[Де-що про наші селяньскі відносини.]
І.
Всякій на свій лад та склад говорить про наш сїльскій люд, про єго житє, єго потреби, єго горюванє та бідованє, про єго економічну руїну та й вкінци про єго матеріяльну неволю, в яку він за для недостачи правдивої просвіти попав ся завдяки жидівскій проворности та импертиненції. В догідній для себе хвили, приміром перед якими виборами до розличних автономічних репрезентацій, попадкають ся над тим предметом і наші "сердечні" сусїдойки-Поляки, покануть дві сльози над невідрадним положенєм biednego obałamuconego ludku — а опісля забудуть знов на довгі лїта про сего гельота чорного, про сі від працї та сонїчного жару попукані руки, про сесе пожовкле від голоду та жури хлопске лице, про сю скулену від частих поклонів хлопску стать, про тоту нашу чернь, котрою жиє та дихає наша національність та котра єсть запорукою нашого истнованя та нашого народного розцвіту уже в недалекій будучности. Однак рідко хто схотїв розкрити рани і похибки на тім орґанізмі, рідко хто зумів заглянути у внутро житя, відносин, потреб а в-части і в кругогляд нашого люду, щоби донипавшись деяких важнїйших похибок, зуміти поправити их та повести житєм paзом з гадками-думками простолюдина туди, куди би нам наказували наші національні завіти а в-части і загально-людскій интерес. Робота се тяжка тай і не кождий схоче за неї взяти ся; впрочім не кождий чоловік здібний до всего дїла; один запримітить щось злого або доброго, підхопить якусь річ з єї найкрасшої сторони, але перевести єї, осущити, посїяти нагромаджене зерно, до сего не стає єму сили; не стає волї та духа, єму треба товариша, щирого помічника, щоби жив-дихав єго думками та намірами, щоби ними переняв ся на скрізь та щоби довів их до путнього кінця.
Взагалї в цїлім нашім краю вся наша сїльска ингеліґенція, не виключаючи навіть наших zadłużonych dworów та wiekszej posiadłości, нарікають на лїнивство та зледащілість нашого люду в порівнаню з сїльским населенєм других країв Европи. Оно справдї і єсть так, що праця та всяка робота нашого хлопа далеко мусить лишити ся на задї за продуктами сили робітника західної Европи, — але-ж причини тої непродуктивности працї у нашого селянина потреба в части шукати де инде, — і тогдї всякій тямущій чоловік вину за то не зіпхне на него, лише осудить кого инчого.
Наш хлоп душе маленьку вагу привязує до свого здоровля а тим більше до условій та до окруженя, які можуть впливати на некористь єго орґанізму. Здоровлє, житє і силу дав чоловікови Бог. Бог і спускає на чоловіка хоробу; часами навіє на чоловіка нечистий вітер та нанесе якусь слабість, инчим разом возьме ся яке лихо з води, а вкінци і нечистий, — пек єму! — впилить ся до христьянина наче репях кожуху та держить ся, що ану гинь, чи відпекаєш ся єго! За глубшою радикальнїйшою причиною своєї недуги не шукає наш чоловік; а яка причина слабости, такій мусить бути і єї лїк. У всякої слабости, у всякій хоробі мусить чоловік вилежати ся, вистогнатись, часами мусить баба вимастити, приставити горня, а найчастїйше відмовити та відогнати недуг "на гори, на лїси та на безвісти". Коли тяженька хороба звалить чоловіка на постїль та мучить єго тижднями або й місяцями, тогди наш хлоп тягне ся часами кільканацять миль до ворожбита, несучи остатну свою працю єму у жертву за то, що проворний дурисвіт звелїв єму або посунути дальше недавно виставлевий на "нечистім" місци хлїв, або вирубати грушку, вербу, продати чорну корову, взяти на жидло красого пса, або може до сходу сонця роздерти бурого безвинного кота.
Буває і так, що наші сїльскі люде удають ся по лїки і до аптики, але без всякої поради лїкарскої. Аптичного хлопця, субєкта або і сторожа уважають они за мудрця, котрий мусить им продати лїк на насердну болячку, на ломанє в крижах, супроти плютя кровію, на томячій кашель та й друге. Я нераз, задержуючись на хвилинку підчас ярмарків та торгів в наших малих провінціональних містах по аптиках, і сміяв ся і жалїв того непросвіченого люду, як він розвязуючи з обтріпаної, бідної хустини кілька "дутків" та подаючи их аптикареви, допоминав ся то борсучого сала, то костолїку то других.
