Лекцію на тему «Етнічне мапування як ідеологія простору. Дослідження спільних візуальних моделей у минулих і сучасних картографічних репрезентаціях України» 19 березня ц. р. у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи у Львові прочитав професор університету Північного Колорадо (США) Стівен СІҐАЛ.

 

 

Вступне слово від Центру міської історії Центрально-Східної Європи:

 

 

 

Стівен Сіґал є спеціалістом з областей історичної географії, критичної картографії і мапування Східної Європи. На даний момент він є автором двох книжок.

 

Перша – "Україна очима Заходу", написана на основі колекції карт Гарвардського університету, що є зараз найбільшою колекцією мап України, яка зберігається за кордоном, колекції Богдана Кравціва (книга розповідає про те, як Богдан Кравців збирав свою колекцію, що вона значила для нього і що образ України значить для іноземців).

 

Друга книжка називається "Мапування європейських кордонів: російська картографія в добу імперії". Це є набір декількох мікроісторій, які центруються довкола того, як російський імперський дискурс впливав на конструювання образу територій, які він же називав «європейським прикордонням імперії».

 

Третя книжка, над якою професор Сіґал зараз працює, має назву «Map Wars» («Війни карт»). Це є приклад карт національної історії, які формуються навколо доль і кар’єр 6 географів Центрально-Східної Європи з кінця XIX століття і до середини XX-го.

 

А сьогодні ми будемо говорити про концепт етносхематизації як прийом, який використовують при створенні карт і про його історію, про його історичний бекґраунд і про його використання під час подій і політичних реалій, які є важливими для нас сьогодні.

 

 

Виклад Стівена Сіґала

 

Почнімо з мап. Що вони роблять? Мапи брешуть. А чому ні? Картографія є важлива для ремесла історика, для джерельної бази журналіста. Це набір інструментів, яким оперують науковці. Традиційним є погляд, що мапи – це інструмент планування, або орнамент, або додатковий елемент. Спеціаліст робить мапи. Професори розтлумачують нам їхній зміст.

 

Мапи – це звичайні дороговкази для того, щоби потрапити з точки А у точку B. Але цього вечора я хочу розповісти вам, що мапи – щось більше, ніж тільки тангенційна сила літератури, історії, антропології, геології, статистики і так далі. Вони будують, відображають і відтворюють наші упередження. І ми можемо бачити це у мапі, що ділить Європу згідно з поглядами Володимира Путіна 2014 року.

 

Мапа з "Атласу упереджень" Янка Цветкова

 

 

Ця мапа праворуч. Це мапа, з якою я посперечався би. Мапа, узгоджена з геополітикою, мапа, що ділить Європу на червоні і блакитні держави – за старою американською електоральною традицією демократів і республіканців. Це, отже, карта, зроблена Янко Цветковим (ви, можливо, чули про нього). Це болгарський митець-графік і дизайнер, який позиціонує себе (як на мене, дуже влучно) за межами етнічних категорій – як гуманоїда з планети Земля.

 

Мапи здаються автентичними. І коли люди їх колекціонують, навіть фетишизують як матеріальні об'єкти, вони (мапи) мають певну ауру. Ми вішаємо їх на стіни, ми вживаємо їх для описання наших ідентичностей, ми вживаємо їх для описання наших цілей і прагнень. І деколи, я би сказав, ці прагнення бувають дуже типовими. Можливо, буржуазними, належними до середнього класу, щоби стати частиною Європи, щоби стати частиною нації, або чогось іще.

 

Мапи охоплюють п'ять чуттів і скорочують їх до одного – зору. Вони також мають три виміри і скорочують їх до двох або одного.

 

Так для чого є мапи? Вони – допомога, вони – джерела, інструменти, тексти, пропаганда, засоби пізнання, сприйняття, упередження й фантазії. Я би посперечався щодо того, що етнічне мапування (нині я назвав би це етносхематизацією) було потужним і панівним цивілізаційним дискурсом.

 

Дивлячись назад, на високий територіальний вік Європи, описаний гарвардським істориком Чарльзом Маєром, складений із територіальності, колоніальних й імперських проектів і сучасного націоналізму 1830-1970-х років, бачимо, що мапи були значною мірою частиною неліберальної ери, доби імперій. І вони стали дуже важливими для держав і націй як інструменти.

