75 років тому, у березні 1938-го у Золочеві завершився судовий процес у справі про напад боївки ОУН на фільварок Ясінських у Белзцю (тепер Гончарівка) в травні 1937 р. Рідний брат майбутнього командарма УПА Василя Кука, Ілярій, був засуджений до смертної кари і в серпні 1938-го повішаний на подвір'ї в'язниці "Бригідки". Решта отримала тривалі терміни ув'язнення. Найбільша українська газета «Діло» відстежувала перебіг процесу і щодня публікувала докладний звіт. Із звітів склалася серія судових нарисів під загальним заголовком «Вбивство в Белзці перед судом». Частину з них подаємо тут без коментарів.
"Діло", ч. 53, 11.03.1938
ТРЕТІЙ ДЕНЬ РОЗПРАВИ В ЗОЛОЧЕВІ.
В cepeду 9. ц. м. зізнавав підс. Василь Галапа. До ОУН не належав і не належить. Є службовником філії "Просвіти" у Перемишлянах і люстрував читальні в повіті. В понеділки і в ярмаркові дні був усе в Перемишлянах. В понеділок 10 травня 1937. стрінувся на місті з Ярославом Дзядиґою і в розмові з ним згадав йому, що вибирається додому. Тоді він запитав, чи йдучи додому не вказав би двом особам дороги до Черча? Згодився на це. Умовилися, що стрінуться вечором на дорозі з Липовиць до Черча. Дійсно так сталося.
Завважив, що один був вищий, другий нижчий. Чи це були Цица і Кук не знає. Йшли лісом найпростішою дорогою на Брикун.
Показавши їм напрям до Черча, вернувся до Перемишлян, бо пригадав собі, що чергового дня мусить безумовно внести до староства подання у справі дозволу на виставу. По дорозі випитували його про околичні села. До Івахова їх не запровадив. На поліції переслухували підсудного 8 годин. Коли довідався, що його вмішують до такої поважної справи перестрашився і був сильно схвильований.
Сконфронтований з підсудними заявив, що не може пізнати, чи це були ті самі люди, з якими йшов до Черча, бо тоді було темно. Ростом менше більше відповідають.
Суддя Шайда ставив підсудному низку питань, щоб вияснити суперечности в його зізнаннях. Прокуратор теж старався виказати підсудному суперечности між його зізнаннями у слідстві і теперішніми на розправі та відчитував дотичні місця з протоколів. Підсудний обстоював при своїх теперішних зізнаннях. Заявив, що в Підусильній не був І з Іваховом не розмовляв. Зізнавав у слідстві лише так, як цього хотіла поліція. (На салі сміх публики). Прокуратор звернув йому увагу, що другий раз слухав його слідчий суддя і там зізнав так само, як на поліції, змінюючи свої зізнання лише так, що вів підсудних під терором, бо вони йому заявили, що інакше буде з ним зле.
„Так не було, я цього не міг зізнати...“ Безпосередньо з поліції привели мене до слідчого судді і це був в дійсности дальший хід слідства, що вже на поліції тревало 8 годин. Був схвильований і не памятає, що тоді зізнав. На дальші запити прокуратора заявив, що вернувся до Перемишлян того самого дня до ночі (тоді гасять у місті світло), застукав до свого помешкання. Йому відчинив його співльокатор Костків, з яким не розмовляв, бо був заспаний. Не палив лямпи, розібрався і поклався спати. Другого дня підсудний щойно 9. год пішов по молоко до молочарні. По дорозі стрінув чоловіка, який йому кланявся, але не розмовляв з ним. Костків при виході з дому збудив його і доручив при відході замкнути хату, а ключи залишив на парапеті. З Дзвонком не стрічався. Тут же пішов на люстрацію бібліотеки до Корців і заночував там в голови читальні. Далі відповідав на питання судді присяглого Врубля.
Другий присяглий суддя питав:
«Чи обвінєні нє умєйон по-польску мувіць чи майон такий встрент до мови польскєй?»
Предсідник підповідає йому, що такого питання не можна підсудному ставити та говує їм право так зізнавати.
ЗІЗНАННЯ ВОЛОДИМИРА ІВАХІВА
Володимир Івахів – чоловік середніх літ, рільник, жонатий, має дітей. Ні до ОУН, ні до ніяких інших організацій не належить. Галапи не знає. Арештований дня 23. серпня в саді, коли зривав перші яблука, і не мав часу взяти зі собою навіть харчів. Поліція заявила йому, що зараз його звільнять. Був добу на поліції в Перемишлянах, опісля дві доби в Золочеві і щойно після того відставлений.
Жалується, що на поліції тяжко його били і в Перемишлянах і в Золочеві. В Перемишлянах било його більше поліцаїв, але він затямив собі лише число одного поліцая, а саме 1278. Цей поліцай відставляв його до Золочева. Підсудного били кулаками в лице, в ухо і то довший час. Впав непритомний на землю і кухарка подала йому води, щоби вмився. В Золочеві теж били його до крови. Опамятався щойно при мидниці, при котрій підтримував його якийсь пан. Били попід ребра і вимагали признатися до вини.
Предсідник: Вас оглядали в суді, але не було ніяких слідів побоїв!
Підсудний: Синці виступили в мене щойно на другий день, бо первісно били мене попід ребра. На побої подав я свідків і їх переслухували. Мені сказали, що мене побили вязні, але це неправда. Коли мене розібрали то кров текла по рукаві і є на сорочці до нині, бо сорочка захована в магазині.
На питання прокуратора каже що один з тих, які його били, є тут у салі. "Пане прокуратор, чи можу його показати?"
Прокуратор: „Прошу". Підсудний вказує рукою на поліційного аґента, який сидів на кріслі коло стола журналістів. — Бив мене в голову, високий сивий. Щонебудь я говорив, закидували мені неправду і зараз мене били.
Прок.: Суддя казав, щоб вас оглянув лікар.
Під.: Ні, мене не оглядав лікар, лише сам суддя дивився на мене. Я з вязниці зголосився до лікаря.
На питання одного з присяжних суддів чи має на собі ту саму білу блюзу, в котрій його побили — підсудний відповів,що так, але вона була вже прана. На питання прокуратора чи був в цій покровавленій блюзі у судді, відповів, що йому забрали її, але опісля віддали мокру (в Перемишлянах).
Підс. Галапа на питання обор. Пиндика каже, що бачив у Перемишлянах, як Івахів ішов закровавлений до кухні митися.
ЗІЗНАННЯ ТИМОТЕЯ ДЗЯДИГИ.
Коли тяжко хорий вернувся критичної пятниці вечером з Перемишлян, прийшов Цица і спитався його, чи не міг би переночувати з двома товаришами. Дозволив, бож з Цицою вів разом спільну фарму курей. «Я тоді хорий клався при нім в ліжко. Довідавшись, що маю маринарку на продаж, просив, щоб йому продати, але не можу тратити, бо мене коштує метер 45 зол. Не питав про його товаришів бо вірив йому, як знайомому. Опісля не вставав з ліжка і з ніким не розмовляв.
При переслухуванні цього підсудного йде головно про устійнення, чи Качор ночував тоді в нього. Підсудний заявив на питання прокуратора і обор. Ґерети, що не може ствердити, чи це був підс. Качор, чи людина подібна до нього.
ЗІЗНАННЯ ГРИГОРІЯ ДЗЯДИГИ.
Підсудний зізнав, що критичної пятниці вечором, добрий його знайомий Цица спитав його, чи не .міг би з товаришами переночувати. Відповів, що це залежатиме від дозволу старшого брата. Сконфронтований з Куком і Качором, каже, що noдібних людей бачив, але чи це напевно вони, не знає.
Прокуратор: "Це дивне, що ви щораз стрічаєтеся з тим чоловіком, а нині не можете його пізнати!" Далі прокуратор відчитав підсудному деякі виїмки з його зізнань зі слідства, що суперечать з його теперішніми зізнаннями.
Підсудний вияснив, що не знає яким чином найшли в нього в дома у стрісі програму виховання ОУН і звідкіля вона там узялася.
Підчас ревізії не був в дома, лише в Щуровичах, де вчився дириґетури та гри на інструментах. Мав їхати ровером до дому на весілля сестри. По дорозі вступив до дому І.Майби, щоб віддати йому довг за нотний папір 2 зол. Ті гроші дістав від своєї матері на залізницю, а що їхав ровером, не були йому потрібні і хотів віддати довг. Майби не застав дома, не прийшло йому на думку залишити ці гроші його мамі. Що його арештували у звязку зі страшною подією в Белзці, про це довідався щойно підчас переслухання на поліції у Скварявій.
На питання адв. Мощинського до Кука, чи короткий час перед подією у Белзці їздив туди підс. Кук заявив, що не буде відповідати на його питання, бо він його вчора образив.
