"Тату, мамо, — я іду до школи!"

Починається шкільний рік. Перший шкільний рік в історії Лемківщини і Холмщини. Ніколи на Лемківщині та Холмщині ще не було правдивого шк. року, бо ще ніколи дитина нашого українця не мала щастя іти на початку шкільн. року до української школи. Були й тут початки шкільних років, але до яких шкіл ходила тоді українська дітвора? В чисто українських селах на Лемківщині були школи польські, або школи "руські" чи "польсько-руські". В цих школах за Польщі нашу молодь не виховували, не різьбили характерів, але в цих школах намагалися при допомозі різних метод нашу дітвору денаціоналізувати та деморалізувати. Правда, тільки намагалися, бо діявольське денаціоналізаторське діло взагалі не вдавалося, або йшло дуже повільним темпом. Лемківщина й узагалі наші землі на захід від Сяну і Бугу від довших віків були під страшенним польським гнетом. Поляки цілими сторіччями денаціоналізували та тероризували. Та твердий українець на Лемківщині і Холмщині якось в глибині своєї душі відчував, що все це згодом зміниться, що тільки треба ждати, терпіти та триматися свого. І наш українець з Лемківщини й Холмщини ждав, терпів і вірив. І таки дочекався. Дочекався першого українського шкільного року! Дочекався того, в що вже слабші характери не вірили, або починали вже зневірюватися. Тимчасом усюди тут живе від віків український нарід, усюди тут гомонить українська мова та чарівна українська пісня. Правда, що столітнє польське панування наробило нам дуже, дуже багато шкоди. Ось що пише учитель з села Новосілки до шкільного інспекторату в Сяноці:

 

"...при цьому треба підкреслити, що попередня польська школа і під оглядом навчання і виховання стояла нижче всякої критики (!). Ученики IV. кляси не мали найменшого поняття про множення чи ділення". Маємо вражіння, що діти протягом 7 шкільних літ вчилися тільки польської мови та й то недбало. З граматики ученики найстарших річників не мали найосновніших відомостей. З науки природи, ґеоґрафії та історії ніколи нічого в польській школі не вчили..."

 

Учитель з села Полянки між іншим пише до інспекторату таке:

 

"...школа в селі новостворена. Дотепер не було тут ні школи, ні церкви, ні читальні, ні кооперативи чи взагалі якоїсь публичної установи. Учителеві прийшлось працювати в умовинах, що були в Галичині хіба десь перед 50-ти роками! Одинокою впливовою особою в селі був жид Цемет, який вмів зручно тримати село виключно власним впливом, розбиваючи всі змагання молодших селян, які хотіли вже давно заложити школу. Коли 10. січня ц. р. прийшов учитель, половина села була проти школи (!), не було ні приміщення для школи, ні одної лавки, ні таблиці, ні помешкання для учителя. Проте протягом 10-ти днів вдалося підшукати приміщення для школи, зробити 8 лавок та стягнути дітей до школи. Опісля успіхи дітей, концерти, вечірні курси, заложення кооперативи — зробили перелім. Загальне наставлення до школи змінилося на дуже прихильне..."

 

Отже, як усюди так і тут, усюди на перешкоді cтoяв і стоїть поляк і жид, жид і поляк.

 

Кажуть, що наші українці з Лемківщини дуже консеквентні, вперті й якось в coбі скриті та недовірливі. Це правда. Але ми собі може щойно сьогодні ясно освідомлюємо, що тільки завдяки цим прикметам не вдалося полякам на цих наших західніх окраїнах їхнє денаціоналізаторське діло. Наш українець з Лемківщини недовіряв всяким чужим зайдам і вірив, що прийдуть кращі часи. Вірив тоді, коли багато говорило, що нам на захід від Сяну і Бугу "встоятись не буде сили". Завдяки цій консервативности і впертости лемка-українця ми таки і тут встоялись і діждалися початку першого українського шкільного року на Лемківщині й Холмщині. Організація нашого шкільництва на цих теренах почалася ще минулої осени, але правдивого початку українського шкільного року тут ще ніколи в історії не було! Наше учительство вложило в перших місяцях по розвалі Польщі дуже, дуже багато праці для народньої справи. В інспектораті переглядаємо звіти та оголошення:, один цікавіший від другого. Перечитаймо собі кілька таких прецікавих звітів. І так учитель з села Дудинці між іншим пише:

 

"...вже по кількох тижнях приходили діти щораз чистіші та гарніше одягнені. А вже під весну миле вражіння робили білі личка у скромних, але старанно вдержуваних одягах. У клясі біля мидниці постійно виднів картон з написами, як чисто вдержувати себе й окруження. В тому напрямі помогли багато наради з батьками, промови до зібраних старших громадян з нагоди курсів німецької мови, різних свят, вистав, концертів, тощо. В цей спосіб ішло перевиховання молоді і старшого громадянства..."

