Див. «Національний музей у Львові: фатальний 1952-й …»

 

 

Держава дбає про охорону, примноження і широке використання духовних цінностей для морального й естетичного виховання радянських людей, підвищення їх культурного рівня.

В Українській РСР всемірно заохочується розвиток професіонального мистецтва і народної художньої творчості.

 

Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки, прийнята позачерговою 7-ю сесією Верховної Ради Української РСР дев'ятого скликання 20.04.1978 (стаття 27)

 

 

 

Збірка творів давнього сакрального мистецтва Національного музею, яка зберігалась у приміщенні Вірменського собору, довгий час була предметом «головної болі» виключно обмеженої кількості музейних працівників (науковців та реставраторів). Здавалося, що після перенесення творів на вулицю Вірменську, питання збереження безцінної колекції ікон, скульптур, декоративного дерева та ін. є вирішеною. Багато років працівники відділу давнього мистецтва із скрупульозною регулярністю відвідували Вірменський собор, старанно доглядали за творами настільки, наскільки це дозволяли умови. У той складний час працівникам відділу давнього мистецтва навіть вдавалося проводити дослідження: наукові матеріали про давній український іконопис з'являлись на конференціях, публікувалися у різних виданнях.

 

Радянські ідеологи (працівники обкому та міському компартії), дещо заспокоєні «правильним курсом» ідеологічної роботи музею, якось «крізь пальці» дивилися на проблеми повсякденної роботи установи (про внутрішнє та зовнішнє «життя» музею 1970-1980-х рр. розповідалось у попередніх публікаціях). Аж поки, як грім з ясного неба, не «гримнула» гучна кримінальна справа 1984 року, коли у січні із фондосховища музею у Вірменському соборі було вкрадено 22 ікони.

 

В епоху розвиненого соціалізму, багатолітньої «стабільності» та «благополуччя», така подія була дійсно винятковою. При всій скептичності нашого відношення до радянської системи та комуністичної нетерпимості до всього, що було якось пов`язано із релігією, реакція відповідних органів була миттєвою та абсолютно адекватною – розпочато кримінальну справу, до якої залучено найпотужніші сили відповідних пошукових організацій. Збірка Львівського музею була державною власністю, отже, все, що знаходилось у фондосховищах музею, належало до матеріальної та духовної скарбниці СРСР. Відповідним високопосадовцям (включаючи чиновників найвищого рангу) було добре відомо, наскільки цінні пам'ятки зберігаються у Вірменському соборі. Отже – вкрадені ікони в найкоротший термін необхідно було знайти, винних покарати, а на всю країну «урочисто» прозвітувати про закриття справи: «кроме привлечения к уголовной ответственности участников этой кражи и их наказания, необходимо принять все возможные меры к тому, чтобы похищенные иконы были разысканы и возвращены государству» (ґазета Известие, 1985).

 

Впродовж доволі короткого часу слідчі у чіткій послідовності прозвітували: хто, коли і як потрапив до приміщення Вірменського собору, скільки ікон було взято, куди вони поділися і т.д. В офіційних звітах справа зводилась до звичайної крадіжки, за якою, як пізніше виявилось, постали доволі цікаві деталі. Офіційний звіт УВС (Управління Внутрішніх Справ) у скороченому варіанті виглядав так: мешканець Львова, такий собі громадянин на прізвище Святий (раніше судимий за крадіжки), який проживав поряд із Вірменським собором (вікна його квартири виходили у двір «вірменки») разом із приятелем Краєвським (непрацюючим, антисоціальним елементом) одного разу вирішили скористатися «аварійною» кладкою стіни храму та винесли двадцять дві ікони ХV–ХVІІІ ст., які вибирали за критерієм – невеликий розмір (щоби легше пройшли у вибитий стінний отвір) та «чим гарніші». Святий з дитинства знав двір Вірменського собору, ще дитиною неодноразово лазив по дахах, деревах і т. д. До справи викрадення ікон були залучені ще два фігуранти, один з яких був «випадково» знайомим із мешканцем Москви на прізвище Васільєв, що за збігом обставин у відповідний момент гостював у Львові. Москвич Васильєв, як виявилося у ході розслідування, і був натхненником та практичним організатором цього злочину. Маємо короткий штрих до його характеристики: «Нигде не работает в течении ряда лет, систематически оказывает содействие антиобщественным личностям в реализации предметов старины».

