Чудотворна жидачівська ікона «Воплочення» 1406 року

В релігійному та культурному житті давньої України велику роль відігравали чудотворні образи, насамперед Богородиці. Історії одного з них, із міста Жидачева, присвячене це дослідження *.

 

 

1

 

Народна традиція

 

 

У Вознесенській церкві міста Жидачева на Львівщині є шанований образ Діви Марії. Документальні свідчення про обставини його виникнення не збереглись. У рукописному переліку здійснених при іконі чудес (з 1750 року), приведені дві версії її походження. За першою вона «малована бысть до монастыра Жидачєвскаго Roku 1406» ¹. Десь наприкінці ХVІІІ ст. нібито з’явилась Богородиця на грушці. Тому на її місці була «Цєрковъ Рождєства Прч̃стой Бц̃і Соѡружєна, идєже различными чудами сиѩющє по нѣкіимь врємєнамъ повєлѣніємъ Бжіим Сіѩ Икона Ради води Рѣки Стрыѩ, идущой Близъ Цєркви … Во Црк̃вь Храма Воскрєсєнїѩ Хв̃а взѩтаѩ» ². Невдалими були спроби перенести ікону до іншого села чи костелу, вона чудесним чином поверталась до Жидачева.

 

За іншою версією, в ХVІІ столітті на триверхій груші «Obraz Matki N. Cudowny Żydaczewski Zjawił sie. Z kąd Brano go do kościoła by go sposobami Rus Nie wzieła. Kościoł zamknięto z Wziętym Obrazem y Wartę postawioną ale Obraz poszed wkrodce Na Mieysce Swoie Na groszke, gdzie pobudowaną Celie dla Zakonnikow …, Tam Obraz Matki Nayswiętszey w Celiach trzymano y Nabożenstwo prawiono” ³.

 

Отже, за першою історією ікона була намальована 1406 р. для жидачівської монастирської церкви. Правдоподібно, виводилась ця традиція від людей, які мали можливість оглядати зворотній бік ікони, де зберігся відповідний напис (про нього згодом). Що ж до з’яви чудотворного зображення Матері Божої на грушці – то це популярний мотив не тільки у східних слов’ян, але, зокрема, і у поляків ⁴.

 

Також «згідно з іншою легендою, ікону виловлено в ріці й спершу поміщено її в маленькій капличці, яка згоріла 1888 року. Тоді перенесено її до новозбудованої церкви» ⁵.

 

2

 

Список Курсько-Корінної ікони (Росія, XVII ст.)

 

 

Багато схожих елементів з жидачівською традицією має історія російської Курсько-Корінної ікони Богородиці «Воплочення». Нібито в 1295 році біля міста Рильська в лісі на березі річки під горою в день празника Рождества Богородиці мисливець біля кореня дерева знайшов ікону, обернену лицем до землі. Коли він її підняв, то в тому місці забило сильне джерело. За наказом рильського князя Шемяки ікону принесли в Рильськ, де правитель після сцілення від темноти ⁶, звів церкву Рождества Богородиці (на честь дня її знайдення). В ній ікону і поставили, однак вона нераз сама поверталась на місце виявлення, при корені дерева. Врешті-решт для неї тут таки збудували капличку. Згодом заснували монастир, в якому звели церкву Рождества Богородиці, а над самими джерелом – церкву Живоносного Джерела ⁷.

 

3

 

В цих легендах як місця виявлення фігурують дерева, дія відбувається на березі рік, ікони повертаються на первісне місце. У Жидачеві монастир з іконою, розташований під горою, був справді змитий рікою / водою (перед 1670 роком ⁸). На місці знайдення російської ікони нібито забила з землі сильна вода. Обидва образи відтворюють Богородицю «Воплочення» (відповідно повноростове та погрудне зображення), в обох місцях засновують церкви на честь Рождества Богородиці.

 

До слова, «водяний» сюжет у російській легенді, вочевидь, має давнє походження. Іконографічний тип «Воплочення» виник у Царгороді в середині ХІ ст., на підставі двох зображень Богородиці, особливо вшановуваних у Влахернському храмі. Одним з них був мармуровий рельєф Діви Марії, з простертих рук якої текла «свята вода» ⁹.

 

 

Наукове вивчення пам’ятки

 

 

Формальні характеристики твору такі: «Ікона виконана темперою на одній суцільній дошці без шпуг. Її розмір 144 см х 75,5 см. Товщина дошки досить значна – 38–40 мм, ширина поля ковчегу 7 см, глибина ковчегу 1 см, його верхня частина має рідкісну для українських ікон лучкову форму» ¹⁰. На звороті дошки є напис ХVІІ ст.: «ѠБРАЗ ΣЕЙ ВОПЛОЩЕНЇЕ·ПРЕЧИС̃ТИѨ // ПР̃НО ДВ̃Ы МРІѨ БГ̃оРоДИЦА: НАМАЛЇОВАН БЫС̃ТЬ // И ѼДАНЪ ДОМАNАСТІРА ЖИДАЧЕВЬΣКоГО // ВРОКү БЖ̃ОМЬ: А. ЧОТИРиΣТА: Ѕ̃: ШЕСТОМЬ: // ІЄРОМОНАХ ВЄНИАМИНЪ» ¹¹. Інскрипція переповідає текст, колись вміщений на первісній незбереженій шаті чи рамі образу; на стіні храму або в книжці ¹². Виконав напис жидачівський монах Веніямин Залуський, згаданий у документах 1669 та 1675 років ¹³.

 

На іконі вміщено фігуру Богородиці на повний зріст, поясне зображення Ісуса Христа в неї на грудях. Охарактеризувати первісну колористику твору немає можливості, бо його ще ґрунтовно не реставрували ¹⁴.

 

4

 

Іларіон Свєнціцький датував ікону «1406 р. (?)» та ХV століттям, патріарх Димитрій (Володимир Ярема) – не пізніше ніж ХV століття ¹⁵. На думку Віри Свєнціцької, Володимира Вуйцика та Володимира Александровича, йдеться про твір середини ХVІ століття ¹⁶. З огляду на незвичний для України ковчег, Володимир Вуйцик та патріарх Димитрій висловили припущення про балканське походження майстра ¹⁷.

 

Володимир Александрович вважає, що її «конкретним протографом, гіпотетично мав бути вірогідно втрачений образ з-перед кінця ХІІІ ст. – дар князя Лева Даниловича для монастиря у Спасі, репліка мармурового рельєфу константинопольського Влахернського монастиря» ¹⁸.