Причини-ж слабостей у нашого сельского населеня, непродуктивність з єго сторони працї а по-части може і отяжілість лежать не так в єго характері, як більше в услівях єго житя та в лихій поживі. У нас взагалї в цїлій просторій нашій батьківщинї хати будовані на оден і той сам лад та склад, — лише з тою різницею, що в богатших в дерево сторонах гірских мешканя складають ся з двох комнат, з пекарнї і з світлицї; — послїдну особливо Лемки почавши уже від Ясла та Команьчи прикрашують хорошо образами і чи лїто чи зима удержують в нїй лад, чистість та порядок. Хотяй, правда, хати наших робучих сїльских людей своєю охарностію далеко-далеко відбігли від хат мазурских, де разом з людьми ночує зо дві корові, поросята, кури та качки, однак і у нас, особливо в сторонах убогих в дерево, мешканя людскі зовсїм не відповідають вимогам гіґієнічним. Два до три сяжнї широка а сяжень заввишки комната, з двома зверненими на полудне по чотири шиби вікнами, з низенькими входовими дверми, під західною стїною стіл або скриня, від північної сторони велика піч та тапчан (запічок), от і цїла хата нашого мірного селянина. Додаймо до того ще зо дві лаві, ослін, дві полицї заставлені мисками та горнятами, при них же налижник з ложками, а будемо мати всю домашну заставу та посудину нашого селянина. Але не о се річ иде. В такій маленькій хотяй би і найчистїйше удержаній хатинї жиє часами шестеро а може й більше людей; в люту зиму під час острих та скажених морозів затикають они щільно найменшу дїрочку, найменчій продув, щоби ним не викрало ся з хати дорого оплачене в паньскім лїсї тепло; часами до такої маленької хатини треба у велику стужу привести і коровину, щоби троха огріла ся, передержати через зимові місяцї телятко або зо двоє поросят, — все то зовсїм не причиняє ся до поправи санітарних відносин в такій хатинї, лише видїлюючи з себе сопух та розличні непригожі ґази, згущує воздух та затроює єго; за-для того з зими по наших селах виходять люде блїді, утомлені задухою та дихавицею, пожовклі та з позападаними лицями. Почавши від Миколаєва в цїлім повітї Рудецкім, а по части і в Львівскім та Городецкім, хати наших селян виглядають у внутрі ще мізернїйше за-для недостачі дерева, бо хотяй Лянцкороньщина богата в лїси, то однакож за найменчій кусничок будівляного матеріялу кажуть собі платити солено, длятого в тих сторонах сїльскій люд лїпить свої хати з жовтої глини, обкладаючи такі хати на зиму соломяною загатою. В минучу зиму не могли наші селяне заосмотрити свої мешканя такими загатами за для великої недостачі соломи, длятого і найменчі морози пронизували глиняні стїни на скрізь, цїла хата у внутрі змокріла, кожда посуда у нїй плїснїла та натягала вохкости, видаючи опісля из себе забиваючій сопух.
Єсли приглянемо ся з-близька поживі нашого селянина, то она також представить ся дуже нехосенно для сили та здоровля чоловіка. Загальними стравами нашого простолюдина єсть капуста, засипана ячмінними або гречаними крупами та пшоном або підбита ячмінною, в найлїпшім разї пшеничною мукою; бураковий борщ з тими самими, що і капуста, инґредієнціями; вкінци бульба, з котрої в свята та в недїлї печуть пироги. Богатші варять молочну кашу, а в зимові мясницї заправляють капусту троха солониною. Тяжким та дуже доскулюючим для люду єсть кождий, а найпаче сегорічний передновинок: в той час бере біднїйшій селянин збіже "до грошей" до осени в містї у жида, обіцюючи єму добру цїну, у пана в дворі та у священика на відробок, жінки-ж по луках та по полевих межах збирають на борщ квасок та лободу, дожидаючи наче якого спасеня молодої бульби. Згадаймо ще, що часами в родинї, складаючій ся з чотирох або і більше осіб, в зимі нема лише дві парі чобіт та одна кожушина, — то се все дасть нам наглядний доказ бідноти, нужди та недостатку нашої miserae contribuentis plebis та розкаже, з-відки у него може взяти ся сила та продуктивність працї. У нас горячо апостолує ся повздержність від горівки, котра нищить і сили і майно простолюдина, але не знати, чи лиха пожива не тягне єго до коршми, щоби троха подразнити завмерлі нерви та задеревілий жолудок підправленою тютюном, хреном та Бог знає чим парухою. Богом і правдою свазавши, наши Юдеї спеціялісти в розпусканю горівки на-пів водою та в підправлюваню єї розличними зелами як чемерицею, тютюном та ще де-чим, они мало дбають о се, чи підправлений напій пошкодить чоловічому здоровлю чи нї, знаючи добре, що анї війт, анї присяжний, анї цїла рада громадска, хотяй би она на голову поставилась, ихної маніпуляції не викриє, бо де-ж їй розбирати хемічно жидівску паруху! Жиди шинкарі дбають лиш о то, щоби людскою кровію набити свою ненасичену кишеню, щоби розбогатїти та стати всемогучими над нашим селянином. Кілько-ж молодих, здорових людей в наших коршмах протратило не тілько своє майно, свою працю, але і своє здоровлє та свої сили, котрі би були з хісном ужили на своїй і на чужій ниві?...