Пополуднева розправа почалася точно в год.. 3.20. Предсідник ствердив, що нема на салі підс. Гринька Дзядиґи, який відповідає з вільної стопи. На внесок прокуратора трибунал рішив вести розправу дальше і без нього. На питання адв. Коженного та обор. д-ра Шухевича підс. Кук відповів, що недовго перед нападом був у Белзці. Не має там ніякої рідні і з ніким з населення не контактувався. Теперішнього пароха Белзця знає лише з прізвища.
ЗІЗНАННЯ СВІДКІВ.
Перший свідок Іван Миськів, заприсяжений зізнав про цілу подію нападу згідно з актом обвинувачення. Коли вже спав, застукав до нього Нізянти і велів піти до двора. Тут застав перед ганком якогось мужчину, в передкімнаті поліцая, а в канцелярії пані та пана Ясінських, побіч них якогось пана. Дістав приказ запрягти коні до візка з ліхтарнями, бо було темно. На візок всіло чотири особи; один з чужих панів коло панства, один коло нього. Виявилося, що нема місця ще для трьох і тому п. Ясінські веліли запрягти другу фіру.
Бричка заждала на них коло брами. Коли і вони рушили, казали нам їхати. Свідок думав, що до Білого Каміня, але сказали скрутити до Скваряви. Той, що їхав коло свідка що хвилини світив ліхтаркою на боки. Коло фіґури св. Анни закликав до тих, що їхали фірою, що там сталося, певно колесо зломилося! Велів не спинятися, бо ті з фіри підуть за ними пішки. Одначе вони добігли нас недалеко скруту до Скваряви. І один спитав: "пане керовніку, цо бендзєми робіць?" У відповідь він закликав: „Висядаць!“ „На цо висядаць?" — спитала бл. п. М. Ясінська, а за нею і пан. Тоді посипалися стріли, з яких два були звернені і до свідка. Тому свідок зіскочив тоді з візка і полями побіг до Британа, збудив його і пішли до двора, де вже було більше людей. Опісля бачив, як пані лежала на гостинці лицем догори, пан багато дальше з розхрещеними руками.
На запити описував учасників нападу. Один був низький і мав чорний заріст. Він стояв у кімнаті. Той, що був у канцелярії, був у ясному плащі, волосся чесане догори. Він мав скіряні рукавички і сидів коло свідка. На замку в Золочеві сказали свідкові, що це має бути Качор. Сконфронтований з Качором каже:"Дзісь та тваж венцей худа, втенчас била пелна".
На запити прокуратора свідок описує, що той, що коло нього сидів, був тим, якого кликали „керовніком". Він був бльондином, мав буйну фризуру, плащ сильно виватуваний, виглядав на селюха, мав чорні черевики, рукавички, годинник на лівій руці. Він стрілив свідка двічі і закликав: „Виривай!" Прокуратор ще раз звертається до свідка, щоб приглянувся Качорові і сказав, чи це був той?
Свідок: „Єст подобни".
На запити адв. Мошинського свідок зізнав, що лямпи світилися, а світла електричної лямпки „пшодовніка" виглядали на сигнали. Підчас стрілів не було перед кіньми нічого. Всі стріли впали в одній хвилині.
На питання обор. Ґереги свідок подав ріжницю між "пшодовніком" і Качором. "Пшодовнік» мав повне лице і говорив інакшим голосом.
Тоді обор. д-р Шухевич просить запротоколувати слова свідка: "Нє моґлем ґо познаць, бо тваж мял інном".
ВНЕСКИ ОБОРОНЦІВ.
З черги адв. Мошинський поставив внесок, щоб трибунал із присяглими суддями оглянув візок, що є на подвірю суду і внесок покликати на свідків суддів Йоркаша, Коха та Закшевського, які переслухували підсудних у слідстві з огляду на "крентацтва" підсудних. Прокуратор не спротивився цим обом внескам.
Тоді обор. д-р Шухевич вказав на суперечне становище прокуратора нині і з початком розправи. Сам візок не має ніякого значіння. Важне, щоб присяглі на місці могли витворити собі хід цілої події. Тому поставив внесок зреасумувати попереднє рішення, вдруге поставив внесок, щоб трибунал допустив локальну візію. Що-ж торкається другого внеску, заявив іменем своїх клієнтів, що вони ніколи не закидали суддям неправди, лиш боронилися інакше. Як скаже в кінцевій промові. Обор. Пиндик заявив, що ніколи з уст Івахова не впали слова, неначеб було незапротоколоване те, що він сказав, другому внескові спротивився, бо ніякий суддя, лише лікар може ствердити побої, що в даному випадку виступили щойно кілька днів пізніше. По промовах в цій справі ще обор. Йойка, адв. Мошинського та обор. Пиндика трибунал пішов на нараду І відкинув оба внески адв. Мошинського.
Черговий свідок, фірман фіри Никола Нілянти описував хід події як попередній свідок. Бл. п. Ясинська веліла йому прийти незамітно на ніч і сторожити, бо має бути велика крадіж. Не сказала, звідки знає про це. З ним їхав на фірі мужчина, перебраний за поліцая та ще двох, з яких один мав клуночок. Коло св. Анни поліцай казав йому вернутись, бо вже фіри не треба. Вискочило тоді двох з воза, а поліцай станув напроти нього і велів навертати. Двох побігло за візком, поліціянт третій. Свідок чув голос: „Що сталося, віз поломався?" і впали стріли, спершу два, три, опісля інші. Вернувся тоді до двора. Опісля з людьми на місце події і побачив коло пані лямпку і мертвого пана оподалік. Підсудних не видів. Майбу знав давніше, але під час самого нападу його не пізнав. Такого як підс. Качор, — який встав — з таким лицем не бачив".
Василь Капітанець, Сильвестер Кушіль та Франц Шайрінґ не вносять до розправи нічого нового.
Св. Анна Британ подавала одному з підсудних воду. Він був високого росту, в попелястому плащі, в кашкеті. Качора не пізнає. Качор на візвання прокуратора встав, обернувся до свідка профілем, вона йому придивлялась добре вкінці заявляє, що не може сказати, щоб це був той, що був у Белзці. Подібний зростом до нього, але він мав довшу бороду. Підс. Качор одягнувся ще в ясне пальто. Свідок придивлявся йому довшу хвилину і вкінці каже: Ні, це був інший. Він був ширший у плечах.
Дальші свідки: Ядвіга Язьвова, Таціяна Цюрусь, Марія Падус, Микита Тарнавський, Федько Британ, Войцех Циран, Данило Павлишин, Антін Куна, Степан Ґеша не вносять нічого нового до розправи. Учасників нападу бачили або у дворі, на дорозі, чи на поли, але нікого з обвинувачених не пізнають.
Після того предсідник відложив розправу до чергового дня, год. 9. рано.
----о----
"Діло", ч. 54, 12.03.1938
(Від власного кореспондента.)
ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ РОЗПРАВИ В ЗОЛОЧЕВІ
В четвер 10 ц[ього] м[ісяця] зізнавали свідки і відчитували акти. Спершу зізнавали селяни зі Скваряви, що критичної ночі були на варті і сторожили при костелі, положенім на роздорожжі між Белзцем, Скварявою та Острівчиком.
Св[ідок] Василь Браніцький зізнав, що з товаришами сторожив коло костела дня 6. травня 1932 в ночі та десь коло 9. або 10 roд. почув низку стрілів і після того два стріли поодинокі. Опісля перелетіли коло них коні, яких не можна було спинити. По якімсь часі надійшов якийсь чоловік, кажучи, що тут десь було чути стріл. Далі надійшло ще двох і електричними ліхтарками насвітили їм в очі. Один з них сказав: Це варта! Свідок хотів затримати їх. Тоді один з незнайомих спитав: "А котрий це?" Посвітили знову сильно в очі і відійшли у напрямі Красного. Вартівники пішли зараз селом на станцию поліції, щоб її заалярмувати. Свідок не міг бачити лиця ніодного з тих людей тому, що була ніч і що осліпили його світлом ліхтарки. На бажання адв. Мощинського й обор[онця] д-ра Шухевича свідок демонструє черговість стрілів ось так: "Паль, паль, паль, паль, паль, . . . . паль, . . . . паль". Ці два останні впали в секундових відступах по черговій серії.
Згідно з ним зізнають теж два дальші члени нічної сторожі: Іван Браніцький та Лука Посполіта. Не вносить нічого до розправи і черговий свідок Іван Штохмаль, кажучи, що стрінув по дорозі незнайомого постерункового, якого хотів взяти на свою фіру, але він не скористав з того.
Далі ряд свідків зізнавав про найдені в Новосілках річи, що їх покинули підсудні підчас утечі. Св[ідок] Микола Марухняк, 14 літ, пас коні і тоді найшов шапку поліцая, дещо дальше шкіряну торбу. Ровесник свідка найшов "ожелка і цукерки". Про це повідомив постерунок черговий св[ідок] Каспер Мазур. Найдена шапка і торба були приложені каменем. Св[ідок] Казімеж Квятковський, 66. л. рільник з Новосілок, виїхавши дня 6 травня досвіта в поле, стрінув трьох панків, які випитували за дорогу. Подумав тоді що певно зблудили, бо було ще темно і до того мрячно.
