(Спомини про Кулїша. — Переклади сьв. Письма).
Дня 5. червня с. р. зібралась численна громада у викладовій салї нїмецької полїтехнїки в Празї, де радник двора проф. д-р Іван Пулюй через дві години читав свої "Спомини про Кулїша і початки лїтературного відродження українського народу в Галичинї."
Повитавши земляків, сказав прелєґент перед відчитом довше принагідне слово про послїдні побіди нашої і союзної нїмецької армії в Галичинї, а потім висказав подяку за заяву прихильности, якою громада наша пошанувала недавно професора-сенїора з нагоди його 70-лїтного ювілею.
Сю подяку Вп. Ювілята як також зміст прочитаної частини споминів подаємо отсе нашим читачам.
Проф. Пулюй говорив:
З нагоди мого 70-лїтного ювілею завитали до мене шановні делєґати: панї Солтисова, о. Василик і пан Ортинський і висказали прихильні бажаня нашої громади в Празї, та ще й подарували дуже гарну памяткову мапу з українським гербом. За ту прихильність і за дорогий дарунок прошу і Вас, шановні земляки, прийняти мою сердечну подяку.
Признанє за мою працю коло перекладів сьвятого Письма, що його висказав шановний речник делєґат о. Василик, зворушило моє серце, і пригадало менї ті давні часи в половинї минувшого столїття, коли то мертва лїтеатурна руська мова не давала духовим силам народа нашого підняти ся з занепаду, а тим самим і нищила усї дороги, що ведуть до добробуту і щастя.
Скрізь по Галичинї і на Українї панувала або та мертва мова, видумана у монастирських писарнях, або мова польська та мова московська. Наша інтелїґенция, люди мирські і духовні соромились розмовляти тисячилїтним словом предків наших. Під такий то час, 1871-го року, брались ми з покійним другом Кулїшем до лїтературного дїла, з думкою, вибороти для погордженої "хлопської мови" почесне місце найперше в церкві і на амбонї, а потім ще і в науцї.
Робили ми се дїло, не зважаючи нї на царські укази, нї на ворожнечу церковної єрархії, галицької і росийської, тай не надїяли ся для себе нї материяльних користий, нї почестий. Навпаки, ми були готові на жертви і несли їх, хоч жили тодї в недостатках. Ми ще й знали, що сучасні люди, навіть близькі, не похвалять нашого дїла, але ми вірили сильно, що праця наша вийде на користь народови нашому. Отта віра і дружня прихильність одного до другого давали нам сили до працї. І Кулїш і я дякували щасливій долї, що вона звела нас на спільне дїло, людей з двох кінців України, що один другого своїм знаннєм доповняли.
Ми орали великий пустир, і сїяли та надїялись, що колись гарні овочі будуть, знаючи, що як ми збирати мусимо те, що посїяли предки наші, так колись збиратимуть потомки наші те, що ми сїємо.
І надїя на плоди працї нашої не завела нас. Добра доля судила вже й Кулїшеви, а ще більше його незабутній дружинї, Ганнї Барвінок, бачити ті плоди, і дочекати ся признаня за нашу працю від чужих і від своїх людий, а менї тепер ще й від Вас. Те признанє Ваше приймаю з подякою, і вважаю його ще як честь, віддану і памяти великого Духа покійного Кулїша.
Мої спомини про покійного друга, давно написані, лежать в мене від 18 років. Написав я їх зараз по смерти його 1897 р., і мав на думцї тими споминами піддержувати духа Ганни Барвінок, що осиротївши, тяжкі часи переживала. Посилав я їй спомини через довший час листами з Ауссе на Україну. Опісля просила вона мене часто видрукувати їх, але я не міг сповнити того бажання, зважаючи на деякі особи, про котрих у листах Кулїша згадуєть ся.
____
В своїх споминах описує проф. Пулюй часи після 1863-ого року. Перша річ, що кожному Русинови у вічі кидалась, був повний недостаток осьвіти народа. Описуючи ті часи, поставив проф. Пулюй перед слухачів репрезентантів тодїшної руської інтелїґенциї. Проти невеличкої молодої громади "народовцїв", ентузиястів, стяла велика "твердоруська" фалянґа і її проводирі, крилошани сьв. Юра у Львові. Ті "сьвятоюрцї" держали з своїх руках руські інституциї: Народний Дім, Ставропіґію, Матицю і руські семинариї у Львові, Перемишли та у Відні, і дбали пильно, як ті брамани, щоб не допустити до свого коша жадного "народовця".