 

 

Ікона дрогобицької предели

 

Ікона з Дрогобича 1659 року 

 

5

 

Воплочення з дрогобицької ікони

 

 

За підставу для такої характеристики першовзору історикові правила ікона 1659 року з предели намісного образу Діви Марії у Святоюріївській церкві міста Дрогобича. Образ містить сюжет поклоніння світських людей, ченців і єпископа іконі, схожій до жидачівської. Дія, на думку дослідника, відбувається в мурованому храмі Спаського монастиря на Перемищині ¹⁹. Але тут зображено Святоонуфріївську церкву сусідньої Лаврівської обителі. Спаський храм мав кшталт тринавної, триапсидної хрестокупольної та однобаневої будівлі, виконаної з цегли і не тинькованої, а до західної стіни притвору церкви тулилася капличка ²⁰. Натомість на дрогобицькій іконі дія відбувається в «розкритому» мурованому, тинькованому, хрестоподібному в плані, трибаневому храмі ²¹. В апсиді намальовано два вікна. Так само два вікна має апсида збереженого Святоонуфріївського храму.

 

6

 

Фрагмент галицької ікони св. Онуфрія XVIII століття

 

 

Ікона з Лагодова (фрагмент)

 

7

 

Ідентичні до «дрогобицького» храму зображення лаврівської будівлі є на іконі св. Онуфрія І половини ХVІІ століття з с. Лагодова та в низці сакральних пам’яток ХVІІІ століття з околиць Лаврова ²².

 

Архітектура у лаврівських фресках (прориси А.Рогова)

 

 

 

Лаврівська фреска (середина XVI століття), фрагмент

 

8

 

Найдавніше стилізоване зображення лаврівської церкви виявлено у збережених сценах лаврівського стінопису «Акафісту Богородиці» 1540-х років ²³. Центральна нава будівлі тут найбільша, а північна – нижча від південної. Це ж засвідчує літографія храму з 1842 року ²⁴. Таку саму структуру мають Святоонуфріївський та Святоспаський храми на лаврівській фресці «Благовіщення» та храмовій іконі з церкви Собору Богородиці в сусідньому з Лавровом селі Бусовиськах ²⁵. Аналогічний до давньої лаврівської церкви храм з різними за висотою північним та південними навами намальовано і на афонському образі св. Онуфрія ХVІІ століття ²⁶.

 

Стилізована архітектура Лаврівського та Спаського монастирів. Ікона "Поклоніння волхвів" з Бусовиська (середина XVI ст.)

 

Оскільки центральний вівтар Святоонуфріївської церкви в іконі предели містить образ Пречистої, головний храм Лаврівського монастиря первісно був Богородичним. Таке припущення непрямо підтверджують кілька фактів. Зокрема, після відвідин Болгарії 1255 року фундатор храму, литовський князь Войшелк-Лавр збудував на його місці новий, взявши за зразок поширений на Балканах тип церков ²⁷. У церкві зберігали єдині на терені Слов’янщини мощі св. Онуфрія, тому вона отримала другий патроцінімум, який згодом і став головним.

 

9

 

Фрагмент ікони св. Онуфрія (Афон, XVII ст.)

 

 

 

Частина фресок Святоонуфріївської церкви, де зображено Акафіст Пречистої ²⁸, і той факт, що у монастирі в давнину була церковця Успення Діви Марії ²⁹ також вказують на первісну богородичну посвяту храму.

 

Лавришівська обитель біля білоруського Новогрудка, яку заснував після перебування на Галичині князь Войшелк-Лавр ³⁰, теж мала назву «Свята Богородиця» ³¹.

 

У Московському князівстві митрополит Кипріян заклав «Онофриевский монастырь», відомий як «Успения Пресвятой Богородицы Анофриева пустыня» ³².

 

Литовсько-білоруський князь Симеон-Лугвень, побувавши в Лаврові 1405 року, прибрав чернече ім’я Онуфрій і заснував поблизу білоруського міста Мстиславля монастир, що його в народі називали «Онуфрея» ³³. Але в храмі тієї обителі центральним був не образ відомого схимника, а «деревянная икона Божьей Матери из… указанием на фундуш князя Лугвения-Симеона в 6915 г.» ³⁴ (на образі містився напис про передачу ікони обителі в 1406/1407 роках).

 

10

 

На користь первісної посвяти Лаврівського храму Діві Марії говорить і переважаюча богородична тематика тамтешніх фресок ³⁵.

 

Врешті, і в Жидачеві та Рильську також фігурують монастирські церкви на честь Рождества Богородиці.

 

 

Тринадцятий кондак Акафіста Богородиці

 

 

У дрогобицькій пределі відтворено сцену постриження в ченці якогось володаря. Увійшовши до церкви через монастирську браму, праворуч (стосовно образу Марії ) стоїть бородатий чоловік середнього віку у свитці, без пояса. Його супроводжують два князі чи королі (на це вказують їхні червоні мантії з горностаєвими ковнірами) та велика група людей. У монастирі, ліворуч від образу, прибулих зустрічають владика, ігумен та монахи.

 

На іконі вміщено текст 13-го кондака з Акафіста Богородиці: «Конд Гі; Ѡ ВСЕПѣТАѦ МАТИ РОДШИѨ. ВСѣХЪ. СТыХЪ. СВѩТѣШЄЄ. СЛОВо. ННѣШНЄЄ ПРИЕМШИ. ПРИНОШЄНІЄ. Ѿ ВСѨКОѦ НАСЪ / ИЗБАВИ. НАПАСТИ И ГрѨДУЩАГО. ИЗМИ МУЧЄНЇѨ ТЕБѢ ВОПИЮЩЕ АЛЛИЛОУИА: РоКУ. БЖ ҂АХНѲ. МC̃ЦА АПРИЛѦ/ ДН̃Ѧ/ КВ̃: / СТЕФ / МАЛѦ».

 

Оскільки головна ідея тексту – прохання до Богородиці порятувати від усякої напасті та вберегти від довічних мук – із зображеним на іконі можновладцем, вочевидь, сталися якісь трагічні події. Такою особою міг бути лише фундатор обителі, литовський князь Войшелк ³⁶: тут він прийняв постриг і прожив три роки, а згодом загинув від рук кума, князя Лева Даниловича. До слова, у створеному при дворах Романовичів Галицько-Волинському літописі, з метою посередньо обілити вчинок Лева Даниловича, вставлені фантастичні відомості про масові убивства людей язичником Войшелком ³⁷.

 

11

 

Певне джерело 1560-х років свідчить про наявність у Лаврові портретів Лавра ³⁸.

 

Сцена постриження в монахи в пределі взорується на ілюстрації до такого ж кондаку з київської Тріоді пісної 1627 року. У розміщеній між двома вежами-брамами «розкритій» церкві група князів (за це промовляють їхні стилізовані мантії) та святий (на це вказує німб) владика / єромонах з ченцями звертаються до образу «Воплочення». В іконі ще є гірський краєвид та розвалини будівлі (за північною банею). Вочевидь, аби надати своєму творові старовинного вигляду маляр Стефан скопіював з деревориту відсутні в лаврівській будівлі архітектурні деталі, насамперед, п’ять закомар. Зображення Богородиці в гравюрі інше, погрудне, намальоване на дошці з унікальним трилистковим завершенням; поміщене на стовпі над престолом, який стоїть біля / в храмі ³⁹.