 

Айсеа Бовмен (часопис "Time", 1936)

 

 

Один із найважливіших, на мою думку, коментарів XX століття щодо мап походить від американського географа (народжений як канадієць у Онтаріо). Його ім'я – Айсеа Бовмен, він навчався в Гарварді та Єлі і став провідним американським географом 1900-х і 1910-х років. Під час Першої світової війни він став директором Американського географічного товариства і під кінець тієї війни, після того, як 1917 року США вступили в неї, Бовмен став головним територіальним фахівцем, відповідальним за збирання понад 1000 мап (чутливих мап) і статистичних даних – для того, щоби переформатувати мапу Європи після падіння Австро-Угорської, Російської, Османської та Німецької імперій. Мапи, зібрані Бовменом і його співробітниками в США, були надзвичайними. Бовмен, згадуючи про розчарування, присутнє на Паризькій мирній конференції 1919 року, писав так: " Знайдено новий інструмент – це мова мап".

 

 

Ми могли би розглядати її подібно до есперанто. Мапа була те саме, що й чудова афіша, і лише те, що вона – мапа, робило її респектабельною, «справжньою». Мапа, писав Бовмен, була рятівним паском для багатьох «потопаючих арґументів».

 

Я називаю цей проект «етносхематизацією» або «етнічним мапуванням» – свого роду перверзією, але не в негативному сенсі, а як «перверзія» у Юрія Андруховича. Дозвольте мені пояснити, що я маю на увазі. У XIX і XX століттях в історії сучасної Європи була реальна напруга між реалістичним і сюрреалістичним дискурсами мапування, моделювання та створення мап.

 

Ліворуч ми бачимо мапу Аляски, яка, можливо, нагадує нам про коментар Сари Пейлін, яка змогла побачити Росію зі своєї домівки. Це відмінна орієнтація, що не створює масштабування, але дає різновид поняттєвої, ментальної мапи.

 

 

Праворуч ми бачимо карту накреслену журналістом і неоконсервативним письменником Робертом Капланом. Ви, можливо, чули про Роберта Каплана, можливо, ні. Він – автор "Балканських примар" – книги, написаної 1995 року й у значній мірі натхненної "Зіткненням цивілізацій" Семюеля Гантінґтона. Став дуже впливовим за часів Біла Клінтона та його адміністрації, коли було остаточно ухвалене рішення про інтервенцію в Югославії. Ви можете побачити у цій дуже популярній книзі Каплана, яка стала бестселером в США, рівну лінію, яка простягається через Європу. І це лінія, яку Семюель Гантінґтон накреслив 1996 року просто через середину України, яка ділить її між Сходом і Заходом, між православним і католицьким світом або лінгвістично між україномовними та російськомовними.

 

Чи це правда? Чи це "перверзія"? Я ще не можу відповісти на це питання. Візьмімо трохи більше теоретичної інформації. Культурний критик Жан Бодріяр, провідний, на мою думку, критик в частині культурного конструктивізму картографії, написав 1981 року знамените: "Це мапа, яка передує території".

 

Іншими словами, спочатку маємо мапу, потім маємо територію.

 

Прецесія симулякра – це є мапа, яка створює територію. І якби ми мали відродити нині казку, це була би територія, порізана на стрічки, які повільно пересуваються через мапу.

 

Бодріяр на початку 1980-х описував Всесвіт, який ми могли би назвати гіперреалістичним. Не лише сюрреалістичним, але й гіперреалістичним. Я думаю, Бодріяр був найкращим критиком картографії, бо він описав різні ситуації, сімулякри, в яких з'являються мапи і в яких мапи – це копії копій копій.

 

І як копії мапи зображали речі – це могла бути Європа, це могла бути нація, які не мали реальності, з якої могли би початися. Або вони більше не мають оригінальної копії. Історики можуть обернутися назад у часі. У географії ми можемо спробувати повернутися до світу Меркатора, або Птолемея, або Геродота, і не знайти оригіналу.

