Свого часу рознесли були ґазети всего світа вість, що Анґлічанка, панна Menie Muriel Dovie, вибравшись способом, на якій мoжe зважитись лиш якась Анґлічанка, до нашого краю, перебувала довшій час сама одна серед наших Гуцулів і студіювала тут наочно етноґрафію нашої Гуцульщини. Вернувши назад, мала она в ґеоґрафічній секції товариства Royal British Association відчит о своїй подорожи а відтак помістила під повисшим заголовком статью в журналї The Fortnightly Review, в котрій, хоч може і не конче вірно а в дечім навіть і хибно, представляє відеосини тої закутини нашого краю, котру она оглянула, але все-таки дає доказ, що дїйстно щиро потрудилась, щоби пізнати "Рутенію", котра мала заинтересувати синів і дочери Альбіону і їй самій принести славу. Mis Dovie осягнула свою цїль; нараз стала ся славною на цїлу Анґлію мов би відкрила якусь нову часть світа. Часопись The Gentlewoman ("Интеліґентна женщина") дала їй в нагороду оливну вітку, яку призначає женщинами, що відзначають ся штукою, наукою або яким-небудь дїлом великого значіня, на яке лиш женщина здобути ся може. Найбільша провінціональна ґазета, йоркширска Post, приняла єї за свого кореспондента і платить їй за кожду статью що найменше 12 фунтів штерлінґів (звиш 120 зр.) a Mis Dovie, заохочена тим, обіцює ще написати і исторію Руси та збирає вже до того матеріяли.

 

Але по-при ту славу, яку собі Mis Dovie здобула своїм побутом в наших горах, причинялась она немало і до розширеня знаня про нашу Гуцульщину, про котру доси не то в Анґлії, але в цїлій Европі ледви чи що більше знали, як про край Макололів. Для нас же єї спостереженя і догляди тим ду же цїкаві, що поучають нас о тім, як судять о нашім народї і єго способі житя, єго звичаях та обичаях люде, що нїколи пpo него не чували і лиш случайно, і так сказати-б, з верха мали нагоду єму приглянутись. Послухаймо отже, як Mis Dovie дісталась до нашої Гуцульщини, по єї думцї на Русь, і що она тут видїла та як о тім всїм розказує.

 

"Маючи вам — каже Mis Dovie — розповісти о Руси і єї народї, мушу обмежитись лиш на то, що менї приключилось і що я робила, бо то і все, що я знаю. Але заким з слїдуючою весною моя книжочка світ побачить, то я запорпаюсь в бритійскім музею аж до самого споду і прочитаю все, що менї буде потреба зрозуміти минувшість краю, котрого теперішна исторія так дуже мене интересує. І я призбираю, як той крілик, спору купку фактів, що вийдуть з тої нори, що я випорпала. Коли я сего лїта ишла туди, то я о Руси не знала нїчого, і я чула то, що моє незнанє заслугує на оправданє; бо коли вільно менї то сказати, то не стрітила я нїкого, хто би менї щось знав о нїй розповісти.

 

"Моя думка була поїхати верхом через Карпати і то самій, винявши хиба лиш одного сїльского слуги, та задержатись десь а якімсь селї, котре би менї сподобалось. Ну, і зараз скажу, я так і зробила. Я жила десять недїль серед селян, зовсїм після их звичаю і їла то, що они їдять; цїлими тижднями не видїла я мяса нї огородовини, нї пива нї вина; перебуваючи в високих горах, спала я ніч за ночею під голим небом на купинї свіжо нарубаного соснового галузя, завинувшись лиш в тартановий плащ.

 

"В Карпатах є рисї, вовки і медведї і, о скілько я знаю, подумає певно кождий, що суть ще і другі перешкоди для дївчини, що їздить сама одна; але так не єсть. Не тут місце поясняти, длячого менї від Лондону аж до самої границї россійскої не приключилась нїяка немила пригода; я то лиш констатую а на иншім місци розкажу причини того.

 

До одной одежи, в якій я ходила, належала ще і спідниця, котру я могла легко відпняти а тогди могла свобідно порушатись в пантальонах по колїна. В бесазї при сїдлї була пара чистих сорочок, а що я знала, що не їзджу по Гайд-парку в Лондонї, то сїдала я на осїдланого гуцулика або такі без сїдла так, як мужчина.

