22 червня 1915 року російські війська залишили Львів після 10 місяців окупації. Галицька столиця повернулася під панування цісаря Франца Йосифа І.
Плануючи кампанію 1915 року, Велика Британія та Франція виходили з того, що перемога над Німеччиною можлива лише за умови досягнення абсолютної переваги над супротивником у силах і засобах. Тому їхній загальний план зводився до стратегічної оборони на Західному фронті, де передбачалися лише невеликі наступальні операції.
Натомість російський генштаб планував на 1915 рік широкі наступальні операції, спочатку у Східній Пруссії, з наступним перенесенням удару на Берлін. "В середині січня в Ставці генерал-квартирмайстер Данилов розробив план операцій на 1915 р. За цим планом визнавалося за необхідне проводити головний удар на Берлін..." – писав російський військовий історик Зайончковский ¹.
Натомість командувач російського Південно-Західного фронту, який діяв переважно в Галичині, генерал Ніколай Іванов прагнув прорватися через Карпати на Будапешт і Відень, щоби вивести Австро-Угорщину з війни і залучити на бік Антанти Італію та Румунію: "Іванов розумів, що його армії на той час уже націлилися на Карпати, і тому необхідно ці гори подолати. Іванов жваво вхопився за цю ідею й відтак став її вперто відстоювати. 5 лютого Іванов прибув у Ставку, де особисто доповів, що важка ситуація армій Південно-Західного фронту, що склалася в Карпатах внаслідок зимового часу та відсутності приміщень, змушує якнайшвидше відкинути австрійців з гір і спуститися в Угорщину" ².
На відміну від Антанти, перспектива затяжної війни не обіцяла блоку Центральних держав жодних вигод. Німецьке й австрійське командування не полишало надій на швидке закінчення війни й завзято шукало шляху до рішучої перемоги. На думку начальника німецького Генштабу генерала Е. фон Фалькенгайна, остаточне вирішення завдань війни треба було шукати на Заході. Натомість командування групи німецьких армій на Сході (П.Гінденбург і Е.Людендорф) й австро-угорське командування (Конрад фон Ґетцендорф) вимагали першочергового розгрому Росії й ліквідації Східного фронту.
Конрад фон Ґетцендорф
До весни 1915 року австро-угорська армія потерпіла великі втрати і не могла сама дати собі раду з навалою російських військ, які опанували майже всю Галичину, взяли Перемишль і Тарнув, захопили майже всі найважливіші перевали в Карпатах. Начальник штабу австро-угорської армії Конрад фон Ґетцендорф просив перекинути нові німецькі дивізії з Західного фронту. Врешті-решт німецьке командування вирішило допомогти своєму союзнику. Обираючи напрямок головного удару, воно розробляло три варіанти: зі Східної Пруссії проти правого (північного) крила російського фронту, з Карпат проти лівого крила російського фронту, але зупинилися на третьому варіанті – зробити удар між Віслою і Карпатами могутнім угрупованням німецьких військ із задачею не лише відкинути росіян від Карпат, але й розгромити всю російську армію.
Успіх на цьому напрямку давав можливість натиснути на Італію і Румунію, відтягнувши термін їхнього вступу у війну на боці Антанти, підтримати Туреччину, забезпечити стійкість австро-угорських армій.
Район, обраний для завдання головного удару, був вигідним в оперативному відношенні. Він надійно прикривав фланги ударного угруповання, бо Вісла на півночі і Бескиди на півдні обмежували маневрування російських військ.
Німецьке командування дуже ретельно й детально готувало цю операцію. До її проведення залучалися добірні війська, зняті з французького фронту. Їх об'єднали в 11-у армію, командування якою доручили генералові А.Макензену. До складу армії був включений також 6-й австро-угорський корпус і 11-а кавалерійська дивізія.
Август фон Макензен
Щоби дезорієнтувати російську агентурну розвідку, 11-а армія рухалась з Західного фронту кружним шляхом: спочатку в Північну Німеччину і лише звідти – в Галичину.
Август фон Макензен починав свою військову кар'єру ще на полях франко-прусської війни 1870 року. На початку Першої світової 65-річний генерал Макензен командував корпусом на "другорядному" фронті в Східній Прусії. Але його корпусові довелось відіграти важливу роль у розгромі й оточенні російської 1-ї армії під Таненберґом. У вересні 1914-го генерал-полковник А. фон Макензен уже провадив німецькою 9-ю армією на Східному фронті. А навесні 1915 року його призначають керівником наступу німецьких і австрійських військ у Галичині.
Для наступу обрали ділянку між Верхньою Віслою та підніжжям Карпат. Було вжито суворих заходів для збереження таємниці. Щойно 13 квітня, коли німецькі війська були вже готові до транспортування, і потяги зі снарядами рушили в Галичину, шеф німецького генштабу Фалькенгайн уперше телеграфував своєму австрійському колезі Конраду про загальний план операції. Конрад Ґетцендорф того ж дня відповів про свою повну згоду і вирушив до Берліна для особистих переговорів з Фалькенгайном.