 

Дозвольте мені тепер навести більше прикладів, і я підведу вас до ідеї етносхематизації або етнічної картографії. Етносхематизація – це є дискурсивна практика, це є дискурс. Вона виросла з романтичного націоналізму в 1820-1840 роках, але не була відчутна до революцій 1848 року в новітній Європі, коли стала науковою, трактованою як статистична демографія, трактованою як наука (переважно аристократами та колоніальними дослідниками).

 

Петро фон Кеппен

 

 

Ліворуч, на світлині, яку ви бачите, – перша етнографічна карта Європейської Росії. Її склав Петро фон Кеппен, німець, чий батько був лікарем у Харкові. Праворуч, це 1850-ті роки, інша дуже знаменита етнографічна чи етносхематична мапа, яку зробив Карл фон Шьонеґ. Ці дві мапи з 1851 та 1856 років розповідають нам дещо про колоніальне знання й імперську владу. Вони показують нам, що було між Російською та Габсбурзькою імперіями після 1848 року. Стривоженість і цісарів, і царів, і бюрократів, які їх обслуговували, націоналізмом і повстаннями в підкорених землях. І так ми бачимо це забарвлення – у більш, ніж чудовій хромолітографії прикордонних просторів між Російською та Габсбурзькою (пізніше Австро-Угорською) імперіями.

 

 

Дозвольте мені зараз навести аналогічний приклад із США. Я розповідав про вік імперій і розміщував їх здебільшого в Європі, а зараз дозвольте мені описати, як мапи тактично використовували в Сполучених Штатах у XIX столітті. А для тих із вас, хто, можливо, захотів би прочитати про географію в США, є книги історика на ім'я Сьюзен Шелтен, які я дуже рекомендую.

 

Джеррімендеринг. Карикатура (Массачусетс, 1812)

 

 

Один із провідних методів мапування у США XIX століття називається джеррімендеринг. Він  отримав назву на честь губернатора Массачусетсу на прізвище Джеррі. Джеррімендеринг – це була переважно система здобування виборчих голосів. І, я сказав би, в демократичному контексті здобування голосів на місцевому рівні стає сценарієм "переможць забирає все". Що це нині означає? Тактика джеррімендеринга – це використання мап як інструменту, як зброї, щоби розпорошити голоси та поділити населення задля політичних цілей.

 

Це було задовго до епохи «Кремль у часи Помаранчевої революції» або нинішніх часів. Існують три або чотири види джеррімендерингу. Вони називаються: cracking (ламання), packing (пакування), hijacking (викрадення літака) і kidnapping (викрадення людей).

 

І дуже коротко, чим є ці речі, бо ви, ймовірно, маєте досвід цього всього без відчуття їх на ваших тілах і душах в Україні.

 

"Ламання" (cracking) – розпорошення голосів специфічного типу між багатьма округами для того, щоби не дати сконсолідувати їх у достатньо великий блок. Один із шляхів – відокремити виборців із передмістя, загалом більше консервних, від виборців середмістя.

 

"Пакування" (packing) – концентрація якомога більшої кількості виборців одного типу в одному окрузі для того, щоби скоротити їх вплив. Улюблений прийом виборчого штабу Януковича.

 

"Викрадення літака" (hijacking) – переформатування округів міського або провінційного рівня так, щоби змусити два партії з подібними програмами грати одна проти одної в одному окрузі. І це дуже мудро, бо ґарантує, що обидва кандидати будуть вилучені з гри.

 

"Викрадення людини" (kidnapping) – це означає перемістити зони, де певний кандидат має істотну підтримку, до іншого округу, роблячи важчим виграш виборів з новим електоратом. Це також використовують для аграрізованих округів і для аграрізованого населення.

 

Навіщо я зараз про це згадую? Значною мірою я згадую про це, щоби наголосити, що етносхематизація – це справді щось цілком модерне. І як щось, що є модерним в історії Європи, воно є обмежене в часі.

