Із Злотського (п. Мушина) нам пишуть:
Кілько терпінь спричинили клеветничі доноси наших "найсердечнїйших" на цїлком невинних Українців, се оден Господь бачить і записує, щоби колись кождому віддати по дїлам його.
Коли на Українцеви не можуть найти чорної плямки в його прилюдній дїяльности, тодї, коли він їм таки не на руку, то кинуть на нього клевету, що він — мовляв — з верха "Українець", але в серединї "москальофіль". Кажуть люди, що кождий судить після себе; може й тут сповняєть ся та приповідка.
Так було з початком війни; та й нинї воно ще не минулось, хоч уже стільки доказів вірности для держави дали Українцї в часї воєннім.
Возьмім факти.
В Комарниках, турчанського повіту, єсть завідателем парохії о. Орест Тустанович. Як лише вибухла війна, ходив він по селї, збирав полотно на ранених, в церкві заохочував до жертв на Червоний Хрест, збирав гроші, та посилав і свої і церковні і зібрані до Червоного Хреста. Коли ворог зближав ся в Турчанщину, раджено йому втїкати, мати, з слезами з ним пращаючись просила, щоб ратував ся. Та він памятав на слова Спасителя: "хто любить вітця, або матїр, або жену, або дїти більше нїж мене, не є мене гідний", — і остав. І перебув кілька наїздів ворожих при вівсянім хлїбі, із слабовитою женою і дитиною. Писав до мене, ще Росияне дізнались, що він Українець, і поводили ся з ним як з ворогом.
Та коли Москалї врештї подались взад і прийшло увільненє від ворога, пішов донос — клевета. О. Тустанович 10 миль мусїв іти пішки; поставлено його перед воєнний суд; тут його увільнили, одначе до хати, до полишеної парохії, до хорої жени і дитини його не пущено, а вислано до Талєргофу, чи Гайнбурґа.
Подібно в Добрій шляхотській було-би стало ся з о. Н. Сїкорою. Совість не позваляла йому полишати стада перед нападом хижого вовка, який лише на те числить, щоби полишене стадо собі загорнути. Витревав при небезпецї житя та з Божою помічю аж доси. Росияне втїкли. Аже тут вилїз якийсь п. Пайонк з Мжиґлода з доносом. Прийшла жандармерия арештувати о. Сїкору. Та на щастє не була се така жандармерия, котра на все каже "нем тудом". На місци зроблено слїдство, переслухано сьвідків та випущено о. Сїкору як цїлком невинного. Так, о. Сїкора мав щастє.
Але иншому такого щастя не судилось зазнати. Не мав теж такого щастя мій паламар Васко Дзюрбель, 60-лїтний господар, один найсьвідомійших селян Українцїв в тут. лемківській околици. По прогнаню Росиян пішов до місточка до шевця по "баґанчі" (черевики). Взяв ті черевики, перевісив через рамя тай пустив ся до дому. Та надійшла більша скількість війска — тож пристанув і "чудує ся". Раптом якась "служонца" кликнула в його сторону: "о — стої шпеґ". І се вистарчило, щоби невинного чоловіка без попередного переслуханя на місци, де його всї добре знають, тягати цїлий тиждень по всїляких норах, сїльських арештах, показувати йому суху галузь на вербі і т. и.; а розмовитись було годї, бо його мови не розуміли. І тільки на моє представленє, в сам час ще на письмі до висшої команди нарочно двома найповажнїйшими людьми, занесене, вирвало бідолаху з біди, в яку загнала його клевета.
Тай на мене і о. о. сусїдів не раз не два, а по кілька разів сипались доноси.
Та ми мали теж в нещастю щастє.
Але кілько таких, що щастя не мали, і нинї покутують по бараках. Скілько терпіня морального! Сам хиба Господь се бачить і записує: одному сяк, другому так!
Ми не спімо, а орґанїзуймо енерґічну самопоміч. Кличмо, аби нас почули!
З нагоди сьвітлих побід маєвих союзних армій і з нагоди здобутя Перемишля устроювано в тутешнім повітї по лемківських селах торжественні благодарні богослуженя і процесиї. Ось так Лемки під проводом оставлених тут сьвящеників-Українцїв дякують Богу, що та "воєнка", як вони говорять, буря з громами пішла собі геть далеко звідси, та що позбули ся напастий зі сторони прогнаного Москаля, котрому вони тепер лїпше пізнали, нїж з передвоєнних кінематоґрафічних представлень Колдрів, Дуркотів, Сандовичів, Качмарчиків.
[Дїло]