 

"Гуцулами називають ся не лиш люде в горах, але і гірскі конї; на долах називають одних і других Русинами. Я не убирала ся майже нїколи в панчохи і постоли — я бачите від разу прибрала ся в ту хорошу народну обув — хиба лиш як їхала верхом або возом. Всюди ходила я босо, а коли приходило ся лїзти на вершок гори, то я здіймала постоли і вішала их собі волоками на шиї, бо менї жаль було подерти их на каменистій дорозї. Може то було і нерозумно, але менї і на гадку не прийшло, що я можу покалїчити собі ноги, і що на то прецї черевики, щоби ніг не калїчити, але постоли то були у мене прикрасою.

 

"В Микуличинї, першім селї, перебула я цїлий місяць, щоби трохи підучитись бесїди і придивитись звичаям народу. Пізнїйше пійшла я дальше по селах, що так красно називають ся, як: Полониця, Космач, Ворохтя, Яблониця, Жабє, Яворів і закінчила дорогу в гірскім місточку Косові, де перебула три днї в домі місцевого лїкаря, де мене хоч без всякого запрошеня дуже радо гостили.

 

"В Косові є фабрики полотна і виробів вовни; я їх пильно оглядала. Там poбили запаски з могаірової вовни, котру з Бедфору спроваджують. Они були погані. Дивна річ, що ті люде, котрі своїми чотирома красками: червоною, жовтою, зеленою і оранжевою уміють так артистично вирабляти, не уміють зовсїм обходити ся з нашими красками як маджента, королевска голуба і т. д. На бажанє властителя дібрала я комбінацію гармоніюючих красок і від тепер будуть їх уживати.

 

"Їх полотно з льну і конопель, котрих тут богато, єсть так добре, що єго не могла би поправити і наша ирійска фірма Robinson A. Cleaver. Там нїхто не знає, щоби — як то у нас в Анґлії роблять — всїлякими відмастками надавати полотну вагу.

 

"Микуличин розкинув ся по широких каменистих зарінках над Прутом. Декотрі хати стоять по прогалинах зарослих лїсами зубочей, а другі скотились як би камінє аж над саму воду. Прут, котрого призначенєм єсть праносити що-рана воду з снїгів Чорногори, приходить до Микуличина з двох боків і дає селянам богато роботи, бо они мусять раз-у-раз ставити мости та гати. Зараз понизше села сходить ся він знову і котить ся бистро дальше аж до великого водоспаду коло Дори. Була то знаменита ріка до купелї.

 

Селяне мають на лїта одїж з грубого полотна, зимою з грубого червоного сукна, котре сами вирабляють. Мужчини носять штани і довгу свиту; жінки якусь одежину, що виглядає як нічна сорочка а до того з переду і заду по одній червоній запасцї, голову завивають в червону або жовту хустку. Всюди любують ся найбільше в старих народних красках, червоній і білій і в тих красках також вишивають. Гуцули беруть до того ще і зелені, оранжеві та жовті краски та чепурять ся і строять. Они носять зимою і лїтом чудно вишивані кожухи. Суть то люде високого росту, кріпкі i витревалої раси, мужчини і жінки жиють переважно на дворі і дїлять ся роботою, лиш одно рубанє то робота самих мужчин. Їх родини малі і они мало ними журить ся. Малі хлопцї і дївчата, не конче брати або сестри бавлять маленьких дїтей. Недуги, на яку ті люде западають, то рід ґоатри, котра походить від злої води і всїлякі недуги нашкірні, котрі в деяких случаях беруть ся з нечистоти або нужденної поживи, але частїйше заносить їх мужчини, вертаючи по трилїтній службі в войску з касарень до дому.

 

"Їх хати, розумієсь, з соснового дерева, але по найбільшій части вигідні. Коли війти до них, то они трясуть ся як кораблї. Церемонії, пукати до дверей, тут не потреба. Входить ся в хату і каже ся: "Слава Исусу Христу!" а господар відповідає: "На віки слава!" Відтак сїдає ся на лавку, що стоїть під стїною, і добуває ся свій тютюн або крутить ся папіроску. Тут кождий курить. Дружба так й зараз готова, коли почестувати ґаздиню папіроскою, хоч она дає єї звичайно чоловікови а сама чекає на другу. Дїти курять недокурки a навіть маленьким дїтем від грудей дають раз, два попакати.