[Дѣло, 13.08.1890]
II.
Лїком на всї ті похиби та рани на нашім селяньскім орґанізмі, після гадки многих людей бистроумних, а навіть знаючих житє та потреби нашого люду — єсть просвіта. І ми годимо ся на то. Однак випадало би прецїнь раз добре застановити ся над тим, чи то наш сїльскій люд не складає жерти зі свого кроваво заробленого майна на жертвенник просвіти, а чи ж одержує він в відношеню до тих жертв відповідну науку, котрою в своїм житю похіснувати ся може? Я возьму за примір лиш одно село складаюче ся зі 120 чисел, с. є. хат і маюче 365 морґів поля та 120 морґів громадского пасовиска. В селї тім єсть 720 душ. Всего податку грунтового, домового та додатків до податків платить тая громада 1352 зр., се значить, що на одну трех-морґову загороду випадає податку 11 зр. 27 кр. Що-ж платить тота громада на просвіту? На удержанє учителя 115 зр. 32 кр., на сплату довгу затягненого в однім банку на будову нового будинку шкільного 150 зр. 75 кр., прелімінар шкільний на розличні потреби шкільні (як паливо для школи, побіленє будинку шкільного, сторож та др.) виносять річно 83 зр.; дочислїм до всего того ще книжочки, таблички, рисики, пера, скриптурки, папір, атрамент та друге, в вартости 1 зр. на одну дитину, котрих ходить до тої школи 75, а будемо мати досить поважну суму 423 зр. 75 кр. Се значить: на одно маленьке убоге селяньске господарство виносить даток на просвіту що найменче 3 зр. 52 кр. Після того, як тяжко нашому селянинови роздобути якій гріш; як тяжко продати якусь частину домашного продукту, по спроданю котрого наражує ся деколи цїла родина на голод в тяжкі днї передновинку, — кождий може поняти, що даток той не єсть малий. І я знаю, що люд наш добровільно та з найбільшою охотою зложив би о много більшу жертву на жертвенник просвіти, єсли би видїв наглядний хосен из неї!
Однак кождий, хто только побіжно приглянув ся науцї, удїлюваній для селяньскої дїтвори по наших народних селяньских школах, мусить признати, що нинї школа не приносить нашому спеціяльно народови того хісна, якого би ми по нїй домагати ся повинні. Від кількох лїт не знаю чи доля чи недоля поставила мене головою двох місцевих рад шкільних, а хотячи місцеве шкільництво бодай трошечка попхнути на дорогу хосенну нашому селяньскому населеню, почав я щиро займати ся школою. Та що-ж?! як же-ж я огірчив ся, коли родичі школярів день-в-день зачали приходити до моєї хати з прошенєм, щоби увільнити им ихні дїти від обовязку посиланя их до школи; они плакали передо мною, молили та благали мене, щоби им то зробити. І я призадумав ся над тим невідрадним проявом серед нашого населеня та поставив собі питанє: чи нинїшна система удїлюваня науки та веденє цїлої народної школи по селах не викликали того серед народу, що нинї аж дорогою екзекуції примушує ся родичів посилати своїх дїтей до школи?!
