Основною фатиґою української влади стало виконання вимог тих чи тих закордонних інституцій: а чи ухвалені закони для надання Україні безвізового режиму з ЄС; а чи вжиті всі озвучені МВФ-ом заходи з економічної лібералізації; а чи створені умови для державно-приватного партнерства як елемента адміністративної реформи, заснованої на ідеях нового державного управління?
Ці та багато інших напрямків реформування економіки, законів і державної служби важливі, нема питань. Однак переносити акцент в діях уряду винятково на виконання заданих закордонними інституціями «завдань» небажано з двох — як мінімум — причин. По-перше, леґітимність української влади, як і раніше, залежить від зовнішніх, а не від внутрішніх джерел. По-друге, успішні реформи неможливі без креативної адаптації стандартних рішень до національних умов. Метафорично кажучи: щоб бути сприйнятими, західні підручники треба не тільки перекласти українською мовою, але також адаптувати до українських реалій.
«Вестернізація» як альтернатива «істернізації»?
Уряд Віктора Януковича, як і багато інших українських урядів перед ним, справедливо критикували за надмірну готовність орієнтуватися на думку і політику панівної еліти східного сусіда, Росії. Власне, революція 2013–2014 рр. почалася після відмови Януковича — під тиском російської влади — підписати угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Однак, якщо «вестернізація» і є альтернативою «істернізаціі», то аж ніяк не радикальною.
Спочатку з'ясуємо терміни. Французький політолог Бертран Баді називає «вестернизацією» стосування західних інституційних моделей поза межами тих країн, в яких вони виникли природно (Західної Європи та Північної Америки). Завдяки інституційному експорту та імпорту, початково суто європейська модель плюралістичної демократії сьогодні дедалі більше набуває універсального характеру, її використовують і в Африці, і в Азії, і в пострадянських країнах. Однак, на думку Баді, просте копіювання принципів плюралістичної демократії, що їх імпортують владні еліти, мало де обмежує ці еліти так, як в «ориґіналі». Навпаки, у випадку «копії» може проявитися зворотний ефект. Проведення формально конкурентних виборів дозволяє панівним елітам забезпечити собі міжнародне визнання і леґітимність, при тому питання леґітимності їх влади всередині країни відходить на другий план.
Застосування стандартних інституційних рішень, чи то «західних», чи «східних» (що у випадку України мають російську генезу), підвищує шанси владної еліти, яка стосує такі рішення, на визнання відповідно чи то «на Заході», чи то «на Сході». Червоні килимові хідники, посмішки і рукостискання під час відвідування цих країн ґарантовані. Але що з внутрішнім визнанням і леґітимністю такої влади всередині країни?
Революція 2013–2014 років, річницю якої недавно відзначали, починалася з питання європейської інтеґрації, але досягла свого апогею як «революція гідності». Дві назви цієї революції, «Євромайдан» і «Революція гідності», вказують на можливі протиріччя між зовнішньою і внутрішньою леґітимністю осіб, котрим вона, революція, згодом дозволила прийти до влади. Витяги з проведених у грудні 2013 року серед учасників протестів інтерв'ю добре ілюструють тертя і протиріччя між двома векторами подальшого розвитку подій, зовнішнього і внутрішнього.
«Так, після того, як побили студентів, спостерігалась дуже яскрава і дуже сильна енергетична така, скажімо, напруга — така: ми не дозволимо. Ну, скажім так, що ми більше не дамо наших дівчат, наших матерів ... — Інтерв'юер: Я от з медиками говорив, вони практично з тих же причин сюди... — Так. Вони теж за Європейський Союз. Але у них є головний мотив — ми не дозволимо, щоб в нашій країні зробили поліцейську державу, де будуть бити дітей, де будуть, е-е-е..., хлопців — за те, що вони вийшли протестувати, — калічити. Хто б це не був. І також ми не дамо, щоб хтось торгував нами без нашої згоди» (чол., 40–54 р., один з організаторів табору-Січі).
«Я думаю, спочатку влада хотіла розігнати для того, щоби залякати людей. Думали, раз зачистять Майдан, та й все. А це обурило народ — ніхто не захотів здаватися» (чол., до 24 років, учасник демонстрації-віча).
«I з ким не говориш, всі кажуть: та ладно вже той Євросоюз, чи не Євросоюз, але як можна, щоби наших дітей били?! От всі говорять тільки про то. Людей, дітей. Ну, так неможливо! Так неможливо!» (жін., 40–54 років, учасниця демонстрації-віча).
Виглядає, що сьогодні залишилося мало сумнівів у порівняльних перевагах «вестернізації» щодо «істернізаціі». Східну інституційну модель, як вчергове (бо аналогічний насильницький експорт радянських інститутів спостерігався і в повоєнний час у Східній Європі) виявилося, в разі необхідності приносять на багнетах. «Східні» інститути практично у всіх сферах — починаючи з військової і закінчуючи пенсійною системою — нині старанно культивуються в «ДНР / ЛНР», не кажучи вже про Крим, за допомогою російських експертів і радників. При тому на решті території України робиться спроба, теж чергова (згадаймо дев'яності роки), розвивати «західні» інститути в політиці, економіці та культурі.
