На самому початку дев’яностих мене короткочасно занесло з Вільнюса, де тоді проживав, у Москву.
Вигляд столиці грізної імперії разюче різнився від звичного.
На Старому Арбаті вирувала виставка-продаж картин неформальних художників. Зустрічались – неймовірно! – карикатури на Маркса й Леніна. Запально витинали вуличні музиканти. У повітрі колись “схопленого” спецслужбами міста п’янко пахло свободою.
Не міг я не навідати дивовижу, яка з’явилася нещодавно – ресторан “Макдональдс” на Пушкінській площі, перший в СРСР.
Довжелезна черга доводить до зали. І у ній бачу те, заради чого варто було сюди потрапити. Десятки юнаків і дівчат, щойно вийшлих – а може й ще ні – з тінейджерського віку. Білозубі, ясноокі, зі свіжопомитим волоссям. Усі радісно усміхнені. На новеньких уніформах переважає червоний колір (ось куди він перемістився з остогидлого прапора!).
Одні з ентузіазмом протирають небаченими шнурковими щітками і без того чисту підлогу. Інші, закінчивши розрахунок за касою, привітно, аж підстрибуючи, вимахують руками, демонструючи готовність обслужити нового клієнта. Після звичного хамства і зверхньої вайлуватості працівників «сфери обслуговування» таке виглядало чудом. Аби це тепер зрозуміти, треба було тоді пожити в Союзі.
Ось вони – обличчя Нової Росії! Ось вони – посмішки Нової Росії!
І публіка у залі непроста. За сусіднім столиком, поряд, бачу поета Андрія Вознесенського. Він сам. У богемно прим’ятому світлому клітчатому піджаку і білих штанях. На шиї – незмінна хусточка.
Видно, що славетний літератор також не призвичаєний до цього закладу. Коли підносить до рота гамбургер, з того зривається не крапля, а ціла купа кетчупу. Вознесенський з неабиякою спритністю відсахується, рятуючи білі шати.
Доївши стандартний макдональдсівський набір, що видався надзвичайно смачним, у піднесеному настрої покидав я будівлю.
І раптом наштовхнувся на групку юних красенів-працівників. Спілкувалися вони – хлопці й дівчата – добірним матом. Тон був не радісним і привітним, як на публіці, а звичним, цинічним. Спльовували собі під ноги, туди ж шпурляли й недопалки.
Кількох секунд, аби позбутись ілюзій щодо “Нової Росії”, було достатньо. Флер казковості спав із очей. Усе обуденнилось.
До чого я це все?
Бачив у Інтернеті приведення до присяги і початок роботи патрульної поліції в Києві.
Новенька форма, святкові поздоровлення, радісні усмішки...
Як не хочеться, аби між цими історіями знайшлись аналогії!