Народовцї знали добре, що москвофіли допамагали, одні сьвідомо, а другі у добрій вірі, тим московським єдинителям, котрі, затрівожившись лїтературним воскресенєм України більше, як повстанєм Польщі, підняли від 1847-го року велике гоненє на Українї за українське слово, за котре по їх думцї треба вважати кожного Українця за "сепаратиста" або зрадника Росиї.
Народовцї підносили відважно протести проти всїх заяв "русскаго единства", пятнуючи таке єднанє як зраду своєї національности. Такі протести підносили вони в "Метї" (1863—1865) у "Вечорницях" і в "Правдї". У тому була й властива причина незгоди між інтелїґенцїєю, старшою і молодшою, на втїху ворогам і на шкоду нашій нациї.
Дальше розказує проф. Пулюй у споминах про "громади" що позакладано між молодїжю в семинариях і ґімназиях та між унїверситетською молодїжю, про лїтературну працю народовцїв, та про лїтературні відносини між Галичиною і Україною.
Українцї в Галичинї вважали тодї Кулїша головним подвижником лїтературної працї на Українї, хоч він був під той час на державній службі у Варшаві як директор духовних справ. Повірено йому те важне місце на порученє штатсекретаря Мілютина, котрий рекомендував його княеви Черкаському словами: "Князю, абсорбуйте того завзятого українофіла службою у Варшаві".
Згадуючи про ту рекомендацию Мілютина, говорив Кулїш, що росийське правительство нищить духову силу України або таким варварським гоненєм, якого дізнав мученик Шевченко, або державною службою, в котрій люди слабшого характеру для свого народу пропадають.
Галицькі москвофіли використали службу Кулїша і счинили інтриґу проти народовцїв. Проф. Головацький перекрутив лист Кулїша і заявив в ґазетах, що Кулїш вирік ся української ідеї в імя "русскаго единства". Зроблено ту інтриґу 1868-ого року. Така чутка немало занепокоїла народовцїв.
З тої нагоди написав Пулюй, що був тодї в духовній семинариї у Віднї, лист до Кулїша в імени академічної молодїжи. Але той лист перехоплено у Варшаві, і намісник граф Берґ, покликавши Кулїша на допити, жадав, щоб він печатно обявив, що не має і не хоче мати жадного спільного дїла з Українцями в Галичинї. Кулїш відповів, що того не зробить. — "Так пійдете в одставку". — "Пійду і не відречусь", сказав Кулїш і вийшов.
На веснї 1869-го року приїхав Кулїш до Відня і тут познакомив ся з Пулюєм, котрий кінчив науку на теольоґічнім факультетї.
Року 1871-ого, 17. лютого, приїхав Кулїш в друге до Відня, вертаючи з дружиною з Венециї, і тут почалась спільна праця з Пулюєм над перекладом сьв. Письма Нового Завіту, з котрого поки-що видано окремими книжочками чотири Євангелиї.
Вже 1868-ого року, ще перед знакомством з Кулїшем, перекладав Пулюй на нашу мову ґеометрию і — молитовник. Що до перекладу молитовника, то цїкава річ знати, що він про такий переклад вже в ґімназиї думав, бачивши і сердившись, як москвофіли у сатиричній газетї "Страхопудъ" "хлопську" мову висьмівали, і переложивши молитву доказували, яка наша мова недоріка і для церкви негодяща. А Пулюй, ще малолїтний, завзяв ся доказати сивоголовим крилошанам, що "хлопській" мові перше місце в церкві і в розмові з Богом належить ся, а не мертвій церковщинї. І доказав того!
Року 1868-го написав він у Віднї перший молитовник на народній мові для вояків, а видав його о. Донїн, крилошанин сьв. Стефана у Віднї. Потім написав він більший молитовник, і передав у Віднї особисто новоіменованому митрополитови Йосифови Сембратовичови, з прозьбою о дозвіл друкувати. Митрополит обіцяв дати дозвіл, коли не буде нїчого проти католицької церкви. Але коли митрополит вернув до Львова, то крилошани сьв. Юра, під проводом Малиновського, випросили дозвіл на знищеннє рукописї. Митрополит дозволив і "батьки Руси" знищили рукопись "по праву каноническому", як писав Малиновський до о. Цїпановського, ректора семинариї у Віднї. На лист Малиновського відповів Пулюй брошурою "Лист без коверти, відповідь крилошанину Малиновському", написав новий молитовник і видрукував його 1871-ого року.
Кілька років пізнїйше передрукували молитовник Пулюя, навіть не просивши його дозволу, і побільшили сьвященники о. Слюсарчук і митрополитів брат Сильвестер Сембратович, опісля митрополит і кардинал.