По переслуханні цього свідка предсідник дав суддям присяглим оглянути ситуаційні плани і наказав відчитати низку актів та протоколів. З протоколу глядин місця траґедії виходить, що під бл[аженної] п[ам’яти] М.Ясінською найдено дві кулі, з яких одна була здеформована. З протокола секції вбитих та опінії лікарів д-ра Ґоліча і Тимракевича виходить, що бл[аженної] п[ам’яти] Ясинську поцілило п’ять куль, з чого дві в груди, одна в голову. Бл[аженної] п[ам’яти] Ясинський дістав три стріли. В одному і другому випадку лікарі не всилі устійнити черги стрілів. З відчитаних на внесення адв[оката] Мощинського протоколів додаткової секції виходить, що смертельні стріли в груди і голову до бл[аженної] п[ам’яти] Ясинської віддані вже тоді, коли впала на землю. Також один зі стрілів до бл[аженної] п[ам’яти] Ясінського віддано вже тоді, коли скочив з фіри. Протоколи оглядин і секції бл[аженної] п[ам’яти] Івана Майби, описують точно, яку зброю, скільки набоїв та які інші речі найдено при нім. Стріл в бедро унеможливив йому дальшу втечу, та стріл з револьвера в уста спричинив негайну смерть. Відчитано теж інші протоколи, а саме з ревізій у Софрона Дякуна в Жоліборах, у якого поліція арештувала підс[удних] Кука та Цицу; протокол оглядин візка, опінія піротехніка з описом найденої петарди військового типу та протокол найдених писем у Кука, з яких відчитано виїмки, що членам організації не вільно під загрозою кар до кари смерти включно виконувати актів саботажу, терору і т. п. на власну руку, без приказу згори та що кожний член має цього точно притримуватись.
По 20-хвилинній перерві св[ідок] Йосиф Зелінский, рільник зі Скваряви, зізнав, що вертаючи з кіньми 6. травня 1937, пізнім вечором до дому почув низку стрілів — „вщистке на купе». Опісля побачив кількох мужчин (3 чи 5), ішов навіть за ними, але коли вони нічого не говорили, вернувся. Св[ідок] Андрій Теодоровський, рільник зі Скваряви, вертався з Розважа через Белзець і побачив невідомих людей з жандармом, за якими закликав: „злодій, не злодій", але вони не відзивалися. Далі стрінув священика як ішов до Белзця.
Св[ідок] Беріш Шраґер, торговець з Б[ілого] Каміня, ішов зі Скваряви до Б[ілого] Каменя. Почув низку стрілів, зойкіт, опісля ще два поодинокі стріли. Попри нього перебігли коні. Не йшов уже далі і вернувся до Скваряви, де заночував в одного господаря. На питання обор[онця] д-ра Шухевича подав, що по стрілах за 10 хвилин побачив людей, які йшли в напрямі до нього. Від місця подій був віддалений на півкільометра. Св[ідок] Тухай Людвик, 50 п. рільник, найшов у полі у рові касету, що виставала з води. Передав її війтові. Пішли теж оба до коваля, де її отворили, але крім шматки не найшли нічого. Св[ідок] Бронислава Цицак стрінула над рікою коло броду двох незнаних мужчин, один в чорному одязі, з кашкетом на голові, оба несли плащі на раменах. Хотіла підійти до них ближче, щоб їх побачити, але це їй не вдалося.
ЗІЗНАННЯ СЕСТРИ ТА ШВАҐРА БЛ. П. ЯСІНСЬКИХ.
Св[ідок] Казимира Млодніцька, сестра бл[аженної] п[ам’яти] Ясінської зізнала зворушеним серед слів голосом, що постійно перебуває у Львові. Кілька разів до року приїздила до Белзця. Сама підіймала доляри з каси і знає, що було їх 600. Спеціально запам’ятала собі два долярові банкноти, з яких один був підписаний червоним, другий чорним чорнилом. Небіжка мала звичку завивати гроші в хустину. При слідстві пізнала хустину й один з банкнотів. Оповідає далі, що її бл[аженної] п[ам’яти] сестра прихильно ставилася до людей та їм помагала. Нераз тримала діти до хресту, дозволяла на своїх ґрунтах уладжувати свята, а за поміч в уладженні гр.-кат. місії навіть дістала писемну подяку від Митрополита Шептицького. Св[ідок] Адам Млодницький, чоловік попереднього свідка зізнав, що знав точно, яку зброю мав бл. п. Ясінський і пізнає показані револьвери як його власність. Оглянув набої і заявив, що це ті самі, бо тепер виробляють інакші.
З черги відчитано дальші акти та зізнання свідків. З довжелезних дактильоскопійних оглядин виходить, що з утревалених слідів нема ніяких ідентичних зі слідами Качора, зате понад усякий сумнів є дактильоскопійні знаки, згідні з відтисками вказуючого пальця правої руки Цици, який напевно там був. З протоколу експертизи зброї виходить, що вона ділала справно. З відчитаних зізнань матері бл[аженної] п[ам’яти] Марії Ясінської, виходить, що не була вона в силі пізнати нікого з напасників. З відчитаних зізнань Марії Дзядиги, жінки Тимотея, Мирослава Дзядиги, Марії Майби, матері застріленого Івана, Степана Майби, його брата та батька Михайла Майби не довідуємося нічого суттєвого.
Обор[онець] д-р Ґерета поставив внесок, щоб переслухати Анелю Качор, Володимира Біліха та Авраама Файвлевича у справі Качора. Прокуратор спротивився тим внескам і трибунал по нараді ті внески відкинув. Далі відчитано зізнання Володимира Біліха, зложені перед слідчим суддею. З них виходить, що Качор мешкав у нього два роки та часто спав у сестри. Зі зізнань Анелі Качор виходить, що підсудний Качор вийшов з дому 1. травня а вернувся 9. Цю дату пам’ятає тому, бо це була Великодня Субота. Мав два убраня: чорне і попелясте; чорне було святочне; носив чорні мешти. 1. травня вийшов в попелястім убранні без накриття голови. Казав, що йде до нареченої. Колиж 9. травня вернувся, не питала його, де був і що робив.
На внесок адв. Ґерети відчитано зізнання тих самих свідків на поліції. Зі зізнань Анелі Качор, зложених на поліції, виходить, що Качора не було в дома від 1. травня до 6. травня. 6. Травня була субота. Пам’ятає, що тоді спав у них і на другий день у неділю перебирав рано сорочку. Поліційні зізнання Володимира Біліха подають, що часта кількаденна неприявність Качора не дивувала його, бо часто ночував у шваґра.
Зі зізнань Файвлевича, службодавця нареченої Качора, що їх він склав перед слідчим суддею виходить, що не міг бачити Качора у травні дома, бо виїхав тоді до Варшави і Данціґу. Зрештою, до кухні є окремий вхід, а він не мав звичаю входити до кухні. Качора бачив усього тричі. Крім того, бачив у своєї служниці кілька разів двох молодих мужчин, про яких вона йому говорила, що це її брат і шваґер. При своїх додаткових зізнаннях подає, що найшов у себе дома залізничний білет з Орбісу, на основі якого установив, що приїхав до Львова 6. травня, а 7. відїхав до Варшави. Не пам’ятає, чи саме в тому часі бачив чи ні нареченого своєї слуги. Прізвища цього нареченого не знає, але якби побачив його, то пізнав би.
Обор[онець] Ґерета поставив внесок, щоб з актів предсідник ствердив, чи конфронтацію Файвлевича з Качором.
З відчитаних зізнань Анни Назар, служниці з цієї самої камениці виходить, що вона бачила нераз Качора з ґанку. Чи був 6. травня, не знає; раз питала Стефу, де її наречений, і дістала відповідь, що виїхав на свята. В камениці в часі свят Качора не бачила.
Свідки: Степан Гичко, Осип Синенький і Степан Лунів, працівники «Народної Торговлі», зізнали у слідстві що вони стрінули дня 17. травня Качора на вулиці у Львові як він ішов до дирекції «Народної Торговлі» відбирати свою кавцію.
Предсідник переглянувши акти ствердив, що не було конфронтації між Файвлевичем і Качором. Опісля відложив розправу до чергового дня, год. 9. рано.
----о---
"Діло", ч. 55, 13.03.1938
(Від власного кореспондента)
ПЯТИЙ ДЕНЬ РОЗПРАВИ В ЗОЛОЧЕВІ
При незменшенім зацікавленні публики починається розправа в пятницю 11. ц. м. кілька хвилин по год. 9. рано переслуханням першого св[ідка] Анджея Вітоса, війта з Красного. При обїзді громад отримав касету від Тухая, яку передали опісля поліцаєві у Краснім. В касетці була лише хустина.
