30 років тому, в ніч проти 4 вересня загадково помер найвидатніший український поет ХХ століття Василь Стус. Історики та побратими вважають, що його передчасний відхід пов'язаний зі світовою нагородою – Нобелівською премією в галузі літератури, яку міг отримати Стус того року.
Смерть «українського Солженіцина»
Дослідник дисидентського руху Василь Овсієнко пише у своїх спогадах, що, крім клопотання про висунення Стуса на Нобелівську премію, в Москві були занепокоєні ще й тим, що «просунулися» на волю нові вірші поета, які ввійшли в збірку «Таборовий зошит»: «Ці 16 клаптиків дрібно списаного конденсаторного паперу десь на початку 1983 року співкамерник Баліс Ґаяускас передав на побаченні дружині Ірені Ґаяускене разом зі своїми рукописами. У книжці це 12 сторінок тексту, але їхня вибухова сила була така потужна, що погубила й самого Василя» ¹.
Василь Овсієнко та колишній наглядач зони ВС-389/36 Іван Кукушкін на тлі барака особливого режиму, де загинув Стус. Світлина Вахтанга Кіпіані
З Різдва (коли в Стуса день народження) 1983 року поета, зі слів Василя Овсієнка, почали «особливо пресувати». Останні місяці Стус майже не виходив із карцерів, наглядачі влаштовували йому одну за іншою провокації, врешті Василь оголосив голодування – «до кінця». Сьогодні ніхто з в’язнів-побратимів не може сказати напевне, що сталося тієї ночі: є версії, що на Стуса навмисне кинули тюремні нари; що від холоду не витримало серце; що підіслали тюремного маніяка, аби вбити непокірного тощо.
Василь Стус, 15 травня 1980 року
Смерть Стуса спершу взялися видавати за самогубство, яке ніяк не могли довести, плутаючись у вигадках. Врешті написали: «Інфаркт міокарда внаслідок ішемічної хвороби серця».
Найбільше кремлівський цинізм проявився тоді, коли рідним не дозволили забрати тіло поета в Україну, бо за тодішнім законом (Овсієнко звертає увагу на те, що смерть Стуса припала вже на часи горбачовської «перестройки») навіть мертвим в’язень мусів відбути повний термін! Перепоховали трьох українських політв’язнів – Василя Стуса, Олексу Тихого і Юрія Литвина – через 4 роки, на Байковому кладовищі в Києві.
Володимир Шовкошитний
Група небайдужих на чолі з Володимиром Шовкошитним (Спілка письменників УРСР отримала дозвіл знімати документальну стрічку «Василь Стус. Тернова дорога»; Шовкошитний був директором фільму), яка викопувала тіла з замерзлої пермської землі, розуміла, що тоді це було майже чудо – повернути їх в Україну!
Дві могили Василя Стуса
На похорон у Києві (який, до слова, організовували львів’яни, зокрема, в особі відважної Ірини Калинець) зійшлося близько 15 тисяч людей (востаннє в Києві так масштабно ховали Лесю Українку у 1913 році). Свічкова хода на честь Стуса стала прототипом «Живого ланцюга», що відбувся вже через рік.
Ще кілька слів про Василя Стуса та Нобелівську премію. Журналіст Вахтанґ Кіпіані має власне дослідження на цю тему: він ставить під сумнів поширену версію про те, що Стуса висував німецький письменник Генріх Белль, і заявляє, що Міжнародний комітет, створений у Торонто наприкінці 1984 року, який мав на меті підготувати все необхідне, аби рекомендувати Василя Стуса на премію, розраховував щойно на 1986-й рік, а тому зробив надто мало, аби поет став нобеліантом на рік раніше. Окрім того, членам Комітету ставали на заваді політичні розбіжності ².
Якби Василь Стус все ж таки став номінантом на Нобелівську премію, це давало би підстави для його звільнення та виїзду на Захід, а відтак – для широкого розвою українського руху. «Коли не стало Василя Стуса, я вже був у Канаді, - розповів історик Валентин Мороз (колишній дисидент і член згадуваного вже «Міжнародного комітету для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році»). – Кількома роками раніше мене і ще чотирьох політв’язнів «виміняли» на двох радянських шпигунів. Того – 1985-го року – загинуло четверо відомих нам дисидентів, а скільки ще, про яких ми не знаємо?.. Думаю, «совдепівська» імперія відчувала, що скоро розпадеться, тому так казилися «кремлівські шершні». Я тоді працював на Радіо Канада, подавав матеріали з Торонто, то ж постійно контактував з працівником української редакції, і пригадую такі деталі: як тільки Василь Стус помер, наступного дня про це було відомо канадським журналістам. Так КДБ ніколи не робив: коли хтось з політичних діячів помирав в тюрмі, цей секрет тримали місяцями… Чому такий терміновий розголос? Шведи, які завжди зберігають нейтралітет, як я кажу – нейтралісти-нобелісти – мають такий закон: посмертно Нобелівську премію нікому не дають. Тому Стуса поспішили вбити, бо інакше справа би обернулася великим тріумфом для українського політв’язня і України загалом. Напрошується ще й таке порівняння: коли у 1970 році російський дисидент Олександр Солженіцин став лауреатом Нобелівської премії, а в 1974-му його «викинули» з СРСР на Захід, то разом з ним їхав цілий вагон його рукописів. Наприклад, останні твори Стуса Москва просто спалила (невідома доля рукопису, про який згадує Василь Овсієнко – «саморобний зошит в блакитній обкладинці», збірка мала називатися «Птах душі» – Ю.О.)! Імідж Московської імперії тоді дуже впав, а, отже, твори Солженіцина мали принести їй добру репутацію. Що ж виходить – «москальського Стуса», тобто Солженіцина, вигнали на Захід навмисно, а «українського Солженіцина», тобто Стуса навмисно вбили, щоби він не встиг отримати Нобелівську премію?», – роздумує Валентин Мороз.