 

Нагадаю, що у ті часи на Заході розквітла мода на ікони, в тому числі «південного письма» (тобто, Східного обряду). У ці роки «продавці» антикваріату навипередки вивозили з території України, Росії, Білорусії твори сакральної культури. В який спосіб ці скарби перетинали «залізний» радянський кордон – питання риторичне, але складається враження, що влада, навіть, сприяла тому, щоб «ідеологічно ворожі» твори національної духовності «окремих» народів, першочергово – українського, були якнайдалі від рідних земель. У 1970-80 рр. «фарцовщики», «спекулянти», «антиквари», які вважалися антисоціальними елементами радянського суспільства, «процвітали буйним цвітом». З ними ніби і боролися, їх засуджували, всі «справи», пов´язані із цими «ганебними» явищами, були під особливо прискіпливими наглядами відповідних служб, а розслідування набирали всесоюзного розголосу. Але мало що заважало займатися подібними справами і, зокрема, «достойним» представникам радянської партократії, які відповідали за культурно-масову та ідейно-виховну роботу, і, відповідно, мали «доступ» до творів мистецтва. Та можливість їх реалізації, зокрема і на Заході (виїзд за кордон у радянські часи мали, практично, тільки чиновники відповідного рангу).

 

Але крадіжка у Вірменському соборі була саме тією «справою», при розслідуванні якої можна було продемонструвати ефективну діяльність силових структур щодо збереження пам´яток сакральної культури. Вкрадені із збірки Національного музею у Львові ікони були оцінені у колосальну, за радянських часів, суму – 180 000 карбованців (для порівняння: заробітна плата провідного інженера заводу – 120-150 руб., музейника – 60-80 руб.). Зараз можемо тільки уявити, який переполох у міліційних колах розпочався, на скільки важливою та значимою стала «Музейна справа» для вищих чинів радянської міліції обласного та місцевого рівнів із озвученням такої великої вартості вкраденого. Розслідування було проведено швидко та, навіть, якісно. Через кілька місяців після крадіжки працівники міліції вийшли на «московський слід» та взяли Васільєва – до музею було повернено дев'ять ікон. Всі, хто брав участь у злочині, отримали відповідну міру покарання: 10-15 років за ґратами; на користь музею відсуджено 149 000 крб.

 

Тим не менше резонансна справа викрадення ікон ХV – ХVІІІ ст. із фондосховища у Вірменському соборі 1984 року не є завершеною до сьогоднішнього дня. Адже вкрадено було 22 ікони, і лише дев'ять протягом кількох місяців повернено до фондосховища; решту – заявлено у розшук.

 

У цієї історії, як би не цинічно це звучало, був і позитивний бік. Після часткового розкриття справи (тринадцять ікон залишалися у розшуку), Національному музею під створення нових фондосховищ були віддані приміщення монастиря, які входять до історично-архітектурного комплексу Вірменського собору. За доволі короткий термін з монастирських келій було відселено гуртожиток автодорожнього технікуму, а звільнені приміщення віддані під розпорядження Управління культури Львівського обкому компартії. На освоєння площ колишнього монастиря під музейні фондосховища було виділено 125 тис. крб. – на ці кошти також було проведено сигналізацію у Вірменському соборі та посилено охорону.

 

Минули роки…

 

У Вірменському соборі злочинцями було взято три ікони праздничного ряду іконостасу церкви Собору Пресвятої Богородиці з села Либохора Турківського району на Львівщини. Цей іконостас є одним із найстаріших в Україні: він був привезений до фондової збірки 1914 року та детально досліджений першим директором – Іларіоном Свєнціцьким. Першою пам´яткою, яка об´явилася після крадіжки, була ікона «В’їзд до Єрусалиму» – вона експонувалась у Німеччині під час виставки приватних колекцій. Перемовини між Україною та Німеччиною розпочались 1998 року. 2003 року ікону було повернено до музею. Експертна оцінка пам´ятки на момент викрадення становила 20 тис. доларів.

 

Реконструкція іконостасу ц. Собору Пресвятої Богородиці з с. Либохора (фото О.Бриндікова)

 

 

Ікона «В'їзд Христа до Єрусалиму», ХVI ст.

 

 

Другу ікону цього іконостасу – «Хрещення Господнє» – було повернуто до фондів Національного музею у Львові 2011 року з Нідерландів.

 

Ікона «Хрещення Господнє», ХVI ст.

 

 

На нинішній день не маємо жодних відомостей про третю ікону іконостасу церкви Собору Пресвятої Богородиці, «Благовіщення», (на фото виділена чорно-білим кольором), яка також щезла із собору 1984 року.

 

А у липні 2011 року московський шанувальник давнього мистецтва Ігор Возяков привіз до Національного музею у Львові ще одну ікону, яка була викрадена 1984 року. Хочемо запропонувати коментар цієї події київської газети «День»:

«Останній в цьому телесезоні випуск програми «Шустер Live» відзначився не тільки екстремальним бенефісом Інни Богословської, що примусив опозицію облишити студію. Обіцяна на початку програми Савіком Шустером сенсація дійсно виявилась сенсацією, при тому в позитивному сенсі цього слова. Справа стосувалась повернення в Україну викраденої ще 1984 року ікони «Покрова Богородиці» (1560-ті рр., Галицька школа, майстер Дмитро; дерево, левкас, темпера, позолота). Її історія дійсно детективна… «Покрова Богородиці» – це чергове повернення. І це вже чудо в християнському розумінні. Але найбільш привабливим в цій історії є інше. Львівському Національному музею ім. Шептицького її повертає російський колекціонер, меценат, засновник музею «Дім ікони» в Москві, колишній топ-менеджер компанії «Транснафта» Ігор Возняков.

