Будинок на проспекті Свободи митрополит не дарував

Для більшості мешканців і гостей Львова Національний музей у Львові сьогодні асоціюється із величною спорудою біля Опери, на проспекті Свободи, 20: тут відбуваються відкриття виставок, презентації, творчі зустрічі; сюди з урочистими візитами прибувають посадовці та VIP-персони, сюди бігають за сюжетами журналісти.... Відповідно й сайт НМЛ стверджує: «…національний художній музей, одна з найвизначніших Україні скарбниць пам'яток вітчизняної культури імистецтва. Знаходиться у Львові: основний корпус – за адресою проспект Свободи, 20, другий корпус – за адресою вулиця Драгоманова, 42 (Палац Дуніковських). Закладений 1905 року греко-католицьким митрополитом Андреєм Шептицьким як приватна фундація, 1913 року урочистим актом переданий у дар українському народові».

 

 

Отже, з логіки цього запису можна зробити висновок, що митрополит подарував українському народові обидва нинішні корпуси музею. Хоча, якщо хтось цікавий дочитає до розділу «будівля музею», то таки дізнається, що головний корпус – це колишній промисловий музей. Натомість про палацовий комплекс Дуніковських на Драгоманова, 42, який тепер перетворився на «другий корпус», у цьому розділі не згадується. Через довготривалий (друге десятиліття) ремонт він сьогодні практично зник і з туристичних, і з культурно-освітніх маршрутів міста. Навіть ювілей Шептицького не став, на жаль, приводом, аби нарешті відреставрувати і відкрити для відвідування власне дар митрополита українському народові – палац Дуніковських. Обмежились встановленням бюста перед облупленим фасадом і відновленням експозиції мистецтва ХХ ст. у прибудові 1930-х рр.  

 

 

Натомість теперішній «головний» корпус НМЛ має свою окрему майже столітню музейну історію. Це була перша запроектована і збудована у Львові споруда музейного призначення, яку місто замовило її для збірки художніх промислів. Промисловий музей Львова був започаткований на поч. 1870-х рр. з ініціативи ремісників та інтелігенції міста. Метою створення подібного закладу було комплектування та систематизація зразків продукції мистецької та наукової цінності для вдосконалювання технологій та естетики промислових і ремісничих виробів. Організатором музею став професор Львівської Політехніки, знаний та шанований архітектор Юліян Захарієвич. Львівські промислово-фінансові організації:  Галицька крайова управа,  Торгова палата, Галицький іпотечний банк, Львівська залізниця та ін., відомі та впливові громадяни міста: кн. Л. Сапєга, графи Вол. Дідушицький і К. Лянцкоронський, юристи, фінансисти, громадяни міста  ініціативно та матеріально долучилися до створення подібної установи. Перша експозиція, відкрита у липні 1874 під назвою «Міський промисловий музей», де були представлені твори, закуплені на Всесвітній виставці у Відні, розміщувалася у будинку міського стрілецького товариства. Крім постійно діючої експозиції,  із 1875 року при музеї розпочала діяльність школа малювання і моделювання для перепідготовки ремісників.

 

1880 року збірка Промислового музею вже налічувала понад 10 тис. предметів – це вагома і доволі велика кількість експонатів, яка вимагала більшого, відповідно оснащеного приміщення. Тому перед містом Львовом постало питання нового великого окремого приміщення, у яке б перемістилась вже укомплектована колекція та експозиція Міського промислового музею та була б можливість подальшого розвитку цієї організації. Для цього Галицька ощадна каса створила  фундацію для будівництва нової будівлі по вул. Гетьманській, 20 (просп. Свободи, 20). 

 

Будинок львівського Промислового музею. вул. Гетьманська, 20. 1905-1909

 

Отже, протягом 1898-1904 рр. за проектами архітекторів  Юзефа Каетана Яновського та Євгена Весоловського на одній із центральних, щойно забудованих вулиць міста, постав пишний будинок, фасад якого прикрашали класичні колони та пілястри коринфського ордеру. Авторами гербу Королівського столичного міста Львова та скульптурних композицій «Живопис» і «Скульптура» стали художники Петро Війтович та Григорій Кузневич. А ефектну ліпнину інтер'єру виконав скульптор Антон Попель. Архітектура Промислового музею прекрасно вписалася у ансамбль однієї із центральних вулиць Львова, особливо, після впорядкування площі перед оперним театром, що повстав поряд. 2 січня 1905 в приміщенні новозбудованого музею було урочисто відновлено експозицію.