 

13-й кондак київської Тріоді.

 

12

 

У цьому ж стародруці є ілюстрація 12-го ікосу Богородиці. У «розкритій» церкві до ікони Богородиці «Замилування», яку тримають за престолом два диякона, молиться група святих (мають німби) та князь/ цар в короні з групою світських осіб ⁴⁰.

 

12-й ікос київської Тріоді.

 

Зображення історичних особистостей, які вклоняються Богородиці чи її іконам або долучаються до процесій з такими реліквіями, подибуємо на візантійських і балканських іконах, на фресках і в рукописних книжках з текстом Акафістів Богородиці від кінця ХІІІ століття ⁴¹. Зокрема, на фресці 1335–1350 років в церкві Христа Пантократора монастиря в Дечанах, яка ілюструє 13-й кондак, поклоняються іконі Одигітрії сербський цар Стефан ІV Душан і його син Урош ⁴². В контексті основної ідеї 13-го кондака зрозуміло, чому тут намальовані ці правителі. Перший з них задля царського трону задушив батька (тому і отримав таке негативне прізвисько), другий був отруєний.

 

13

 

Натомість зображення правителів у 12-му ікосі можна пояснити тим, що в ньому йдеться про корону, царство, ворогів, перемоги: «Поющє твоє Рожд[е]ство, хвалимь тѧ вси, ѩко ѡ д[у]шєвлєнный Храмъ Б[огороди]цє. Въ твоєй бо всєливъсѧ оутробѣ, содєржай всѧ рукою Г[оспод]ь. ос[вя]ти, прослави, и научи вопити тєбѣ всѣх: Радуйсѧ сєлєнїє Б[о]га и слова. Радуйсѧ С[вя]таѧ, С[вя]тыхъ болшаѧ. Радуйсѧ, Ковчєжє позлащєнный Д[у]хомъ. Радуйсѧ сокровище животу, нєистощимоє. Радуйсѧ ч[е]стноє Діадима Ц[а]рєй бл[а]ч[е]стивый. Радуйсѧ. ч[е]стнаѧ Похвало, Ієрєєвъ бл[а]гоговѣнныхъ. Радуйсѧ, Ц[е]ркви нєпоколѣбимый столпє. Радуйсѧ Царствїа, нєрушимаѧ стѣно. Радуйсѧ, єюжє воздвижутсѧ побѣды. Радуйсѧ, єюжє низпадають враѕи. Радуйсѧ, тѣла моєго врачєванїє. Радуйсѧ, д[у]ша моєѧ прєдстатєлство. Радуйсѧ, нєвѣсто нєнєвѣстнаѧ» ⁴³.

 

Слова з цього ірмосу – «Ковчеже, позлащенный Духом» – пояснюють те, чому богородичні іконі, і, насамперед, «Воплочення», у східнослов’янських храмах в давні часи досить часто стояли на престолі або висіли відразу за ним. Бо ківорій – це ковчег для освяченого хліба, дарохранитильниця або й балдахін, під яким на престолі освячують дари. У Лаврові до такої практики могла спричинитись ще й така обставина. За легендою, св. Онуфрій, живучи дитиною у монастирі, давав хліб Ісусові Христові на іконі («Одигітрії»). Коли ж його ченці не накормили – Ісус з ікони поділився з ним хлібом. Однак цей варіант житія у церковнослов’янській писемності не виявлений. Він присутній аж у житії святого, опублікованому Йосифом Піткевичем 1686 року ⁴⁴, звідки його, вочевидь взяв і Дмитро Туптало ⁴⁵. Відповідна сцена є на галицькій іконі початку ХVІІІ століття, де малий перський царевич Онуфрій бере хліб від Ісуса на іконі Богородиці «Одигітрії», що висить над входом до церкви ⁴⁶.

 

Через нерозуміння церковнослов’янської мови і дослівне сприйняття виразу «Поющє твоє Рожд[е]ство, хвалимь тѧ вси, ѩко ѡ д[у]шєвлєнный Храмъ Б[огороди]цє» такі слова 12-го ірмосу могли трактуватись як згадка про Рождество Богородиці, хоч йшлося про її Народженого (сина). Це, як і порівняння в акафісті Пречистої з храмом, могло спричинити надання лаврівській церкві патроцінімуму на честь (Рождества) Богородиці.

 

14

 

Для цього дослідження важливою є «Похвала Богородиці з Акафістом» з московського кремлівського Успенського собору. У мові підписів над окремими сюжетами простежуються «русизми», їх палеографія промовляє за час написання на переломі ХІV та ХV століть, почерки близькі до уставу та півуставу відомої Київської Псалтирі 1397 року ⁴⁷. В центрі ікони є повноростове «Воплочення», у т. зв. клеймах проілюстровані відповідні кондаки й ікоси. Вінець і мантія зображеного тут у 12-му ікосі правителя – західноєвропейські. Написана в цьому клеймі ікона (на зовнішній стіні стилізованого храму) трактується Єлєною Громовою як Владімірська / Вишгородська, яка була перенесена 1395 року з Владіміра до Москви та, за традицією, врятувала того року столицю від татар.

 

12-й ікос московської ікони

 

15

 

Ці обставини дозволили дослідниці висловити гіпотезу про зображення на ілюстрації до 12-го ікосу московського великого князя Васілія Дмітрієвіча, його дружини Софії Вітовтівни, а з лівого боку – митрополита Кипріяна (з кадилом) та двох невідомих владик ⁴⁸. Тому, на погляд Є.Громової, ікона створена між червнем 1399 року та до смерті митрополита Кипріяна 16 вересня 1406 року ⁴⁹. Мистецтвознавчий аналіз дає підстави дослідниці вбачати в ній роботу грецького майстра.

 

Отож, пам’ятка пов’язується з фактом урятування Москви від татарського нападу, як вважається, за сприяння чудотворної Владімірської (Вишгородської) ікони, перенесеної до столиці. Доводиться це згаданою ілюстрацією до 12-го ікоса. Однак розміщена тут ікона не повторює Вишгородську реліквію – в якій голова Ісуса Христа прилинула до Богородиці. У цій іконі досить виразно видно значну віддаль між їхніми головами. Це може означати, що або художник не бачив першовзору, тобто малював ікону не у Москві, або тут зображений інший образ і, відповідно, інші особи.

 

З відомих чудотворних ікон у східних слов’ян такий тип відповідає Холмській Богородиці. Цей константинопольський твір ХІ століття ⁵⁰, як припускають деякі дослідники, був привезений Володимирові Мономахові. Він відразу прославився, бо відтворений на золотій т. зв. білгородській гривні ХІІ століття ⁵¹. Згодом ікона потрапила до Холма і, за місцевою традицією, загубилась під час нападу монголів у 1241 році. Віднайшлася вона через століття ⁵², тобто, принаймні від середини ХІV століття відновився її культ. Перебувала ікона у холмській кафедральній церкві Рождества Богородиці ⁵³. Про її популярність посередньо можуть свідчити вписи від ІІ половини ХІV століття українських і білоруських князів у Холмському пом’янику. Тут, до речі, згадуються (за чернечими іменами) сини князя Любарта Федушко й Іван; донька Анна: Theodatus Sacerdos et Religiosus, Jonas Religiosus, Religiosa Anna Lubartowicz ⁵⁴.