Велика частина накладу молитовника лежала на складї в друкарнї Зомера у Відни, і була тілько тяжким оберемком для Пулюя, котрий як чоловік науки немав часу займатись книгарським дїлом. Тому подарував він той наклад, скілько пригадує собі, товариству "Просьвіти" у Львові.
Хоч помалу розходилось виданє молитовника, але воно зробило своє дїло і без апробати митрополичої. Хлопська мова, погорджена і чужими і своїми, що ховалась по хатах бідного народа, удостоїлась великого підвисшення і пошани в церкві. Більше й не бажали оба "трудолюбці", Кулїш і Пулюй.
Що-до рукописї перекладу Нового Завіту, то вона лежала кілька років у Кулїша а потім у Драгоманова, поки Пулюй 1879 р. не надумав ся видати Цїлий Новий Завіт на свій кошт у Львові. Допоміг йому трохи грошима його приятель Іван Білозерський.
Новий Завіт вийшов з друку аж 1881 р. Але не стелилась йому зпочатку дорога нї в Галичинї, нї на Українї. Галицькі видавництва промовчали виданнє сьв. Письма, якби щось зовсїм маловажне, а на Україну була йому заперта дорога царським указом 1876 р.
Пулюй післав один примірник Нового Завіту до головної управи по дїлам печати в Петербург, з прозьбою, щоб допущено слово Боже в Росию, але по рішенню тої управи з дня 13. (25.) серпня 1882 р. признано прошеннє "неподлежащимъ удовлетворенію".
Оттак то дожидало свого часу сьв. Письмо на складах у чужих людей у Віднї та у своїх у Львові, поки не знайшло собі просторого і певного шляху у сьвіт, дякуючи бритийському біблїйному товариству в Льондонї. Те товариство, що друкує і розширює слово Боже на більше як 400 мовах і нарічях, купило 1885 р. львівське виданнє Нового Завіту, а в маю 1886 р. і право виданя.
По смерти Кулїша 1897 р. остались, між иншими його лїтературними працями, переклади більшої части Старого Завіту. Ті рукописї були зложені в Музеї Тарновського в Києві, а по смерти Тарновського передано їх до Чернгівського Музея. Нечуй Левицький переложив потім осьму частину Старого Завіту, а Грінченки зготовили, по волї пок. Тарновського, копію перекладів Старого Завіту. За стараннєм Пулюя купило Біблїйне товариство переклад Старого Завіту, навіть не бачивши рукописї. Коли-ж по довгих трудах удалось Пулюєви видобути копію, показалось, що недоставало перекладу Псальмів, а переклади Кулїша були не зредаґовані і зовсїм не готові до друку. Треба було застановити розпочатий друк, і не осталось Пулюєви нїщо инше робити, як докінчити дїло. Допомогла йому у тому дїлї щира дружня прихильність до Ганни Барвінок, котрої старість бажав він обезпечити грошима за переклад сьв. Письма. Доложивши великої працї, тай не жалуючи свого здоровля, докінчив Пулюй і се дїло; цїле сьв. Письмо видруковано 1903 р. З того часу вийшло вже трете виданє, а для наших еміґрантів у Канадї видало товариство ще Новий Завіт з українським і анґлїйським текстом.
Тепер ще раз попробував Пулюй просити о дозвіл для ввозу нашого сьв. Письма в Росию, а дружина Кулїша в тій справі і до царицї писала, але всї ті заходи були даремні. Синод не дозволив, і управа печатного дїла і тепер признала український переклад слова Божого "неподлежащимъ удовлетворенію".
Та мабуть не дуже то вірив сьв. Синод у силу свого декрету. Бувши загроженим українськими виданнями слова Божого, що крізь усї щилини втискались в Україну і невідомими дорогами туди доходили, де їх треба, надумав ся сьв. Синод хоч копійку сказати, тай видав у Москві 1906 р. українське Євангеліє сьв. Маттея по перекладу Морачевського. — "Спасибі й за те, покищо; ми віримо в непропащу силу так у фізичному як і в моральному сьвітї", сказав Пулюй, "і прийде час, коли й на Українї счезнуть і царські укази і декрети Синода".
Після видання цїлого сьв. Письма не спочивав Пулюй. Ще три роки попрацював він над перекладами сьв. Письма і зготовив нове поправне виданнє, в котрому уступила місце рідній мові і та примітка церковного слова, яку перекладники вважали свого часу потрібною, щоб в очах сучасних людей дати хлопській мові більшої поваги. Так робили свого часу і Шевченко і Федькович. Тепер та примітка непотрібна. "Солодкий мед без редьки" — мовляв Кулїш.
Так працювали Кулїш і Пулюй коло словесного дїла на користь "немногим сучасникам а многим потомкам", як писав Кулїш в листї до свого друга.
[Дїло]
24.07.1915