 

 

Візьміть для прикладу Йоганна-Баптиста Гоманна і його мапу України, інспіровану Бопланом, яка зображує Україну як «землю козаків», ви побачите в цій мапі представлення України як прикордонної області – "о-країни". Вона не етнізована, а радше площинна. Ця карта об’єднала в собі два способи масштабованого представлення України – згідно з Бопланом і згідно з Птолемеєм. У ній використано типовий підхід (і тут ми можемо послатися на Ларрі Вульфа) – зображення дуалізму між цивілізованим і варварським.

 

 

Якщо ми можемо зараз перейти до ідеї етносхематизації, то ми можемо створити визначення. А моє визначення базується на критицизмі праці Бенедикта Андерсона. У знаменитій праці Андерсона «Уявлені спільноти», створеній у 1991 році, він описав картографічні практики як частину проекту накреслення класифікаторної сітки. Я не думаю, що Андерсон мав на увазі тоталітаризм, але він мав на увазі, що немає нічого поза межами мапи, що не потрапляло би в межі сітки, яка є геометрична, яка є масштабована, яка є пропорційна – і нема простору для мовчання чи винятків. Саме так у новітній спосіб провадилися сенси – порахувати кожну окрему голову, кожну окрему особу, кожного окремого члена популяції, що живе в межах держави або населяє територію.

 

Як модерна практика етносхематизація була також частиною проекту європейського імперського або колоніального знання, колонізаторської моделі світу. Вона була спільною впродовж високої модерності, вона давала індивідам часто фальшиве почуття безпеки – ніби їхні кордони були зафіксовані темними жирними лініями, перебуваючи під захистом і обороною.

 

Якщо ми вивчаємо історію Радянського Союзу, то бачимо, як мапи національностей, що стали типовою практикою поділу населення за мовною ознакою, були передислоковані в область науки. І це попри відсутність від 1850-х років в Центральній і Східній Європі загальної згоди щодо значення поняття «національність».

 

Совіти взяли цю практику із Східно-Центральної Європи, яка сформувалася після 1848 року, і розвинули її до своєї власної форми джеррімендерінга. Дуже коротко – моїх п'ять стадій джеррімендерінга чи етносхематизації.

 

Перший період був перед 1830-ми роками, в еру багатоетнічних, багатомовних, багатокультурних і гетерогенних імперій.

 

Друга ера була століттям романтичного націоналізму, який, загалом кажучи, був есенціалістичним і прімордіалістичним розумінням нації.

 

Третя ера, на мою думку, репрезентує найцікавіший момент, в якому модерний ексклюзивний націоналізм професіоналізувався, інститутуалізувався і був використаний як інструмент масової політичної мобілізації. І, звичайно, ми можемо бачити це в Галичині по кількох напрямах.

 

 

Четвертий період. У 1920-х роках, після утворення Радянського Союзу, був короткий період позитивних дій, упродовж якого мапи національностей були інституціонально піднесені, використовувані науковцями, географами-практиками, членами академій наук, так званими буржуазними фахівцями, запрошеними Леніним і більшовиками, включно з найвідомішим в Україні Степаном Рудницьким, який у 1925-1926 роках ухвалив фатальне для себе рішення повернутися з еміграції до Харкова.

 

Степан Рудницький

 

 

І завершальна ера, як на мене, найбільш контраверсійна, представлена в моєму осмисленні, починаючи від Сталіна і щонайменше від 1930-х років: державний негласний нагляд, військове патрулювання кордонів, паспортизація.

 

Зараз ви можете сказати: так, звісно, після 1989-1991 років, з кінцем комунізму, з колапсом Радянського Союзу (або його розпадом) ви маєте щось таке, як Шенґен – можливість людям вільно перетинати кордони у свого роду ґлобалізований спосіб. Так і не так. Кордон все ще залишається товстою лінією, і наразі я не зустрічав аж так багато людей, хто би не мав паспортів.

 

Візьмемо українські приклади, щоби не було надто абстрактно. Дивлячись на працю Степана Рудницького, ми починаємо розуміти загальну абетку етнічних і етносхематизованих мап. Це мапа, яку Рудницький як людина, що володіла німецькою, польською, українською та декількома іншими мовами, зробив у контексті Першої світової війни. Ви бачите використання рожевого, який у Британській імперії був улюбленим кольором для показу на карті британських володінь.