 

16

 

Так що на кремлівській іконі можуть бути зображені і якісь немосковські князі, а її виникнення не стосується подій 1395 року. Тобто, на ній можуть бути написані портрети, наприклад, Федушка Любартовича (якого матір’ю була росіянка Ольга, дочка ростовського князя Костянтина Васильовича) з жінкою (можливо, болгаркою); білоруського князя Симеона Лугвеня-Онуфрія, одруженого з Марією (†1399), донькою Дмітрія Донського і рідною сестрою згаданого московського князя Василія ⁵⁵.

 

До слова, відтворений на ілюстрації 12-го ікосу Акафісту Богородиці храм в загальних рисах подібний до собору Спаського монастиря на Перемищині.

 

На підставі кремлівської ікони в Росії виникла значна кількість копій, в частині з яких відбулись зміни в сюжетах. Так, зокрема, у 13-у кондаку замість сцени процесії з іконою Богоматері «Одигітрії» в константинопольську монастирі Одигон, у копіях з’являється поклоніння світських правителів і єрархів у «розкритій» церкві напрестольній іконі «Замилування» (типу Вишгородської чи Холмської). Натомість у 12-му ікосі дія відбувається у «розкритому» храмі і малюється вже не ікона «Замилування», а «Воплочення» (така, як у дрогобицькій пределі) ⁵⁶.

 

 

Ілюстрації давніх українських видань

 

 

Сюжети Акафісту Богородиці в українському іконописі, крім фрагментарних Лаврівських фресок ⁵⁷, не збереглись. Відомі вони лише за дереворитами стародруків.

 

У роботах львівського гравера Іллі до київських Акафістів 1663 року 13-й кондак акафісту Богородиці являє собою таку сцену у «розкритому» храмі: на престолі, в овальному медальйоні стоїть погрудне зображення Богоматері «Нерушима Стіна» ⁵⁸. Через двоє дверей до образу тягнуться дві колони, праворуч (від ікони) – єрей і світські люди, ліворуч – князь / цар у короні, підбитій горностаєм мантії, княгиня / цариця в короні та світські люди ⁵⁹.

 

17

 

13-й кондак з Акафістів, 1663 р.

 

Дванадцятий ікос ілюструють погрудна ікона Богородиці «Одигітрії» на престолі, праворуч якої єрей з групою людей, ліворуч – князь / цар в короні та підбитій горностаєм мантії, княгиня/цариця, група людей ⁶⁰.

 

12-й ікос із Акафістів, 1663 р.

 

18

 

Є такі сюжети і в ілюстраціях до 12-го ікосу та 13-го кондаку Акафісту Успення Богородиці. У першому випадку до розташованого у хмарах поколінного зображення Богородиці праворуч звертаються три єреї, ліворуч – схимник і, правдоподібно, два монахи. Між ними, на задньому плані – однобанна мурована церква ⁶¹.

 

12-й ікос Успенню з Акафістів, 1663 р.

 

 

Натомість у 13-му кондаку Успення Богородиці сцена відбувається у церкві. Між двома овальними вікнами, за престолом розміщена погрудна ікона «Воплочення». До неї звертаються праворуч ієромонах і один чоловік, ліворуч – схимонах і один чернець ⁶².

 

19

 

13-й кондак Успенню з Акафістів, 1663 р.

 

 

Володимир Александрович звернув увагу на гравюру-ілюстрацію до гравюри 13-го кондака (насправді 12-го ікосу) Акафісту Богородиці Никодима Зубрицького львівських Акафістів 1699 року. І твердить, що йдеться про графічну копію оригінальної ікони «Воплочення» ХVІ століття (!), яка, на його думку, зберігалась у «нижньому ярусі дзвіниці Успенської церкви» Львова ⁶³. Ідентифікаційним елементом для нього є присутність двох вікон як у реальній будівлі, так і на деревориті.

 

Проте дослідник не пояснює, чому на гравюрі, яка нібито відтворювала інтер’єр львівського міщанського храму, зображений князь / цар із княгинею / царицею. І чому такі ж сцени з іконою «Воплочення» на престолі між двома вікнами часто зустрічаються у російських іконах.

 

20

 

12-й ікос із Акафістів, 1699 р.

 

 

Виконаний львівським гравером Никодимом Зубрицьким до львівського видання «Акафістів» 1699 року 12-й ікос Акафісту Богородиці ілюстрований сценою моління перед іконою «Воплочення» (поколінною або неповно відтвореною). Ікона в деревориті розміщена за престолом, між двома вікнами, що тотожне розміщенню ікони в образі з дрогобицької предели. Праворуч зображено ієрея без мітри, схимника, монахів. Ліворуч – правитель з короною та підбитою горностаєм мантією, правителька в короні, світські достойники ⁶⁴.

 

13-й кондак Успенню Акафістів, 1699 р.

 

21

 

Кондак тринадцятий Акафістів 1699 року відтворює сцену моління перед погрудною «Одигітрією» (типа Холмської Богоматері), в ореолі, між двома ангелами. Праворуч стоять ієрей у мітрі, схимник, монахи; ліворуч – правитель в короні та мантії з горностаєвим ковніром, правителька, світські достойники ⁶⁵.

 

13-й кондак Успенню з Акафістів, 1699 р.

 

 

У цьому ж стародруці Зубрицький ілюструє 13-й кондак Успення Богородиці таким чином: до хоругви зі сценою Успення Діви Марії зліва моляться владика та монахи, праворуч – цар в короні, мантії з горностаєвим ковніром, зі скіпетром; цариця ⁶⁶.

 

Підсумовуючи, можна сказати таке. Лаврівська сцена ілюстрації до 13-го кондака із розібраним для постриження в монахи правителем є унікальною для всього православного мистецтва. Вона відтворює сцену з життя фундатора цієї обителі литовського князя Войшелка-Лавра перед шанованою іконою Богородиці «Воплочення».

 

 

Прототип жидачівської ікони

 

 

Захоплений своєю гіпотезою про князя Лева Даниловича як видатного мецената та засновника храмів на Перемищині, Володимир Александрович йому-таки приписує дарунок монастиреві ікони «з-перед кінця ХІІІ ст., репліки мармурового рельєфу константинопольського Влахернського монастиря» ⁶⁷. Водночас історик мистецтва фактично іґнорує відомі йому факти вшанування образу «Воплочення» в столичному княжому Галичі ⁶⁸. Адже поряд із зруйнованою монголами галицькою / крилоською церквою Богородиці, закладеною у 1140-х роках ⁶⁹, з її каміння був поставлений близько 1585 року новий храм. Над західним входом до нього бачимо тимпан із сценою Успення (правдоподібно, копією відповідної скульптури ХІІ ст.) – унікальний для України ХVІ ст. випадок. Натомість на зовнішній стороні апсиди, під вікном, у круглій ніші – також унікальне за місцем розташування живописне зображення Богородиці «Воплочення» ⁷⁰ (знищене під час реставрації 1990-х років).