Стус і Львів: буремний 1972-й
Ірина Калинець – єдина з політв’язнів, яка присвятила низку своїх віршів тюремним побратимам. Зокрема, про Василя Стуса вона написала:
Ще того віку вистачить. Ще того
життя полинного, щоб вік перебрести
лишивши цю пустелю, як хрести
лишають на могилах… Злого,
найзлішого не вигадати дня,
ніж цей, розп’ятий на дротах ослизлих…
Як тільки вечорова тінь забризне
на обрій неба, я твоє ім’я
повторюю в молитві. Шепіт гасне,
як гаснуть зорі в світанковій млі.
Ще того віку вистачить для щастя
прийти і вмерти на своїй землі.
Марія Савка-Качмар
Зі Львовом Василя Стуса пов’язує погромний 1972 рік. В медіа нині популярно розміщати світлини, на яких він у колі львівської патріотично налаштованої молоді ходить із вертепом. Про це часто згадували Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Марія Савка-Качмар… Остання (скульптурка, однією з її найкращих робіт є погруддя поета) зізнавалася, що Стус викликав неабияку симпатію в галичанок ³.
В ув’язненні Василь Стус опинився по сусідству з Іриною Калинець, тому вони часто переписувалися, і до нас дійшли деякі листи (більшість Ірина вчасно спалила перед черговим обшуком в камері). Але лише нещодавно стало відомо, що київський дисидент переписувався ще з однією львівською однодумницею – Стефанією Шабатурою.
Стефанія Шабатура
«Після смерті Стефи її родина знайшла листи від Василя Стуса і ознайомила мене з ними. Я їх передрукував і додав коротку передмову про те, як вони випадково побачилися під час етапу. Сталося так, що вони зустрілися в Мордовії, коли їх везли до Москви (взимку 1975 року, Стуса везли на операцію в Ленінград – Ю.О.). Якось тюремна влада не узгодила ті переїзди, і дисиденти опинилися у сусідніх купе та могли собі розмовляти. Навіть співали пісень. Так вони приїхали до Москви, і далі в конвоях їх вели майже поруч. Василь написав прекрасного вірша про ту їхню зустріч. А потім, як виявляється, вони писали один одному листи на засланні. Коли в Києві виходила друком епістолярна спадщина Стуса, ми з Іриною надіслали листи від нього, які в нас зберігалися, а Стефа чомусь не надіслала. Може, не знала, що та книжка друкується, а, може, не захотіла, бо листи гарні, інтимні, між ними така дивна зав’язалася дружба, він її називає «сестрою» і т. д. В листах прочитується характеристика того часу, адресат (а Стус завжди писав відкрито) розповідає про дуже жорстокі умови, які йому створювали в Магадані: переслідували, нацьковували на нього тих «побутовців» (злочинці, які відсиджували термін за кримінальні порушення – Ю.О.), зробили діру в стелі, щоб підглядати за ним тощо. Разом з тим в листах відчутно настанову Стуса «боротися до кінця». Я буду ті листи публікувати», - розповів «Z» Ігор Калинець.
Різдво в домі Садовських у Львові (9 січня 1972 року). Стоять: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять: Стефанія Шабатура, вбрана циганом, Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко. Через три дні Стус, Калинець і Шабатура будуть заарештовані.