 

"Під стїною проти вікон стоїть постїль, що подобає більше на широку лаву і піч а на і широкім краю (припічку) протягнесь вигідно чоловік і плює на хату. Сей звичай їх нам людем з Заходу дуже відразливий. Жінка миє дуже делікатний инстинкт чемности і стає зараз виганяти з хати поросята та кури; відтак полоче та приставляє до огню гриби та бараболї а при тім веде заєдно розмову з гостем. Иногдї возьме чоловік сопілку на дві стопи довгу і з шістьма дїрками та виграває на нїй якісь давні мельодії, то свище, що аж в ухах тріщить, то гуде низьким втором. Жінка, обмивши руки, бересь прясти грубу пряжу з вовни, а не маючи коловороти, пряде веретеном.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 22.10.1890]

 

(Дальше.)

 

Про житє Гуцулів оповідає Mis Dovie так:

 

"Єсть то проста характеристична сцена; коли прийде хто в хату, то не стирають стільця і не приставляють єго гостеви, не розводять ся перед ним з своїми родоводами, нїхто не перебирає десь там в кутику чим скорше дитину в иншу одежину, не розкочують навіть рукавів, та не кидають десь там за скриню замащену запаску від себе. Люде тут зовсїм не женують ся; не знають різницї між тим, що прилично або неприлично, они не уживають супротив нас нїяких компліментів і не міркують того, що роблять щось, від чого нам стає гидко. Суть то люде красної породи, не чорноволосі і не чорношкірі a біляві або смагляві. Мужчини чешуть ся гладко і підстрігають cя на лад візантиньскій. Они носять лиш вуси. Щоки у них вистають, ніс єсть короткій, часть лиця від уст аж до бороди звичайно плоска. Молоді женщини виглядають звичайно з лиця розумні і веселі, чи красні чи нї — але звичайно красні. В волосє вплїтають волічкові заплїтки з талярами і вояцкими ґузиками; они в своїм родї дуже кокетні і мають дуже розвите понятє о строю. Русинка, хоч-би не знати кілько мала шнурків пацьорків та коралїв, то все ще тїшить ся дуже, коли дістане якій новий додаток. Служниця в Микуличинї мала цїлу Ніяґару пацьорків з зеленого скла. Она брала по 3 зр. на місяць а за то мала добре що робити. День на Руси зачинаєсь о 4 год. рано а о 10 год. вечером мало ще хто лягає спати.

 

"Впрочім люде не завсїгди перетяжені роботою, бо коли в середу припадає яке свято, то не конче хто думає в понедїлок і второк о роботї. Під тим взглядом можна би їх порівнати з нашими людьми в шкоцких горах. Одні і другі відповідали менї на моє питанє однаково: "То так гори мають вже до себе". Иншими словами — то ґеоґрафія тому виновата. Коли возьмемо людей так само як сосни за простий продукт землї, а їх характер за наслїдок формації землї, то тогди єсть тут певно нагода до найбистроумнїйших дослїдів ґеоґрафічних.

 

"Русини жиють дуже скромно, бо хоч в тих сторонах Галичини, де я була, фунт мяса коштує около 20 кр., то она єго нїколи не тикають, і они не мало би в тім нїякої приятности, коли-б в недїлю так наїдали ся, як наші робітники. Они пють знамените квасне молоко з сметаною (прятане молоко), а мушу сказати, що оно мeнї дуже смакувало а в двоє так було стравне.

