До 85-річчя з дня смерті
Незабаром Львів разом з Києвом, Москвою і Вільном відзначатиме 85 річницю з дня смерті видатного польського поета Адама Міцкевича. Відзначати її гідно готуються поляки, українці, росіяни, литовці, білоруси і євреї. Постать Міцкевича має ту особливість, що, будучи польським письменником — прапором свого народу, він, проте, збуджує всемірну пошану, симпатію і, можна сказати, культ, який не роз'єднує народи, а тільки поєднує їх. Бо його поняття національності не мало нічого спільного з вузьким шовінізмом, тільки навпаки — воно в'язалося в його думках з громадянством цілого світу — світу благородних людей усіх країн.
Як у житті Міцкевича, так і в його творчості ми зустрічаємо раз-у-раз ці контрасти. Народжений в Новогрудку (24 грудня 1789) і вихований у Вільні, Міцкевич розпочинає свою поему, яка стала потім криницею для польського народу, словами: "Литво, вітчизно моя...". Коли ж царський уряд заслав його ще юнаком у Росію, він знайшов там щирих приятелів, найкращих синів російського народу — поетів-революціонерів, майбутніх мучеників. Один з найкращих віршів Міцкевича — це вірш "До друзів росіян". Навіть слово "москаль" в цьому вірші втрачає в устах Міцкевича всяку образливу прикмету і звучить якоюсь приємною довірливістю. І в той час, як заскорузлі варшавські горе-критики і горе-рецензенти провадили з Міцкевичем завзяті словесні бої на віддаль — російські письменники в Москві виявили йому свою безсумнівну пошану.
В Парижі Міцкевич вступає в середовище політичних емігрантів і революціонерів усіх країн. Французькі виклади поета в Коллеж де Франс, де створено для нього кафедру слов'янських літератур, популяризують його ім'я і роблять з нього символ боротьби за свободу народів, за їх братерство. А в тому часі, як Міцкевич організовує в Парижі французську газету "Трибуна народів" (1849 рік), він уже тісно в'яжеться майже з усіми бійцями за соціальний переворот в Європі. Роком раніше, під час так званої "весни народів" в 1848 році, Міцкевич намагається організувати польський легіон, який би під польським прапором боровся проти Австрії за свободу Італії. Для цього легіону він написав програму під титулом "Збірник засад", повну лозунгів вселюдського братерства та цілковитої рівноправності жінок. Водночас на авдієнції у Ватикані Міцкевич, здивований неприхильністю до його ідей, говорить до папи піднесено: "Так знай же, що господній дух живе сьогодні в блузах парижського народу". І так завжди і всюди. Навіть останній його порив перед смертю вилився в справу організування єврейського легіону, який би під час кримської війни боровся пліч-о-пліч з українцями і поляками проти царизму.
Такою була все життя ця незвичайна людина, що в розквіті своєї найкращої творчості, зараз після написання "Пана Тадеуша" (1834 р.), кинула писати, вважаючи за краще безпосередню роботу. Палка любов до країни й народу тісно в'язалася в поета з шануванням цієї любові в інших, та в парі з цим і з глибокою любов'ю людини. Це виразно проявляється з його "Оди до молодості", в якій поет закликає спільними силами зрушити з місця весь світ і пустити його "на нові рейки". Завжди і всюди думка Міцкевича охоплює все "земне коло" і прагне зрушити вперед цілу "брилу світу". І в цьому ніби то мрійництві поета є чимале реальне почуття солідарності, яка існує в долі всіх народів.
Життя присудило Адама Міцкевича на те, щоб він у своїх мандрівках зтоптав чимало цієї, так важкої до зрушення, "брили світу".
Свою любиму Литву він покинув юнаком і вже її ніколи не побачив. В рідній Польщі — треба сказати — за винятком короткого перебування в Познанщині в 1831 році найбільший польський поет ніколи не був. Він знав Москву, Петербург, Одесу, Крим, Париж, Рим, Константинополь, але не знав ні Варшави, ні Кракова. "Пана Тадеуша", який дихає пахощами рідних полів і лісів, Міцкевич писав "на парижському брукові". Однак, всюди, де його доля не кидала, поет жив у своєму власному світі. В світі своєї, завжди оригінальної, небуденної думки, в колі своєї так відмінної від усіх і, водночас, так прихильної всім індивідуальності, яка підкорила собі всі серця.
Та саме те, що так з'єднувало йому найкращі душі "чужинців", було частою причиною непорозуміння між Міцкевичем і його земляками. Дещо заскорузлі в провінціальних горизонтах його колишні вільненські товариші виразно кривилися на його дружність до росіян. Потім польські шляхетські сфери, які після "Пана Тадеуша" готові були славити його, як свого поета, не могли стравити того Міцкевича, що тривожив їх з далекого Парижа. На цього Міцкевича шляхта кидала всякі наклепи, найбільше, однак, шельмувала його в епоху зненавидженої старою Польщею "Трибуни народів". Поет граф Зігмунт Красінський писав тоді в листі до Августа Цєшковського: "В наших днях трапляються друковані злочини, гідні злочинів убивства, батьковбивства, зради батьківщині... Ці злочинці говорять мов натхненні, а поводяться і роблять, як каторжники. Я щойно тепер переконався, як низько впав Міцкевич"...
Так писав за його життя поет, граф Красінський. Але вже після смерті Міцкевича цей самий поет пише: "Дуже сумна звістка! Вона придушила моє серце нагробним каменем, так я його любив". І далі: "Міцкевич був для людей мого покоління і медом, і молоком, і жовчю, і духовою кров'ю...".
Красінський не брехав. Але щоб стати для нього та багатьох інших "медом і молоком", Міцкевич мусів вмерти. Тільки по смерті він став прапором, який злучив у культі весь народ. Однак і тут не обходилося нераз без фальшування характеру його творчості, без обезбарвлювання її кольорів, без затемнювання цілих етапів його життя і діяльності. Міцкевича похоронено з почестями на Вавелю між королями, а його пам'ятниками оздоблено всю Польщу. Однак символ, який з нього робили, був здебільшого зовсім суперечливий з тим, чим поет дихав за життя. Це, звичайно, відбилось і на ставленні науки до літературної творчості Міцкевича. Велика постать поета і досі ще не досліджена як слід. Тому 85 річниця з дня смерті Міцкевича, яку відзначатимуть в цьому році трудящі різних національностей, буде не тільки пам'ятником для великого поета, вона стане початком нової фази науки про Міцкевича. Участь учених Радянського Союзу, а також можливість для дослідників студіювати нові джерела і документи хоч би з кількалітнього періоду життя Міцкевича в Росії, кине чимало нового світла на його творчість.
Так само і на дотеперішні досліди польських учених про життя і творчість поета можна буде кинути багато нового світла. А сан факт братської зустрічі та поріднювальної співпраці всіх в ім'я Міцкевича, напевно, буде ближчий його духові, ніж усі колишні намагання робити з нього вираз національного себелюбства.
[Вільна Україна]
16.10.1940