Коли перед трема роками хтось из прихильних нашому національному розвоєви напечатав в одній рускій часописи статью про наше шкільництво а вкінци сказав, що давнїйші "дяківки" приносили богато більше хісна нашому народови, хоч не були так дорогі, як теперішні школи, бо більше увзглядняли понятя і потреби сїльского люду, то зараз в другій часописи появила ся на се відповідь, написана здаєсь учителем, котрий, обминаючи найважнїйшу суть річи, вхопив ся самого матеріяльного положеня колишнього дяко-учителя а нинїшного незалежного від "попа" учителя, — то сказав з емфазою: "Минули вже ті часи, кола дяко-учитель перше мусїв випуцувати чобота єгомостеви, аж опісля ити до школи." Я виключаю матеріяльну сторону учителя, виключаю поганий піяцкій характер наших колишних дяків, — але се признати мушу, що за часів истнованя наших дяківок серед нашого населеня горіло чувство ентузіязму до просвіти та до науки: найбіднїйшій в селї старав ся о то, щоби єго дитина уміла читати; господарі змовляли ся разом, складали по кілька золотих добровільно та cпpoвaджували якого письмака до села для науки дїтей, — а нинї буває, що й найбагатшій господар рад би увільнити свого одинака від обовязку шкільного, хоч нинї не бють та й не мучать дїтей так як давнїйше. Ба й чому-ж то так ведесь?
В знакомих менї селах єсть уже від десятьох лїт зорґанїзована школа, єсть учителї дбали о свій regulamin szkolny, о ті щорічні конференції, о ті kółka і kółeczka nauczycielskie — але я нїколи не мину ся з правдою, коли скажу, що в протягу тих десятьох лїт школа не видала десятьох людей, котрі би не то, щоби уміли добре читати та писати, але щоби поправно підписали ся, єсли вже не по руски, то по польски. Всему тому винен теперішний плян науки, політика, а потім ще щось, що згадаємо пізнїйше.
Про теперішний систем ученя, про плян науки по наших сїльских школах — ми не будемо говорити, нехай над ним ломять собі голови фахові педаґоґи; скажемо тілько, що він не відповідає понятю, потребам та способови мисленя наших малих дїтей, а вкінци єсть так заширокій, що увзглядняючи все, мало чого навчить.
Однак без сумніву пятою небіщика Ахила в нашім народнім шкільництві — се політика, котру нинї домінуюча в краю партія кольпортує всюди, де тілько може, а навіть пакує єї силоміць до святинї просвіти. У нас при обсадї місця учителя не дивлять ся на єго здібности; не питають ся, чи він знає добре, поправно та цїлковито тую бесїду, котрою має удїляти науки маленьким дїтям, але глядять на єго поведенє політичне, на єго патріотизм в звістнім напрямі. Коби то тілько наші окружні инспектори шкільні схотїли нам подати, кілько то учителїв в ихних округах занимає посади по школах, в селах з чистим населенє руским, зовсїм не маючи кваліфікації до удїлюваня науки в рускій мові або і зовсїм не знаючи того язика, — тогдї доперва довідались би ми про кривду, яку наносить ся просвітї через таке заміщуванє посад учительских. Я був свідком, де учитель Мазур, остаючи при рускій школї кілька лїт, попсував бесїду цїлої дїтвори шкільної не знати на якій дивоглядний говір.
Впрочім при шкільній візитації инспекторами дуже часто не вимагає ся від учителя совістного, тактовного веденя дїтвори, але того, щоби она знала про Wand-y, Krakus-a, Kazimierza króla chłopków та другі подібні річи. Така наука, здаєсь, минає ся зі своєю задачею; при тім єсть она марнованєм дорогих лїт каждого школяря, і не диво, що школа, в котрій дуже много часу спотребляє ся на таку безпотріб, відпихає від себе і дїтей і родичів. В то повинно вглянути правительство, о тім повинен знати пан міністер просвіти!
Нашого селянина з одної сторони підтягають до гори, силоміць показують єму хорошій край, облитий золотим чарівним світом, засланий хорошими богатими ceлaми, в котрих вештають ся міліони здорового щасливого народу — народу, що просвітою добив ся можливого добробиту на земли, — але зараз тому селянинови замикають очі, зараз за полу стягають єго з тої вижини, щоби за довго не надивив ся на той край щастя та гаразду та щоби не забаг і собі стати подібним блаженним. Чи-ж не так ведесь у нас з просвітою?!
Силоміць пхають наші дїти по селах до школи, силоміць вливають им розличного рода олїй до ихних мозків, силоміць учать их, — але коли той школяр підросте, коли стане господарем, нїхто не тілько не cтараєсь о то, щоби він не забув винесеної зі школи науки, але ще ворожо виступають против него тогдї, коли заявить він якійсь наклін до асоціяції та охоту до перечитаня рускої часописи, — взагалї у нас виступають ворожо супротив читалень, розсїяних по наших селах, котрі прецїнь нїчим инчим не суть, як тілько продовженєм науки, розпочатої на лавцї шкільній. І де-ж тут консеквенція? Де льоґіка в поступoваню? Чи-ж тота сїльска повторяюча наука, котра рідко де тримає ся, а котра одною годиною має обняти цїлий тузин предметів, має бути границею просвіти нашого селянина? Чи по-за той круг не вільно єму гадкою сягнути, бо кожде єго змаганє просвітне, основане на єго національній почві, скоро тілько переступить сю границю, буде уважатись за тяжке crimen?! Єсли так, то школа напевно розмине ся зі своєю задачею і буде тілько коштовним будинком, в котрім нїхто мешкати не схоче...