 

"В Космачи мешкала я в домі священика, а що єго під ту пору не було дома, то він тому і не противив ся; тут познакомилась я з одним польским малярем, котрий знайшов межи селянами богато цїкавих моделїв. Опишу вам мою подорож з ним до Жабя, бо то була найтруднїйша зі всїх моїх тур і дає досить добре понятє, як то я по горах находила ся. Подаю короткій витяг з мого дневника:

 

"Розумієсь, що я мала два конї і одного слугу: оден кінь, на котрім я їхала, a другій, що нїс мою зелену торбу мисливску, мої бесаги, мій тарантовий плащ і мій кептар — то єсть кожушковий жакет. Ми вибрались в дорогу, коли ще від роси трава сїріла. Нїколи ще не видїла я долину так красною а гори в так повних всякої відміни синих та зелених красках, покритих мракою, що якось містично по-над ними пересувала ся. Стежка ишла великим пахучим лїсом, в котрім земля була вохка і застелена папоротею та суницями. Тут і там лежав в поперек стежки якій пень а коники намучились нераз богато, заким через него перебрались. Раз чи два рази упав таки кінь зі мною а деревяне сїдло таки немилосердно притулилось до моїх грудей.

 

"Дорога ишла так стрімко в гору, що я ще нїколи не видїла, щоби кінь такою дорогою ходив, бо она дїйстно була хиба для кіз. Ми ишли три години без перестанку, аж нараз вийшла стежка на зарослу травою широку прогалину, на котрій лїтом худоба пасе ся, а котра полониною називає ся. Мужчини кинулись мовчки на землю і стали помучені тяжко відсапувати. Але донька селянина, що пійшла з нами, назбирала афин та цїлі корчі малин і подала їх менї та промовила хорошою бесїдою, котра дуже мило звучить, коли хто нею лагідно говорить.

 

Відтак пійшли ми дальше горі полониною і стежкою по скалах через лїс. Дісталось добре і коникам, але вже за годину усміхнулась до нас друга полонина і показалась хата, а то значило — молоко і сир. Я мала двацять кілька студених печених барабаль в моїй шапцї в мисливскій торбі а перед нашими очима ставав вже величезний бундз; коли-ж таки дїйстно станув, то ми посїдали на землю, добули бараболї і стали краяти той сир, що такій як ґумилястика, в тонкі шматки і попивали молоком. Тож то знаменито смакувало!

 

"Коли ми так ще спочивали, заграв Гуцул на якійсь довжезній може десять стіп довгій деревляній березовій трубі якусь дивну мельодію. Гори підхопили ту якусь дивну свобідну музику, відкликнулись одна до другої та як би на глум відповіли і Гуцулови.

 

"На вершку найблизшої гори розмочив густий дощ всю землю; він упав з шумом як то срібло на темну зелень соснову. Ми були вже помучились, коли около 5 год. стало було знов погідно і сонце ясно засвітило. Ми стали спочивати а селянин став тимчасом збирати менї в однім місци суницї, де ще дуже добре було видно слїди медведя: медведї, бачите, люблять також сі червоні солодощі. Відтак пустились ми знов в дорогу і по довгій мокрій стежцї через лїс вийшли на хребет, з котрого тепер треба було сходити в долину. Я вже давно злїзла була з коня, а тепер прийшла найгірша дорога в долину, якою я ще нїколи не ходила.

 

"Нераз не хотїли коники, хоч які то були мудрі гуцулики, ити анї кроку наперед, хоч їх тягнули і з-заду тручали; не було що дїяти, лиш треба було брати їх за дрожачі ноги з стертими копитами і закровавленими путами та ставити з одної скали на другу. Був то не малий труд і треба було бідні звірята дуже мучити, але що-ж було дїяти!

 

"Около осьмої години пустились ми дорожкою в долинї по-над якусь ріку і мусїли єї раз коло разу в брід переходити. Я скупалась і набрала нових сил. Коники помучені бігли за нами; видно було, що они може ще лиш дві години видержать, а до того часу і ніч западе. О девятій годинї станули ми послїдний раз на спочинок; конї ледви вже лїзли. Під малою сивою кобилкою ноги вже вянули. "Не задержуйте їх", відозвав ся Иван до мене, "бо відтак они і з місця не рушать ся!" A конї не лиш були помучились, але вже і з голоду гинули, бо ми не мали часу їх попасти. Ми ишли дальше мовчки цїлу годину, аж маляр відозвав ся: "Ще дві години до найблизшої цїли, a конї певно вже не видержать. Ви мусите тут остатись!" — "Але де?" спитала я. — "Денебудь", відповів маляр. Ми ишли вже пятьнацять годин.

