Коли тобі в житті вдається жити там, де тобі подобається, робити те, що любиться і зустріти тих, з ким тобі цікаво і хто розуміє тебе з півслова – тобі дуже пощастило. І не мусить то бути друг з дитинства чи зі шкільної лави. Це як подарунок долі, коли ти особливо чемний. Оленка – саме такий подарунок. Несподіваний і неймовірно цікавий.
Оленка – мовчазна. Вона дуже-дуже мало говорить – уважно слухає. Так уважно, що в якийсь момент починаєш відчувати, як тисне тебе величезна кількість зайвих слів. В якийсь момент тобі також хочеться замовкнути і почати слухати. Слухати, що відбувається поряд, слухати тишу, слухати співбесідника, слухати себе…
Зачаровує, з якою увагою Оленка вміє слухати… матеріал. І неважливо, що це: кавальчик глини, шамот, полива, глазур, латунь, срібло, скло. А може старий, кимось викинутий годинник, який для когось уже не чутний. В Оленчиній уяві, а згодом і в руках ті почуті матеріали стають справжнім дивом. Дивом, яке здатне заполонити і підкорити серце будь-якої жінки, незалежно ні від віку, ні від статусу. На її виставках в «Зеленій канапі» жінки, дівчата, молоді панянки не ходять, а медитують: жодного звуку, жодного зайвого шелеху. Затамувавши подих, спиняються одна за другою перед черговою прикрасою. І лиш іноді нестриманий зойк захоплення порушує тишу…
Власне, оте Оленчине вміння знайти дуже точну, властиву саме йому, кожному камінчику, кожній керамічній фігурці місце мене полонило. Насмілилась попросити її надати нове життя венеційським писаним пацьоркам кінця позаминулого століття, в яких, ніде правди діти, кохаюся чи найбільше. Вона погодилась. Оглянувши все, не вагаючись вибрала щось дуже делікатне, ніжне і мабуть… найбільш мовчазне. Мені заімпонував її вибір. Далі ескізи, обговорення, кількатижнева праця і – є! Питаю – скинеш фото чи вже покажеш при зустрічі? Каже: при зустрічі. Хочу бачити твою реакцію. Сказати, що я була вражена – нічого не сказати. Бо Оленка крім матеріалу, з яким працює, так само тонко вміє чути людей. Оті три делікатні намистини з далекої Венеції не те що говорили – вони співали. На повен голос.. І я співала разом з ними.
– Що вплинуло на твоє рішення податись у мистецтво?
– Одномоментного рішення не було. Це було формування протягом років. Обставини, події, люди скеровували мене на цю доріжку. Ключовим, думаю, було спілкування з вчителями, завдяки яким я почала «дихати» мистецтвом. Загалом, я не прикладала великих зусиль, щоб іти цим шляхом, і не дуже по дорозі розуміла, що відбувається. Більше працювала всередині процесу, а все решта відбувалось попри мою увагу.
– Що для тебе Львів?
– Львів… Львів – це такий собі вінегрет зі старовини і сучасної інфраструктури, туристів і львів’ян, добряче приправлений традиціями і розбавлений впливом сучасних європейських тенденцій. Львів – це атмосфера, певний хімічний склад повітря, яке формує саме такий спосіб життя і творчості, який має свою систему мислення і формує мою.
– Як відбувся перехід від керамістки до ювеліра?
– Під час навчання в коледжі (Труша – ред.) ознайомилась з багатьма матеріалами. Змінила три факультети. Останнім був відділ скульптури, де найбільше дізналась про різні матеріали. А коли вже займалась керамікою, то мене постійно тягнуло припасувати метал в кераміку. Були експерименти з формою, процесом, послідовністю в технології, температурою… Зрештою, десь в процесі метал став домінувати в голові, а згодом матеріалізувався у ювелірних виробах. Кераміка стала супроводом, а подекуди вже почала й зникати. Паралельно відбувався процес мінімалізації. Перейшла від садово-паркової скульптури до ювелірних розмірів.
– Чи можна назвати твої твори ювелірними виробами, чи радше це малі пластичні форми?
– Їх можна як завгодно називати. Нехай вони змінюють назви, формулювання, призначення, нехай живуть своїм життям. Я за те, щоби ніяк не обмежувати фантазію глядача. Крім того, дуже люблю багатофункційність у своїх творах. Вони можуть виходити за межі прикраси і ставати мініатюрою в інтер’єрі, оберегом в кишені чи інтерактивною іграшкою.
– Сама любиш і носиш свої оздоби?
– Зараз так. Спочатку вони не пасували мені, потім я не пасувала їм. А зараз ми нарешті існуємо в унісон. Навіть почала здійснювати задуми персонально для себе. Тож я чоботяр з чоботями.
– Носиш чужі? Чиї?