[Дѣло, 14.08.1890]
ІІІ.
Благодатний вплив на моральну сторону нашого сельского і мало-міщаньского населеня зробили читальнї: они уміли розбурхати в душі простолюдина охоту до читаня, до пізнаня свого питоменного національного дїла та викликали між хлїборобами яку-таку асоціяцію. Однак щоби сі читальнї, розсїяні так густо по нашім краю, пpинесли наглядний та реальний хосен, треба би в дотеперішній роботї закладаня читалень задержати більше порядку, а що найважнїйше, треба би зважати на відносини місцеві, на характер членів, котрі мають до товариства належати, на хиби населеня, — взагалї на мій погляд треба добре вистудіювати місцевий як моральний так і матеріяльний терен і аж тогдї, на так вистудіованих основах списувати статути маючого ся заложити товариства, а не після загальних статутів закладати товариства, бо легко могли би ми дійти до того смішного заключеня, що читальня для статутів, а не на відворіт.
Хто жиє між нашим людом на селї, хто знає єго бідноту, єго нужду, єго прикре матеріяльне положенє, — той мусить менї nolens volens признати, що нинї найменча дачка, якої ми зажадаємо від нашого селянина, чи то на цїли просвітні, чи добродїйні, становить велику рубрику в єго рахунках; бо чи-ж не має певної великої вартости тих 20 кр., єсли він за них через цїлїсеньній довгій червневий день від 7-ої години рано до 8-ої вечером о своїм хлїбі мусить тягнути наче чорний віл на паньскім ланї? Ба, та бо в зимі він і 14 кр. на топку соли не має де заробити, тілько загнувши руки мусить сїсти за піч та споживати придбану лїтом працю. Що отже до наших читалень не дуже много часами належить членів, причина того лежить в таксах вступних або в членьских вкладках. Я знаю певно, що коли-б наші просвітні товариства по селах приймали членів бодай на першій раз без всякої вступної такси, то комнати их заповнились би тисячами.
Вкінци у нас до доброго дїла, до здвигненя нашої національности потреба жертви і то жертви великої. Щоби наші патріотичні відозви читав нарід по селах, щоби послухав нашої для него спасенної науки, щоби піддав ся нашій воли, треба єго жертвами з нашої сторони притягнути до нашої авдіторії. Сеї аксіоми придержують ся анґлійскі, протестантскі, ба навіть католицкі місіонарі, голосячи свої богословскі доктрини між народами і не конче дикими. Длятого були би ми за закладанєм таких читалень, котрі би на будучність мали певну постійну перспективу; а не зараз переставали жити, скоро ихний орґанізатор [по найбільшій части священик] винесе ся з села або умре, бо з ним померла і душа товариства, розлетїла ся думка, щез дух, що лучив усїх до купочки та огрівав своїм теплом та чудотворною силою. Длятого при читальнях повинно закладати ся зараз селяньску торговлю, котра би своїми доходами могла покрити бодай в-части видатки на читальню.
Оден дуже добре знакомий менї священик дуже любував ся в господарстві: що року перед весною спроваджував він розличного насїня, сїяв єго на своїй ниві, ходив коло него дуже запобігливо, а опісля роздїлював по троха свого уже продукту між своїх парохіян. Я нераз бачив сего труженика на цвинтари коло церкви, як він по вечірни зібраним в-округ него господарям, паробкам, ба навіть ґаздиням і дївчатам з початку толкував дуже приступним способом про раціональну управу рілї, про нове насїнє, про нові плуги, борони, гребло та другі річи, опісля читав деякі книжочки, ґазети та розповідав розличні оповіданя зі своєї дороги, яку відбув він по цїлій майже Угорщинї та Италії. Були то взагалї річи, що безпосередно дотикали домашного житя селянина, длятого потягали они кождого за собою та збирали опісля на церковнім цвинтари майже цїлу громаду, ба навіть і латинників, за що опісля між нашим ревним священиком а латиньским ксьондзом вивязала ся завзята боротьба о душехватство.
