українською таких письменників, як Езра Паунд, Т. С. Еліот, Д. Г. Лоуренс, Сильвія Плат, Малкольм Лаурі та Марк Твен. Опублікував свої перші вірші 1977 року — цикл під назвою «Зима в Тисмениці». Перша книжка «Великий міст» вийшла 1989 року.
Юнас Ґрєн (нар. 1981 р.) — поет і журналіст. Видав поетичну збірку «Землемірня» 2014 року у видавництві «10TAL Bok»; входить до редакції часописів «10TAL» і «Klimatmagasinet Effekt». Здобуває магістерський ступінь у Stockholm Resilience Center.
Цитати Лишеги за виданням: Олег Лишега. Великий міст. — Львів: ЛА «Піраміда», 2012. — 160 с. Шимборська в перекладі Галети. — Прим. пер.
Після цього інтерв’ю в «10TAL» (№17-18, 2014) іде вірш «Лис» Лишеги в перекладі Нільса Гоканссона.
Автор: Юнас Ґрєн (Швеція), переклад зі шведської: Лев Грицюк (Україна), редагування перекладу: Ігор Котик (Україна).
Фото: Олександр Ласкін.