Залежність від Європи і європейський вплив у сьогоднішніх умовах безсумнівно краще для України, ніж залежність від Росії. Вона дозволяє, наприклад, сподіватися на скорочення масштабу корупції, що в разі збереження «східного впливу» виглядає недосяжним. Проблема в тому, що зведення всіх проблем українців до протиставлення «вестернізації» й «істернізаціі» є помилковим. Вибирати варто не тільки між залежністю від Європи і від Росії, а й між залежністю від зовнішніх джерел влади і залежністю від внутрішніх джерел влади, від самих громадян України.
В ідеалі реформи варто орієнтувати не на перекладені методички, а на захист людської гідності — такий, власне, головний урок «революції гідності». Для України добре те, що сприяє повазі й захисту людської гідності її людей. Все інше, у тому й готовність сприйняти українське керівництво як «своїх» чи то на Сході, чи то на Заході, — вторинне. Якщо використовувати цей критерій, то прийшлі до влади після революції еліти сьогодні не мають повною мірою внутрішньої леґітимності, хоча ступінь їх леґітимності на Заході є значно вищий, ніж у випадку «донецьких» (уряду Януковича).
Уроки «революції гідності»
Революція гідності підказує не тільки пріоритети дій української владної еліти, а й засоби їх досягнення. Успіх масових протестів 2013–2014 років багато в чому пояснюється якраз опорою на внутрішні сили, низову ініціативу і готовністю не обмежуватися підручниками та методичками (в цьому випадку — з успішних стратегій масової мобілізації). Учасникам революції вдалося креативно адаптувати універсальні стратегії протесту до української специфіки, зробивши їх зрозумілими і доступними для звичайних громадян України.
Своєрідною універсальною енциклопедією стратегій успішних масових протестів заведено вважати книгу Джина Шарпа «Від диктатури до демократії». Вона використовувалася і далі використовується для навчання громадських активістів в багатьох країнах (від Сербії до Таїланду). Книга, зокрема, перекладена українською, доступна в Інтернеті і правила за джерело натхнення для активістів «Пори» та інших рухів, які уможливили «Помаранчеву революцію» 2004 року.
«Помаранчева революція» цілком відповідала універсальному «канону». Як й інші «кольорові революції», вона почалася з реакції на маніпуляції з підрахунком голосів на виборах. В ній переважали елементи карнавальності: рок-концерти, прикрашання одягу стрічками і так далі. У протестів було активне «ядро», яке й керувало діями інших учасників. Такий формат протесту раніше добре зарекомендував себе в Сербії, Грузії, інших пострадянських країнах. При тому «Помаранчева революція» істотно не наблизила українську владу до громадян.
Майдан-2013 великою мірою відрізнявся від Майдану-2004. Замість гасел представницької і плюралістичної демократії, на перший план вийшла тема захисту людської гідності. Ця універсальна (її, наприклад, зробили одним зі своїх пріоритетів учасники «Арабської весни») і в певному сенсі абстрактна тема виявилася, утім, зрозумілою звичайним громадянам України, які або брали участь у протестах 2013–2014 рр., або підтримували їх. Чому?
Пріоритет людської гідності був спонтанно «перекладений» на доступну і зрозумілу в Україні мову за допомогою акценту на насильницькому і відчуженому характері владної еліти. Більш того, були «перекладені українською» й адаптовані до національної культури такі універсальні стратегії протесту, як вуличні марші (в українському випадку вони отримали форму «віче») і сидячого страйку, sit-in (їх втіленням стала «Січ» у центрі Києва). І знову — слово учасникам протестів.
«Запорізька Січ у чистому вигляді. — Інтерв'юер: Але ви сказали, що ті традиції запорізької Січі не є дуже адекватні… — Не дуже, але це нагадує Запорізьку Січ. Це табір. Це козацький табір. Це козаки отак, от коли в полі чекали нападу ворога, то вони отак отаборилися, оточували себе возами, а тут — барикадами — то є натуральний козацький табір. Це український архетип. То, що зараз є Майданом, — це є суміш вічевої традиції, яка йде ще з часів Київської Русі, коли люди збиралися і могли собі князя вибрати, або вигнати. Це суміш вічевої традиції і напіввійськової організації, якою була Запорізька Січ» (чол., 40–54 років, один з організаторів).
«Інтерв'юер: А як би ви описали в цілому атмосферу на Майдані? — (чол., 25–39 років, учасник демонстрації-Віче) Ну як же, вже казали, придумувати не буду — це як Запорізька Січ, тільки в сучасній постановці».