А у нас дуже маленько єсть в краю руских товариств господарских, длятого kółka мають на Руси таке поводженє, бо они новим зерном-насїнєм, вістями про нові приряди господарскі та відчитами зваблюють наших селян до себе. Длятого варта би над тим подумати, чи би в декотрих сторонах нашого краю не можна побіч читалень поставити і товариство господарске.
Кождому з нас відомо, що наш люд єсть дуже консервативний — і хотяй ся прикмета в національнім взглядї сталась для нашої народности головною причиною спасеня, то прецїнь на дорозї поступу була она причиною великої застої. Наш хлїбороб з великою неохотою змінює своє насїнє, через що кожде зерно карловатїє і мимо найлїпшого обробленя рілї не принесе того пожитку, якій би земля дати повинна; так само старої системи плуг, борону, косу, серп, шлиї, віз, телїжки та другі приряди господарскі з великою бідою заступає він лїпшими та відповіднїйшими, — бо тамтими обробляв поле єго отець, дїд а може і прадїд. Я запримітив, що в тих сторонах, де селяне наші стикають ся в швабскими кольонями, в котрих кольоністи господарують більше раціонально, — трошка вже і серед нашого селяньского населеня зачато більше думати над лекшою та хосеннїйшою управою рілї: там знайдуть ся вже і млинки до чищеня збіжа і кривозуби в борони і лїпші плуґи та друге.
Як виглядає худоба нашого селянина: які маленькі, косоногі, скулені єго конї, корови та воли? — а хотяй зануждїли они в части з лихої поживи, то все-ж таки мають они на собі також чимало родових хиб, бо як сорока або ворона сокола не сплодить, так само з малої скуленої косоногої матери та подібного вітця такій самий буде син або і дочка. В нїмецких кольоніях в нашім краю всюди знаходять ся конї розплодової цїсарскої стаднини, длятого кольоністи мають хороші та міцні конї, котрими і рілю свою можуть обладити дуже добре, а при тім, спродаючи на торзї коня, можуть за него три рази або і більше взяти, як наш хлоп. Се пізнали в декотрих сторонах вже і наші хлїбороби і они старають с я і по своїх селах запровадити стайнї розплодової звірини, однак се приходить им якось дуже тяжко, бо дотичні власти не хотять приклонити ся до ихного прошеня. Також важною річею у нас єсть розплодова рогата худоба, а як тяжко о неї по наших селах, то може пізнати добрий господар на першій погляд ока; і чи-ж дивна се річ, коли наш селянин за двотиждневе теля бере на торзї 3 або 4 зр., двір же за теля в тім віцї дістане від жида 7, 8 а часами і 10 зр., і то спродаючи лише для того, що оно за для якоїсь хиби орґанічної не надає ся на приховок.
Отже закладані по наших селах господарскі товариства мали би за задачу зарадити тим недостачам і хибам.
В сторонах убогих в пашу належало би обзнакомити селян з розличного рода травами, надаючими ся під засїв в нашім краю, а в кождім селї годилось би пустити в обіг кілька кірцїв лїпшого збіжа на насїнє. Тим способом научили би ми нашого селянина лїпше та раціональнїйше господарювати, а подаючи єму вже в короткім часї в товаристві наглядний хосен, притягли би ми єго тим сильнїйше до тої купочки людей, котра би мала задачу — на твердих основах будувати кріпкій наш національний будинок.
IV.
По селах дуже тяжким єсть передновинок. Нераз серед численної родини нема вже в цвітни кусника хлїба, кулачка деякого зерна і тогдї бере ґазда мішок та йде до двора, де за корець взятого на відробок деякого зерна віддає дворови цїлолїтну свою працю, або мандрує до жида, котрому за кілька чверток збіжа обіцяє в осени заплатити зо три рази тілько, кілько би прийшло за него єму заплатити тепер на торзї. Єсли ще в роцї такому селянинови натрафило ся справити похорон комусь з родини або яке-таке весїля; єсли відійшла у него корова або кінь потрібний конче до обробленя нивки, — тогди залїз він по самісенькі уха в довги так, що вже нема вигляду на красшу будучність у него: нитки зачинають торочити ся, пекучій один довг веде за собою два або три, господар зачинає опускати ся, зачинає лишати хату та ґаздівство і з грижі заглядає до коршми, приспішуючи тим способом нехибну руїну свому родинному захистови. Тим способом перейшло неодно селяньске ґаздівство в чужі руки, тим способом зійшла неодна селяньска господарска родина на наймитів, на жебраків та обірванцїв, готових служити чужим богам та за крейцар продати і душу.