11-а німецька армія під командуванням генерала А.Макензена складалася з 5 корпусів у складі 8 німецьких, двох австро-угорських піхотних і однієї кавалерійської дивізій. У складі 11-ї армії були найкращі німецькі війська, які здобули собі славу на Західному фронті, зокрема Гвардійський корпус, X армійський, XLI резервний корпуси. Разом з цією армією в прориві взяла участь 4-а австрійська армія ерцгерцога Йосифа Фердинанда у складі 5 австрійських піхотних, однієї австрійської кавалерійської й однієї німецької піхотної дивізій. Ця армія також була підпорядкована Макензену.
11-у армію забезпечили могутньою артилерією – 143 батареї зі 624 гарматами. Перед початком наступу у Макензена піхоти було вдвічі більше, всієї артилерії в 6 разів, а важкої артилерії у 40 разів більше, ніж у росіян на цій ділянці фронту.
Атака Макензена під Горлицями почалася 2 травня о 10 годині ранку. Їй передувала артилерійська підготовка зі 600 гармат. У перший день наступу "таран" Макензена відбив на своєму правому фланзі й у центрі дві контратаки росіян, захопивши 17 тисяч полонених, але просунувся вглиб російської оборони лише на 2-5 км. До речі, саме в ті дні наші усусуси стримували на горі Маківка наступ росіян через Карпати.
Українські січові стрільці на Маківці (початок травня 1915 року)
До вечора 5 травня лівий фланг і центр 11-ї німецької армії підійшли до ріки Віслок. На 6-й день прориву (7 травня) ця армія досягла лінії Фриштат–Кросно–Риманів. У цей же час 3-я австрійська армія вийшла на лінію Дукля–Яслиска. За 6 днів глибина прориву досягла 40 км.
Росіянам нічого не залишалося, як відійти на лінію ріки Сян, що й було зроблено до 15 травня. Але вже 17 травня німці переправилися на правий берег Сяну в районі Ярослава, і новий прорив почав вклинюватися в оборону російських військ. Водночас німці й австрійці південніше від Перемишля почали атаку на Мостиська.
3-го червня росіяни залишили Перемишль.
30 травня австрійсько-німецька Південна армія під командуванням генерала Александра фон Лізінґена зайняла Стрий. Тому на лівому крилі Південно-Західного фронту російські війська відійшли за Дністер, на ділянку Миколаїв–Галич.
Але в цей момент, на початку червня 1915 року Макензен призупинив свій натиск на росіян у Галичині. Це було пов'язано з оголошенням 24 травня Італією війни Австро-Угорщині. Австрійці хотіли перекинути значні свої сили на італійський кордон і передати ведення подальшої боротьби з росіянами в Галичині німцям.
За кільканадцять днів Макензен відновив наступ. Відтак 8-й російській армії генерала Брусилова не вдалося втриматись на лінії Любачів–Мостиська, і 12 червня росіяни знову почали відступати. 15 червня вони намагалися створити оборонну лінію біля Городка вздовж річки Верещиці. Але в ніч проти 20 червня 8-а російська армія змушена була відступити.
Генерал Олексій Брусилов у парадному однострої
Протягом двох місяців – травня і червня 1915 року – росіяни залишили майже всю Галичину, де втратили лише полоненими 500 тисяч вояків. "Весна 1915 року залишиться в мене назавжди в пам'яті. Велика трагедія російської армії і відступ з Галичини. Ні патронів, ні снарядів. З дня на день криваві бої, щодня тяжкі переходи, нескінченна втома і фізична, і моральна; то боязкі надії, то безпросвітний жах... Пам'ятаю бій під Перемишлем у середині травня. Одинадцять днів жорстокого бою 4-ї стрілецької дивізії... Одинадцять днів страшного гуркоту німецької важкої артилерії, що буквально зривала цілі ряди окопів разом з їх захисниками. Ми майже нічим не відповідали. Полки, вкрай виснажені, відбивали одну атаку за іншою багнетами або стріляниною в упор; лилася кров, ряди рідшали, росли могильні пагорби... Два полки майже знищені лише вогнем", – згадував російський генерал Антон Денікін.
У своїх спогадах генерал-квартирмайстер Ставки Верховного головного командування Юрій Данілов писав: "Армії П.-З. фронту продовжували безнадійно відсуватися назад. Таке положення змусило Верховне Головнокомандування, директивою від 20 червня, віддати розпорядження про початок евакуації Львова та всієї Галичини, що ще залишалася під нашою владою" ³.
