Дмитро Квецко – ідейний натхненник чергового етапу боротьби за незалежність України, розпочатого на Станіславщині в 1960-ті роки. Очолювана ним підпільна організація «Український Національний Фронт» – унікальне явище в історії національно-визвольного руху. У викопаній у горах підземній криївці Дмитро Квецко з однодумцем друкував агітаційні матеріали, спрямовані на вихід України з СССР і здобуття незалежної демократичної держави. Нині борцеві за волю та багаторічному політв’язневі виповнилося би 80.
Зародження підпільного руху на Станіславщині
Підпільну організацію Дмитро Квецко задумав під час служби в радянському війську, яку відбував у середині 1950-х років у Пермі (Росія). Юнака з галицького села там усіляко принижували, піддавали суворій муштрі. «Вже в артилерійській батареї мене завжди за кару призначали стійковим під прапор артполка. Власне там, годинами вистоюючи на струнко, я подумки розробляв структуру майбутньої організаії, а згодом записував у записник» ¹, - напише він у підпільному часописі «Воля і Батьківщина».
Михайло Дяк
Повернувшись із війська, Дмитро поновив навчання на історичному факультеті Львівського університету. Навчався заочно, бо рано втратив батька і мусів сам заробляти на життя. Вчителював по прикарпатських селах, зокрема, у Витвиці. Викладав історію й інші предмети. Запал до боротьби не зник – Дмитро Квецко лише чекав слушної миті, нікому не розповідаючи про свої ідеї. Тим часом на Станіславщині відбувалися незвичні події. Котроїсь ночі 1961 року над Витвицькою сільрадою хтось підняв синьо-жовтий прапор. До цього виявився причетним капітан міліції Михайло Дяк. «Потім стяг замайорів на дереві поблизу нинішнього монастиря в Гошеві. Під деревом табличка: «Заміновано». Відразу і не знімеш, поки не приїде міліція. У Болехові пам’ятник Леніну обмастили ведмежим салом. Люди оповідали, як вранці зібралася зграя псів і гавкала на вождя. Хотіли «зловмисники» і голову Леніну зняти, але не змогли, то відірвали руку. Це надихнуло Квецка на те, щоб почати втілювати давно задумане», - розповідає дослідник історії Українського Національного Фронту професор Юрій Зайцев.
Дмитро Квецко також відстежував події в світі, зокрема, розпад колоніальних держав. До настання Карибської кризи восени 1962 року вчитель історії мав два зошити написаних ним програмних документів майбутньої підпільної організації. «Антиколоніальний рух, який відбувався в Європі, вів за собою створення народних фронтів. Квецко задумав і свою організацію назвати Фронтом. Зрозуміло, що він має бути «українським» і «національним». Так зародилася назва – Український Національний Фронт. В цих словах закладена і сама ідея організації. Засадничі документи УНФ Дмитро Квецко писав сам на горі Берег, що в його рідному селі Слобода-Болехівська», - розповідає Юрій Зайцев.
Зеновій Красівський
Першим, кому Квецко показав програму УНФ, був вчитель Витвицької школи Богдан Равлюк. Саме він спровадив товариша до Зеновія Красівського – філолога, поета, який на той час уже відбув покарання як молодий повстанець. Завдяки Красівському розгорнулася активна пропагандистська діяльність Фронту, адже він у власному помешканні друкував «Волю і Батьківщину». Це було щось нове для підпільної боротьби в Україні. Щоправда, натхнення до видавння часопису додавав журнал бандерівського руху «Ідея і Чин». Дмитро Квецко взяв за взірець назву, але у розробці документів пішов далі за попередників: його організація мала Програму, Статут і Тактику.
