Оля Гнатюк. Відвага і страх. – Київ: Дух і Літера, 2015. – 542 с.
Одних людей пам'ять виснажує, і вони знемагають під її тягарем, інших вона наснажує, і вони завдячують їй своєю притомністю; одних минуле відлякує, і вони відкидають його як загрозу, інших воно підживлює, і вони розбудовують на ньому власну ідентичність; одні сприймають минуле з відразою, інші — з ностальгією; одні гидують історією як отрутою, інші надихаються нею, відбираючи з колишнього конче потрібне їм сьогодні; одні відмовляють історії в тяглості, інші через неї долучаються до вічності; перші у розпачі пропаґують амнезію, другі з надією практикують анамнезис.
Добрим прикладом такого пригадування є нова, «найбільше особиста» книга Олі Гнатюк «Відвага і страх». Вона починається як історія родини Авторки словами старовинних родових хронік: «Моя Мама, Галина Сивак, з дому Левковська, народилася 18 вересня 1939 року у Львові». А найтеплішим образом цієї історії видається «каліграфічно виписана її [Мами Олі Гнатюк. — В. П.] рукою табличка з відповідниками кирилиці та латинки (щоб полегшити мені читання катехізису)», що «висіла над моїм ліжком, немов святий образок».
Із родинної історії ця книга через особисті історії розгортається в історію медичного, математичного, університетського, музичного, письменницького, театрального і мистецького світу Львова часів радянської, нацистської та знов радянської окупацій. Цей світ — вочевидь свій для Авторки, вона почувається тут «у себе, а не "між Сходом і Заходом"», тож описує його зсередини (у соціології це називається залученим спостереженням). Це відчуття причетності забезпечує пані Олі вирішальну дослідницьку перевагу над зовнішніми спостерігачами: приміром, якщо Тімоті Снайдер переймається зарозумілістю еліт Балто-Чорноморського міжмор'я, то Олю Гнатюк цікавлять спроби порозуміння між ними, а особливо там, де звичніше і зручніше бачити саме лише протистояння. Невипадково вона вже у другій своїй книзі згадує про таємні переговори 1942 року у Львові та 1943 року у Варшаві між представниками бандерівської ОУН (Зиновій Матла, Михайло Степаняк, Василь Охримович, Євген Врецьона, Мирослав Прокоп), Армії Крайової (Стефан «Ґрот»-Ровецький) та Лондонського польського уряду (Ян Пекалкевич) за участю Пйотра Дуніна-Борковського і Мечислава Ретінґера та з відома Андрея Шептицького.
Ця історія на диво сучасна і разом з тим напрочуд «старомодна», бо героїчна: серед її дійових осіб — звичайні люди, які за нелюдських обставин поводяться відважно і жертовно. Однією з таких героїнь, а водночас і найсвітлішою постаттю цієї історії, є Бабуся пані Олі, яка за нацистської окупації Львова у своєму будиночку на вулиці Мучній переховувала єврейську родину і разом із художницею Ярославою Музикою носила до ґетто ліки та харчі знайомим лікарям і митцям. «Як Єфросинія Левковська, — пише про свою Бабусю Оля Гнатюк, — спромоглася прогодувати трьох жінок, важко хворого хлопчика і власну родину — напівпаралізованого чоловіка та дворічну дівчинку, за майже повного браку харчів у Львові восени 1941 року, — залишиться загадкою назавжди».
Інші люди так само допомагали Бабусі, і це зміцнювало відвагу, додавало сил долати Великий страх (Юліан Стрийковський) та відкладалось у фондах родинної пам'яті: сусіди-українці підтримали Бабусю тоді, коли вона після арешту Дідуся наркомвнудельцами залишилася сама з немовлям, а за нацистського режиму мовчали про єврейську родину в її оселі; офіцер Вермахту подарував Бабусі свою фотографію у сподіванні, що вона обереже Бабусю при затриманні або облаві; знайомий українець урятував Бабусю із дитиною під час «деполонізаційної акції».