 

Степан Рудницький “Етнографічна оглядова мапа України", 1916

 

 

Ви також побачите на цій німецькомовній мапі "Die Ethnographische Uebersichtskarte der Ukraine" (“Етнографічна оглядова мапа України") включення Криму (або, щонайменше, частини Криму), включення Кубані, малюнок територій навколо терських козаків і використання мови для претензій на територію.

 

Звичайно, це дуже важливо в контексті того, що сталося після Першої світової війни, – польсько-українська війна за Галичину 1918-1919 років і багато воєн, які стануться на українській території впродовж XX століття. Рудницький став засновником сучасної української географії. Його надихали німецькі географи (наприклад, Фрідріх Рацел), головні постаті у тодішній науковій геополітиці.

 

 

Дозвольте навести ще кілька прикладів щодо Рудницького. На цій спеціальній мапі, яка, на мою думку, належить до пропаганди та до науки (але більше до пропаганди), Рудницький разом з Григорієм Гасенком, зобразили Україну. Це вони зробили у Відні в 1920-х роках, щоби показати українську територію як арґумент. Арґументом, що випливає з Версальського договору і з Паризької мирної конференції, є те, що Україна так само заслуговує національного самовизначення, як, наприклад, Чехословаччина та Польща.

 

 

Проблема, звичайно – і було багато проблем впродовж української революційної війни (або громадянських воєн, існування 11 чи 12 різних урядів між 1917 і 1921 роками) – для Рудницького була та, що він просто не мав авдиторії, не мав того, хто дійсно прислухався би до нього, набагато менше було тих, хто вірив у його уявлену спільноту. Це не зупиняло його. Рудницький продовжував в еміграції – у Відні і Празі – створювати набагато більше мап, що показують розсіяння (діаспору) українців у світі. І я думаю, що це особливо захоплює, бо це показує поширення німецьких географічних ідей (як і українських географічних ідей) протягом XX століття.

 

Ті ідеї, які Рудницький використовував у створенні мап України, були колоніальні, вони дійшли до того, що в 1920-х українські та німецькі карти мали таку спільну ідею землі та населення, як Kulturboden [культурний ґрунт].

 

 

Візьмімо ще кілька прикладів цього з часів Холодної війни. Підчас Холодної війни, очевидно, коли існування України заперечувалося не лише в Москві, але і будь-де у Європі й у Сполучених Штатах, українські фахівці й активісти створювали мапи, значною мірою інспіровані ерою Рудницького та Грушевського. Наприклад, ця специфічна карта України була створена в 1950-х роках. Богдан Кравців, про якого я написали книгу, зібрав багато з цих карт. Він приїхав до США (Філадельфія, потім Нью-Йорк) 1949 року. Кравців дослівно нишпорив у книгарнях Нью-Йорку та Філадельфії, купуючи карти подібні до цих. Він зібрав 900 із них. Нині вони зберігаються у Гарварді, в його колекції.

 

Богдан Кравців

 

 

Щоб дати вам деяке уявлення про те, як ці пропагандистські мапи створювалися, і зробити деякі порівняння поза українським контекстом, можна подивитися на цю історизацію та етносхематизацію в порівнянні з Польщею. Так, мапа вгорі зображує Україну в одному кольорі як територію, де 45 мільйонів українців прагнуть бути вільними. Мапу внизу створив найвідоміший картограф в історії Польщі. Він народився в цьому місті [у Львові]. Його ім'я було Еуґеніуш Ромер. І наскільки я знаю, жодного пам'ятника йому не спорудили – значною мірою тому, що він і Рудницький були великими геополітичними конкурентами. Вони ділили подібні практики в Центрально-Східній Європі і були натхненні німецькими тенденціями.

 

 

Ще один приклад української етносхематичної чи етнографічної мапи. Цю мапу зробив  працівник Енциклопедії українознавства. Це був проект, ініційований і втілюваний Володимиром Кубійовичем. І для тих із вас, хто знає що-небудь про Голокост або що-небудь про Другу світову війну, участь Кубійовича у створенні Дивізії СС "Галичина", робота й еміграція Кубійовича є тим, що, на мою думку, слід сприймати серйозно. Кубійович був генеральним секретарем НТШ, був обраний президентом його європейського відділення 1952 року. І він залучив цього фахівця зі створення етносхематизованих мап – Миколу Кулицького, справді дуже талановитого.