Мирослав Мелень
«Спершу часопис мав називатися «Мета і дія», однак, досліджуючи таки антиколоніальний рух, в тому числі на Кубі, Квецко натрапив на вислів «Patria y Libertad» – «Батьківщина і Свобода», і звідси вивів назву журналу «Воля і Батьківщина». Таємний журнал для України – досить рідкісне явище. Якщо хтось і задумував робити, то за першим-другим номером його арештовували. Коли Квецко і Равлюк вперше приїхали до Красівського в Моршин, той зі шваґром – Меленем – будували хату, і не надали великого значення цій справі. Наступного разу всі троє зустрілися 25 серпня 1963 року в Стрию. Красівському найважче було зважитися на цю таємну справу, бо вже сидів, мав молоду дружину, саме будував обійстя. Він кілька разів відправляв Квецка переробляти зміст програмних документів, проте хату облаштував так, що там була потаємна стіна для друкарської машинки», - провадить Юрій Зайцев.
Перше число «Волі і Батьківщини» вийшло 17 жовтня 1964 року. У помешканні Красівського побачило світ 5 чисел часопису. Далі господар не хотів ризикувати, і друкування довелося перенести… у криївку.
Нічні походи на гору Люту. Підземна друкарня
Бункер облаштували в лісі на схилі гори Лютої. Квецко з односельцем Юсипом будували його на взірець бандерівської криївки. Красівський приїздив у Слободу-Болехівську нібито купити цегли на хату, до вечора сидів у Квецка, а вночі йшли в криївку друкувати журнал. Стежки до бункера були такі небезпечні і заплутані, що здолати їх міг лише той, хто добре знав місцевість.
Вхід до криївки
«Під розлогою деревиною було замасковане вікно – лаз, навіть, смерічка з нього росла. Ми те вікно відкривали і залазили всередину. Клали все на стіл, залазили на велику лаву біля стола, де можна було навіть спати одному, коли не працювали. Запалювали залізну піч, на яку надівали трубу і виводили її через вікно назовні. Знали, що вночі там нікого не буде. Бо з двох боків були яри, згори – драпані і виверти, а знизу – стрімке урвище. Коли ставало тепло, світили свічку, Зеньо сідав за машинку, а я диктував. За одну ніч встигали надрукувати один часопис в шести примірниках. Цього вистачало для журналу. Летючки, меморандум, інші речі друкували великими кількостями» ², - розповідав Дмитро Квецко.
Завдяки такій надійній конспірації видавництво часопису й агітаційних матеріалів тривало аж до 1966 року – небувало довго. Вийшло 16 чисел «Волі і Батьківщини». УНФ також поширював повстанську літературу: «Кто такіє бандеровци і за что оні борються?», «Бюро інформації УГВР» та інше. Щоби зрозуміти, наскільки вагомою була ця діяльність, варто лише прочитати «Меморандум УНФ», який навесні 1966 року з ініціативи Зеновія Красівського віддруковали й направили на ХХІІІ з’їзд КПСС, що проходив у Москві, на ім’я тодішніх вождів СССР Подгорного, Брєжнєва та Косигіна. «В ньому наголошувалося, що сучасний національно-визвольний рух в Україні не інспірований ніким збоку, з кіл української політичної еміграції, а є прямим наслідком політики русифікації і денаціоналізації українського народу московськими великодержавними комуністичними шовіністами. Першим пунктом вимог ставилося повернути в Україну всіх насильно депортованих, прописати, забезпечити житом і працею. Наприкінці робився висновок, що доки не буде змінена та злочинна політика, доти не вщухатиме і боротьба проти неї» ³. Так про підпільну боротьбу галичан дізнались у Кремлі. Поквитатися з підпільниками було лише справою часу.
Друкував, доки мав у руках міць
Ярослав Лесів
На момент арештів Український національний фронт мав свої організації у 15 областях України. Найчисельнішою була організація під проводом Михайла Дяка на Івано-Франківщині – 50 осіб. УНФ був і на Кіровоградщині, його очолював Ярослав Лесів, згодом відомий священик УГКЦ. Мав 18 осіб. У Львові організацію провадили Губка і Мельник.
Іван Губка
Завдяки глибокій конспірації структури УНФ у різних областях нічого не знали про діяльність одна одної.