Формула успіху, спонтанно (на відміну від Майдану-2004, Майдан-2013 не мав явних лідерів) знайдена в листопаді 2013 — лютому 2014 рр., зводиться до необхідності забезпечити спорідненість «душ» між, з одного боку, прибулими з Заходу ідеями, гаслами і варіантами дій, а з іншого боку — національними інститутами та традиціями.
Зрозуміти значення цієї спорідненості поможе метафора. Ґете у своєму однойменному романі (Wahlverwandtschaft, 1809) робить акцент на на перший погляд непоясненному тяжінні різних, часом протилежних, характерів або фізичних об'єктів. Взаємний потяг неподібних характерів і речей виникає за наявності спорідненості (валентності) між ними. «Натури, які при зустрічі швидко розуміють і визначають один одного, ми називаємо спорідненими. В лугах і кислотах, які, незважаючи на свою протилежність одне до одного, а може, саме завдяки цій протилежності, найздецидованіше шукають одне одного і об'єднуються, зазнаючи при цьому змін і творячи разом нову речовину, ця спорідненість просто кидається у вічі».
У випадку Майдану-2013 західні уявлення про цінність людської гідності знайшли відгук в низці елементів української культури: запереченні влади, насамперед насильницької, а також в традиційних інститутах Майдану і Січі. Саме «зустріч» західних і традиційних інститутів, для яких характерна спорідненість, і зумовила успіх Майдану-2013. Вони й утворили нову, раніше невідому і спеціально не плановану субстанцію — революцію гідності.
Кілька слів про програму реформ «за здоровим глуздом»
Запропоновані вище арґументи підказують, як саме варто скорегувати реформи в Україні, щоб підвищити їх шанси на успіх. Насамперед, критерієм успіху реформ варто визнати не відповідність вимогам закордонних кредиторів / спонсорів / радників / «друзів України», а забезпечення громадянам великих можливостей для захисту власної гідності — економічних, юридичних, політичних. Іншими словами, щире бажання пересічного громадянина потиснути руку Президенту значно більше, ніж аналогічний символічний жест закордонного колеґи.
У реформуванні державного апарату, галузей економіки і політичних інститутів найбільше уваги варто звертати на пошук спорідненості між західними рецептами та національними інститутами. Візьмім одну з найболючіших точок економічних реформ — модернізацію банківського сектору. Стабільні й відповідні західним стандартам банки в Україні можна полічити на пальцях. Однак чи для вирішення проблеми досить макроекономічної стабілізації та застосування стандартних інструментів (таких, як базельські правила та інші індикатори «здоров'я» банків)? Навряд чи. Високою є ймовірність того, що ця мова для клієнтів банків буде незрозумілою, а отже, і не зможе повернути їхню довіру до фінансових інститутів.
А що як спробувати зробити мову банківської реформи більш зрозумілою громадянам? А ще краще — використовувати низову ініціативу? Малоймовірно? Потенціал кредитних спілок може виявитися саме тією поки що відсутньою ланкою між західними моделями і національними традиціями. На відміну від інших банківських інститутів, кредитні спілки не тільки не виключають, а й передбачають ініціативу знизу (гроші для одержуваних по черзі кредитів надають самі вкладники, а не беруть їх на міжбанківському ринку). Що більше, створюючи кредитні спілки, можна використовувати традиції взаємного кредитування і в сільській місцевості, і в місті (позичити «до получки»). У певному сенсі, кредитні спілки — це інституалізація тих, що вже існують (і давно існують), практик. Надання цим практикам формального юридичного статусу дозволить вирослим знизу фінансовим інститутам потенційно конкурувати зі звичайними банками. Саме так і сталося, наприклад, з «народними касами» Desjardins, що стали одним з найбільших фінансових інститутів провінції Квебек і Канади загалом.
Аналогічні приклади в Україні, якщо добре пошукати, є. Кредитна спілка «Вигода» зі Стрия була утворена ще в 1992 році якраз на базі позик «на нагальну потребу», які давали одне одному члени місцевої «Просвіти». Сьогодні кредитна спілка має 10 філій у різних містах трьох галицьких областей та активи, що перевищують в еквіваленті 1,1 мільйона доларів.
Межі цього коментаря не дозволяють докладно розглянути інші приклади успішно знайдених спорідненостей західних і традиційних інститутів. Та й мета його полягала в іншому — не так перелічити всі точки можливого зростання інститутів в Україні «знизу», як ініціювати пошук таких точок. Цілком імовірно, що вони знайдуться і в економіці, і в політиці, і в культурі. І тоді українській владній еліті треба буде не озиратися на Захід чи Схід (Далекий Схід), не крутити головою на всі боки в рамках «багатовекторної» політики, а дивитися на власних громадян як на головне джерело ідей і ресурсів для розвитку.
Автор — PhD (соціологія), д.е.н., професор Меморіального університету Ньюфаундленда (Сен-Джонс, Канада)