 

"Аж ось провидїнє Боже наднесло якогось зажиточного і доброго серця селянина, котрий запросив мене до своєї хати та ще і обіцяв дати попоїсти. Не треба казати, що я то запрошенє приняла і за десять мінут сидїли ми спокійно і тихо на підсїню перед єго хатою. Иван пійшов обійти свої голодні коники a ґаздиня розклала огонь. Ясноволоса дївчина з брунатними як магонь ногами бігала то сюди то туди і чути було аж на дворі, як вже молоко кипіло; якійсь придуркуватий хлопчиско, Бог знає чий, опер ся о поруче на підсїню та курив папіроску a лїтна ніч спустилась легонько на чудову околицю. Ми дивились без мисли на перед себе, які ті помучені звірята, а тимчасом завіяло доокола милим запахом кулеші. Запах розбудив нас з тяжкої апатії і голод відозвав ся знов з цїлою своєю дикою силою. Ох, та мала, освітлена хатчина з тими незнаними святими на стїнї, з тою грубою сосновою жердкою та висячими на нїй килимами та коцами, з тим рядом вирізуваних ложок в ложнику, з тим хрестом, украшеним сухими цвітами, той до половини червоним обрусом закритий стіл, та повна миска горячого молока і та тарілка з кулешею, котру викинули з кулешірника спорою грудою, з котрої таки аж любо курило ся, ту мисчину з звареними на твердо яйцями, то прошептане ґаздинею "Прошу!" — того всего я нїколи не забуду!

 

Відтак постелили менї перед хатою сїна. Я лягла не розбираючась і навіть годинника не накрутила. Межи третою а четвертою розбудив мене свіжій дрібний дощик і ставало вже свитати. Розуміє ся, мене всї обходили, але менї все таки чогось здавало ся, що за хвидю будуть вже і по менї ходити і я длятого волїла встати. Пійшла на ріку, обмила ся, причесала волосє як Нарцис і поправила на собі одїж. О шестій годинї дали поснїдати і я подякувавши короткими словами пустилась в дорогу до Жабя.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 23.10.1890]

 

(Конец.)

 

"Жабє має чудно красне положенє в широкій долинї, котрою по-під береги довгих сїножатей вьє ся чорний Черемош. Єсть то рвуча ріка, котрої филї виглядають як ті мітки зеленого шовку і котра з цїлою силою противить ся тому, що єї воду в горах гатять і лиш два рази на тиждень пускають. За то і мстить ся она, бо немилосердно пориває з собою в долину соснові сплави, а відтак кидає ся кілька миль понизше Жабя на свою посестру білий Черемош а з-відси несуть вже тисячі соснових пнїв по дуже трудних переходах аж до россійскої границї.

 

"Черемош, Прут і Серет, то все карпатскі ріки, що випливають на просторах віддалених лиш кілька миль від себе; але лиш Серет має задачу нести їх води до Чорного моря, хоч і Прутови майже удає ся самому туди дістати ся. Все то великі дороги водні, без котрих ялицї та сосни не покинули-б нїколи своїх гір. Спосіб подорожувати ними дає найбільшу розривку, яку лиш знаю. Американьска їзда на сплавах, так, як то на нїй знають ся индіяньскі сплавники, нїчим против тутешної. Русин, хоч цїле своє житє їздить сплавами, не розумієсь зовсїм на тій їздї і вірить лиш в слїпе щастє. На Черемоши повно закрутів, він, що так скажу, не має совісти і майже завсїгди в злім гуморі. Я виїхала на сплаві з дванацять величезних соснових кльоців, звязаних з собою, a приїхала на місце на пятьох. Не умію вам описати, як то стало ся; я знаю лиш, що мною кидало і я падала звичайно лицем на сплав, а коли мене відтак сплавник піднїс і поставив знов на ноги, то все за кождий раз ставало на сплаві о оден кльоц менше.

 

"В Жабю задержалась я лиш доти, доки не приготовилась до прогульки на Чорну гору. Єсть то найвисшій вершок в руских Карпатах, але не так високій, як деякі шпилї на угорскій граници або в Татрах на північно-західнім кінци гір, де жиють i польскі селяне і де суть купелеві місця, особливо же Закопане. Я роздобула собі пару знаменитих коників і наймила молодого ледїня, Юру, котрий из жартів прилучив ся. Він казав менї, що він дуже зручний а гори знає так, як азбуку. Опісля я побачила, що він правду говорив — велику правду, але тогди я єму не вірила.