КГБ натрапила на слід УНФ через далекого родича Дмитра Квецка – Миколу Качура. Той жив у Донбасі, працював на шахті. Квецко у червні 1966 року поїхав за путівкою в турпохід по Кавказу і дорогою передав Качуру бандерівську літературу. Той, за його словами, «попався» з нею. «Я мав розмову з Миколою Качуром. Він казав, що розпихав журнали і брошури людям у вікна, навіть, в тролейбус закинув. Ясно, що це потрапило до рук КГБ. «Хто це може бути?» - «Зрозуміло, що хтось із «західняків». Почали шукати, вийшли на нього. 8 липня Качура затримали. Невдовзі почали стежити за Квецком. Той передав колегам інформацію про вірогідність арешту», - розповів Юрій Зайцев.
Арешти відбулися в березні 1967 року. Судили Д.Квецка, М.Дяка, Я.Лесіва, Т.Ільницького, З.Красівського, М.Меленя, І.Губку та інших. Український Національний Фронт – друга після ОУН за розгалуженістю підпільна націоналістична організація – перестала існувати. Дмитро Квецко відбув 20 років ув’язнення і заслання. Красівський і Дяк – по 17 років.
Д.Квецко в таборі (ліворуч – рисунок Манучаряна)
Квецко пройшов через сумнозвісний Владімірський централ, десяток концтаборів, де брав участь у поширенні інформації на Захід: для «Голосу Америки» чи радіо «Свобода». Після звільнення продовжував видавати часопис «Альтернатива» на основі написаного в засланні (зумів вивезти 10 зошитів власних рукописів).
Так і не створив сім’ї, до останніх днів жив у батьківській хаті, аж до самої незалежності перебував під наглядом спецслужб. Ще на засланні, працюючи на лісоповалі, отримав переломи ніг. Перебування в концтаборах відгукувалося численними хворобами на волі. «Він завжди чекав 8 листопада (день свого народження). В день відзначення пам’яті великомученика Дмитра Солунського до столітньої хати, що за Чорним Потоком, йшли нечисленні гості. Приходили ті, кого він був радий бачити. Частував шипшиновою настоянкою та маринованими білими грибами. Найкращим подарунком були йому не дорогі речі чи книги, а пачка друкарського паперу. За друкарську машинку сідав доти, доки мав у руках міць» ⁴.
«Я був у Квецка вдома. Він, як і всі політв’язні, жив дуже бідно. Це люди, які присвятивши своє життя боротьбі за незалежність, залишилися упослідженими у новій українській державі. Я пригадую зустрічі на квартирах в тих людей: як мене пригощали супом, у якому плавало кілька крупинок. Коли на державному рівні відзначали ювілеї УНФ, я говорив про те, що так ставитися до того, хто посадив вас у ці державницькі крісла, не можна. Так було з Дмитром Квецком, Миколою Крайником. Вдалося добитися того, що цих людей нарешті нагородили державними нагородами, щоправда, як то в нас буває, третього ступеня», - каже Юрій Зайцев.
ПРИМІТКИ
¹ Дмитро Квецко про назву організації та її журналу // Український національний фронт: дослідження, документи, матеріали / Упор. М.Дубас, Ю.Зайцев. – Л.: Інститут українознавства, 2000. – С. 589.
² Дмитро Квецко про видання журналу «Воля і Батьківщина». Аудіоінтерв’ю Юрія Зайцева з Дмитром Квецком на горі Берег в с. Слобода-Болехівська Долинського району Івано-Франківської області. 3 квітня 1997 р. // Український національний фронт: дослідження, документи, матеріали / Упор. М.Дубас, Ю.Зайцев. – Л.: Інститут українознавства, 2000. – С. 632
³ Зі спогадів Дмитра Квецка про УНФ // Український національний фронт: дослідження, документи, матеріали / Упор. М.Дубас, Ю.Зайцев. – Л.: Інститут українознавства, 2000. – С.570
⁴ Коваль Г. Дмитро Квецко. Страдник за Віру й Ідею / rada.dolyna.info