 

Зображення Богородиці різних іконографічних типів було символом Константинопольської церкви, а відтак і церкви України-Руси. Ікона Богородиці «Воплочення» «считалась в Византии и на Руси также покровительницей Церкви, чем объясняется частое употребление ее иконографии на печатях монастырей, епархий и митрополий, в люнетах над входом в храм, в конхах апсид» ⁷¹.

 

22

 

З перелому ХІ-ХІІ століть на печатках Київських митрополитів з’являються поясне зображення Богородиці «Воплочення», з другої половини ХІІ століття – повноростове. Новгородські архієпископи й інші владики використовували обидва ці іконографічні типи ⁷².

Печатки єпископа Козьми

 

 

Проігноровані В.Александровичем і печатки галицького єпископа Козьми, який посів престол у Галичі 1156/1157 року. На них з одного боку є написи, на другій – поясне зображення Богородиці «Воплочення» ⁷³. Тут може бути відтворений поясний варіант ікони Богородиці «Воплочення» з катедрального собору Галича, відомий за повтором у новому храмі, збудованому близько 1585 року.

 

Владику Козьму згадано в Київському літописі ще під 1165 роком ⁷⁴, коли він супроводжував візантійця Андроника Комнена з Галича до Константинополя. До речі, з приїздом до стольного граду імператорського посольства за цим великим грецьким достойником або з поїздкою нашого владики до Царгорода можна гіпотетично пов’язувати надходження до Галича візантійської ікони Богородиці «Воплочення». Адже згадані грецькі владики привезли тоді в дар Ярославові Осмомислові безцінну реліквію, частинку хреста, на якому був розіп’ятий Ісус ⁷⁵.

 

23

 

Новґарадська ікона Богородиці «Знамєніє». 

 

 

Серед східнослов’янських ікон «Воплочення» найдавнішою вважається т. зв. Новґарадська Богородиця «Знамєніє». За традицією, вона допомогла 1170 року новгородцям і князю Роману Мстиславовичу з його дружиною перемогти суздальців: «И вынесоша икону Богородицоу на острогъ на Десятинѣ. И въ то время пустиша суждальци стрѣлы, и обратися икона на градъ, и паде на нихъ тма на поли, и вышедше новгородци побѣдиша суждальцевъ… молитвами Святыя Богородица» ⁷⁶. Багато нападників було тоді взято у полон.

 

До слова, за історією (початок ХV століття) первісної ікони Ченстоховської Богородиці під час облоги Белзького замку татарами вона була поранена татарською стрілою. Відразу ж темна хмара огорнула ординців, нічого не бачучи, вони втікали та потрапляли до рук захисників міста ⁷⁷.

 

24

 

Новґарадська ікона двостороння, на головній – поколінне зображення Богоматері «Воплочення» з Емануїлом на грудях На зворотній стороні є оригінальне зображення Святих Іокима та Анни ⁷⁸.

 

Що ж до лаврівської ікони, то ні вона, ні її монастирські копії не збереглись. Оригінал і його списки могли загинути під час пожеж у монастирі 1676, 1707 і 1767 років ⁷⁹ чи внаслідок міжконфесійних конфліктів. За описом церкви 1760-х років, «на головному вівтарі стояв малий, старий ківорій з іконкою Богородиці» ⁸⁰. Тобто, ця на той час вже давня пам’ятка була невеликого розміру, як і зображений на дрогобицькій пределі вівтарний образ.

 

 

Жидачів – княжа резиденція

 

 

Дослідники жидачівської ікони іґнорують історичний контекст, відображений, зокрема, в написаній на її звороті даті – 1406 рік, а також місце зберігання пам’ятки, тобто Жидачів. Натомість саме ці дві обставини, так само, як балканські риси пам’ятки, дають підстави датувати її 1406 роком і пов’язати з князем Федушком Любартовичем, останнім володарем Галицько-Волинської держави († 1431).

 

Той син Любарта-Дмитра († кінець 1383 р.) від ростовської князівни Ольги після смерти батька отримав право очолити Галицько-Волинську державу (його прабаба Левоніда походила з Романовичів ⁸¹). Проте панував на Волині лише кілька років. Після 1398 року Федушко дістав від двоюрідного брата короля Яґайла маєтності на Галичині ⁸². Вони містилися при важливому військово-торговельному тракті, що тягнувся вздовж Дністра до недавно посталої Молдовської держави, а звідти – до портів Чорного моря.

 

25

 

​Герб Болгарії XIV століття

 

 

Син Любарта не полишав надії повернути собі бáтьківщину (іноді в Галичині він послуговувався титулом Володимирського князя). 1410 року Федушко взяв участь у битві з хрестоносцями під Ґрюнвальдом. Хоругва князя мала унікальний герб – три леви один над одним. Аналогічні зображення містив тогочасний герб Болгарії ⁸³, отже, цілком можливо, князь одружився з представницею болгарської династії (Анастасією?).

 

Федушко Любартович був патроном Унівського Успенського монастиря біля Львова ⁸⁴. У фрагменті синодика вже згадуваного Спаського катедрального монастиря знайдено численні записи родини цього князя ⁸⁵, отже, він, очевидно, зробив якісь надання і для тієї обителі. Особливий пієтет Федушко мав до сусіднього Лаврівського монастиря, фундатором якого був його прапрадід Войшелк-Лавр.

 

Саме Жидачів і став резиденцією, неформальною столицею останнього галицько-волинського володаря. Як тодішні королі та великі князі, Федушко уладив тут свій двір, яким керував маршалок ⁸⁶. І не забував постійно про це нагадувати у своїх грамотах: «а то ся дѣяло у нашомъ дворѣ у Зудечевѣ» ⁸⁷.

 

Певні факти дають підстави приписати тому князеві спорудження в Жидачеві церкви Федора Тирона, правдоподібно, його небесного патрона. Цілком можливо, що Федушко заклав і другий із двох відомих в Україні храмів на честь згаданого святого – на передмісті Львова. Міг заснувати і жидачівський монастир, у храмі якого спочатку зберігали чудотворну ікону Богородиці «Воплочення».

 

26

 

Відомо, що князь Федушко разом із двоюрідним братом, білоруським князем Симеоном-Лугвенем супроводжував Київського митрополита Кипріяна в його поїздці Галичиною 1405 року. В другій половині серпня брати разом з тим високим церковним достойником підтвердили грамоту їхнього брата короля Ягайла на маєтності Перемисько-Самбірської катедри, зокрема, і на Лаврівський монастир ⁸⁸. У цьому володарі виявляли особисту зацікавленість, бо фундатором обителі був їхній прапрадід Войшелк-Лавр.

