На території сучасної Польщі можна побачити чимало занедбаних старих цвинтарів, церков, придорожніх хрестів посеред поля чи лісу. Історія немов зупинилася, закарбувалася в написах на камені. Минуло понад півстоліття, з дороги не видно пишних садів, не галасують діти на вулиці, не чути дзвонів, які закликали би на недільну службу.
Село Суха Воля на фрагменті мапи 1938 року
Лісова дорога – колишня вулиця села Суха Воля (знимка 2015 року)
Село Суха Воля було розташоване серед мальовничих лісів за 11 км від повітового міста Любачева. Його заклали магнати Синявські на початку XVII століття. У 1785 році займало територію 30,58 кв. км. Парохіяльний цвинтар розташований у лісі, на підвищенні. Заснований у XIX столітті, площа – 0,45 га, найстаріший надгробок датується 1861 роком.
Найстаріший надгробок (1861 рік) на цвинтарі села Суха Воля (фото – Оля Свідзинська)
На початку XX століття в селі активно діяла читальня «Просвіти». Діти навчалися українською мовою в народній школі, яка спочатку мала два класи, а згодом, коли вимурували шкільний будинок, стала 4-класною.
Світлина – «Вісник Любачівщини», №7, Львів – 2002. – С. 112.
За переписом 1938 року, тут мешкали 2003 українці греко-католицького віросповідання, дві мішані польсько-українські родини, одна єврейська й одна німецька. Це було типове українське село, в якому зберігалися українські звичаї й традиції від найдавніших часів.
Від серпня 1944 року почався терор місцевого населення з боку поляків: грабунки, підпали, вбивства. У серпні 1945 року село оточило польське військо, мешканцям оголосили, що всі мають виїздити до УРСР. Довелося спакувати майно на фіри та їхати на залізничну станцію в Олешичі, залишивши місця, обжиті поколіннями предків. Але вагонів на схід не було, і селяни тижнями чекали на станції просто неба, потерпаючи від негоди та грабунків з боку польських боївок. Щойно наприкінці листопада 1945 року люди прибули на Тернопілля.
Депортації українського люду відбувалися в рамках т. зв. «радянсько-польського обміну населенням», здійсненого протягом 1944-1946 років, акції «Вісла» (1947) та «Акції-51» (1951). У межах цих акцій польський комуністичний уряд (деколи за участі Червоної армії) спершу депортував частину українського населення Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя на територію СССР, а згодом тих, хто відмовився покидати свої оселі, насильно виселив на західні землі Польщі.
Учасники табору-експедиції, нащадки українців, депортованих в часі акції "Вісла" (світлина – Роман Барабах)
На місці села Суха Воля нині – просторі поля кукурудзи та моркви, а колишньою назвою села позначено присілок з кількома хатами та фермами. Проходячи ґрунтовою дорогою вздовж полів, помічаєш кілька ошатно побілених кам’яних придорожніх хрестів. За роздоріжжям, посеред галявини, оточеної старими липами, – маленький металевий хрест. Колись він, очевидно, прикрашав баню церкви, а тепер нагадує, що тут був храм.
Світлина – Софія Ракус
2015 року вже всьоме на території Закерзоння відбувався міжнародний науково-пошуковий і освітній табір-експедиція «Вирій», заснований пластуном Андрієм Котлярчуком у 2009 році.
Відкриття табору-експедиції на військовому цвинтарі в Пикуличах біля Перемишля (світлина – Роман Барабах)
За ці кілька років учасники відновили три цвинтарі на території Польщі: в селах Жуків, Подемщина та Любича Князі. До вибору місця під цьогорічний табір поставилися сумлінно, провели три ознайомчі поїздки, опрацювали старі довоєнні мапи. Врешті звернули увагу на закинутий цвинтар у Сухій Волі.
Дорога через неіснуюче нині село Суха Воля (Любачівщина). Перед початком робіт. Світлина – Роман Барабах
Як ми дізналися згодом, після проголошення незалежності України колишні суховольці впорядкували свій цвинтар. Зібрали кошти, придбали будівельні матеріали, відрядили до Польщі кількох людей, які на місці розчистили терен кладовища, встановили нову огорожу, замінили декілька дерев’яних хрестів на металеві. На бетонній основі одного з цих нових хрестів і зараз добре читається дата «1993». Тоді ж з’явилися надгробки на місцях поховання полеглих членів місцевого куща самооборони.
Мабуть, і нині сюди деколи приїздять нащадки виселенців: на деяких могилах можна було побачити не так давно залишені лампадки, на цвинтарній брамі – свіжі синьо-жовті стрічки. Але, крім цього, більше ніщо не нагадує про присутність тут українців. До найближчого населеного пункту (з назвою Суха Воля) – приблизно 2 км, але там не знайдете жодного українця. Посеред лісу час ніби зупинився.
Цвинтар колишнього села Суха Воля. Перед початком робіт (світлина – Роман Барабах)
Стаціонарна частина табору «Вирій» тривала 5 днів, протягом яких учасники розчистили цвинтар від паростей молодих дерев, з надгробків зняли мох і бруд, деякі похилені хрести вирівняли, ті, що впали, – встановили на своє місце. Зроблено обміри території, розпочато інвентаризацію частини цвинтаря (описано близько 120 хрестів). Реставраційні роботи проводили студенти-реставратори каменю під керівництвом випускника Львівської політехніки Романа Колодія.