 

В.Кубійович, М.Кулицький "Етнографічна карта України"

 

 

 

Я думаю, що він був митцем-графіком і тим, хто визначав населення на мапі згідно з мовою – на верхній мапі всіх українців позначено червоним кольором. Разом вони [Кубійович і Кулицький] створили багато мап у діаспорі, в еміграції, які мали там великий вплив.

 

Володимир Кубійович

 

 

 

Тепер я хочу говорити про Крим. Дозвольте мені дуже швидко пройтись деякими з цих перверзійних арґументів. Ви бачите тут внизу мапу, яка з'явилася в реальному часі 7 березня [2014 року], ще до того, як анексія завершилася, і до того, як у Криму відбувся референдум.

 

Мапа передувала території. Мапа випередила територію у реальному часі. Мій арґумент полягав би на тому, що особливо в російських ЗМІ і в русоцентричному, етноцентричному геополітичному розумінні України Кремлем мапа передувала території.

 

Це дуже стара практика. Її не вигадав Путін, але можна відстежити її (якщо ви читали мою книжку) до Катерини Великої, а, можливо, навіть ще давніше.

 

 

 

Українські мапи, як і російські, – все ще етноцентричні. У цьому вони не унікальні – польські карти, особливо в Другій Речі Посполитій, зазвичай були такі самі. Це твори Еуґеніуша Ромера. Це афіша Міжнародного географічного конгресу у Варшаві 1934 року – реклама польської територіальної цілісності. Можете уявити собі момент – це після приходу Гітлера до влади. Звичайно, німецькі географи, нацистські географи не дуже раділи таким мапам, бо не визнавали територіальної цілісності Польщі.

 

 

 

Ромер також апелював до великих держав. Він став дуже добрим другом для вже згаданого мною Айсеа Бовмена. Про їхні стосунки я пишу в моїй книзі. Ромер апелював до великих держав, він відгравав важливу роль у Парижі в 1919 році, використовуючи свої мапи як різновид подарунків, даруючи їх, стукаючи у двері до дуже важливих людей (VIPів).

 

 

Як Ромер, так і Рудницький навчалися з Альбрехтом Пенком. Пенк був Volkisch-географом. Я не можу точно сказати, що Рудницький був volkisch-географом, хоча він, звичайно, був антропоцентричним і, я сказав би, дотримувався расових поглядів у своєму розумінні українців і України. Рудницький писав, наприклад, про міжрасові шлюби. Він вважав, що мішані шлюби є поганою ідеєю, бо це «розчинило б» українську націю. Ці погляди стали ідеологією OУН. Багато що з цих національних або колоніальних концепцій було успадковане з Німеччини, зокрема, від таких географів, як, наприклад, Пенк.

 

 

Ви бачите цю дуже цікаву мапу Угорщини – я згадав її через ясно-червоний колір, по-угорськи її іноді називають Vörös térkép або Carte-Rouge по-французьки. Цікаво, що її робила  людина, яка двічі ставала угорським прем’єр-міністром (наклав на себе руки в 1941 році). Ви бачите не лише червоні місця на цій карті, а й білі плями. Білі плями – це місця, де живуть горяни та румуни.

 

 

 

Пал Телекі (1879-1941, двічі був прем'єр-міністром Угорщини)

 

Кілька інших прикладів: угорці, втративши 2/3 їхньої території після падіння Австро-Угорської імперії, за Тріанонським договором, використовували мапи в плакатному мистецтві, щоб отримати своєрідну перверзію на мапах. Плакат, розташований ліворуч, закликає: "Nem, nem szoga!" ("Ніколи, ніколи знову!"). Мапи праворуч були частиною виставки в Національному музеї Угорщини в 1980-х роках.