 

 

Автор жидачівського образу

 

 

Митрополит Кипріян, за походженням болгарин чи серб, належав до видатних особистостей свого часу: з ним пов’язують т. зв. другий південнослов’янський вплив на письменство України, Білорусі, Росії. Ієрарх неабияк спричинився до розвитку російської книжності, мистецтва й архітектури. 1405 року в Москві згадано «митрополичих іконників», зокрема, Андрєя Рубльова. Правдоподібно, серед почту Кипріяна під час подорожі Галичиною перебував маляр-балканець. На такий факт промовисто вказують формальні «балканські» ознаки ікони (глибокий ковчег із заокругленням внутрішнього горішнього боку). Вочевидь, саме митрополичий живописець створив копії лаврівської ікони для Федушка Любартовича, який 1406 року привіз її до свого столичного Жидачева, а також для Симеона-Лугвеня-Онуфрія, що 1406 або 1407 року подарував образ Богородиці новозаснованому білоруському монастиреві, т. зв. Онуфреї.

 

Образи виготовлено ще перед виїздом Кипріяна з Галичини в Москву восени 1405 року, тобто за церковним календарем – у вересні-грудні 1406 року.

 

27

 

Не виключено, що з копіюванням ікон для Федушка Любартовича та Симеона Лугвеня і, можливо, урочистого їх; освячення митрополитом пов’язана ще одна маріологічна акція, вже в католицькому середовищі Галичини. На кінець 1406 року львівський купець чеського походження Міколай Богемус при львівському домініканському костелі збудував каплицю на честь Стрітення, Успення Богородиці та чеських святих Вацлава, Віта, Прокопа й Еразма. Правдоподібно, тоді ж була виготовлена т. зв. Домініканська Богородиця, копія первісної Ченстоховської Одігітрії, яка збереглась і вважається також чудотворною ⁸⁹.

 

Митрополичому маляреві могла належати і незбережена ікона Акафіста Богородиці, одну зі сцен якої – постриження князя Войшелка в ченці – творчо переробив у Дрогобичі 1659 року художник Стефан.

 

З оточенням митрополита міг мати якісь творчі контакти маляр Гайль, праправнук правителя Галичини у 1340–1349 роках Дмитра Дядька ⁹⁰. За свої розписи костьолів в Сандомірській, Краківській і Сєрадській землях він отримав від Ягайла в 1426 році церкву Рождества Христового в Перемишлі ⁹¹. Першим свідком у відповідній королівській грамоті виступає Федушко Любартович. Спільним далеким родичем князя та митця був князь Лев Юрієвич (†1323) ⁹².

 

Першовзір Федушкової ікони, правдоподібно, потрапив в Україну або наприкінці ХІІ століття, завдяки галицько-царгородським контактам, або 1255 року, коли його привіз Войшелк із Болгарії. Відсутні прямі чи посередні відомості про зв'язок твору з князем Левом Даниловичем.

 

Любартович, замовляючи копію образу, в такий спосіб міг декларувати свої великокнязівські амбіції та право на спадщину Романовичів. Якщо ікона надійшла з Царгороду, то сама вона і її список отримували таку «генеалогічно-столичну» символіку: Константинополь – Галич (Успенський катедральний собор) – Перемишль (Лаврівський княжий Богородично-Онуфріївський монастир) – Жидачів (Успенський Федушків монастир). Можна припускати, образ освятив сам митрополит. Всі ті обставини надава-

 

28

 

ли іконі Богородиці «Воплочення» 1406 року особливого значення. Врешті-решт, з часом образ і зажив слави чудотворного.

 

 

 

 

 

 

© Ігор Мицько, 6 жовтня 2015 року

 

 

ПРИМІТКИ

 

* Тези цього дослідження викладено в повідомленні «Коли написана жидачівська ікона Богородиці?» на конференції «VІ читання, присвячені пам’яти гетьмана Івана Виговського» (с. Руда на Львівщині, 23 вересня 2011 року) та публікації: Мицько І. Жидачівське «Воплочення» 1406 року // Слово Просвіти. – Старий Самбір, 2013. – Жовтень. – №120. – C. 2-3.

 

¹ Львівська національна наукова бібліотека ім. В.Стефаника (далі – ЛННБУ). – Відділ рукописів. – АСП I 415. – Арк. 1.= Петрушевич А.П. Сводная галичско-русская летопись с 1700 до конца августа 1772 года. – Львов, 1887. – С. 205.

² ЛННБУ. – Відділ рукописів. – АСП-415. – Арк. 1 = Петрушевич А. Сводная галичско-русская летопись… – С. 205-206.

³ ЛННБУ. – Відділ рукописів. – АСП-415. – Арк. 12 зв. = Петрушевич А. Сводная галичско-русская летопись… – С. 205.

Trajdos T. Kult wizerunków maryjnych na ziemiach ruskich Korony i Litwy drugiej połowy XIV i pierwszej połowy XV w. w społecznościach katolickiej i prawosławnej // Studia Claromontana. – Jasna Góra, 1984. – S.  140-142, 146.

Лужницький Г. Словник чудотворних Богородичних ікон України // Intrepido pastori. Науковий збірник на честь Блаженнішого Патріарха Йосифа в 40-ліття вступлення на Галицький престіл 1.11.1944. – Рим, 1984. – С. 164.

⁶ Мотив повернення зору у зв’язку з цілющим джерелом та іконою присутній у легенді с. Будятич, батьківщини Святого Володимира (Диба Ю. Батьківщина Святого Володимира. Волинська земля у подіях Х століття. – Львів, 2014. – С. 349-357).

 

29

 

⁷ Переповідаю за вікіпідійною довідкою [Електронний ресурс] / Режим доступу:

http://ru.wikipedia.org/wiki/Курская_Коренная_икона_Божией_Матери

Александрович В. Чудотворна ікона Богородиці («Воплочення» з Жидачева // Вісник Львівського університету. Серія мистецтвознавство. – 2005. – Вип. 5. – С. 122.

Смирнова Э.С. Новгородская икона «Богоматерь «Знамение»: Некоторые вопросы богородичной иконографии // Древнерусское искусство. Балканы, Русь – С.-Петербург, 1995 – С. С290.

¹⁰ Вуйцик В. Жидачівська Оранта // Родовід. Українське мистецтво: міфи та реалії, тенденції розвитку, імена. – Київ, 1994. – Ч. 9. – С. 73.

¹¹ Вуйцик В. Жидачівська Оранта… – С. 74.

¹² Димитрій (Ярема), патріарх. Іконопис Західної України ХІІ–ХV ст. – Львів, 2005. – С. 78.

¹³ Александрович В. Чудотворна ікона… – С. 122.

¹⁴ Там само. – Іл. 1.