Св[ідок] Стефанія Строчан зізнала, що критичного дня рано стрінула Цицу, з яким перекинулася кількома словами, яких нині не памятає.
Св[ідок] Петро Сорока, абсольвент ґімназії зізнав, що на прохання Цици позичив йому гімназійний плащ неприсутнього товариша Чабана та його течку. Не застановлявся над тим і не питав, навіщо йому цей плащ тим більше, що Цица був спільником його брата і обіцяв плащ за день звернути. Коли на другий день вернувся Чабан, свідок зі страху перед відповідальністю не сказав йому нічого і справою занявся настоятель бурси.
Володимир Чабан, ґімназійний ученик, власник плаща і течки не зізнав у цій справі нічого замітного.
Св[ідок] Ян Ґабріель, поліцай, nереводив розшуки у Краснім і в Острові до 11. травня м. р. При ревізії в домі батьків Андрія Майби програму ОУН найшов поліцай Коляновський. Вона була у стрісі над входом до хати.
Св[ідок] Казімєж Герчук, поліцай. Переслухував первісно Кука. Переводив ревізію в Жоліборах у хаті, де арештували Цицу і Кука та інших. Найзамітніші його зізнання про переслухування Гринька Дзядиґи. На питання, щоби вказав з кількадесяти фотоґрафій ріжних осіб, розложених рядком на столі, на того, якого відвозив до залізниці, Дзядиґа вказав на фотоґрафію Качора. Те саме було при його переслуханні на Замку.
Предс[ідник]: Чи чуєте Григорій Дзядиґа, що цей свідок говорить? Що ви на це?
Гр. Дзядиґа: Коли нині приглядаюся цьому чоловікові, мені більше здається, що це той, як що не той.
На питання прокуратора, чи свідок слухав також Івахова, бо він запевняє, що його били, свідок відповів, що Івахів первісно усьому перечив, опісля признався.
Обор[онець] Йойко запитав свідка, чи це правда, що тоді Дзядиґа між виложеними фотоґрафіями не міг розпізнати знимки Цици, хоч вона там була і що його добре знає.
Свідок відповів, що Дзядиґа сказав тоді: "Так мені здається, якби то був той і не той.
Св[ідок] Владислав Смєшек, поліцай зі Скваряви, зізнав, що довідавшися про подію у Белзці заалярмував телефонічно дооколичні станиці і був на місці коло год. 21. Положення вбитих було таке, як опісля бачив на фотоґрафії. Наказав витягнути коні і візок з багна та відставити їх до фільварку.
Велике зацікавлення викликали зізнання чергового свідка Вацлава Скури, поліцая з Красного, літ 37. Він то саме мав перестрілку з двома учасниками нападу, що як відомо скінчилася самогубством Ів. Майби. Зізнав, що з поліцаєм Врублевським пішов за Красне у напрямі Скваряви, бо звідси саме мали втікати учасники нападу в Белзці. За Красним зійшли з дороги сподіваючись, шо втікачі скоріше будуть втікати стежками ніж дорогою. А що там було дві стежки, велів товаришеві піти одною, сам пішов другою. Яких 400 м. за Красним спотикнувся і хвилею прикляк. Тоді двох мужчин, які саме в тому моменті надійшли, освітили його електричними ліхтарками і моментально засипали стрілами. По першім своїм стрілі завважив, що один з них почав маніпулювати щось коло кріса тож звернув свої дальші стріли до другого. Тоді світло згасло. Другий заходив свідкові дорогу від Красного. Вистріляв до того цілий свіжо заладований магазинок куль. Тому, що не мав уже набитого кріса, впав на землю, вдаючи раненого. При цьому лежачи, наново наладував кріс. Тоді віддав до нього два стріли. Почув, що одна куля пройшла йому коло вуха. Блисло наново світло, стрілив в його напрямі. Почув голосне «ойой» і побачив, як мужчина з електричною ліхтаркою упав. За хвилину звівся, віддав у напрямі свідка ще два стріли і став утікати. Свідок стріляв ще до нього і за хвилину почув ще стріл, але глухий. Було вже темно, надійшли залізничники з Красного з ліхтарками і інші люди, стали шукати раненого і найшли його щойно коло другої години коли стало свитати.
Св[ідок] Міхал Собчак, „пшодовнік" з Білого Каменя, зізнав як заалярмований в ночі фірманом Ниянтим удався до Белзця та що там застав. При цьому свящ. Чайковський звернув йому увагу, що на шклянках, якими учасники нападу пили воду, мусіли полишити сліди пальців. Ці знаки відповідно законсервував і вони послужили опісля до дактильоскопічного оречення.
При переслуханні чергового св[ідка] Анастазії Покривки, сестри Качора, йде головно про устійнення, якого дня у травні мин. року він від них віддалився, і коли повернувся. Свідок подав, що Качор мав два одіння: попелясте і чорне святочне. Ночував у них з 1. на 2. травня, перебрався і вийшов. Не був цілі свята, опісля не оповідав, де їх перебув. Вернувся щойно за тиждень, в неділю, десь коло год. 9. рано. На питання прокуратора свідок зізнав, що Качор, хоч мешкав у брата, то був мельдований у неї, з огляду на обезпечальню. На святах 2. 3. і 4. травня не був у них. Прийшов щойно в неділю перед обідом дня 9. травня. В суботу 8. на неділю 9. травня не ночував у них. Цю відповідь свідка просить прокуратор запротокулувати. В неділю явився в чорнім одінню. Чи мав капелюх, не тямить. Фризуру носив тоді таку саму як тепер, себто мав коротке волосся. На перший день свят їздила з чоловіком до Ферлеївки.
Св[ідок] Михайло Покривка, старший десятник, шваґер Качора, зізнав, що коли першого дня свят тобто 2. травня, вернувся вечором з жінкою з Ферлеївки, оповідала мати, що був у них Качор і здається, що перебрався в чорне одіння. Чи слідуючого тижня ввесь час був в них і коли опісля в них знову зявився — не пам’ятає. Зрештою працює і нема його в дома. Фризуру носив тоді таку, як тепер. Не знає звідки найдено при pевізії в Качора книжку під наголовком „Техніка вищих довудцуф", на кожний випадок ця книжка не є власністю свідка.
Св[ідок] Степан Кульчицький, поліцай з Большовець, оповідав про арештування Цици і Кука в Дякуна в Жоліборах. Оба підсудні були скриті на стриху. На поклик поліції, оба піднесли руки вгору і сказали, що підаються. Свідок подав дальше, яку найшов у них при ревізії зброю та скільки гроша.
Маловажні зізнання неприсутного свідка Казимира Мазура відчитано. Він зізнав, як підсудні вже у вязниці старалися позбути плаща та як видобув його з каналу, в якому затопив його підмовлений вязень, що того дня виносив начиння.
Велике значіння у справі устійнення алібі Качора можуть мати зізнання чергового свідка Анелі Качор, швагрової підсудного. Тому її засипують питаннями суддя Шайда, прокуратор, обор[онець] Ґерета та д-р Мощинський тимбільше, що її зізнання на поліції, опісля перед слідчим суддею та на нинішній розправі не годяться. Нині зізнала, що Качор вернувся щойно з неділі, в понеділок, може вівторок. На поліції зізнала, що в неділю, а перед слідчим суддею, що в суботу і що ночував зі суботи на неділю.
Непамять свою старається свідок вияснити тим, що є матірю дітям, жінкою та господинею і не може дрібниць памятати... "Я не моґє собє і своєй ґловє то пшевідзєць“ — каже свідок. На питання обор. Ґерети чи з відчитаних її зізнаннях є правдиві, дає свідок потверджуючу відповідь, на що реаґує прокуратор проханням занотування, що оборонець піддав цю відповідь свідкові.
На обставину, коли Качор по святах вернувся, зізнавав і черговий свідок Владислав Біліх, муляр. В його домі, на Пасіках ночував Качор. Цей свідок на питання обор. Ґерети, які з його зізнань є правдиві, чи зложені на поліції, де зізнав, що Качор вернувся в суботу, чи у судовому слідстві, де зізнав, що в неділю. Свідок відповів що на поліції, бо було раніше і тому краще памятає. Щодо фризури Качора зізнав, що тоді носив таку саму фризуру як тепер, щодо гардероби підсудного, то зізнання свідка покриваються з зізнаннями попередніх свідків.
Після того предсідник відложив розправу до чергового дня, год. 9. рано.