Однак якій лїк, яка порада на сю недолю? чи може має ити наш хлїбороб в нещастю та недоли до банку? Ба, коли наш люд боїть ся банків гірше як жида, так дали ся они єму в знаки! Менї здаєсь, і на сю рану на хлїборобскім нашім орґанізмі повинні ми таки самі знайти лїк. Нашим кровавим грошем, нашою придбаною працею давять ся польскі банки як kasy oszczędności, towarzystwa kredytowe, zaliczkowe, kasy miejskie та другі, котрі Русина знають тілько тогдї, коли він дає, але в иншім разї голосять, що то гріш польскій і своїм зиском не хотять помогти анї нашим институціям анї нашим бідним людям, длятого ми повинні по наших бодай більших селах та малих місточках позакладати сотки товариств задаткових для селян, котрі би не мали на цїли збагачувати свою касу, але помагати в потребі без ливи збіднїлому селянинови, а в потребі не допустити, щоби кусничок нашої землї перейшов у чужі нам ворожі руки.
Лише одна біда! У нас по селах рідко де знайдуть ся люде, котрі би уміли добре вести грошеве дїло, длятого треба би на тім поли науки, треба би і як найстрожшої контролї зі сторони интеліґентних людей, бо і між селяньством знайдуть ся так як в "Заведенію", люде лакомі на гріш, тому всї такі грошеві товариства повинні стояти під строгим доглядом одного верховного синдикату, котрого задачею було би пильнувати интересів товариств. У нас по громадах, церквах та й по людях єсть досить гроша, а наколи-б тілько той гріш вицофав ся з чужих рук, можна би ним много доброго зробити дня нашого національного добра та для нашего селяньства, котре, ставши незалежним від наших противників і від несовістних жидів лихварів, в кождім національнім дїлї пійшло б за нами.
[Дѣло, 15.08.1890]
V.
Хто бував по торгах та ярмарках по наших і більших і менчих містах, той від разу запримітив, що всяку спродажу і купно захопили жиди в свої руки. Нї, ми не вороги жидів з прінціпу або з якогось упередженя; ми радо згодились би, яко автохтони сего краю на то, щоби жиди, маючи рівне право в нами, честно, совістно та без визискуваня нашого елементу трудились на своє удержанє, — але на таку несовістну роботу, яку они ведуть нинї з всякою импертіненцією, ми згодитись не можемо. Я бував по ярмарках в Ряшеві, Короснї, Небильци, Фриштаву, Ярославли, Буківску, Сяноцї, Любачеві, Мостисках, Чешанові, Белзї, Угнові, Раві рускій, Самборі, в Комарнї, Дрогобичи, Щирци, Николаві, Стрию та других, а всюди-всюди знайшов я тоту несовістність, той підступ, тоту хапчивість та підлоту. Без жида не тілько наш хлоп, але навіть интеліґентний чоловік нїчого анї не купить, анї не спродасть; а наші двори мають своїх факторів, котрим добре платять за то, що они служать им за посередників при кождім купнї і продажи. Нїчим нинїшна праса, нїчим анонси, нїчим почта в порівнаню з такими факторами, — они про все знають, знають навіть кишеню своєї жертви, знають всїлякі интереси і в найдальше положених містах, знають душу і характер чоловіка, і з-легонька та з-далека уміють они обмотати не тілько поодиноке индівідуум, але цїлїсеньку сторону так, що на торзї в місточках — они панами ситуації.
А як ті жиди туманять наших селян, то нераз дивиш ся і своїм очам вірити не хочеш. Всюда по кінських та товарячих торговицях по наших містах в торгові дві можна здибати множество обдертих плюгавих жидів, котрі анї нїчого не купують анї не спродають. Цїлий неторговий день лежать они бездїльно на якому барлозї, сварять ся з своїми жінками та бахорами, — лише в торговий день не тілько з місцевого місточка, але і з других міст злїтають ся они на торговицю, щоби чужим добром обловитись. У всїх них нема часами зломаного дутка в кишени, a прецїнь, єсли тілько де на торговици побачуть, що хлоп, пан або священик добиває торгу о якогось коня, корову або вола, чи то купуючи, чи продаючи, обступають єго, торгують, вганяють в гроші, а потім відогнавши купця, відскакують і самі, полишаючи самого властителя з своїм товаром. Таким драбам та голотяпакам обдертим хоч-не-хоч мусиш оплатити ся, мусиш кинути реньскій-два, єсли не хочеш голїруч вернути з ярмарку до дому. A замітна річ, що на цїлу тоту підлу роботу дивить ся поліція, глядить жандармерія, знає докладно кождого такого обірванця і позваляє культівувати єму єго ремесло.
