Новий роман Мішеля Уельбека став відомим у світі передусім не завдяки літературним якостям, а через зацікавлення ісламською проблематикою в Європі після терористичної атаки на журнал «Charlie Hebdo». У своїй книжці письменник змальовує 2022 рік і «внутрішню революцію» у Франції – перемогу на президентських виборах мусульманського кандидата. Чимало французів схильні бачити майбутнє в таких же антиутопійних кольорах, як і культовий письменник, якому одразу після теракту було виділено державну охорону. Цей випадок подібний до історії з автором «Сатанинських віршів» Салманом Рушді, якого в Ірані закликали стратити (фетва), тож Британія на державному рівні взялася за охорону письменника. Показовою тут є тенденція: у 1989 році Рушді захищали від ісламських країн, тоді як Уельбека у 2015 – від людей з французькими паспортами, французьких мусульман. Так за чверть віку «ісламська загроза» із зовнішньої стала для Європи внутрішньою, а десятки політичних формацій на застрашуванні ісламом будують свої кампанії й виграють вибори. Причиною цьому є демографічні процеси, що їх ми звикли називати «природним приростом».

 

Адже якщо у 1910 році серед населення Землі 12,6% були мусульманами, то в 2010 році таких виявилося майже вдвічі більше – 22,4%. Позитивна (плюсова) демографічна динаміка ісламського населення, за оцінками фахівців, збережеться ще мінімум протягом однієї декади, тоді як кількість християнського населення світу продовжить демонструвати мінусові показники (додаймо до цього ще важливіший фактор: серед мусульманського населення з року в рік зростає рівень релігійності, а християни так само послідовно забувають чому вони християни). Результатів цих процесів не треба шукати на мапах інших континентів: цілком вірогідно, що ще за нашого життя теперішня європейська столиця – Брюссель – стане переважно ісламським містом. Уже сьогодні там лише офіційно понад 25% населення складають мусульмани, і темпи їхнього демографічного приросту вкупі з імміграцією дозволяють стверджувати: Уельбек зовсім не передає куті меду у своїх побоюваннях і прогнозах.

 

Зрештою, Європа нещодавно уже стала свідком ситуації, коли демографічний приріст змінював політичну карту. Маю на увазі проблему Косова, колишньої сербської провінції, що стала незалежною державою. Регіон Косово і Метохії – це колиска Сербії, місце, де відбувалися найважливіші історичні події й де збудовано найвідоміші монастирі, що символізували зупинку поширення ісламу на Балканах. Але час робив своє – з десятиліття в десятиліття питома вага албанського населення в Косові зростала, аж поки вони не стали більшістю. Більшість захотіла, ясна річ, більше прав, автономії і влади, натомість серби вирішили показати «хто в домі хазяїн» і утримувати там власну диктатуру; так розпочався конфлікт, що переріс у війну. Етнічні чистки й масовий ексодус сербського православного населення (а за оцінками Белґрада йдеться про 250 тисяч біженців!) після війни   завершили справу – і тепер можна досхочу кричати й писати на парканах «Косово je Србиja», але насправді це вже незворотньо албанська моноетнічна держава.

 

Таких прикладів можна наводити ще багато, підкріплюючи тим самим відому тезу Гантінґтона про зіткнення цивілізацій (завжди незайве нагадати, що цей американський інтелектуал кордон цивілізацій в Україні прокладає по річці Збруч). Проте несприятлива для західної цивілізації демографічна ситуація внесла корективи в згадану гіпотезу: загроза тепер не за кордонами країн й межами материка, а внутрішня. І не лише від ісламу, приріст розставляє зовсім різні акценти, не відтворюючи біполярну опозицію за релігійною ознакою, як то було у Середньовіччі, – наприклад, існує думка, що за 50 років на теренах нинішньої Східної Словаччини виникне європейська ромська держава чи бодай автономне утворення.

 

Наостанок зазначу, що гріш ціна тому українському колумністу, який не годен будь-яку тему вивернути таким чином, щоб отримати висновок про Донбас. Отож, за аналогією з Косово – якщо на Донбасі проукраїнські позиції в минулі роки були статистично незначимими, а після початку війни звідтам ще й виїхало 95% людей, що вважали себе українцями, то підсумок війни й політичних процесів визначить навіть не зброя, а демографічні показники. На цих територіях житимуть мільйони людей, але стосунку до України й українства вони вже не матимуть жодного (крім ворожого).

 

Тож якби Уельбек жив в Україні, то написав би не футуристичний роман, а ретроспективний, адже наші "ісламісти" вже виграли вибори. У 2010 році, президентські. Добре, що нам вдалося відбити атаку й заплатити за це тільки частиною території. Ставки ж були значно серйознішими – йшлося про цілу країну.

 

 

29.06.2015