 

 

Зараз я хочу звернутися до Криму і звідти спробую зробити трохи більше коментарів щодо етносхематизації. Ми прийшли, щоби думати тепер, що мапи брешуть, але мапи також (особливо, коли вони опубліковані в ЗМІ) використовують активісти для справедливих вимог. У совітських практиках це працювало радше по-іншому. Оскільки там були дві окремі медіа-траєкторії для створення радянських мап: одна траєкторія – це були мапи, призначені для громадськості, для публічного вжитку. Решта мап була призначена для війська, для держави, для спеціальних фахівців, секретних архівів, для людей зі спеціальними експертними знаннями.

 

Приклад цього (оскільки я живу в Каліфорнії) – мапа Сан-Франціско, яка, на мою думку, є  великим прикладом дезінформації, на яку Кремль часто перетворює свої мапи. І Сполучені Штати, і Радянський Союз наносили світ на свої мапи впродовж «Холодної війни», але совіти навіть ще в 1980-х роках робили мапи для громадськості, на яких не позначали доріг, мостів, інших об’єктів інфраструктури. Ця карта тут фактично дуже застаріла. Це антиісторично.

 

Повертаємося до теми Криму. Зразки мап України в західних ЗМІ – думаю, ми зможемо зрозуміти візуальні шаблони. Проаналізуймо ці о́брази.

 

 

The Washington Post: “Це та мапа, яка потрібна, щоби зрозуміти українську кризу”. Це мапи України в січні 2014 року, зроблені згідно за мовним принципом. І є простий, перекручений, оманливий арґумент, що мова – це той чинник, який мобілізує людей, що піднімаються на протест. Це такий образ.

 

 

Ще одна мапа: Al-Jazeera American, лютий, останній тиждень: "Відображаючи на мапі кризу ідентичності в Україні". Оскільки ми можемо тепер (згодом) озирнутися назад і побачити оркестровку анексії Криму, то бачимо, що ідея кризи ідентичності з'являється знову, і знову, і знову в західних графічних зображеннях України.

 

 

Яскраво-червоний, жовтий і блакитний. «Українська криза в трьох мапах». 1 березня. Цим пунктом, можливо, я би сказав, що на початку березня класичними способами представлення України під час протестів в ЗМІ на Заході були етнолінгвістичний і геополітичний. Це, на мою думку, класичний спосіб заперечення будь-якого агентства в особі людей на найнижчому рівні, які ухвалювали рішення. Багато з цих мап ґрунтовані на статистиці й електоральних голосах.

 

 

Інше повідомлення: у New York Times 1 березня 2014 року оновлюють інформацію про «Українську кризу»: «Культурні, етнічні та мовні поділи». 4 березня – російські солдати на Кримському півострові. Дуже мало карт у західних ЗМІ демонструють історичне розуміння України у її власних термінах і українців як суб’єкту більше, ніж об'єкту їхньої власної історії.

 

 

Інші приклади. «Що є Крим? Чому Росія хоче його?». У цифрову епоху ми часто є ліниві. Ми ґуґлимо все, що можна ґуґлити. І перший лінк, який з'являється, ми беремо, викладаємо на профіль Фейсбука і хочемо збирати «лайки». Нас не цікавить, звідки взялася ця мапа, бо воно вимагає певного історичного аналізу, певного критицизму щодо джерел.

 

 

CNN – і я можу продовжувати: мова, електоральні мапи, джерімандерінґ, газопроводи і так далі.

 

 

“Україна, розірвана між Сходом і Заходом“. Як мелодраматично звучить! Гантинґтон, якби був живий, міг би дуже пишатися.

 

 

Telegraph (UK): “Мапи, які пояснюють українську кризу”. У Telegraph ви часто бачитимете карти України з трубопроводами – і нічого більше.

 

National Geographic, який був першим із когорти часописів, які прийняли російську анексію Криму. Мапи National Geographic нині приєднують Крим до Росії як її частину.

 

І є інші приклади…

 

 

Бі-Бі-Сі також стало жертвою цього – “Гострі розділи України”: трубопроводи, електоральні мапи України, етносхематизація. Часто у текстах до таких мап дуже мало обговорюють питання громадянських прав, корупції, речей, які часто не можуть бути представлені на мапах. Це свого роду візуальна спокуса до того пункту, де західні експерти і західні коментатори (особливо ті, хто не бував в Україні, або не розмовляють по-українськи, або з будь-яких інших причин) піднімають це, а потім поширюють навколо і відтворюють.

