Знайомий розповідав, що Косово — найнеприємніша держава з бачених ним, а Пріштіна — найбридкіше місто. Ясна річ, мені одразу ж захотілося туди поїхати. І виявилося, що Косово подекуди виглядає краще, ніж Україна.

 

 

Я б міг скласти чималеньку антологію зі слів тих, що відраджували мене від поїздки в Косово. Цікаво, що чим ближче до цієї молодої республіки — тим більше слів про небезпеку, колоритних історій про злочини, вбивства, наркоторгівлю, ісламський фундаменталізм і таке інше. Якщо в Україні мені розказували про потребу додаткових страховок на авто, повсюдність у Косові крадіїв і аферистів, то у Боснії й Герцеговині застерігали вже перед шантажем з боку правохоронців, бандитами у провулках і небезпекою заразитися СНІДом (за словами мого боснійського співрозмовника, усі косовари заражені цією хворобою, а передається вона через невимиті кавові філіжанки). Апогей гейтспічу щодо Косова чекав мене у Ніші — найближчому до молодої республіки великому сербському місті. Там уже зовсім без сумнівів стверджували, що в Косові мене спочатку пограбують (і почнуть це робити вже митники на кордоні), потім задля викупу викрадуть ісламісти, але й після одержання грошей не відпустять, а розберуть на органи. Моє бажання потрапити в цю країну зростало від розповіді до розповіді. "Нарешті хоч якісь пригоди після цих нудних і прилизаних європ!", — думалося мені.

 

На жаль чи на щастя, Косово виявилося ординарною країною, не кращою й не гіршою за більшість східноєвропейських держав. Почалося усе з ввічливих митників на кордоні, швидкої й безпроблемної купівлі страховки ("зелена карта" у Косові не діє), та дорожнього покриття ідеальної якості. Зрештою, три речі найбільше вражають у цій державі. По-перше, чи не найкращі на Балканах дороги і автобани. Друга річ частково пов'язана з попередньою: скрізь ведеться будівництво, від Пріштіни і до глухих сіл у провінції — всюди ви побачите будівельну техніку, робітників і нові будови. І нарешті третя річ добряче заскочила й мене самого: Косово виглядає охайнішим, чистішим і культурнішим (особливо у дорожньому русі), ніж Албанія. Хоч косовари й усіляко заперечують будь-який вплив сербів і християнства на себе, косовські албанці у всіх сенсах більш європейські за своїх братів з Албанії.

 

До слова, про сербів: тепер їхній долі у Косові точно не позаздриш. Після етнічних чисток, війни і проголошення незалежності Косова сербів у новій державі залишилося зовсім мало; живуть вони у кількох енклавах в різних частинах країни. Чесно кажучи, ці оточені озброєними миротворцями енклави справляють гнітюче враження. Ніби обгороджені парканами з колючим дротом ґетта. І середньовічні сербські монастирі в Косові, і монумент на Косовому полі (Ґазіместан), і навіть меморіальні таблиці, не кажучи вже про самих сербів, — усе тут доводиться охороняти. Бо хоч Косово під тиском ЄС і США й ухвалило ліберально-демократичне законодавство щодо прав національних меншин, втілювати його на практиці ніхто не поспішає.

 

Найцікавішою під цим кутом є енклава у Косовській Мітровиці — місті на півночі країни. Там маленька річечка ділить поселення на два міста — сербське й албанське. Перейшовши міст, потрапляєш у якусь паралельну реальність — скрізь сотні сербських прапорів, безліч націоналістичних ґрафіті, кириличні написи й вивіски, а в магазинах приймають лише сербські динари (у самому Косові ходить євро). Серед написів на стінах і плакатів — чимало проросійських, популярним є зображення Путіна і тверджень, що "Косово — це Сербія, а Крим — Росія". Цей меседж алогічний і по суті своїй шизофренічний, бо глупо говорити про непорушність кордонів після Другої світової і таким чином приналежність Косова Сербії, й у тому ж реченні заперечувати це правило анексією Росією Криму. Чесно кажучи, у Косовській Мітровиці відчувається, що тут живуть нещасні, озлоблені й аґресивні люди, які у всіх навколо бачать ворогів.

 

Україна не визнала і навряд чи в найближчому майбутньому визнає незалежність Косова, але це не заважає молодій республіці розбудовуватися й бути повноцінною державою. Щоправда, є одна невеличка проблема: самі косовари свою незалежність бачать лише як перехідний етап на шляху до воз'єднання з Албанією. Але Захід навіть чути про це не хоче, адже такий прецедент розв'яже руки Республіці Сербській у Боснії й Герцеговині, яка одразу ж попроситься в Сербію. У цьому й полягає феномен Балкан: за яку ниточку не потягнеш — хитка конструкція одразу ж розпадається. Так було завжди — і більш ніж імовірно, що буде й надалі.

 

 

13.08.2015