Ще гірше веде ся по наших торгах зі збіжем. Часописи нераз нотують, що на торгах пшениця за 100 клґр. платить ся 8 зр., жито 7 зр., овес 7 зр. і т. д., але пошукайте такого совістного купця по наших містах, котрий би подав за спродаване єму і найкрасше збіже таку цїну! На торгах мало-міских, на торгах, де збуває свій продукт селянин, — тамка цїна о пів низша, бо єї установляє оден aбо два дуки-богатирі жиди. Я знаю в кількох місточках галицких таких богачів жидів, котрі скуповують збіже, лен, сїмя, фасолю та друге по торгах. В день перед ярмарком скликують они до своєї хати бідних жидів, своїх аґентів, тим обіцюють по 20, 30 або 40 кр. за то, що цїлий день будуть увивати ся помежи хлопскі вози, будуть торгувати та сторговане збіже спроваджувати до хати богатого жида, де він хлопови виплачує. Наперед богатий гуртовий жид установляє своїм аґентам найвисшу цїну за поодиновій продукт і тої цїни нїкотрий жидок переступити не може; цїна тота держить ся через цїлїсенькій день на торзї і залежить тілько від волї богача жида, бо псувати єї, підганяти в гору другому жидови з иншого навіть міста не вільно; за се потягнено би єго перед рабіна, а може і обложено би клятвою. Аґентам-жидам, що вганяють ся помежи вози, часами обіцює купець ще по 1 кр. кірцевого або по 1 кр. від 10 кільо клаків куплених ними та фасолї. Се их заробок і за се они горлають, сварять ся з хлопами, кленуть, присягають ся, сїпають ся з людьми та виправляють Бог зна' що. Часами богачі купцї жиди зїжджають ся з сусїдних міст і там на місяць або два устанавляють цїну збіжа та хлопского продукту, зобовязуючи ся нїколи і під нїяким условієм цїни тої не переступати.
Наколи б жидівскій ритуал не заказував торгувати им безрогами, то і з тим товаром велось би так само по наших торгах, і в наших руках не лишилось би нїчого, лише чорна праця; хосен же з неї потрафили би жиди змонополїзувати.
Населенє нашого краю, а переважно руске населенє Галичини займає ся по-найбільше управою рілї, а чи-ж суть з нашої народности які купцї, котрі би скуповували землеплоди та відставляли их за границю?! не вже-ж сей товар так не интратний що ним і торгувати не оплатить ся?! чи-ж мусимо ми єго полишити тілько на то, щоби напливовий елемент при єго купнї і продажи робив золоті интереси, визискував нашу працю, нашим потом і кровію набивав свої кишенї та й ще, сміючи ся з нашого нерозуму, з нашої легкодушности, ставав при кождій нагодї супротив нас?! Спорадично і на тім поли нїчого ми не вдїємо, роздробленими силами ми не можем оперти ся хорошо зорґанізованій фалянзї, — однак товариства, котрі би заняли ся щиро та совістно торговлею нашого збіжа, скуповуючи єго частково, а опісля відставляючи гуртовно за границю, а також продаючи і в краю потребуючим з малим баришем, — могли би не тілько опертись, але і зробити конкуренцію несовістности та безличности жидівскої торговлї.
Чи-ж потребуєм ще згадувати, що нинї множество працї нашого промислу та ремесла вспіли жиди також загарбати в свої руки, а засипаючи торги всякою тандитою найгіршої роботи і найлихшої якости, зробили зависимими від своєї волї наших ремісників. Про се гарно і подрібно розказав в "Дѣлї" п. Гарасимович, нинїшний директор "Гуцульскої Спілки".
Розлоге і пусте поле лежить перед нами та жде на нашу интеліґентну верству, щоби она допомогла народови єго обробити. Податлива душа нашого люду жде на то, щоби поправленою шкільною просвітою ублагороднити єї, показати їй цїль житя на земли, розкрити змаганя цїлого чоловіцтва, здобутки розуму, та уоружити такими прикметами та такою силою, котрою люд наш зміг би оперти ся всякій злобі і підступови. Єсли б ми сю розлогу ниву занедбали і лишили єї під опікою наших недругів, — ми би сповнили гріх не тілько супротив нашої нації, але і супротив цїлого чоловіцтва, бо прецїнь обовязком кождого єсть — заступити ся за слабшим, котрий паде в нерівній борбі з своїм противником.
[Дѣло, 16.08.1890]