В суботу 12. ц. м. зізнавав комісар слідчої служби в Золочеві Владислав Чайковський і комісар слідчої служби у Львові Я.Фурищ. Коли Чайковський зізнав, що вів слідство у справі вбивства Ясінських у Белзці, каже, що мав інформації, що ОУН плянує напад, щоб здобути гроші. Підс[удний] Кук признався у слідстві до всього кажучи, що був мужем довіря ОУН у Краснім і що виступ зорґанізував на власну руку. Свідок переслухував теж підс[удного] Цицу, який спершу все заперечив, але опісля описав свою втечу і заявив, що не мав наміру вбивати Ясінських. Далі свідок заявив, що переслухав теж Ярослава Дзядиґу, який сказав, що дав утікачам харчі і сконтактував з Галапою. Поліція повела слідство і виявила, що третім напасником був підс[удний] Качор. Дзядиґа Ярослав заперечив у слідстві, немов би належав до ОУН.
----о----
"Діло", ч. 56, 15.03.1938
(Від власного кореспондента)
ШЕСТИЙ ДЕНЬ РОЗПРАВИ
В суботу 12 ц[ього] м[ісяця] розправа почалася кілька хвилин по год 9. рано. Перший зізнавав св[ідок] Владислав Чайковський, начальник слідчого виділу в Золочеві. Свідок зізнав, що вже довший час дім під ч. 13. при вулиці Сєнкевича в Золочеві був під пильною поліційною обсервацією, бо там мешкали Цица і товариші, про яких знав, що є членами ОУН. Уже з весною 1937 р. мав конфіденціальні відомості, що в золочівському повіті буде експропріяційний напад. Отже, коли довідався про смерть Майби про якого знав, що він стрічався з Куком і Цицою стало для нього ясним, хто може бути учасником нападу у Белзці. По відставленні арештованих Кука і Цици до Золочева дня 24. травня вів дальші допити. Першого переслухали Кука, який признався до приналежности до ОУН, до нападу в Белзці з його ініціативи. Заперечив, щоби стрілив до Ясінських з наміром убити їх. Напад уладжено за згодою повітового проводу. Кук мав при собі револьвер з 7 набоями. Ролю поліцая відіграв Майба, а Цица "керовніка". Про хід нападу подає згідно акту обвинувачення. Про сам момент стрілів Кук тоді зізнав, що по виїзді з фільварку, на гостинці, під фігурою трьох підсудних завернули фіру, а самі пішли за бричкою, що недалеко пристанула. Впав приказ: «злазіць!». Коли п. Ясінська заявила: «о, то цось мі подейжане» впав перший стріл, за ним посипалися чергові стріли, при чому Кук теж стріляв. Коли коні пігнали вперед і він став бігти не знаючи, що сталося з п. Ясінськими. Не хотіли стріляти, але коли п. Ясінські не хотіли висідати, почалася стрілянина. На питання, чому підчас цієї стрілянини самі себе не поранили, Кук відповів, що товариші були на надолі. З цього – каже свідок – виходить, що таки стріляли до п. Ясінських. Підс. Цица спершу все заперечив, але опісля признався до приналежности до ОУН, до нападу, до того, що його звербував Кук, що метою нападу було придбання гроша і що виступив у ролі поліцая. Від Кука дістав револьвер і 7 набоїв. Про сам хід події зізнавав згідно з Куком. Підчас стрілянини віддав 3 або 4 стріли, що годиться з правдою, бо в його револьвері найдено ще 4 невистрілені набої. Ярослав Дзядиґа зізнав, що Цица оповідав йому, що втікають перед поліцією і просив допомогти. Заперечив, що вони вбили Ясінських. Плащ спалив, щоб затерти сліди. Переслуханий Андрій Майба заперечив свою приналежність до ОУН, хоч поліція мала такі конфіденціональні вісти. Не вмів пояснити, звідки взялася в нього брошура ОУН. В нього поліція найшла брошури: «Бій під Крутами» і «Поклін борцям», що справді не є заборонені, але їх поручає ОУН в агітаційних цілях. Свій контакт з І.Майбою вияснював знайомством. Свідок зізнав, що до цього зголосився додатково Дзядиґа та подав, що коли їхав вечором коло 8. год., стрінув на шосі якогось мужчину, якого з лиця не міг пізнати. Цей незнайомий грозив Дзядизі словами: «Чекай, ми ще здибаємося!»
На запити прокуратора свідок зізнав, як Т.Дзядиґа описував у слідстві тих осіб, яких переховував у себе. При переслуханні Івахова в Перемишлянах, не був у Золочеві, нікого не били, бо в Золочеві переводив початкове слідство особисто.
З відповідей свідка на ріжні запити оборонців, замітніша, як заховувався Качор при конфронтації з Дзядиґою, коли цей його розпізнав.
Свідок каже, що Качор і тоді не признався.
Обор[онець] д-р Шухевич: А як ви казали Дзядизі пізнавати Качора, чи привели його одного, чи в гурті більше людей?
Свідок: Його одного.
Обор[онець] Шухевич: Ну, то одного не важко пізнати.
Свідок зізнав далі, що був приявний і при переслухуванні Цици ком[ісаром] Фурманом. І тоді вказуючи на фотографію Качора пізнав його рішуче і сказав, що це є той мужчина, що відограв ролю «кєровніка».
Обор[онець] Пиндик просить ствердити, що підс. Івахів ніколи не сказав, щоб його били у присутности ком[ісара] Чайковського.
На внесок прокуратора возний показав суддям присяглим при свідкові ріжні одіння, що їх забрали підчас ревізій у підсудних. На заввагу д-ра Мошинського, що може два одяги коштували 100 зол., публика на салі вибухла голосним сміхом.
Тоді д-р Шухевич поставив внесок на ведення дальшої розправи при замкнених дверях, бо публика поводиться підчас розправи так, що може прийти до нарушення публичного спокою. Цьому внескові спротивився прокуратор і трибунал по нараді внесок відкинув.
Св[ідок] Яків Фурман, комісар слідчого виділу у Львові, зізнав, що на вістку про подію в Белзці, поїхав до Золочева, щоб устійнити, чи правдиві поголоски, що учасники нападу скриваються у Львові. У Золочеві переслухав спершу Цицу, який оповідав про свої взаємини з Куком, який ще з початком травня повідомив його, що відбудеться експроприяційний напад, а 5. травня сказав йому, як має підготовитись до цього. Далі подав хід цілого нападу та втечі. Згадав теж, що «пшодовнік» відїхав від Дзядиґів до Львова.
Переслуханий Кук зізнав згідно з підс. Цицою, кажучи, що не знає, хто перший з них стріляв. Признав, що був ініціатором нападу за згодою провідника, свого брата Василя. Щоб роздобути гроші на організаційні ціли, планував напад, але всі проекти нападу на державні об’єкти відкинув, бо вони не булиб обійшлися без проливу крови і тому вибрав двір Ясінських. Він перший не стріляв і не мав наміру стріляти. Не знає теж наслідків стрілів. Прізвищ інших учасників не хотів подати. Тому свідок доручив дослідити, хто в тому часі приїхав до Львова. На основі конфіденфіональних вісток довідався, що ранішнім поїздов з Перемишлян приїхав на Личаківський дверець Володимир Качор. Тому наказав слідкувати за ним. Устійнено, що Качор підчас нападу не був у Львові, що брав у ньому безпосередню участь. Тому наказав його арештувати. Качора арештували на вулиці, коли вийшов від шваґра. Був дуже цікавий, як зареаґують Кук і Цица на факт арештування Качора і тому 13. червня, себто три дні по його арештуванні, переслухав знову Кука. Приніс теж багато фотографій ріжних проступників і їх розкинув на столі. Між ними була теж фотографія Качора з датою його арештування. Кук приглядався довше фотографії Качора, при цьому зацікавився датою арештування і сказав: «Що буду довше скривати. Видно, що вже все знаєте. Це є той «пшодовнік» і вияснив, що Качора знає від кількох років, що з ним часто стрічався у Львові і що приказав йому приїхати з кінцем квітня до помешкання свого брата, щоб відповідно вбрався, бо буде відогравати ролю пшодовніка. Качор приїхав 5. травня і заночував. Оба разом вийшли з хати і зійшлися з іншими. Качор був тим, що їхав на бричці, був «керовніком», якого всі нібито слухали, хоч в дійсности він усім проводив. Вибрав його тому до цієї ролі, бо своїм виглядом надавався до цього. Не знає, яку Качор мав тоді зброю. Дістав її від провідника, a коли розставалися з Майбою, вложив до його течки. Опісля переслухував Цицу у приявності аспіpантa Чайковського. Цица оглядаючи фотографію Качора сказав, що тут є провокація і тому не вважає за відповідне дальше мовчати. Далі зізнав, що знає Качора. Його представив Кук і часто разом розмовляли. Він був провідником, помагав при пришиванні відзнак до плаща і відїхав до Львова. Свідок зізнав далі, що переслухання Качора тривало коротко, бо заховувався неможливо. Він сказав тоді: „Коли маєтe проти мене докази, то можете зі мною робити, що хочете, я з паном більше говорити не буду."