 

 Будинок львівського Промислового музею. вул. Гетьманська, 20, 1905 р.

 

Упродовж десятиліть у Промисловому музеї на вул. Гетьманській 20 відбувалося багато різних цікавих подій: влаштовувалися виставки, лекції; проводилися  короткотермінові курси; виходили книги. Але кардинальна зміна влади, під назвою «Возз’єднання західноукраїнських земель у єдину радянську Україну» жорстко перервала спокійне та врівноважене життя установи. Музей був націоналізований і перейменований на «Музей художнього промислу». У зв’язку із «націоналізацією» (де факто, цинічними пограбуваннями новоприбулими господарями приватних збірок відомих у Львові родин), його фонди були поповнені колекціями: Любомирських, Дідушицьких, Лянцкоронських та ін. Натомість впродовж Другої світової війни із фондової колекції Промислового музею зникло понад 2300 пам’яток.

 

Після «звільнення» Львова червоною армією у липні 1944 року Промисловий музей відновив свою роботу. 1947 року його експозиція стала знову доступною для відвідувачів. У зв’язку із черговими переорганізаціями музеїв Львова на поч. 1950-х збірки Промислового музею та музею Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка були розформовані та об’єднані в Український державний музей етнографії та художнього промислу АН УРСР (нині – Музей етнографії та художнього промислу Інституту Народознавства Національної Академії Наук України), який радянські виконавчі служби розмістили в будинку колишньої Галицької ощадної каси, що знаходився також на вул. Гетьманській (нині – проспект Свободи, 15).

 

Крім жорсткого терору, арештів та зачисток, які відбувалися у перші повоєнні роки у Львові стосовно місцевого населення, радянська влада швидко та інтенсивно встановлювала ідеологічні підґрунтя у вигляді інституцій, які б символізували «непохитність та незворотність» нової комуністичної влади. 22.IV. 1950. за постановою ЦК ВКП(б) будівля Промислового музею була офіційно надана Львівському філіалу центрального музею В.І. Леніна. 1952 року під час переобладнання Промислового музею з фасаду зникли скульптури П. Війтовича та Г.  Кузневича.

         

На цій світлині поч. 1950-х рр. ще видно скульптури П. Війтович та Г. Кузневича

 

Музейна експозиція представляла праці Леніна, газети, які розповсюджувалися в Галичині, документи і матеріали про «визволення» та «возз'єднання» з УРСР, листівки та інші видання КПЗУ(комуністичної партії Західної України), матеріали про соціалістичні «перетворення» у Галичині після Другої світової війни та ін. Був навіть «траурний зал» із «мертвим Леніним». Багато львів`ян середнього віку добре пам`ятають, як щороку під час святкувань радянських свят (День народження Леніна, річниця революції, 1 травня та ін.) «добровільно», «із трепетним почуттям» відвідували цей музей, як у його стінах  «урочисто» приймали у «жовтенята» чи «піонери». 20 січня 1952 року на площі перед будинком бувшого Промислового музею, який у 1950-ті рр. став філіалом центрального музею В.І. Леніна, відбувся грандіозний мітинг з нагоди відкриття пам’ятника вождю.   

      

Пр. Леніна, 20 (пр. Свободи): пам’ятник Леніну та тлі музею Леніна, сер. 1950-х рр.

 

Навесні 1955 року, в день народження Леніна, Укркінохроніка розпочала традицію щорічного транслювання по всесоюзному телебаченню музею Леніна у Львові, як одного з найважливіших об’єктів репрезентації радянського Львова. Із 1959 року центральна вулиця  міста була перейменована на проспект Леніна.

 

Включно до 1990-х років музей Леніна благополучно існував, ретельно виконуючи свою основну місію – бути величним, непорушним, і, як тоді здавалося комуністичним ідеологам, «вічним» символом світлого комуністичного майбутнього. Але історія повернула все по-іншому. 9 квітня 1990 року у Львові відбулося перше засідання Львівської обласної ради першого демократичного скликання. До Львова прийшли кардинальні зміни, які визначили нову долю музейної будівлі на перейменованому із проспекту Леніна проспекті Свободи. 

