6 серпня – уродини найрадикальнішого з найвідоміших американських художників, «батька» більшості напрямків сучасної візуальної комунікації, реклами та PR Енді Варгола, чию славу ділять між собою три країни: США, Словаччина і Україна.
Серед хітів поп-арту, створених Енді Варголом (Andy Warhol, Andrew Warhola, Анді Варгол, Андрій Вархола) – банан на дебютному альбомі Velvet Underground & Nico (1967). Власне, обкладинки для альбомів – менш розрекламований напрямок творчості Воргола. Його більше знають за «різнокольоровими Мерилін», пляшками Коли і банками "Кемпбел". Працювати над обкладинками для альбомів Варгол почав на самому початку кар’єри рекламного графіка, коли він після закінчення Технологічного інституту Карнеґі (нині Університет Карнеґі Мелон) переселився до Нью-Йорка. І не припиняв впродовж усього життя. Його першим замовником був найстаріший в світі лейбл звукозапису Columbia Records. А першим замовленням Варгола став конверт для платівки Карлоса Чавеса «Концертна програма мексиканської музики» (1949), потім була низка конвертів класичної музики і джазу.
Успіх до ексцентричного художника прийшов швидко завдяки оригінальній рекламній кампанії для взуттєвої фірми I.Miller і співробітництву з модним домом Діор. Плюсом роботі в рекламі були добрі гроші. Дохід Варгола виріс до 100 тис. дол. на рік, і він зміг дозволити собі купити будинок на Манхеттені. Але мінусом – і дуже дошкульним для художника – була анонімність. Адже Варгол прагнув слави! І він її досягнув, коли додумався завдяки ідеям поп-арту «перевернути» ситуацію: тепер вже не художник рекламував товар, а товар рекламував художника. Мік Джаґґер згодом підсумує цей феномен його творчості наступним чином: «Якщо ви хочете знати, що саме було популярним в Америці в певний період, передивіться твори Енді Варгола».
Здійснивши впродовж десяти років стрімкий зліт від графіка реклами до митця світової слави, Варгол від 1960-х брався лише за ті замовлення, де сам міг повністю розробляти всю концепцію конверта. Музиканти і фірми звукозапису користались з його славі, а він автоматично отримував для рекламування своїх творів всю клієнтську базу музичної індустрії. Одна з найбільш упізнаваних фішок альбомів Варгола – провокативна інтерактивність. Так, оригінальний тираж знаменитого «бананового конверта» Velvet Underground & Nico вийшов зі стікером на лицьовій стороні і написом «Повільно потягни і дивись». Після чого під жовтою шкіркою з’являлась рожева м’якоть фрукта, а під нею було витиснено «Andy Warhol». 1971 року з’явився скандально легендарний конверт платівки Rolling Stones Sticky Fingers, той самий, де блискавка джинсів відкривалася і демонструвала білі труси.
Виконання каліграфічних елементів на обкладинках альбомів, як і в рекламних написах, художник часто залишав своїй матері Джулії, чий почерк вважав надзвичайно гарним та емоційним. Від середини 1970-х художник почав використовувати на конвертах платівок портрети музикантів і вокалістів, виконані трафаретним друком, наприклад, для альбомів Diana Ross або John Lennon.
Для Міка Джаґґера він створив конверти до його альбомів Love You Live (1977) та Emotional Tattoo (1983).
Серед інших найвідоміших конвертів художника – для альбомів Лайзи Мінеллі, Поля Анки, Деббі Харрі, Еріти Франклін, групи The Smiths та інших культових музикантів.
Фактично, конверти до альбомів авторства Варгола – це такий собі міні-екскурс історією розвитку творчості видатного художника, від перших кроків його кар’єри до п’єдесталу ключової фігури поп-арту. Сам Варгол вважав альбомний конверт ідеальним майданчиком для вироблення стилю та міфологізації власного образу. Сьогодні музеї та галереї класифікують і виставляють його авторські обкладинки як самодостатні твори.
Загалом впродовж життя Варгол створив 69 конвертів до музичних альбомів. Ескіз для останнього конверту – для MTV High Priority (1987) – залишився незавершеним.
Прокоментувати легендарні конверти Варгола я попросила відомого львівського композитора і музикознавця, а також свого часу затятого колекціонера легендарного «вінілу» Юрія Шаріфова:
«В українських конвертів мало шансів порівнятися з роботами Варгола чи інших всесвітньовідомих митців. Але мене свого часу, в середині ’90-х, вразила обкладинка альбому Братів Гадюкіних «Було не любити» (художник Орест Макота – ред.). На ньому було фото дівчини з такими дуууже пишними, такими бароковими, оголеними грудьми. Це було дуже несподівано і дуже епатажно. Бо ж у ті роки совдєп тільки почав закінчуватись. Тому продавці, щоби не мати зайвих проблем, закривали найпікантніший фрагмент на коробці альбому наліпкою. Але як витягав обкладинку з коробки, то все було видно.
Щодо Варгола – його обкладинки були таким самим протестом проти солодкавої буржуазної культури з її блюзом, джазом, твістом, як і творчість тих музикантів, для яких він працював. Молоді 1960-х потрібен був контраст. Потрібен був шок. І обкладинки Варгола пояснювали, що за музика на них чекає. У мене були кілька альбомів з його конвертами: з бананом, з ролінгами, з Леноном. Але мої обкладинки вже не завжди були інтерактивними. Бо до нас рідко потрапляли оригінальні англійські і американські платівки. Їх дуже часто перевидавали інші країни, Німеччина, Франція, Канада. І вони спрощували конверт, бо не було сенсу бавитись в ті нюанси. Але зіпер на моїх ролінгах відкривався».
Взаємовигідна співпраця двох талантів, музичного і візуального, на обкладинках альбомів, зрештою, триває:
Роберт Мепплторп і Патті Сміт («HORSES» – 1975),
Ганс Гігер і Деббі Харрі («KOOKOO» – 1981),
Роберт Раушенберг і Talking Heads («SPEAKING IN TONGUES» – 1983),
Енні Лейбовіц і Брюс Спрінгстін («BORN IN THE U.S.A.» – 1984),
Раймонд Петтібон і Sonic Youth («GOO» – 1991), Аракі і Бьйорк («TELEGRAM» – 1996),
Демієн Герст і The Hours («NARCISSUS ROAD» – 2007),
Ґвон Осанг і Keane («PERFECT SYMMETRY» – 2008),
Джордж Кондо і Каньє Уест («MY BEAUTIFUL DARK TWISTED FANTASY» – 2010),
Леді Гага і Джефф Кунс («ARTPOP» – 2013).