Прокуратор: „Кук заявив тут на розправі, що з повним респектом ставиться до вас, бо ви поводилися з ним дуже культурно. Він вичув, що ви хочете, щоб він зізнав, що Качор брав участь і тому просто з куртуазії до вас це потвердив."
Свідок відповів, що він вичув це, але описати цього не всилі тепер. Має переконання, що Кук і Цица були переконані, що тим провокатором був Качор, був мотором того вбивства і першим, який стріляв. Отже коли переконалися, що його арештували, без скрупулів зізнали всю правду. Це далося вичути, що коли б Качор не був перший стрілив, то хто зна, чи булоб прийшло до того цілого нещастя і все не скінчилося краще. Кук кілька разів підкреслював, що їм ішло лише про гроші, а Качор надужив своєї ролі провідника, що по ревізії мала скінчитися. Можна було вичути, що йому закидають, що сталося те, що зайшло. Так я це вичув. Кук винних не видавав, тим більше невинних.
Виринула ще справа, чи не схотять, щоб себе боронити, закриватися тут організацією і на неї cкласти всю вину. Кук, на питання, чи в інтересі організації було вбивати, отже чи ця ініціятива могла від неї вийти, зареаґував дуже сильно. Щоб мене переконати про правдивість cвoєї заяви по довшій надумі сказав, що його брат є провідником. Таким чином хотів потвердити свою приналежність до організації. Я був так сильно переконаний, що Качор є винний, що навіть не допитував уже Дзядиґи, хоч це була найлекша дорога, шоб потвердити вину Качора.
На питання обор[онця] Ґерети свідок відповів що донос про приізд Качора до Львова зробила приватна особа і що сам напад в дійсностн зорґанізував повітовий провід золочівського повіту.
На низку питань обор. Шухевича між іншим, чи свідкові не відомо, що члени орґанізації засипують часто невинних зовсім людей, щоб таким чином оборонити законспірованих членів, свідок притакнув, кажучи, шо тут такого випадку нема.
На питання судді Шайди, чи не досліджував, чи приказ не вийшов від вищого, ніж повітового проводу, свідок відповів, що цього не досліджував.
Обор[онець] Шухевич завважив, що звичайно невинний заховується самопевно. Запитався теж, чи найдено якісь річеві докази при ревізії в Качора його вини.
Свідок відповів, що ревізію переводили поліційні аґенти і не знає, чи що найшли.
Обор[онець] Йойко поставив внесок, щоби трибунал додатково переслухав кількох свідків. Обор. Шевчук поставив внесок, щоби звернутися до Львова у справі звільнення св. Фурмана від урядової тайни і щоб він подав прізвище особи, що донесла про приїзд Качора до Львова. Трибунал по півгодинній нараді відкинув внесок у справі покликання нових свідків як спізнений. Львів телефонічно повідомив, що не звільнив св[ідка] Фурмана від урядової тайни.
Дальший хід розправи в понеділок від год. 9-ої рано.
----о---
"Діло", ч. 57, 16.03.1938
(Від власного кореспондента.)
СЕМИЙ ДЕНЬ РОЗПРАВИ.
Процес про жалюгідні події в Белзці добігає до кінця. Нині зізнавали останні свідки, покликані обороною, опісля промовлятимуть оборонці. Вироку сподіються в середу в ночі тимбільше, що на четвер розписана в цій салі нова розправа. Зацікавлення процесом далі велике. Публика щільно виповнює салю і живо коментує хід процесу, а головно зізнання св[ідка] Фурмана, в яких пробиваються передовсім два моменти, що їх підніс цей свідок, а саме:
1) що учасники нападу в Белзці були перестрашені та заскочені траґічним його вислідом, бож їх ціллю було лише здобуття гроша та 2) що Качор згідно з найсильнішим переконанням свідка був рішуче одним із учасників нападу. Зацікавлення публики розправою тимбільше, що саме в понеділок зізнавала наречена Качора Текля Янович.
Як перший зізнавав голова т-ва „Сила" Павло Музика, 34-літній друкар, опісля 25-літній столяр Степан Кукналь, столяр Володимир Чучман, друкар Григорій Заремба та бібліотекарка «Сили" Софія Табора.
Всі ці свідки зізнали, що критичного дня, себто 6. травня 1937 р. підс[удний] Качор був вечором у т-ві «Сила». Всі вони подають згідно, що саме ту дату тому так добре собі запам’ятали, бо тоді був празник св. Юра і латинське свято. Деякі з цих свідків памятають, що того дня розмовляли навіть з підсудним, але вже не памятають змісту цієї розмови. Голова т-ва Павло Музика зізнав, що донині пам’ятає картину, як того дня, сподіючись, з нагоди празнику св. Юра більшого натовпу в т-ві контролюючи, чи зберігають лад у поодиноких салях бачив, як підс[удний] Качор стояв у малій бібліотечній кімнаті побіч бібліотекарки, при отвореній бібліотечній шафі. Бібліотекарка Софія Табора була в плащі, в зеленім беретику на голові. Цих свідків засипують низкою питань прокуратор, суддя Шайда, д-р Мошинський та оборонці. Свідки обстоюють при своїх зізнаннях, що Качор був 6. травня вечором у домівці т-ва.
Характеристичний є між іншим запит судді присяглого Мендика чи „Сила" є леґальним товариством і чому має таку назву?
По чвертьгодинній перерві між присутніми почала кружляти поголоска, що на коридорі суду арештовано на приказ прокуратора св[ідка] Павла Музику під замітом намови непереслуханих ще свідків до фальшивих зізнань. Одночасно прокуратор поставив внесок, щоби трибунал переслухав поліцая Квапінського на обставину, що св[ідок] Музика звернувся на коридорі до інших свідків, щоб зізнавали, що Качор був 6. травня у "Січі" в чорному одінні та яку мав фризуру.
Обор[онець] Шевчук не противився цьому внескові, бо не вірив, щоб Музика, як розумна людина, міг у приявності поліцая допуститися такого вчинку і просив, щоб переслухано також тих свідків, до яких Музика мав звертатися, що саме він до них говорив.
По нараді трибунал рішив переслухати поліцая Івана Квапінського, який заприсяжений зізнав, що бачив Музику, як він зблизився до інших свідків. Тому пішов за ним і почув, як Музика оповідав їм, що говорив на розправі, а саме про чорне одіння та бачки.
Св[ідок] Софія Табора, бібліотекарка „Сили"' зізнала, що у Великодну суботу позичила від Качора на вулиці як від тіточного брата своєї матері, 5 зол., що їх обіцяла йому за кілька днів звернути. Колиж несподівано третього дня свят стрінула на свяченім у нареченої Качора Теклі Янович, перепросила його, що не звертає йому ще довгу, але зверне його в четвер у т-ві „Сила". Отже бачила Качора в суботу 1., у вівторок 4. і в четвер 6. травня, коли йому довг дійсно звернула. Дати цих днів тому так добре запамятала, бо саме був це час свят і посвяточні дні і що саме йшло про зворот позички.
На низку питань св[ідок] Табора обстоює при цих датах.
ЗІЗНАННЯ НАРЕЧЕНОЇ КАЧОРА.
Св[ідок] Текля Янович, це 30-літня жінка, з правильними рисами лиця, убрана в чорний плащ і зеленій шапочці, в руках ручна торбинка. Підчас своїх зізнань кілька разів обертається та обмінюється довшим поглядом зі своїм нареченим Качором. Зізнала, що Качор прибув до неї 2. травня, себто першого дня свят і днюючи та ночуючи в неї перебув аж до 8. травня. В день виходив на місто, вечорами все вертався. На питання про подрібний хід побуту Качора 6 травня зізнала, що цього дня прийшов в год. 7. рано її пан Файвлєвич, який саме тоді приїхав, до кухні і бачив там Качора, який сидів на табореті. На його запит, хто це, відповіла, що її наречений. Того дня був у неї її краян Назар, що служив тоді при війську і питав, чи не було кого знайомого з їх села. Запамятала дату 6. травня тому, бо це було свято св. Юра, коли то багато прочан з’їздиться до Львова. Качор носив на лівій руці годинник; рукавичок ніколи в літі не мав. Далі відповідала на низку питань у справі вияснення суперечностей її зізнань зі слідства з теперішніми. Свідок пояснює, що тоді не могла собі точно устійнити черги фактів.
Чергові свідки Михайло Лещук, 17-літній пастух з Івахова, денний зарібник Осип Цап та жінка Івахова Павлина зізнають, що не чули, щоб у травні минулого року хтонебудь в ночі стукав до хати Івахова і що Івахів тоді в ночі ніде не виходив. Не відомо їм, щоб хто тоді цілий день перебував на стриху хати, що були би запримітили. По переслуханні цих свідків оборона поставила цілу низку внесків.