 

"Він був дуже зручний, але лиш до того, щоби через цїлий час викрутити ся від всего, що повинен був робити; він часто мучив ся, а коли ми блудили, то він казав, що тому, що хтось поломив хрести, що тут колись стояли, коли він сюди ходив. Мимоходом сказавши, ті хрести тут цїкаві. В долах мають они лиш одно значінє: они пригадують селянинови Спасителя; але тут в горах означують они часто якусь тріґонометричну точку, якесь жерело або чиюсь могилу, що пожив тут смерти. Довідавшись о тім, переходила я нераз сумно і мовчаливо коло такого хреста.

 

"Коли ми вийшли трохи більше в гору, щезла з крайовиду вся подібність до Шкоції або до Альп, і я була тому рада. Доокола мене піднимало ся море гористих филь а вся карпатска сценерія своїм диким стaном доказувала, що не зважає на нїякі закони краси, установлені туристами. Правда, треба було часу, заним я могла зміркувати розчарованє, нїгде не видко нїякого oзepa, нїякого "Tares", нїякого "Lochs", нїякого з тих любих маленьких oзep, в котрих так красно відбиваєсь в наших горах цїла величавість неба. Перейшовши через дебру, вистелену густим афинником і станувши наконець на вершку хребта, до котрого як до стовпа припирає Чорногора, могла я добре розрізнити темні смуги косодеревини і яснїйші, де росли червоно цвитучі бердулцї (рододендрони) — корчі, котрі виключно покривають найвисші вершки гір.

 

"Тут застала я вівчаря, котрий відступить менї свою колибу, бо казав, що він мусить ночувати серед отари тому, що крутять ся медведї. Та колиба ледви купи держала ся, зовсїм, як би ставлена після правила, що "в хатї мусить бути свіжій воздух", о чім нам вічно в книжках клеплють. В стїнах були шпари на цаль широкі а через них міг і дощ і вітер і все з надвірку залїтати. Замість вікна була в криши велика дїра, а друга дїра була замість комина. Серед хати була купа попелу і кілька головень, тут, видко, клав ся огонь.

 

"Юра пійшов був розсїдляти помучені конї і завести їх до кошари, а вівчар розказував менї про медведїв. Ми повечеряли разом і добре попоїли, а вівчар, сказавши менї: "Добра ніч!", додав ще: "Я думаю, що коли ми будемо цїлу ніч класти добру ватру і від часу до часу вийдемо з головнею на двір та наробимо крику, то медвідь не прийде". Мимоходом сказавши, тому чоловікови платили за чотирнацять недїль служби в роцї всего лиш 30 зр. Єсть то час, в котрім в полонинї пасе ся худоба, бо відтак паде снїг і віють вітри а люде мусять сходити в теплїйші доли до сїл і місточок. Я ще нїколи не віддихала таким оживляючим, таким скріпляючим воздухом — то такій чистий, такій теплий, такій пахучій від соснини і легкій воздух! Менї видить ся то зовсїм природним, що осередок суші єсть єї найздоровійшою точкою, бо чоловік найдальше віддалений від тої поганої нашої вохкости, яку приносять славні наші бурі морскі. Правда, що ми хвалимо наше море і наші бурі, а то просто лиш длятого, що не можемо з ними розлучити ся. Хто хоче, щоби єму стало лекше на груди, хто хоче, щоби єго голос був так чистий, якого в Анґлії не чути, хто має дїйстно ревматизм, невральґію або сухоти, а хоче їх позбути ся, той най иде найлїпше в Карпати.

 

"Але вертаючи ще раз до колиби і до медведя, мушу сказати, що Юра мав так робити, як вівчар казав, а я пійшла до колиби, де менї на земли розстелили соснове галузє. Юра положив ся на лавку під стїну і заснув як пень, а я мусїла раз-ураз огонь підкладати та від часу до часу бігчи з головнею на двір та кричати. Наконець о четвертій годинї рано я єго розбудила, кинувши єму в лице трохи горячого попелу. Аж тогди скортїло єго пійти подивити ся, чи вонї вже зїли.

