І.

 

Кілька десятків років, під царською владою, Холмщина, за виїмком поодиноких осіб, не бачила ні української книжки, ні українського часопису. Не лише широкі селянські маси, але й молодь середніх шкіл виростала в тому переконанні, що нема української літератури, нема друкованого слова й взагалі українства. Отож не можна навіть дивуватися, що інтеліґенти Холмщини були чужі українству, а українство їм.

 

Але природа вимагала свого. Бачучи в російській белєтристиці змалювання московського життя, а в творах М. Гоголя — українською, холмщани почали пробувати змальовувати життя "холмського народу" в белєтристичних спробах і віршах, звичайно — російською мовою. Зявилася в різних виданнях ціла низка оповідань Сороки, за ним пішов один із священиків, а далі виступив на письменницькому полі цілий гурток молодших авторів.

 

Були це мученики пера: годі їм було змальовувати український побут чужою мoвою, а вже діяльоґи були непоборними труднощами — холмщанин ніяк не міг розбалакатися у своїх творах не тільки російщиною, але й "малоросійщиною". Тому то перші літературні спроби холмщан, навіть при талановитості деяких авторів, не мають ніякої літературної вартости й не могли мати потрібного впливу на читачів.

 

Революція 1905 р. принесла зі собою на Холмщину декий перелім. Повіяло чимсь у роді свободи. В Холмі почав виходити часопис "Братская Бесіда" (українською й російською мовою), в якому почали друкуватися українські вірші, оповідання й статті. Вийшла окрема збірочка — двома мовами, і врешті збірка байок В. Ткача (Василя Остапчука) українською мовою. Але все це писали місцевою народньою мовою (то спольщеною, то зросійщеною) і друкували "ярижкою" чи російською азбукою — з "ятями" (як є), "твердими знаками" й т. д. Врешті десь 1910—11 р. прийшла "російська реакція", українське народне слово було заборонене та знову скрізь запанувала московська мова аж до війни й евакуації Холмщини в 1915 році.

 

Українське друковане слово відродилося в Холмській Землі в 1916 р. і власне завдяки німецькій владі: в Білій почав виходити народній часопис, зявився український калєндар і врешті — кілька книжечок.

 

Недовго світило над Холмщиною бліденьке сонце нашого друкованого слова. Правда, після революції 1917 р. залітали сюди з Великої України поодинокі примірники українських книжок і часописів, але з відновленням Польщі в 1918 р. воно тут зовсім зникло.

 

Розписання виборів до сойму й сенату в 1922 р. знову дало змогу поширитись на Холмщині друкованому слову. В Холмі почав виходити часопис "Наше Життя", села залила українська виборча література: відозви, вірші, гасла, плякати. Читати по українськи вчилися й читали всі — старі й молоді, жінки й діти.

 

Тоді то зродився на Холмщині "апетит" на українське друковане слово й потреба його. "Наше Життя" продовжувало виходити ще кілька років. Видано "Холмський Народній Календар" (у Холмі), далі календар Ваврисевича (на Грубешівщині). Врешті поплили на Холмщину львівські видання й видання варшавські — "Нашої Бесіди" й синодальні проф. І. Огієнка та інші. Філії "Рідної Хати" по містечках і селах запроменювали бібліотечками.

 

Одначе перед десятьма роками почалася жорстока нагінка на все українське. "Рідну Хату" з її філіями закрила влада. Бібліотеки зникли. Часописи й книжки, що напливали з Галичини, конфіскували в поштових і Bолосних урядах і до адресатів не доходили. Ще пару років нагадували південним холмщанам про друковане слово видання молоді, що виходили на Турковицьке свято та часописи й книжки, перепачковані з Галичини. І врешті українське друковане слово для холмщан перестало істнувати. Деяка частина холмської сільської молоді до зими 1939 р. українських книжок і часописів і не бачила, ні читати ні писати по українськи не вміє, з українською культурою майже зовсім незвязана.

 

В осені 1939 р. німецька влада на Холмщині знову звільняє дорогу українському друкованому слову в холмські міста, містечка й села. Відновлено "Рідні Хати", а при них бібліотечки. Зявилися місцеві холмські видання. В села пливуть видання "Українського Видавництва" в Кракові й інші.

 

На жаль, і сьогодні друковане слово на Холмщині зустрічає на свому шляху різні перешкоди: частина молоді, як уже сказано, не вміє читати по українськи, московські "батюшки" й дяки намагаються підтримати тут московщину, "Рідні Хати" не могли відновитися в усіх селах і врешті недоставало книжок. Але найгірше лихо в тому, що навіть свідомі українці, зайняті корисною для Холмщини працею, придають книжці й часопису менше значіння, ніж вони для холмщан мають. Навіть у їхніх хатах не завсіди побачиш усі нові видання, без яких годі вести тут працю, не завсіди зустрінеш український часопис, без якого годі правильно інформувати село й поборювати всякі "татарські вістки", що їx розсівають вороги. І справа освідомлення холмщан та наладнання тут нормальної праці від цього дуже терпить: без книжки й часопису українські інтеліґенти й свідоміші селяни та міщани не можуть виконати цієї історичної місії, якої вимагає від них національне відродження Холмщини. І за слабе поширювання тут друкованого слова, без якого неможливе це відродження, їx жде анйважчий осуд історії.

 

Треба освідомити собі: І) що сьогодні ніде на світі самого устного слова для ведення культурної і взагалі суспільної праці не вистачає, 2) що духовому виснаженому орґанізмові Холмщини потрібно книжкoвoї і пресової поживи багато більше, ніж  тим, які жили в нормальних умовинах, і 3) що при слабій ще нашій орґанізаційній сітці, кволості покищо наших нових українських освітніх товариств і малій кількості інтеліґентських сил — єдиний наш рятунок у стократно збільшеному поширенні друкованого слова.

 

Щоб не заслужити собі на строгий осуд історії, необхідно все це освідомити собі в повній мірі і швидко перевести в життя.

 

Книжка й часопис це така пожива, яку треба занести кожному до хати.

 

Отже найнеобхідніше для нас сьогодні широко поставити кольпортаж друкованого слова.

 

Цим повинні занятися референти культурної праці при У.Д.К., а до зорґанізування кольпортажі повинні станути: волосні делєґати, сільські мужі довіря, сільські учителі, орґанізатори і вкінці У.О.Т.

 

Кожна книжка, що виходить у світ, повинна бути в бібліотеці УОТ; але цього мало — необхідно йти до того, щоб вона по можности була й в окремих хатах.

 

Що ж до часопису, то читання його в читальні УОТ — це вже анахронізм: часопис повинен бути в кожній хаті і то негайно по його одержанні. Так буває в усіх містах світу, так повинно бути і в наших містечках та селах.

 

Вкінці з прикрістю треба ствердити, що навіть деякі наші діячі, навіть члени УДК (а про священиків і не казати), не завсіди мають часопис у хаті.

 

Віримо, що друковане слово з цього свого жовтневого свята таки найде відчинені двері до кожньої холмської хати.

 

[Краківські вісті]

23.10.1940