В понеділок вечором зізнавала по польски св[ідок] Марія Дзядиґа, римо-кат., жінка підс[удного] Тимка. На питання прокуратора і судді Шайди Марія Дзядиґа заявила, що брат її чоловіка підс[удний] Гринько признався перед нею, що пізнав Качора як того, якого відвозив до залізничної стації. Підсудні Гринько і Тимко Дзядиґи підтвердили зізнання цього свідка. Ці зізнання викликали велике вражіння.
----о---
"Діло", ч. 58,17.03.1938
(Від власного кореспондента)
СЕМИЙ ДЕНЬ РОЗПРАВИ
Дальший хід розправи в понеділок вечором, що почалася в год. 6. вечором і тревала до год. 12.30 вночі, мав багато сильних моментів. Слід згадати, що по переслуханні св[ідка] Квапінського звільнено притриманого св[ідка] Музику.
Підчас вечірної розправи перший забирає голос прокуратор у справі внесків оборонців.
Оборонці Шухевич та Шевчук поставили внески, щоб покликати ще деяких свідків і допустити річеві докази, щоб доказати, що учасники нападу стріляли до своїх жертв, коли вони сиділи на візку, а не добивали їх уже на землі. Кілька внесків поставив теж обор[онець] Дзядиґів м-р Йойко між іншим покликати на свідка жінку Тимка Дзядиґи, Марію на обставину, кілько платила за матерію на маринарку свого чоловіка, який опісля продав її. Прокуратор заявився за допущенням лише трьох внесків, а саме: показати присяглим залізничний білєт з Орбісу п. Файвлєвича, оглянути кожушок зі слідами стрілів до п. Ясінської та переслухати як свідка Марію Дзядиґу. Трибунал по нараді внески допустив.
ДРАМАТИЧНІ ЗІЗНАННЯ.
Св[ідок] Марія Дзядиґа, римо-кат[оличка], заприсяжена зізнавала по польськи, що дійсно за матерію на маринарку платила по 40 до 43 зол., шиття з додатками та з матерією коштувало близько 100 зол. Одначе тому, що була зле вшита, її чоловік шукав на неї купця. Мій чоловік — зізнавала далі — часто нездужав. Свідок сама його лічила, маючи за собою 13-літню практику доглядачки недужих у шпиталі. Свідок нічого не знав, що в помешканні Ярослава Дзядиґи перебували якісь люди. Довідалася про це щойно по ревізії та арештуваннях. Висловила при цьому вдячність для поліції, що її недужого чоловіка, по переведеній ревізії, залишила покищо вдома.
В цій хвилині приходить психічне заломання свідка, що досі зізнавала доволі спокійно. Отже вибухає спазматичним плачем і каже, що тепер нічого не скриє, бо відчуває величезний жаль і біль по втраті найдорожчого сина, який помер підчас арештування її чоловіка. Відчуває жаль до тих, що знищили її родинне життя та довели до руїни. Заявляє, що Гринько Дзядиґа признався перед нею, що підс[удний] Качор є саме тим, якого він відвозив до залізниці у Коростенку і якого з цілою рішучістю пізнав з показаної йому у слідстві фотоґрафії. Свідок знає, що якісь незнані особи грозили виразно її чоловікові, щоби змінив свої зізнання, що ними обтяжив інших підсудних. Цією загрозою вони всі перестрашені. При конфронтації свідка з Гриньком Дзядиґою він заявив, що Качор є рішуче тим мужчиною, якого возив до Коростенка. Тимко Дзядиґа, чоловік свідка, теж потвердив при конфронтації зізнання свідка і подав, що його брат Гринько сказав йому тиждень по арештуванні брата Ярослава, що мужчина, якого завіз на залізницю, є Качором. Коли раз їхав кіньми зі Золочева, коло Ясеновець вискочив на фіру якийсь невідомий мужчина і загрозив йому словами: „Якщо не зміниш зізнань, побачиш хто я є“. Тому його зізнання зложені на розправі були зложені під терором і тепер заявляє, що той чоловік, якого бачив тоді побіч брата Ярослава, є саме Качор.
На питання обор[онця] Шевчука каже, що це була ніч і що оба мужчини, коли він увійшов до хати, лежали вже в ліжках. Коли він увійшов, обернулися до нього лицем. Тоді світилася в кімнаті нафтова лямпа ч. 5. В кімнаті був ледви дві хвилини і більше цього мужчини не бачив.
Св. Марії Дзядизі поставив цілу низку питань обор[онець] Шевчук, але свідок не хотіла на питання відповідати, то кричала, плакала, то знову падали з її уст лайливі слова і погрози під адресою підсудних. Всеж таки подала, чи то безпосередньо оборонцеві, чи посередньо звертаючись до предсідника, що сама особисто Качора не виділа і не знає безпосередньо, чи в них переховувався. До млина буде яких 2 км., підс[удний] Гринько мав підвозити Качора в год. 3 або 3.30 рано. На питання обор[онця] Йойка свідок подала, що про белзецьку траґедію довідалася щойно по арештуваннях.
Далі суддям присяглим показали згаданий вище залізничий білєт, кожушок, перестрілений на лівій лопатці. Після того предсідник відчитав 21 питань головних про вину підсудних. У справі стилістичних поправок забирав голос прокуратор, а опісля оборонці просили поставити їм додаткові питання у справі мимовільного вбивства під впливом хвилевого зворушення і незнання, що скривають учасників нападу. По репліці прокуратора трибунал пішов на нараду, по якій предсідник відчитав 29 питань, що їх остаточно затверджено. На цьому пізно попівночі розправу відложено до вівтірка, год. 9. рано.
ВОСЬМИЙ ДЕНЬ РОЗПРАВИ
У вівторок розправа почалася більше ніж з годинним опізненням. Між публикою почали кружляти поголоски, що члени трибуналу з трьома лікарями пішли до дому одного з оборонців, який нагло занедужав. Одначе по год. 10-ій явилися всі оборонці, прокуратор, а незабаром і члени трибуналу. Голос забрав прокуратор, який з двома десятьхвилинними перервами промовляв до год. 3.30 пополудні.
У своїй промові переповідав ще раз обширно акт обвинувачення, беручи під увагу матеріял розправи. Довше доказував, що учасники нападу доконали його з наміром убивства і що стріляли вже до своїх жертв на землі. Опісля спинився над зізнаннями поодиноких свідків, обговорив вину поодиноких підсудних і просить суддів присяглих, щоби затвердили всі головні питания. Свою довгу промову закінчив відчитанням письма Митрополита Шептицького до пп. Ясінських, кажучи, що вони прихильно ставилися до населення.
В год. 3.30 предсідник перервав розправу до год. 6. вечором. Як перший промовляв д-р Шухевич, оборонець Кука і Цици.
Обор[онець] д-р Шухевич заявив іменем лави оборонців, що українське громадянство осудило події в Белзці і відмежувалося від них. З черги промовляли оборонці: д-р Шевчук, м-р Йойко, Пиндик і Краснопера та адв. д-р Мошинський. З останнього слова скористали всі підсудні крім перших двох, себто Кука і Цици.
ПРОКУРАТОР ДОМАГАЄТЬСЯ ТРЬОХ ПРИСУДІВ СМЕРТИ.
В середу в год. 9.50 рано присяжні судді, що дістали 21 питань, пішли на нараду. Нарада скінчилася в год. 12.30. Предсідник лави присяжних відчитав вердикт, в якому присяжні судді більшістю голосів потвердили всі питання щодо вини підсудних Кука, Качора і Цици. Щодо Івахова, Ярослава Дзядиґи і Василя Галапи присяжні потвердили питання про приналежність до ОУН та про допомогу з утечі. Питання щодо вини підсудних Тимка і Гринька Дзядиґи присяжні заперечили, а на питання про приналежність Андрія Майби до ОУН впало 6 голосів „так" і шість „ні". На підставі такого вердикту прокуратор домагається кари смерти для Кука, Качора і Цици і якнайвищого виміру кари для інших підсудних.
----о---
"Діло", ч. 58, 17.03.1938
Дві шибениці в Золочеві.
В год. 16-тій трибунал проголосив присуд у процесі за вбивство в Белзці.
Ілярія Кука і Володимира Качора засудили НА КАРУ СМЕРТИ (повішення). Петра Цицу на досмертну вязницю і заплату 650 зол. судових коштів. Всіх трьох засудили на заплату символічного золотого.
Ярослава Дзядиґу трибунал засудив на 2 роки вязниці і втрату громадянських прав на 5 літ. Василя Галапу на 2 роки вязниці, Володимира Івахова на 2 роки вязниці і втрату громадянських прав на 5 літ. Підсудних Тимка Дзядиґу, Гринька Дзядиґу і Андрія Майбу звільнили від вини і кари.
Оборона покищо не зголосила касації.
----о---
"Діло", ч. 59, 18.03.1938
Белзець і Золочів
Львів, 17. березня 1938.
