Під час презентаційного туру з «Карбідом» я відвідав чотири прифронтові міста Луганської й Донецької областей, що минулого року були тимчасово окупованими, а зараз перебувають під контролем української влади. Ясна річ, погодився я на цю авантюру не так задля промоції книжки, як заради задоволення власної цікавості – так який же він насправді, цей Донбас?

 

Той Донбас, з яким спілкувався я, – переважно україномовний. Тут можна було уподібнитися до одного відомого професора, одразу роблячи висновок про єдину й соборну Україну, між частинами якої немає жодних принципових різниць. Можна було б, якби я не знав анекдот про соціологічне дослідження, яке провели всередині офісу політичної партії. За результатами цього дослідження партія мала набирати майже 100% голосів, формувати конституційну більшість і правити країною; втім, виявилося, що вона взагалі не подолала виборчий бар'єр. Іншими словами кажучи, не можна робити оптимістичних висновків лише на підставі власної аудиторії. Ну бо хто мав прийти на презентацію книжки сучукрлітівського автора? Ясна річ, сучасні, проукраїнські, проєвропейські люди, яким приємно бодай раз на місяць десь послухати українську мову. Таких у Слов'янську набралося два десятки, у Краматорську (нині це обласний центр Донецької області) – майже три, у Маріуполі – півсотні, у Сіверськодонецьку – понад двісті.

 

І скрізь організатори скаржилися: нас тут двісті (як у Сіверськодонецьку), але навколо двісті тисяч ватників – добре, якщо їм просто байдуже, але переважно вони вороже налаштовані до всього українського. Скажу чесно: на Донбасі я зустрів кількох прекрасних, дієвих патріотів (як-от Вікторія Нікольська з уже згаданого Сіверськодонецька, чиїй харизмі позаздрила б і Юлія Тимошенко, чи Настя, яку я назвав принцесою-воїном – одна з лідерок молодіжного простору «Вільна хата» у Краматорську), але їх по-людськи шкода, бо оточені вони мільйонами сірого антиукраїнського пролетаріату. Після презентації у Краматорську між самими ж місцевими жителями почалася запекла дискусія: чи можна вважати більшість населення Донбасу «біологічним сміттям» (цитата точна), чи треба дочекатися, поки повністю зміниться нинішнє покоління людей. Патріотична чи не дуже, але правда така: самі проукраїнські мешканці Донбасу кажуть – ми в оточенні, ми в меншості.

 

Питання, що я ставив найчастіше: «Як вважаєте, сучасна лінія розмежування (кордон з квазіреспубліками) штучна й випадкова, чи має під собою якесь ментальне підґрунтя, існує різниця у світогляді людей, що живуть з обох її боків?». Всі відповідали ствердно, а молодь у Краматорську навіть довго пояснювала, що історично це місто ніколи не було донбаським – на їхню думку, це крайній град Слобожанщини. Так само як у Сіверськодонецьку, де наголошували на аграрності північної Луганщини на противагу до шахт і великих заводів. Виявилося, що Маріуполь – взагалі окрема пісня, аж дивно, як це місто опинилося в складі Донецької області, настільки воно інше за атмосферою й настроєм. А спільний висновок із чотирьох міст один: ніхто вже не хоче бути Донбасом. Навіть Донбас.

 

Наостанок про те, що справді в Україні спільного – витіснення війни з свідомості. На протилежному боці країни – в Ужгороді – люди часто нарікають, що під час війни негоже так масово ходити по ресторанах, розважатися й пиячити. Але у Сіверськодонецьку, всього за кілька кілометрів від лінії фронту, найкращий ресторан міста (на три зали) був заповнений вщент, люди святкували дні народження, співали й усіляко демонстрували своє задоволення від життя. Не кажучи про те, що в будівлі поруч пізніше навіть почалася дискотека у стриптиз-клубі. У цьому сенсі – веселості, розваг і втечі від усвідомлення війни – ми справді соборна країна.

 

Й уже зовсім приватне, відрухове, майже неусвідомлене: коли виїздиш з Донбасу і погляд чіпляється за табличку «Дніпропетровська область», мимоволі видихаєш із полегкістю.

 

 

 

01.12.2015