 

 

Це було було запропоноване у ліворієнтованому Guardian як мапа, що змогла трохи краще пояснити Україну: "Українська революція й російська окупація Криму: як ми дожилися до такого?". Я запитую, хто такі були "ми"? Може, абстрактний, віртуальний Захід?

 

Це є Mother Jones, ще один журнал: "Що українська криза означає для енергії та промисловості?". Mother Jones бачить Україну як частину російської цивілізації.

 

 

А це, на мою думку, одна з найганебніших, можливо, сумнозвісних мап. Я відстежував цю специфічну мапу впродовж кількох днів. 8 березня (це свято масово святкують у Росії) ця мапа мала 6000 «лайків» на Фейсбуку, 3200 поширень протягом одного дня. Вона пішла абсолютно вірусно. Подумайте, де ви були 8 березня 2014 року. Можливо, сиділи і «лайкали» ще щось на Фейсбуку. Що тут цікаво? Сучасний стан російської цензури. Спочатку мапа мала «лайків» десь так 8 тисяч, але потім люди зробили “unlike“ – щоби забрати свої «відбитки пальців» зі сторінок Фейсбука. Щоби потім не пошкодувати…

 

І на завершення. Що ми можемо сказати про графічне мистецтво картографії і як мапи формують наше сприйняття поза нашою свідомістю? Передусім способи, у які ми можемо перечитувати мапи. Ми маємо трактувати мапи як джерела. Для того, щоби трактувати мапи як джерела, ми повинні мати методологію.

 

 

Є 5 методологій, список яких я хотів би тут навести.

 

Перша – інтенціоналізм. Інтенція – намір. Мапа має значення тільки згідно з наміром проектувальника, архітектора, урбаніста, автора, видавця, інженера (при цьому припускаємо, що ми можемо мати доступ до нього).

 

По-друге, функціоналізм. Що робить мапа, яке її призначення в суспільстві – навіть якщо немає суспільства (у знаній книзі пані Тетчер немає такої речі, як суспільство – є лише родини; це своєрідний варіант ліберального розуміння світу). Але нам треба розуміти, яку мету мають мапи: чи використовують їх для того, щоби пересувати кордони, переміщувати населення, категоризувати людей і т. д.

 

По-третє, інституціоналізм. Тут я згадав би таку анархістичну точку зору. Інституції, до яких я включав би Державний департамент, Департамент (міністерство) освіти. Як атласи стають інституалізованими і як упередження, які є в цих атласах, стають інституалізованими до пункту, де ви їх вивчаєте, від пункту, де ви – студент.

 

Четверте – структуралізм. Це є менталітет, світосприйняття, міфи, норми, стереотипи. І добрим прикладом цього був би атлас упереджень Янка Цветкова. Болгарського дизайнера-графіка, думаю, також надихав авангард. Була виставка його у 2009 році, яка викликала чимало контраверсійних думок. Ідея структураліста – упередження, які перетворюються на мапи.

 

П’яте – традиція критичної теорії, яка походить від Франкфуртської школи 1920-х і 1930-х років, що поєднувала соціологію знання Мангайма, біовладу, інтердисциплінальні підходи, постструктуралістичну традицію і т. д.

 

І кілька завершальних слів для тих, з академічної орієнтації. Імперські і національні мапи у Центральній і Східній Європі часто є етноцентричними. Мапи – це є тіла, а тіла є мапи. Мапи дозволяють кодувати і геокодувати наше життя. Мапи часто включають у себе наші установи – настільки, наскільки вони дозволяють. Мапи часто є продовженням політики та геополітики іншими засобами. Вони зображають неприродне, але роблять це так, що воно здається природним. Шлях, ріка, гора і океан є природними кордонами. Мапи є фантазіями, аж до своєї основи. Створення мап врешті решт – це активна магія. І як сенс магії, сенс перверзії, мапи пропонують нам сенс контролю.

 

 

Підготували Євген ЛАНЮК і Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ

 

Дивись відео лекції.