Відновлювальні роботи на цвинтарі села Суха Воля (світлини – Роман Барабах і Оля Свідзинська)
Після кількох днів наполегливої праці з лісової дороги стало видно білі хрести на горбочку, а на перехресті, де колись була головна вулиця села, учасники табору встановили дерев’яний вказівник.
Світлина – Оля Свідзинська
Як виявилося, Суха Воля не є цілком забутим селом, воно живе в пам’яті тих, чиї діди мали тут свої домівки. Ще під час проведення табору у коментарях під світлинами у мережі Facebook до нас зголосився перший нащадок виселенців із цього села. Тепер кожне нове повідомлення зі словами «мій батько походив із Сухої Волі» ми зустрічаємо з не меншим трепетом, ніж розчищені літери на кам’яному хресті. Прізвища Козелко, Буячок, Онишко, Вороняк стали не лише відгомоном давно померлих, вони зазвучали в реальному часі.
Цвинтар колишнього села Суха Воля. Після завершення робіт (світлина – Христина Орищак)
Під час одноденної мандрівки Любачівщиною ми побували в селі Старе Брусно, яке теж нині не існує (зберігся лише цвинтар посеред лісу). Тут був центр так званої «бруснівської каменярської школи», яку поколіннями розвивали місцеві народні майстри.
На цвинтарі в селі Старе Брусно, Любачівщина (світлина – Роман Барабах)
Після Старого Брусна учасники експедиції зупинилися у с. Гораєць, де оглянули дерев’яний храм 1586 року та побували на цвинтарі, який уже три роки поспіль упорядковують студенти історичного факультету УКУ.
Церква Різдва Пречистої Богородиці XVI ст., село Гораєць (Любачівщина)
В селі Жуків, де відбувалися перші експедиції, учасники цьогорічного табору встановили та посвятили пам’ятну табличку.
Освячення пам’ятної таблиці в селі Жуків, де проводився табір у 2009–2011 роках (світлина – Тарас Миська)
По завершенню стаціонарної частини експедиції учасники вирушили в мандрівку Надсянням, Лемківщиною та Західною Бойківщиною.
Після літургії в селі Новий Люблинець на Любачівщині (світлина – Тарас Миська)
Ця частина табору дала можливість пізнати інші місця Закерзоння, побачити українців-автохтонів. Ми відвідали 4 з 8 українських церков Польщі, занесених до Світової спадщини ЮНЕСКО. Побували в історично важливих місцях на етнічних територіях українців, зокрема у повністю винищеному селі Павлокома; поспілкувалися з лемками, які під час польської «відлиги» кінця 1950-х змогли повернутися у рідні села; побачили символічні двері на місці зниклих сіл.
У колишньому лемківському селі Довге (світлина – Тарас Миська)
На свято Спаса в селі Новиця, батьківщині Богдана-Ігоря Антонича, ми мали змогу молитись у старій церкві разом із місцевими мешканцями та посвятити плоди. У славному селі Ждиня, на полі, де щороку проводять «Лемківську ватру» (великий з’їзд лемків із цілого світу), учасники могли поділитися своїми враженнями та поспівати лемківських пісень. Цього року щоденні заняття зі співів проводила учасниця табору Даринка Дубик, яка навчила таборовиків близько 20 нових і маловідомих пісень.
Свято Спаса в селі Новиця (світлина – Тарас Миська)
Церкви, дерев’яні хати, кам’яні та металеві хрести – це те, що залишили по собі наші предки, які змушені були покинути рідні землі 70 років тому. Це те, що ми й зараз можемо показати нашому поколінню українців та зберегти для наступних. Подолавши виклик історії, ці матеріальні святині залишилися стояти, милуючи око туристів і дивуючи місцевих жителів. Закинуті храми і душі померлих чекають від нас молитви «Отче наш» рідною мовою.
Вечірня ватра (світлина – Роман Барабах)
Довідка
Мета міжнародного науково-пошукового й освітнього табору-експедиції «Вирій» полягає у згуртуванні української молоді з України та діаспори навколо спільного обов’язку зберігати історичну пам’ять і національні пам’ятки на етнічних землях українців, що перебувають у складі сучасної території Польщі, – на так званому Закерзонні.
Починаючи з 2008 року, «Вирій» став щорічним і відбувається влітку у формі стаціонарного тижневого табору та мандрівки. На сьогодні в рамках табору відновлено українські цвинтарі у селах Жуків, Подемщина, Князі та розпочато роботи на цвинтарі села Суха Воля. Надгробки на згаданих цвинтарях були виконані народними майстрами Бруснівської каменярської школи, яка припинила своє існування після депортації українців з території Польщі.
Організаторами табору є Громадське об’єднання «Вирій», до якого належать активісти громадських молодіжних організацій і студенти-реставратори з НУ «Львівська політехніка». Серед партнерів – НСОУ «Пласт», ЛОО «Лемківщина», ЛОМГО «Молода Лемківщина», ОУМ «Спадщина», ГО «Закерзоння» (Канада), Львівська міська рада, Львівська обласна рада, Львівська обласна державна адміністрація.
Наші контакти: громадське об'єднання «ВИРІЙ», vyriy.ua@gmail.com
Христина ДУБНИЦЬКА, комендант табору