¹⁵ Свєнціцький І. Галицько-руське церковне малярство ХV–ХVІ ст. Матеріали і замітки // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Львів, 1914. – Т. 121. – С. 67. – Іл. ІІ; Димитрій (Ярема), патріарх. Іконопис… – С. 78.

¹⁶ Свєнціцька В.І. Українське станкове малярство ХІV–ХVІ ст. і традиції візантійського мистецтва // Українське мистецтво у міжнародних зв’язках. Дожовтневий період. – Київ, 1983. – С. 18; Вуйцик В. Жидачівська Оранта… – С. 77; Александрович В. Чудотворна ікона… – С. 127.

¹⁷ Вуйцик В. Жидачівська Оранта…– С. 77; Димитрій, патріарх. Іконопис…– С. 77–78.

¹⁸ Александрович В. Українська іконографія Воплочення зламу Середньовіччя та Нової доби // Апологет. – Львів, 2009. – №1/4. – C. 63.

¹⁹ Александрович В. Композиція циклу «Акафіст Богородиці» на пределі намісного образу Богоматері в іконостасі Святоюрської церкви у Дрогобичі» // Дрогобицькі храми Воздвиження та Святого Юра у дослідженнях. Перші читання: Матеріали виступів 23 червня 1998 року, м. Дрогобич. – Дрогобич, 1998. – С. 68–76.

 

30

 

²⁰ Вуйцик В. Храм ХІІІ ст. Спаського монастиря біля Старого Самбора // Давні обителі України. Архітектура. Тематичний збірник жіночого монастиря Студійського Уставу. – [Львів, 2001] . – Вип. 13. – С. 25–29.

²¹ Александрович В. Чудотворна ікона… – Іл. 2.

²² Мицько І. Про початки Святоонуфріївського монастиря у Лаврові. // Мицько І. Статті, написані після вигнання з Інституту українознавства НАН України. – Львів, 2000. – С. 26.; Сидор О. Святий Онуфрій Великий і давнє українське мистецтво // Лавра. Часопис Монахів Студитського Уставу. – 1999. – №6. – С. 40, 29; Реставрація музейних колекцій. Каталог виставки. / Автор вступної статті та каталогу Г.Климчук. – Львів, 1989. – С. [28].

²³ Рогов А.И. Фрески Лаврова. // Византия. Южные славяне и Древняя Русь. Западная Европа: Искусство и культура: Сб. ст. в честь В.Н.Лазарева – Москва, 1973 – С. 339-351 (автор виготовив прориси фресок); Козак Н. Втрачені фрагменти стінопису церкви св. Онуфрія в Лаврові // Бюлетень Львівського філіалу Національного науково-дослідного реставраційного центру України. – Львів, 2007. – Вип. 1 (9). – С. 38, 39, 42.

²⁴ Мицько І. Про початки Святоонуфріївського монастиря у Лаврові // Лавра. – Львів, 1999. – Ч. 6. – С. 28.

²⁵ Свєнціцька В.І., Сидор О.Ф. Спадщина віків. Українське малярство ХІV–ХVІІІ століть у музейних колекціях Львова. – Львів, 1990. – Іл. 45. За це говорить наступне. Загальний план – при західному вході до храму стояла каплиця (Вуйцик В. Храм… – С. 26), незрозумілий на перший погляд стилізований перехід – в храмі був, правда, з північного боку коридор до монастирських келій (Там само. – С. 27, 28).

²⁶ Св. Онуфрий Великий. ХVІІ в. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: ru-icons.ru/part15/part152/1_1_122-29.htm

²⁷ Мицько І. Новознайдені історичні джерела про церкви Галичини ХІІ–ХІІІ ст. // Давні обителі України. Архітектура. Тематичний збірник жіночого монастиря Студійського Уставу. – Львів, 2001. – Вип. 13. – С. 32.

²⁸ Козак Н. Втрачені фрагменти… – С. 34–43.

 

31

 

²⁹ Голубець М. Лаврів (історико-археологічна студія) // Записки Чину св. Василія Великого. – Жовква, 1926. – Т. 2. – Вип. 3–4. – С. 320.

³⁰ Мицько І. Про початки Святоонуфріївського монастиря у Лаврові.// Мицько І. Статті, написані після вигнання з Інституту українознавства НАН України. – Львів, 2000. – С. 28.

³¹ Восточнославянские и южнославянские рукописные книги в собраниях Польской Народной Республики / Составитель Я.Н.Щапов. – Т. 1. – Москва, 1976. – С. 79–82.

³² Мицько І. Про початки… – С. 26.

³³ Там само.

³⁴ Климов С.М. Онуфрея. – Львов, 1996. – С. 12.

³⁵ Козак Н. Неідентифікований фрагмент стінопису на західній стіні церкви св. Онуфрія в Лаврові // Вісник Львівського університету. Серія мистецтвознавство. – Львів, 2013. – Вип 12. – С. 174-182.

³⁶ Мицько І. Про початки…– С. 27–28.

³⁷ Полное собрание русских летописей. – С.-Петербург, 1908. – Т. 2. – Ствп. 858.

³⁸ Мицько І. Андрій Колодинський, Іван Федоров: причинки до життєписів знаних книжників // Нескінченна подорож: Книга пам’яті Ореста Мацюка. – Львів, 2009. – С. 65.

³⁹ Тріодь цвітна. – Київ, 1627. – Арк. ХП. З технічних причин тут і надалі в пагінації не відзначатиму титли.

⁴⁰ Там само. – Арк. ХОθ.

⁴¹ Громова Е.Б. История русской иконографии Акафиста. Икона «Похвала Богоматери с Акафистами» из Успенского храма Московского Кремля. – Москва, 2005. – С. 42–44; Саликова Э.П. Отражение исторических константинопольских реалий в иконографии иконы последней четверти ХІV века «Похвала Богоматери с Акафистом» // Проблемы русской средневековой художественной культуры. – Москва, 1990. – Т. 7. – С. 51–52.

⁴² Громова Е. История… – С. 256.

 

32

 

⁴³ Тріодь постна. – Київ, 1627. – Арк. Х – ХА. Виносні літери повернені у рядки, пропущені – відтворені у клямрах.

⁴⁴ Pietkiewicz J. Zywot przedziwny swietego oyca naszego Onufryusza… – Wilno, 1686. – Ark. [L4] verso-F verso.

⁴⁵ Дмитирій (Туптало). Книга житій святых… на три місяцы четвертыи: іюнь, іюль, август... – Київ, 1705. – Арк. РКГзв. – РКД.

⁴⁶ Сидор О. Святий Онуфрій... – С. 191, 193 вклейка між сторінками 176-177.

⁴⁷ Громова Е. История… – С. 98 (з посиланням на експертизу А.А.Турілова).

⁴⁸ Там само. – С. 99

⁴⁹ Там само. – С. 148.

⁵⁰ Див.: Александрович В. Холмська ікона Богородиці. – Львів, 2001. – Вклейка перед титулом.