 

Бачимо, що учитель на селі мусить бути не тільки учителем, але одночасно і лікарем, дорадником, писарем і т. д. Інший учитель з села Абрамова пише:

 

"часто відбувалися в клясі гутірки на тему чистоти і говорилося про небезпеки, що можуть виринути з бруду. Вислід тих зусиль був такий, що діти поволеньки, але послідовно почали привикати до чистоти. Витворилось у дітей самочинне суперництво в тому напрямі, щоб на контролі чистоти бути найчистішим. Деякі діти воліли опустити день науки, щоб мама випрала їм штанята, ніж прийти до школи в брудних... Далі читаємо: щоб поліпшити здоровельний стан місцевого населення, треба ще вложити багато труду і праці і то з боку школи і теж адміністраційної влади..."

 

На деяких селах прийшлось учителям поборювати просто неймовірні труднощі. Тут маємо уривок з листа, що його до шкільного інспекторату післав учитель з села Волосате.

 

"...внаслідок того, що в селі була польська школа, більша частина дітей неграмотних. Учительству було дуже важко орґанізувати школу, бо селяни були за тим, щоб учителів узагалі вигнати з села, бо діти тоді не будуть ходити до школи й будуть могли працювати вдома (наслідки польського панування і деморалізації!). Надійшла зима. Дітвора без взуття. Треба було ходити з хати до хати, контролюючи, хто мав взуття, хто ні. Старші селяни робили труднощі, але сама дітвора взялася до науки дуже гарно. Хиба була тільки та, що навчання не могло бути систематичне, бо ученик ходить тиждень до школи, а потім дає на тиждень свої черевики власному братові, щоб і той міг бодай тиждень ходити до школи. З початком січня ц. р. зорґанізовано курс для неграмотних, до якого зголосилося 108 селян. Відтак вдалося заложити драматичний гурток, влаштовано свято з приводу роковин боїв у Карпатській Україні, влаштовано багато, рефератів на культурно-освітні теми, тощо."

 

І з цих листів бачимо, що труднощі були великі. Не було шкільних будинків, не було підручників. Все треба було починати від основ. І треба було робити дуже швидко, бо село не могло довго лишатися без школи та учителя. Учительство порозїзджалося по селах минулої осені без сотика в кишені і здебільша без основнішого знання місцевих обставин, але з охотою до праці. Було багато таких, що з Сянока мусіли їхати на місце свого призначення 3-4 дні. Приїхав учитель на село, а тут нема ні школи, ні помешкання. Де учити і де мешкати? Всі знаємо, яка була цьогорічна зима. Більша частина українських сіл прихильно поставилася до свого учителя. Село звичайно якось учителя примістило і не дало з голоду вмерти. Місцями було гірше, навіть дуже зле. До того прийшло переселення й аґітації! Там так, там сяк! Пішла і тиха, але вперта аґітація по селах, якої наслідком було, що місцями учитель чи учителька не могли дістати ні молока ні хліба, ні навіть бульби. А тут ще й без платні далеко в горах, без змоги скомунікуватись зі світом. І нераз ставало питання рубом: або втікай, або вмирай. Було важко, дуже важко. Та учителі не втекли. Витримали. Віра в себе і любов до народу перемогли. Учитель терпів, але не покидав. Опісля переселення скінчилося, деякі найбільш захоплені навіть вернулися і побаламучені села вспокоїлися. І знову було для учителя молоко, бульба і був хліб. Учительство найтяжчі часи пережило. Населення побачило, що український учитель чи учителька працює тільки для свого народу і зачало інакше дивитися і цінити свого учителя чи учительку. Дуже приємно перечитати такого листа, що пишуть самі селяни з села Великополе до інспекторату в Сяноці. Читаємо в тому листі таке:

 