Kоли хто інколи жартобливо висловлюється про важкі обовязки журналіста, повинен сьогодні замовкнути. Бувають дні, в яких журналіст, що мусить силою своєї професїі займатись якоюсь означеною темою, не тільки не гордиться тією професією, але бажав би радше найнятись до найважчої фізичної праці. Тема, яку маємо перед coбoю, така гнітюче важка, така пригноблююча, така невимовно прикра, що треба найбільшого зусилля, щоб примусити себе кинути про неї кількадесять рядків на папір...
Але від цієї теми не сила й утекти. Те, що сталося 7. травня мин. року у Белзці не був тільки напад, звязаний з убивством двох осіб. І те, що діялося за останніх 10 днів у Золочеві, це не був тільки один судовий процес. Не цікавлять нас люди, ще менше цікавить нас судово-карний бік справи, цікавить нас тільки явище, проблема. Але чейже у Белзці втратило в траґічний спосіб життя троє осіб: двоє нападених та один напасник.
У Золочеві тінь шибениці впала знову на двох молодих людей. І не можна при найкращій волі писати про явище, звязане з отими сумними дієвими постаттями траґедії, у повному відірванні від осіб. Не можна писати спокійно, байдужо, не маючи завжди перед очима трьох трупів і тієї відплатної тіні.. Колиж не можна тих подій промовчати, то саме тому, що вони такі поважні, такі хвилюючі, такі жахливі своєю реальною дійсністю, яка струснула українським життям. Можнаб ще скритись від тих подій, як від безповоротного минулого. Але не можна скритись без остаху за майбутнє. За майбутнє української молоді, яка опинилась у крутіжі, що не виключає навіть Белзця і Золочева, за майбутнє нації, яка мусить переживати і Белзець і Золочів. Острах, щоб такі речі більше не повторювались, це ще щось більше, як найглибший жаль, що такі речі вже сталися. Той найглибший жаль, що його відчували всі українські читачі звітів із золочівського процесу, ввесь український нарід.
Судити людей — не наша річ, тим більше тих людей, яких державний суд засудив на найбільшу кару, яку може за свої вчинки заплатити людина. Тим більше що вже самі підсудні себе самих осудили, складаючи — устами Кука — заяву, з якої ясно виходило, що вони освідомили собі, як їх вчинок принятий у широкому громадянстві. І заява оборонців не залишила щодо того ніякого сумніву. І коли ми досі про це не писали, то тому, що не хотіли давати притоки до здогаду, що мішаємося до суду людей над людьми, та й тому, що просто хотіли відсунути якнайдальше той момент від себе, коли писати таки вже обовязкого прийдеться. Цей обовязок – поруч із трудністю виконати його — так ясно зясовував собі світ української преси, що відбулась у цій справі, як відомо, нарада, яка згуртувала 31 активних українських журналістів із 20-ти часописів. Kоли серед дискусії виринуло питання, "чому саме в цій справі ми сьогодні зібрались?" — відповідь найшлася негайно: тому, що такого ще не бувало, що "справа Белзця" не має в історії української боротьби, лєґальної чи нелєґальної, еволюційної чи революційної прецеденсу. Здається, що справа настільки ясна, що не треба й пояснювати її. Досить пригадати, що коли прийшли були у травні мин. року перші вістки про подію у Белзці і коли деякі органи польської преси почали натякати на українців, як винуватців, уся українська преса обурилась тоді: не допускала навіть думки, що такий напад і вбивство – діло українського підпілля.
Пригадуємо собі, що коли ми помістили після процесу Голувка низку статтей із сумними рефлексіями на тему того підпілля, то потім один польський посол зі соймової трибуни кидав під нашою адресою обвинувачення, що ми — мовляв — не осуджуємо самого терору, тільки "вчимо" українське підпілля, яким воно не повинно бути. Очевидно, закид натяганий і тенденційний. Становище українського лєґально-зорґанізованого світа взагалі до метод. революційної боротьби було нераз і не двічі сформуловане ясно і недвозначно і кому залежить на тім, щоб його знати, той знає його віддавна. Але бувають речі, яких істнування не залежить від нас. І коли ми сотні разів повторялиб "не хочемо, протестуємо, осуджуємо", то від цього ще деякі явища не щезнуть, так само, як не народяться інші, яких ми найбільш жагуче бажалиб собі, бо це залежить головно від причин, які істнують та не від нас залежать. І виходючи з такого фактичного стану річей, з такого найбільш реалістичного підходу, хочемо, щоб неминуче зло, яке є чи має бути, обмежилось до мінімум до мінімум своїх неґативних впливів і наслідків.
У даному випадку маємо на увазі не само підпілля, про яке вже стільки писалось. Маємо на увазі ту атмосферу середовища нашого підпілля, яка допускає до того, щоб у головах молодих ідейних хлопців (бож навіть прокуратор не закидав їм безідейности, себто не посуджував їх, що діяли для якихось особистих користей чи з мотивів особистої пімсти) зроджувався такий плян, у висліді якого гине двоє приватних осіб, у політичній боротьбі зовсім незаанґажованих, та ще й відомих зі свого непоганого відношення до українства. Зроджується плян, що його згодом осуджують самі підсудні.
Спір про те, чи напад у Белзці був ділом ОУН у розумінні рішення та приказу її верхівки, чи був самочинною акцією одиниць, яка йшла навіть у розріз з напрямними верхівки, що теж льояльно признавали підсудні — не має значіння, остільки, оскільки це річ нюансів, які не мають впливу на загальне вражіння серед своїх і чужих. Так само, як всієї акції ОУН годі трактувати у відірванні від української дійсности та українського лєґально зорґанізованого громадянства, бо та акція своїми наслідками має реальний вплив на практичне формування відносин, так само теж не можна трактувати у відірванні від відпілля діяльности поодиноких його членів, які признаються до членства в ньому та які захоплені його ідеями. Очевидно, можна самому відмежуватись, можна не брати на себе відповідальности за річ, яка сталася без відома і згоди, ба навіть проти волі орґанізаційної верхівки. Але поважний підхід до такої події каже витягати для себе такі, висновки, щоб унеможливити повторення подібних прецеденсів.
І тут знову вертаємось до того, про що вже згадували: чим більший жаль з приводу минулого, тим жагучіше повинно бути бажання, щоб помилки минулого не повторювались у будучому! Мало сказати у белзькому випадку, що це був самочинний виступ одиниць, які самі висловили потім з цього приводу свій жаль, та cвій вчинок гірко і страшно відпокутували. Ті одиниці і ті цілі кола, які є відповідальні за українське підпілля (маємо в даному випадку на увазі лиш українську сторону), мусять призадуматися над цілою низкою явищ абсолютно ненормальних: наділювання молоденьких хлопців прероґативами рішати про такі речі, як експропріяційні напади, обвантажування молодців масою зброї з якої вони мусять робити вжиток, бо так каже просто молодеча психіка, для якої зброя має своєрідний невідпертий чар витворювання серед кадр української молоді атмосфери повної плянів, для яких потрібні і гроші, яких нема, і зброя, яка є. Плянів, в яких наївна романтика всуміш переплутана з найвищими ідеалами нації та активними виступами, за які нація мусить платити найдорожчим, що має, бо життям своєї молоді, не кажучи вже про політичні наслідки з модною в наших часах збірною відповідальністю, включно.
Після варшавського процесу чували ми, що український націоналізм зриває з боєвою що її прийняла ОУН, та звертається в сторону творчо-конструктивної праці. Старше громадянство (враховуємо туди й т. зв. середнє покоління, яке брало активну участь в українсько-російській та українсько-польській війні) щиро такою вісткою зраділо. І ми неоднократно вказували, що націоналізм та терористична діяльність — це дві зовсім окремі справи, які абсолютно не покриваються, що спеціяльно український націоналізм має перед собою завдання деде ширші, дальші і глибші ніж терор проти чужих і проти своїх. Подія у Белзці та золочівський процес повинні спонукати до глибокої призадуми над тими проблємами. Вони повинні спонукати всю українську ідейну молодь устійнити непорушні тези українського націоналізму, такі тези, які не малиб нічогісінько спільного з "декальоґом", що про нього ми чували на деяких попередніх процесах. Український націоналізм має перед собою такі самі велитенські завдання і таку саму історичну місію, як націоналізм усіх інших культурних народів світа, які мобілізуються проти течій, погубних для їх національного орґанізму. Але ту історичну місію український націоналізм зможе виконати тільки тоді, коли дійсно стане рушійною силою творчої конструктивної праці і коли можливі для українського народу, згідно з його психікою, його суспільною структурою, його історією, всім його єством.
Всякі спроби вбгати український націоналізм у якінебудь інші рямці — мусять видавати траґічні плоди. Белзець і Золочів — це так приклади цієї правди, які кричать великим голосом, голосом повним траґізму.
Докладніше про справу нападу на Ясінських:
- Богдан Казанівський "Шляхом «Леґенди»"
- Петро Мірчук. Нарис історії ОУН. Том I