(Нарис)
В старого Матвія гості. Шістдесят років Матвій тільки дивився, як багачі в гості ходили, бо сім'ї було не до гостювання в нужді та злигоднях. Але ось в хату батрака увійшло сонце.
Оце на тижні привезли Матвієвій сім'ї п'ять возів хліба з колгоспу, а бідного хата не привикла до такого багатства. З возів то поздіймали сини золоті мішки з хлібом, а подіти його нема де. Ні доброї повітки на господарстві, ні комірчини. Ну, хоч засип отак зерном цілі сіни, а сам бери та й вікном влазь до хати.
— Нема, Матвію, ради, — сказав колгоспний голова Семен Сірий, — треба вам якусь комірчину злабудити... А то так і хліб вам змарнується, та й колгоспові мішки потрібні: не одному ж вам тепер зерно розвозимо.
Спершу Матвій чухався в голову від такого незвичайного клопоту, а син Іван щупав за пазухою вузлик трудоднів грішми.
— А й це, тату, правда... — говорив батькові. — Ось піду я ввечері до правління та й попрошу дерева на комору. Грошей ми таки заробили тисяч чи не чотири...
Справа була вирішена, а в гурті воно й бджоли одна одну гріють. Колгосп відпустив своєму членові стару панську возівню на комірчину, і колгоспники зразу ж приступили до діла. Застукали теслі сокирами й долотами, задзвонили весело сталеві пили по балках — і до суботи комора була під кришею. А як уже старий майстер Михайло прибивав цвяхом на причілку строкате деревце в ленточках — Матвієві, мов нове, радісне серце виросло в грудях, і якісь теплі, нестримні сльози впали йому росою на очі.
— Дуже, дуже дякую вам, люди добрі, — говорив він схвильовано, — та й прошу вас прийти завтра до мене на закладини. Хай я раз у свойому житті зроблю закладини і вперше за свої роки погостюю людей, бо є тепер з чого. А то ще, чуєте, ні я, ні моя хата гостей за столом не приймали.
...І ось у Матвія гості. На почесному місці Матвій посадив голову колгоспу Семена та сивого теслю Михайла, а рядом на ослоні сіли сусіди й сусідки запишнені. Сонце з вікна падає на стіл золотою пряжею. Сини з невістками частують гостей пивом з узористого збанка, а на дворі дзвінко гомонять діти з калачами в руках.
— Прошу... А досягайте ж та не цурайтесь, — чемно припрошує людей Матвіїха.
Матвій вийняв з мисника чорну пляшку і таємниче стукнув об неї чиколотком.
— Бігме, люди, нап'ємося правдивого вина, ми ще ніколи його і не нюхали, — говорив, посміхаючись. — Агій, думаю собі вчора в місті: щоб я, старий, вмер і не випив цього вина, не скоштував його смаку? Е, ні, кажу до свого, Василю... Раз панів нема, то видно, що і вино вже для нас, для людей роблять. Ну й купили ми оцю за п'ятнадцять...
Василь наливав чарки, бо старому трусилися руки. Вино грало на склі, мов гожі рум'янці на дівочих обличчях. А майстер Михайло підніс свою чарку і мовив до людей:
— Тепер я вже можу напевно сказати, що для бідних зійшло сонце на світі. Гей, та чи думав колись Матвій, що йому доведете ся ще будувати комору на хліб?...
От тримаю я цю чарку в руках і пригадую собі, коли то селянин вином напивався... То в сімнадцятому році дали нам офіцери на італьянському фронті по чверть літра вина і зараз таки погнали на заріз у наступ. Випили люди трохи панського вина, а своєї крові пустили для них цілі ріки...
Гості перехилили чарки й завели розмову про колгосп.
— А моя баба спершу боялася його, як вогню, — сказав Матвій.
— А моя баба спершу боялася його, як вогню, — сказав Матвій. — Записались ми, чуєте, навесні в колгосп, а стара аж таки бий-забий на нас. "Ого, каже, аж тепер ми вже пропадемо пропадом". Хто ж то тобі таке набрехав? — запитуємо. "А, старий, каже, Яринюк таке говорить. Гуртове — чортове, —- каже мені". Ну, мамо, сказав мій Іван, коли ви задумали на старість багацьким розумом жити, то вже можете шити торбину і бігти за панами по світу...
Люди засміялися вголос, а Матвіїсі стало соромно свого страху.
— Бо то в колгоспі все нове для нас, і ми, жінки, таки трохи боялися, — вставила сусідка Оксана. — Ану ж нічого з того не вийде... Але Матвіїха з невісткою все були перші в колгоспі, і завжди їм робота горіла в руках.
— Це правда, — дружно погодилися за столом.
_______
Надвечір гості вийшли з хати на двір і посідали під коморою до сонця. Осінні сади мерехтіли золотим листям, а в прозорому повітрі мрійно гойдалося біленьке "бабине літо".
Десь високо вгорі летіли журавлі двома ключами. Старий Матвій дивився мовчки на їх рівненькі рядки, а потім сказав у задумі:
— Дивіться, птиця, а й та розуміє, що до сонця й тепла треба летіти гуртом, не окремо. А люди, видно, не розуміли... І щойно тепер у колгоспах ми наче збираємося летіти разом до свого сонця — вирію.
...А журавлі летіли рівненьким шляхом і непомітно зникали в голубій, сонячній далі.
[Вільна Україна]