Згідно зі станом на 30 червня 2011 року, відповідно до експертного висновку Федеральної служби нагляду за виконанням законодавства в сфері охорони культурної спадщини Міністерства культури РФ, вартість ікони «Покрова Богородиці» складає більше третини мільйона євро...

«День» сконтактувався з Ігорем Возяковим…

– Ігорю Володимировичу, нагадайте, будь ласка, як ікона потрапила до вас, як ви дізнались, що це саме за ікона, і чому вирішили повернути її у власність Національного музею у Львові?

– Близько року тому в одній з європейських країн мені запропонували купити стародавню ікону. «Покров Богородиці», ХVІ ст. Річ серйозна. Ціна – також. В таких випадках я завжди звертаюсь до найкращих спеціалістів, знавців іконографії та історії православного мистецтва, щоби вони сказали свою думку – варто придбати ікону чи ні. Експерти прилетіли до Швейцарії, подивились її. Відразу сказали – ікона унікальна, іконографія – вражаюча. Збереженість – надзвичайна. Але одному з експертів видалось, що вона бачила подібну ікону десь в Україні, але дуже давно. Вона хотіла уточнити її походження. А далі – як в детективі. Ми звернулись до українських спеціалістів. Вони сказали, що, судячи з опису, вона схожа на «Покров Богородиці», іконописця Димитрія, яку вкрали зі Львівського Національного музею у ’80-х роках. Але остаточного підтвердження цьому факту не було. Не співпадали розміри. Було тільки чорно-біле фото, але й те нечітке. Розпитувати щось у власників ікони було ризиковано – я боявся, що, дізнавшись про моє розслідування, вони взагалі відмовляться продавати шедевр. На той момент я вже вирішив: якщо з’ясується, що це власне та, викрадена ікона, постараюсь повернути її назад до львівського музею. Як тільки було отримане останнє підтвердження щодо автентичності ікони Покрови, вкраденої зі Львівського музею, я викупив ікону. Згідно умов угоди я не мав права розголошувати ім’я попереднього власника, не маю права навіть називати країну, в якій ікона знаходилась впродовж останніх десятиліть.

 

Читаючи цей коментар, у будь-якої людини, яка хоча б трохи дотична до творів мистецтва та музейної справи, може виникнути дуже багато запитань. Невже п. Возяков, як людина, яка займається колекціонуванням іконопису, не має доступу до переліку ікон, які є в розшуку? Якщо не має – то він непрофесіонал своєї справи (в більшості випадків на галереї, які мають справу із давніми пам´ятками, працює багато людей із відповідною освітою та практикою), і до його колекції будуть постійно потрапляти пам´ятки із «сумнівним» минулим. Якщо все ж таки п. Возяков мав і має доступ, то мав би знати про крадіжку у 1984 та перелік ікон, які були вивезені зі Львова. Тим більше, що крадені речі відразу потрапили до Москви, адже замовником викрадення був мешканець білокам´яної і всі напрямки «транспортування» вкрадених ікон були саме російськими.

 

Питання та коментарі можна продовжувати… Тільки навіщо? Хоча….

 

Ікона «Покрова Богородиці», сер. XVI ст.

 

 

Передача ікони Покрови у стінах Національно музею у Львові на пр. Свободи була дуже презентабельною. І тут мусимо згодитись із беззаперечною думкою – головне в цій історії тільки те, що ікона «Покрови» повернулася до Національного музею. А в який спосіб – несуттєво.

 

«Розп`яття з пристоячими», XV ст.

 

 

А восени 2011 року в Києві відбулася урочиста церемонія передачі ікони «Розп`яття з пристоячими» XV століття до Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького. Цей твір був упізнаний в каталозі виставки Державного музею-заповіднику «Царіцино» (знову російський слід) із колекції російського шанувальника мистецтва Михайла Де Буар. Вдова колекціонера, коли дізналась про долю ікони «Розп`яття з пристоячими» та її попереднє місцеперебування, прийняла рішення повернути ікону до музею. Щоправда, у первісному вигляді пам´ятки було зображено позолотою два янголи, які після викрадення були змиті, як і музейні номери на звороті ікони. Але зараз це вже несуттєво. Бо «Розп`яття з пристоячими» XV століття (а пам´ятки із таким датуванням є рідкісними) також повернулося до музейних фондів.

 

PS. Отже, після кількох десятиліть, які віддалили нас від злощасного 1984 року, до Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького було повернено чотири ікони. Маємо надію, що із часом і решта потішать своєю присутністю рідні стіни музею, який створив митрополит Андрей.

    

28.06.2015