"...великий біль і сум повстав в серцях матерей і дітей, коли передучора довідались ми, що наша учителька, так улюблена не тільки батьками, але ще більше шкільною дітворою була перенесена далеко в гори. До року 1939 школа ненавиділа дітей, а діти ненавиділи школу. Коли в листопаді 1939 р. прийшли нові учителі — здивовані дивились ми, що діти зараз полюбили школу і протягом кількох місяців навчились більше, ніж за 5 літ. Коли ми побачили на сцені, в часі шкільних свят і театральних вистав, наших дітей, не могли вийти з дива, що може зробити рідна, українська учителька й учитель, що їх діти люблять, а батьки цінять і поважають. Не диво, що діти плакали довідавшись про перенесення учительки. Не робіть дітям кривду, лишіть їм учительку, до якої дитяче серце любовю розгорілось за її працю, за її посвяту, за її дар здобування дитячої душі і за її здібність навчання. Ми всі батьки молимо Вас, лишіть дітям учительку, яку діти люблять, а ми шануємо і цінимо. Ми старші завдяки такій учительці пізнали значіння рідної, української школи..."

 

До цього листа не треба нічого додавати. В інспектораті в Сяноці я випитувався, чи дійсно цю учительку перенесли десь далеко в гори. Так, перенесли. Не в гори, але в третє село від Великополя. І чому її перенесли, коли батьки так просять, щоб лишилася у Великополі? Кажуть, що тому, що те село, куди її тепер перенесли, треба під національним оглядом піднести, а інспекторат вважає цю учительку здібною виконати це.

 

323 учителі і 186 українських шкіл у Сяніччині

 

Наших Читачів і Читачок напевно буде цікавити і те, скільки тепер є учителів і шкіл на Лемківщині. Даних з цілої Лемківщини не маємо, бо західня частина Лемківщини не належить до шкільного інспекторату в Сяноці. Отже повіт Сянік буде мати від нового шкільного року 166 учителів, 85 шкіл і 9.308 школоповинних дітей, повіт Балигород 133 учителів, 91 шкіл і 9.636 дітей, а повіт Березів 24 учителів, 10 шкіл і 1.208 дітей. Разом 323 учителі, 186 шкіл і 20.152 школоповинних дітей.

 

Перед початком шкільного року у шкільному інспектораті повно людей і великий рух. Люди входять і виходять, здебільша учителі (-льки). Деякі невдоволені зі свого перенесення, а тих перенесень було цим разом дуже багато. Чули ми, що деяких учителів переносити не треба було, що на цьому школа нічого не скористає. Були та є теж нарікання з приводу звільнювання некваліфікованих учителів, себто таких, що мають середню освіту, але не мають свідоцтва з учительської семинарії. Про всі ці жалоби знають в інспектораті і пояснюють, чому саме цього року було стільки перенесень. Минулої осені підчас орґанізації шкільництва, діставав посаду майже кожний, хто хотів учити і хто мав будьяку передню освіту. Не було фахових учителів. Тепер умовини змінилися. Прибуло більше фахових учителів з корінної Польщі і зі сходу і тим посади треба було дати. Учителі, які не мають учительської семинарії, звичайно при першій ліпшій нагоді звикли покидати учительські посади і тому буде для школи краще, коли вже тепер на школах будуть вчити такі, які до учительського звання приготовлялися кілька років. Звільнених нефахових учителів буде понад 40, але вже більша частина їх має заняття. Дальшою причиною перенесення було й те, що не всі учителі сповнювали свої обовязки так, як це сучасна дійсність вимагає. Правда, таких випадків було мало, але були й треба було з цього приводу витягнути відповідні висновки. Причин до перенесення було багато і п. шкільний радник Губер та пан-отець-інспектор Венгринович вас запевнили, що це все робилося тільки й тільки в інтересі школи й шкільної дітвори. Вони знають, що багато учителів потерпить, але це все мусить бути, бо загальний інтерес і справа цього вимагає.

 

Так починається на Лемківщині перший в історії український шкільний рік! Тепер перший раз з початком шкільного року дитина нашого лемка-українця весело гомонить: "Тату, мамо, я іду до школи..." а дотепер недовірливий та впертий тато з радістю каже: "Іди, дитино, іди..."

 

На Лемківщині, в серпні 1940.

 

[Краківські вісті]

26.08.1940