 

12.07.1990 року Ухвалою під № 9 «Про музейний будинок на проспекті Леніна 20»  було зазначено: 

«1-ша сесія 1-го демократичного скликання Львівської обласної Ради народних депутатів рекомендувала використати приміщення на проспекті Леніна, 20 для розташування колекції давньоукраїнського мистецтва Національного музею. Ця збірка кількістю 10000 експонатів ХІІІ-ХVІІІ ст. унікальної вартості на сьогоднішній день знаходиться у Вірменському соборі на площі 562 м2 в умовах, котрі загрожують самому її існуванню. Колекція була перенесена в собор у 1953 році волюнтаристським рішенням радянських та партійних органів. Споруду Вірменського Григоріанського собору, згідно з Програмою національного та духовного відродження, необхідно передати 3000-й вірмено-григоріанській громаді для використання за безпосереднім первісним призначенням».

 

11 серпня 1990 р. президія Львівської облради ухвалила рішення про перенесення пам’ятника Леніну. Громадські активісти приступили до демонтажу. У процесі робіт, які відбувались під вигуки мешканців: «Геть зі Львова», у забутовці постаменту пам’ятника було виявлено фрагменти хрестів та єврейських надмогильних пам’ятників, взятих із Янівського та Личаківського цвинтарів. По місту прокотилася чергова хвиля обурення та тяжких споминів приходу радянської влади на територію західних областей України. Мешканці міста схвалювали та підтримували дії облдержадміністрації щодо знищення комуністичних «ідолів». Після демонтажу пам’ятника Леніну, наступним мав «впасти» музей. Але комуністична влада чинила шалений спротив тому факту, що прекрасна архітектурна пам`ятка, яка знаходилась у центрі міста і була символом «непорушності» та «вічності» радянської влади, повинна бути звільнена від артефактів радянського режиму і передана іншій, демократичній, а головне – українській владі. Незважаючи на постанову Сесії від 12.07.1990, загальними настроями населення Львова, дійсно складною ситуацією із давнім українським іконописом, який багато років «зберігався» в приміщенні Вірменського собору, музей Леніна ніхто не збирався «добровільно» звільняти. 

 

Подальшу історію, автор цих рядків почула від учасника усіх подальших подій – Володимира  Парубія, який одним із перших вступив у «Рух» і 1990-у році займав посаду заступника голови Львівського міськвиконкому з питань культури.  Саме він взяв на себе виконання рішення Облради і у супроводі  десятка молодих людей «Варти руху» наприкінці серпня 1990 року «захопив» пост «службового входу» музею Леніна, який ще деякий час працював у звичному режимі. Дирекція музею зверталася до міліції, прокуратури, але зважаючи на те, що рішення було «законно» прийняте чинною владою, вище згадані виконавчі органи не могли втрутитися у «пікантну» ситуацію. Після мирних бесід молодих рухівців  із співробітниками музею вони таки звільняли службові кабінети.

 

Незважаючи на всі дії рухівців, частковому звільненню приміщень, рішенням облдержадміністрації, вищі посадовці комуністичних ідеологів робили все, щоб приміщення музею Леніна зберегти «за собою». Була навіть створена «дивна» організація із назвою «Суспільно-політичний центр ім. Леніна», яка існувала впродовж 1990-1991-х рр. Але офіційним рішенням Львівської Обласної ради № 475 від 30. 09.1991 будинок за адресою пр. Леніна, 20 був таки відданий у підпорядкування Львівського музею українського мистецтва.

 

У той час чинним директором музею був Андрій Новаківський (див. попередні публікації), на долю якого випало прийняття рішення щодо «освоєння» нових приміщень у самому центрі міста. Але справа перенесення великої кількості давніх ікон із Вірменського собору до колишнього музею Леніна була доволі складною. Йшлося про те, що ікони, скульптура, декоративне дерево та ін. зберігалися у приміщенні храму довгий час, про що вже згадувалось у публікаціях про історію Національного музею у Львові. Щоби «безболісно» та із мінімальними втратами перенести твори давнього сакрального мистецтва до приміщень по бувшого музею Леніна, був потрібен довгий та складний процес підготовки, адаптації, реставрації, чистки і т. д. 

 

Але це вже інша історія.

 

У 1990-х роках збірка давнього українського мистецтва зі свого «рідного» приміщення на вул. Драгоманова, 42 (палац Дуніковського) поволі почала переноситись до приміщення на проспекті Свободи. І якось непомітно «Великий дар Митрополита» – архітектурний комплекс на Драгоманова став «другим корпусом», забутим у глибині вуличок тихого центру.

 

Приміщення Національного музею у Львові, дароване митрополитом Андреєм українському народові 1913 року. Архівне фото

 

31.10.2015