⁵¹ Пуцко В. Холмська ікона Богородиці – святиня давнього Києва // Ікона Холмської Богородиці: дослідження та матеріали. Науковий збірник. – Луцьк, 2009. – С. 19, 21.

⁵² Susza J. Foenix. – Zamość, 1646. – F. D verso

⁵³ Ця збудована Данилом Романовичем церква в Галицько-Волинському літописі іменується «Пресвята Діва Марія», «Свята Богородиця», сьогодні – Рождества Богородиці.

⁵⁴ Susza J. Foenix… – F. E.

⁵⁵ У 1406/1407 він приїхав до Москви (чи не з Кипріяном?) одружуватись з княжною з бічної гілки московської династії (Войтович Л. Княжа доба на Русі. Портрети еліти. – Біла Церква, 2006. – С. 641).

⁵⁶ [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.nasledie-rus.ru/podshivka/pics/8503-pictures.php?picture=850307

[Електронний ресурс] / Режим доступу: http://iconbm.ru/index.php?option=com_joomgallery&func=detail&id=426&Itemid=1

⁵⁷ В одній зі сцен Акафісту збереглася лише верхня частина ікони «Воплочення». Тому не зрозуміло, чи це було зображення Богородиці погрудне чи повноростове, тобто чи воно за формою дошки повторювало розташований у ківорії шанований образ.

 

33

 

⁵⁸ Порівняння Богоматері з нерушимою стіною є у 12-му ікосі.

⁵⁹ Акафісти. – Київ, 1663. – Арк. ЛГ.

⁶⁰ Там само. – Арк. ЛВ

⁶¹ Там само. – Арк. РГІ.

⁶² Там само. – Арк. РДІ.

⁶³ Александрович В. Українська…-С. 64.

⁶⁴ Акафісти. – Львів, 1699. – Арк. Л. У цій же книзі погрудні зображення Богородиці «Воплочення» є у гравюрі «Неопалима купина» (Арк. А) та на хоругві (Арк. РК).

⁶⁵ Там само. – Арк. ЛА.

⁶⁶ Там само. – Арк. Рθ зв.

⁶⁷ Александрович В. Українська іконографія… – C. 63.

⁶⁸ Александрович В. Чудотворна ікона… – С. 118.

⁶⁹ Лукомський Ю. Архітектурно-археологічні дослідження пам’яток монументального будівництва княжого Галича ХІІ–ХІІІ ст. // Фортеця: збірник заповідника «Тустань» на пошану Михайла Рожка. – Львів, 2009. – Кн. 1. – С. 425.

⁷⁰ Pełeński J. Halicz w dziejach sztuki średniowiecznej. Na podstawie badań archeologicznych i źrodeł archiwalnych. – Kraków, 1914. – S. 118.

⁷¹ Виктор Кутковой. Икона Божией Матери «Знамение» – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.pravoslavie.ru/put/071210152248.htm10 / 12 / 2007

⁷² Мусин А. Архиерейская сфрагистика на Руси в XI–XVII вв. (опыт комплексного осмысления) – [Електронний ресурс] / Режим доступу: // URL – http://sovet.geraldika.ru/print/4847

⁷³ Янин В.Л. Актовые печатки Древней Руси Х–ХV вв. – Т. 1. – Печати Х – начала ХIII ст. – Москва, 1970. – C. 254. – Табл. 6. – №65, 64. – C. 179. Через погану якість відбитків печаток мандроль у другому варіанті печатки сприймається як ореол над головою Ісуса Христа.

⁷⁴ Полное собрание русских летописей. – Т. 2. – 1908. – Ствп. 524; Т. 7. – С.-Петербург, 1856. – Ствп. 78.

 

34

 

⁷⁵ Мицько І. [Участь в дискусії] Майоров А. Византия, Польша, Венгрия и Галицко-Волынская Русь: откуда происходит крест Мануила собора Парижской Богоматери // Україно-угорські етюди. – Львів, 2010. – Вип. 1. – С. 118-119.

⁷⁶ Агафонов И.С. «Знаменское чудо» в новгородских летописях: истоки становления культа // Древняя Русь. Вопросы медиевистика – Москва, 2013 – №4 (декабрь) – С. 6.

⁷⁷ Najstarsze historie o Częstochowskim obrazie Panny Maryi XV i XVI wieków – Warszawa, 1983 – S. 78.

⁷⁸ Смирнова Э. Новгородская икона… – С. 288-289. Від оригінального живопису залишились лише схема композиції, фрагменти синього мафорія та сукні Богородиці, фрагменти медальйону навколо Спасителя. На іконній рамі пізніше були написані зображення Св. Георгія, Якова Персіянина, схимників Петра Афонського та Онуфрія (чи Макарія Єгипетського?).

⁷⁹ Голубець М. Лаврів (історико-археологічна студія) // Записки Чину св. Василія Великого. – Жовква, 1926. – Т. 2. – Вип. 1–2. – С. 44, 48; ЛННБУ. – Відділ рукописів. – МВ. 306. – Арк. 9.

⁸⁰ Голубець М. Лаврів (історико-археологічна студія) // Записки Чину св. Василія Великого. – Жовква, 1926. – Т. 2. – Вип. 3–4. – С. 324.

⁸¹ Мицько І. Правові підстави володіння князем Любартом спадщиною Романовичів // Старий Луцьк. – Луцьк, 2009. – Вип. 5. – С. 36.

⁸² Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca XIV wieku. – Warszawa, 1895. – S. 202.

⁸³ Герб на Республика България – [Електронний ресурс] / Режим доступу: ziezi.net/gerb.html

⁸⁴ Мицько І. Давній Унівський пом’яник // Actes testantibus: Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича. – Львів, 2011. – С. 482–485.

⁸⁵ Мицько І. Правові підстави…– С. 34–36.

⁸⁶ Wolff J. Kniaziowie…– S. 202.

 

35

 

⁸⁷ Папа І. «Жидачівські грамоти» князя Федора Любартовича: проблема автентичності // Княжа доба: історія і культура. – Львів, 2012. – Вип. 6. – С. 303, 304, 305, 306.

⁸⁸ Akta grodzkie i ziemskie. – Lwów, 1882. – T. 7. – S. 50–51.

⁸⁹ Мицько І. Первісна Ченстоховська Богородиця – українська ікона Петра Ратенського. – Львів, 2013. – С. 5-6 – [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://drive.google.com/file/d/0B6N5SIwTknpJS21GRXVuNjJpTkU/edit?pli=1

⁹⁰ Мицько І. Дмитро Дядько: генеалогічгний етюд. – Львів, 2014. – С. 8-9 – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zbruc.eu/node/28667

⁹¹ Александрович В. Українське малярство ХІІІ–ХV ст. – Львів, 1995. – С. 186-188.

⁹² Мицько І. Дмитро… – С. 8-9.

 

 

02.11.2015