Історик-постмодерніст напевно закине цій історії «мартирологічність» і «віктимність», і вона справді повниться пошануванням пам'яті жертв — цієї необхідної умови притомності особи та її спільноти. І навіть більше: ця історія, як визнає сама її Авторка, «не вписується в рамці усталеної конвенції "наукового об'єктивізму"», вона — страшно сказати! — суб'єктивна, заанґажована і пристрасна, бо моральна: всупереч модним сьогодні вимогам збалансованості та толерантності пані Оля завжди виразно приймає бік жертви, не намагається зрозуміти ката і не вагається неполіткоректно назвати радянське/нацистське/радянське «визволення» окупацією, «возз'єднання» — анексією, прорадянський польський «уряд» — маріонетковим, а співпрацю з «переможцями» — колаборацією.
«Праця чи співпраця?» — саме так називається один з розділів книги, і стосовно принаймні кількох персонажів цієї історії відповідь очевидна. Це і бывшая полька Ванда Василевська, яка після вбивства наркомвнудельцами на її очах її чоловіка Маріяна Богатка, за спогадами Микити Хрущова, «і далі працювала на нас, не змінивши свого дружнього ставлення», і навіть оспівувала Червону армію. Це й академік Кирило Студинський, який привселюдно звинувачував Сергія Єфремова «в русифікаторській кадровій політиці в Академії», вихваляв культурну політику радянської влади в УСРР, піддавав нападкам Віталія Юрченка (справжнє ім'я — Юрій Карась-Голинський) за його книгу про ҐУЛАҐ і врешті-решт погодився головувати на засіданні Народних Зборів, що «узаконили» анексію Західної України Радянським Союзом. Це і лідер «Молодої музи» Петро Карманський («Ерос, найліпший поміж богами, // Ти, що зміняєш землю на рай!..»), який в обмін на викладацьку посаду в Університеті та членство у радянській Спілці письменників був змушений погодитися стати автором пропаґандистської брошури «Ватикан — натхненник мракобісся і світової реакції». Проте більшості львівських інтеліґентів ішлося не так про співпрацю, як про голе життя, а службова посада обороняла їх від депортації чи арешту (щоправда, не всіх і не завжди), тому Оля Гнатюк слушно називає їх «пасивними співучасниками совєтизації».
Звісно, у Львові ніколи не бракувало непевних елементів, які мали відвагу не дозволяти будь-якій владі використовувати своє ім'я і за будь-якої окупації уникали участі в публічному житті, як-от Ярослава Музика або Василь Пачовський. І хоча автентичному львів'янину немислимо залишити Львів назавжди, декому з неблагонадійних восени 1939 року поталанило виїхати, за висловом Авторки, «в безпечніше місце, тобто до Генеральної губернії» — до німецької зони окупації Польщі, до Кракова.
Згідно з химерною логікою історії, знехтуване чи забуте минуле неодмінно повертається — хоч би як завзято заперечували це деякі сучасні історики. І тому згадки у цій книзі про сподівання поляків на допомогу Франції та Великої Британії у відбитті нападу нацистської Німеччини, про переслідування польською владою критиків пакту Молотова-Ріббентропа і про дивну (drȏle, phoney, Sitz) французько-британсько-німецьку війну восени 1939 року відсилають читача до нинішньої українсько-російської війни, а обурене запитання тодішніх французів «Чому ж ми маємо помирати за Данциґ?» сьогоднішні західні європейці повторюють як «Чому ж ми маємо помирати за Київ, Львів, Мінськ, Вільнюс, Варшаву?». Зрештою, те, якою мірою людина або нація засвоїла минуле, бодай і повторене, так само промовляє про її (не)притомність. А поки що жоден із теперішніх українських урядовців не наважився повторити слова тодішнього міністра закордонних справ Польщі Юзефа Бека: «Ми в Польщі не знаємо, що означає мир за всяку ціну. Тільки одна річ в житті людей, народів і держав безцінна. Тою річчю є честь».