 

"О пятій годинї рано були ми в дорозї, бо я хотїла вийти на найвисшій вершок на Говірлю. На гору не трудно було вийти по каміню, серед котрого лиш де-не-де росла травичка або жереп; на самім же вершку були лиш скали a місцями лежав замерзлий снїг.

 

"Опісля ходила я ще до Буркуту, де єсть дивне жерело мінеральне. Вода тут пінить ся і має тілько сїрки, як може нїяке подобне жерело в Нїмеччинї; вода подібна до шампану а люде знають добре єї вартість, бо набирають єї в фляшки і продають по селах. Я могла ту воду вже на пів милї від жерела зачути, так дуже она заносить.

 

Я перебувала в високих горах десять днїв і була на Стрию, Шпици і других вершках, але я міркувала, що без потреби час трачу. Мій мозок може не до гір сотворений. Вірте менї, що то для мене не розривка бути на чімсь небудь високім. Я рада, коли стою при сподї або трохи висше на зубочи, а чим висше иде ся, тим більше відходить ся від людей і від всего, що интересно — коли не єсть ся астрономом і не хоче ся до звізд підходити.

 

"За цїлий той час, що я там перебувала, мала я не одну пригоду: купаючись в незнаних менї ріках, я два рази мало що не утопила ся; раз упала я і вивихнула собі лопатку, що ще і тепер чую; підбила собі одно ребро, упавши в ріку на якійсь пень під водою та і не знаю, що ще з того буде; покалїчила ся я і дістала опару від сонця — але то все може кождому приключити ся. З медведем не стрітилась я нїколи око в око, а жаль менї того, бо я би була спробовала на нїм свій ножик або револьвер. Той малий ножик (очевидно чепіль), котрому було вже більше як 125 лїт, забив вже раз медведя; я купила єго на ярмарку в Косові від якогось старого чоловіка, котрий розказував, що пригадує собі, що ще єго прадїд носив єго за чересом.

 

"Дорога на Русь веде через Відень, Краків, Львів і Коломию, а зa два роки я знов туди поїду; але думаю, що то, що я розповіла, не спонукає нїкого туди їхати. Я би таки на нагану заслужила, коли б мої слова додала якомусь туристї шкідливої цїкавости. Ахе я не думаю, щоби хто туди їхав.

 

"Ті заміти не дотикають мужів науки. Менї потреба когось, щоби менї сказав, з чого ті гори і чому та вода так погана. Лиш того не хочу, щоби хтось коло буркуту заложив готель або яку лїчебницю. Ентомольоґ знайде там цїле царство, так само і ботанік.

 

"Галичина єсть безперечно з природи богатим краєм; коли там не стоїмо на нафтї, то стоїмо на соли а може і на сріблї, а вже найпевнїйше на вуглю.

 

"Але то ще найбільші жерела богатства; на кождій горі ростуть ялицї, на рівнинах усміхаєсь кукуруза, збіже, а такої садовини, яка там росте, я ще нїколи не їла. Анґлія радувалась би дуже, коли-б мала з-відтам пресерви і консерви.

 

"А тепер ще о народї: Можу сміло сказати, що нема интеліґентнїйшого селяньства як на Руси, о Поляках нема вже і бесїди. Не зіпсований, має він шанси розвинути свій природний дар, яких наш бідний нарід з краю нїколи не буде мати. Єго артистичний смак єсть надзвичайний; він рисує сам собі взірцї, лагодить сам собі прекрасні краски і продукує дуже богату і красну ручну роботу, вирабляючи матерії з пряжі, котру сам пряде і сам собі красить. На роботах з дерева, глини, мосяжу і вовни знають ся они знаменито а Русин носить палицю (топорець), котру сам собі вирізує і мосяжом викладає, якою би не оден у вас міг величати ся. Дивне диво, які они спосібні виучити ся якогось ремісла. Певно, що Галичина має будучність!"

 

При кінци свого оповіданя робить ще Mis Dovie замітку, як би то добре було, щоби Анґлія мала таку дорогоцїнність в своїй коронї, а то на єї погляд річ не так трудна: треба лиш війни з Россією, Mis Dovie стала би тогди радо кореспондентом з побоєвища до якої анґлійскої ґазети.

 

[Дѣло, 25.10.1890]

25.10.1890