– Поки що ні. Донедавна усіма моїми прикрасами було кілька різновидів кульчиків-цвяшків. Не любила нічого на шиї і на руках. Зараз годі зупинись. Хочу носити всі види прикрас. Тепер буду полювати за цікавими роботами інших авторів.
– Що тебе надихає?
– Думаю, усе. Не помічаю, коли воно відбувається. Бо натхнення – це така субстанція, як повітря, коли воно є, ти його не помічаєш. Зауважуєш хіба, коли тобі його бракує. Також помітила, що небажання працювати пов’язане з внутрішнім незадовільним станом, а з хорошим станом приходить і бажання творити. Це якщо говорити про творчі будні. А бувають інсайти. Тут я би і сама хотіла, щоб мені пояснили, що це? Що відбувається, коли тобі вночі не дають спати каравани ідей, доки ти не встанеш і не замалюєш їх, щоби звільнити голову. Причім вони часом проходять з такою швидкістю, що потрібен такий собі «фотоапарат», щоб встигати «фотографувати» ці ідеї.
– Ти слідкуєш за світовими тенденціями і напрацюваннями відомих домів моди? Чи буває таке, що твої бачення їм суперечать?
– Почала слідкувати. Зараз мене наповнює воістину дитяча цікавість. Що, де, як відбувається? Чому? І все, що я бачу (твори інших ювелірів, модні тенденції, стилістика певних авторів чи будинків моди) привертає мою увагу. Захоплює сила думки людини. Мені цікаво розкладати їх, «виправляти» і складати у нові композиції. Тож це виходить не суперечка, а така собі невидима співпраця.
– Для тебе важлива мода?
– І так, і ні. Часом продукт моди є геніальним. І в цьому аспекті я – за моду. Якби не було такого поняття як мода, для дизайнерів не було б стимулу творити нове. Але є у моди і зворотня сторона медалі. Вона робить безликими слабких людей, вона чеше одним гребінцем, позбавляє права вибору і нейтралізує індивідуальність. З нею, як з ліками чи зі зброєю, треба поводитись обережно.
– Від чого більше отримуєш задоволення: від творення чергової виставки чи роботи з клієнтами?
– Це різні процеси і кожен має свій кайф. Насолоджуюсь людьми, котрі замовляють. В процесі їх спостерігаю, відчуваю, одягаю їх в прикраси. Це можна назвати конструктивною емоцією, коли тобі потрібно, дотримуючись меж, виразити своє бачення. А вільне плавання, то є вільне плавання, аби був вітер у спину.
– В якому виставковому залі світу ти б хотіла побачити свої роботи?
– У тому, в котрий прийде шанувальник моїх робіт. Престиж і місцезнаходження великого значення не мають. Принаймні на сьогоднішній день.
– Знаю, що любиш подорожувати, розкажи, що найбільше вразило в твоїх мандрах?
– Не дуже є, що перелічувати. Трошки Сходу, трохи Заходу. В кожній подорожі є своє ключове переживання. А загалом вражає, що всюди, де би ти не поїхав, діють одній й ті ж закони буття. В подорожі часом вдається здобути певну неприв’язаність до цих законів. В подорожі ти втрачаєш свою культурну приналежність, модель поведінки, свою постійну соціальність. Подорож розбиває побутові стереотипи і перезавантажує мозок. Мабуть тому всі так люблять подорожувати.
– Що найчастіше привозиш з подорожей?
– Переважно щось автентичне, з місцевим колоритом, і те, що буде приємним спогадом саме про цю країну. Моєю слабкістю також є взуття. Якщо дозволяє бюджет – обов’язково.
– Якби ти не була ювеліром, то ким?
– Нейрохірургом.
– Твоє хобі?
– Психологія, медитація, подорожі.
– Що в житті тебе тішить?
– Нічого… Поясню. Вся радість іде зсередини… Усі сто відсотків. Коли радісно всередині, мене тішить все, навіть те, що би мало засмучувати. Ти на це дивишся, як на гру, і посміхаєшся.
– Що засмучує?
– Аналогічно… Якщо ти вирішиш, що тобі сумно, то і дитячий сміх в тебе може викликати сум і сльози. Про радість і сум ми приймаємо рішення самі.
– Що, на твою думку, відбувається в нашій країні сьогодні?
– Зміни. На краще. Є багато сценаристів і бажаючих отримати зиск зі здійснення цих сценаріїв. Якісь ідуть паралельно, якісь суперечать один одному. Тому є боротьба і зміни на краще відбуваються повільно. І ці зміни стосуються не тільки нашої країни, зміни відбуваються на планетарному рівні, і Україна відіграє в цьому свою важливу роль. Що приємно бачити, що стирається межа між чорним і білим. Вже немає героїв і негідників. Немає винних, і святих немає.
– Якби ти мала можливість змінити щось одне, що б це було?
– Абсолютно нічого.