Ірина й Ігор Калинці
Різдво 1972 року, заради якого приїздив із Моршина до Львова, було останнім спокійним Різдвом у житті Василя Стуса, бо за наступне десятиліття він був на волі лише 8 місяців. Як згадував Ігор Калинець, дружити зі Стусом вже тоді було небезпечно (він «відзначився» на протесті після перегляду фільму «Тіні забутих предків» у Києві, участю у правозахисній спілці (дітищі В’ячеслава Чорновола) та виданням книжки за кордоном). «Не пам’ятаю, як Василь Стус тоді появився у нашому товаристві, - розповів «Z» Ігор Калинець. – Ми, звичайно, чули про нього, переписували деякі його вірші, але особисто він міг знати хіба В’ячеслава Чорновола чи Олену Антонів. Може, саме Славко і запросив його тоді до Львова. У перший вечір (то було 31 грудня) ми не спілкувалися, бо всі були в русі, колядували, відвідували певні інстанції, де нас ще приймали («…ми ходили по Спілках: письменників, художників, архітекторів, вони тут у Пороховій вежі зустрічали Новий Рік. І до ректора університету Лазаренка приходили, він такий прогресивний був», ⁴ – зі спогадів Стефанії Шабатури. – Ю.О.). Потім Стус приїхав з Моршина знову, на Різдво. Я вдень працював, а Ірина показувала йому Львів – музеї, храми. Ввечері була символічна гостина в нас вдома, там він читав свої вірші, а на Стефанії наше товариство збиралося в Стефи Шабатури. Наступного дня Стус від’їжджав до Києва, його проводжали на вокзал Ірина і В’ячеслав. То вже відомий анекдот, як вони побачили, що пізно ввечері на Дзержинського в кабінетах слідчих горить світло, і хтось сказав, що «полювання на відьом відкрите». То значило, що почнуться арешти… Стус написав вірш про те прощання зі Львовом, є там рядок про Ірину і Славка… Більше ми його не бачили. Він залишив свою роботу про Павла Тичину (розвідка «Феномен доби» або «Сходження на Голгофу слави». – Ю.О.), можливо, навіть на моє прохання, бо я хотів її прочитати, то був великий твір, машинопис. Правда, за кілька днів цей твір забрало КГБ, коли прийшли арештовувати Ірину. Повернули мені той машинопис лише в якомусь 1991 чи 1992 році, коли ми були реабілітовані і нам повертали конфісковані речі», - додав поет-шістдесятник Ігор Калинець.
В’ячеслав Чорновіл
Як відомо, вже за три дні, 12 січня 1972 року прокотилася хвиля арештів у Львові та Києві. Підставою було вилучення самвидаву, зокрема, ненависного для системи «Вісника» В’ячеслава Чорновола. А останньою краплею, як каже Ігор Калинець, стало розгортання правозахисного комітету на противагу тому, що діяв у Москві.
«Василь Стус був у «чорних списках» ще з 1965 року, коли разом з Дзюбою і Чорноволом оголосили протест проти арештів в кінотеатрі «Україна» (то було 4 вересня – рівно за 20 років до смерті поета. – Ю.О.), після того його звільнили зі всіх робіт. У Києві, хто дуже боявся, то вже зі Стусом не товаришував. Ну, а ми жили у Львові, не відчували тут такого тиску, знали, що то один із найкращих поетів-шістдесятників, принциповий, твердий, нескорений, дуже різкий у відносинах з начальством, не йшов на жодні компроміси, як багато київських шістдесятників, тому ми його не боялися, а, навіть, бачили в Стусові взірець для наслідування», - провадить Ігор Калинець.
Ігор Калинець
У 1971 році В’ячеслав Чорновіл вирішив заснувати Комітет захисту прав українців. Доти захисту випадало просити хіба в подібного Комітету, який діяв у Москві, до його складу входили такі відомі дисиденти, як Солженіцин і Сахаров, а через міжнародних журналістів і дипломатів можна було передавати на Захід інформацію, літературу. «Саме була заарештована Ніна Строката-Караванська (одеська право захисниця. – Ю.О.). Чорновіл творить той комітет, який поки що називався Комітет на захист Ніни Караванської. Славко був головою Комітету, крім нього, ввійшло ще кілька людей, в тому числі з Києва – Василь Стус, і зі Львова – Ірина Калинець. Вони видали збірник документів на захист Ніни Караванської. Це послужило підставою для арешту членів комітету», - каже Ігор Калинець.
Ірина Калинець
Врешті вироком для Василя Стуса (а через рік і для Ігоря Калинця) стали збірки віршів, які побачили світ у закордонному видавництві. Прийнято вважати, що «Зимові дерева» Стуса та «Відчинення вертепу» Калинця видало у 1970 році у Брюсселі бельгійське видавництво. «Українське видавництво в Лондоні вирішило видавати книжки українських дисидентів, - пояснює «Z» Ігор Калинець. – На той час воно видало тільки дві книжки: мою і Стуса. Однак не написали, що то видавництво в Лондоні, бо там тоді зібралася діаспора, яку називали «бандерівською», а написали, що то є незалежне видавництво «Література і мистецтво» в Бельгії. Від нас вимагали, щоби ми покаялися і відреклися від тих книжок, але ми цього не зробили», - додав він.
Василь Стус й Ігор Калинець
Відбувши один термін, Василь Стус відразу «заробив» собі на інший своїм вступом до Української Гельсінської групи. Як сам пояснював у «Таборовому зошиті», «довідався, що людей, близьких до Гельсинської групи, репресують найбрутальнішим чином… Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забрано – крихтя не потребую».
ПРИМІТКИ:
¹ Овсієнко В. Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. // Історична правда. – 2011. – 4 вересня.
² Кіпіані В. Стус і Нобель. Демістифікація міфу. // Історична правда. – 2010. – 10 грудня
³ "Василь Стус був чорнявий, як вугільний стовп" – скульптор Марія Савка-Качмар // Gazeta.ua. – 2012. – 18 квітня.
⁴ Твоє становище, твоя доля, і ти маєш те все перейти, – Стефанія Шабатура // Дивенсвіт. – 2013. – 14 січня.