Не чекаючи на цю директиву, росіяни вже протягом кількох днів спішно виїздили зі Львова, тривала евакуація установ, вивозилося обладнання підприємств й інші цінності. Під час відступу з Галичини російське командування вперше в широких масштабах руйнувало важливі об'єкти на шляхах пересування австро-німецьких військ, нищило різне майно. 5 травня начальник штабу верховного головнокомандувача В.Драгоміров дав наказ щодо цього начальникам штабів усіх армій Південно-Західного фронту.
Одночасно відбувалась примусова «евакуація» вглиб Росії місцевих мешканців. Особливо великих масштабів ця депортація досягла на Холмщині та Надсянні. Загалом вивезли кількасот тисяч людей. "Найстрашнішим був день відступу, москалі все палили, грабували людей, убивали, всякими способами знущались. Людей наших гнали цілими юрбами зі собою з різних сіл і міст", – згадували трохи згодом дописувачі «Діла» ⁴.
Зі Львова вивозили також відомих і шанованих громадян як заручників. Як згадував один із них, Юзеф Бялиня-Холодецький, "у неділю 20 червня вирушив поїзд в дорогу... Поволі посувався наш поїзд, обстрілюваний бомбами німецьким аеропланом, до Красного і далі до Бродів. Віз він тридцять сім бранців, а саме 12 Поляків, 10 Русинів і 15 Жидів" ⁵.
Група заручників, вивезених росіянами зі Львова
Цими заручниками були:
Українці: Володимир Бачинський, інженер-хімік, доцент Політехніки (у віці 44 роки); Спиридон Баньковський, старший радник Маґістрату (56); Стефан Федак, адвокат, віце-президент Надзірної ради Крайового банку (54); Михайло Коцюба, доктор філософії та медицини, крайовий шкільний інспектор (60); Іван Левинський, архітектор, професор Політехніки (64); Іван Матіїв, крайовий шкільний інспектор (56); Костянтин Паньківський, директор Крайового кредитного союзу (61); Роман Наленч-Сосновський, радник Вищого суду (56); Іларіон Свєнціцький, директор Національного музею (39); о. Микола Щепанюк, священик собору Св. Юра (32).
Поляки: Юзеф Бялиня-Холодецький, директор Рахункової палати, літератор (63); Александер Сас-Чоловський, директор архіву і музеїв м. Львова (51); Еміль Габданк-Дуніковський, професор університету і літератор (51); Зиґмунт Ган, повітовий суддя (40); Адам Каучинський, директор Заставного закладу і купець, член міськради (52); Юліуш Кюнер, власник готелю (48); Роман Роґаля-Левицький, радник Вищого суду (46); Юзеф Казимир Любінецький, суддя (45); Юзеф Шірмер, власник пекарні, голова Ремісничої палати, член міськради (55); Станіслав Сопух, настоятель оо. Єзуїтів (46); Міхал Тьопфер, власник ресторану, член міськради (52); Валери Влодзімірський, судовий хімік, член міськради (61).
Євреї: Адольф Бек, доктор медицини, проректор університету; Бернард Брайтманн, купець; Яків Діаманд, адвокат, голова Юдейської віросповідної громади; Симон Феллер, власник реальності; Сальо Ґольдфрухт, власник гуральні, Артур Ґольдманн, власник друкарні; Берл Мішль, купець; Самуель Пордес, купець; Маврицій Оберлєндер, аптекар; Яків Райх, адвокат; Ісаак Шор, купець; Яків Шрайгер, купець; Мойсей Зеклєр, купець; Освальд Ціон, окуліст.
У ніч проти 22 червня 1915 року частини 2-ї австро-угорської армії розбили на західних околицях Львова росіян, які пробували оборонятися на старих фортах у Брюховичах, Рясній Польській і на Лисій горі у Брюховицькому лісі.
На З’явленській горі над Брюховицьким цвинтарем ще збереглися залишки форту, збудованого 1887 року на горбі заввишки 347 метрів над рівнем моря. Протягом 1912-го форт зміцнили. Форт у Брюховичах описав Михайло Слободянюк у мілітарному альманасі “Цитаделя” (ч. 1, 2009). За його даними, форт був укріпленою артилерійською позицією на півбатареї (2-3 гармати) з цегляними траншеями для піхоти, яка обороняла підступи до гармат. Доступ до артилерійських позицій захищали два бічні цегляні каземати (стрілецькі галереї) з бетонним перекриттям на схилах гори. Між ними були ще два каземати для фронтального захисту форту. А центральну частину форту займали позиції для двох артилерійських гармат. Біля них – перекриті бетоном сховища для боєприпасів. Під час російського наступу в Галичину в серпні-вересні 1914 року форт був залишений австрійським військом без бою. Натомість росіяни його укріпили й обороняли у червні 1915-го.
Зранку 22 червня частини 2-ї армії під проводом фельдмаршала-лейтенанта барона Едуарда Бьом-Ермолі (Böhm-Ermoli, 1856–1941) увійшли до Львова Янівською дорогою (тепер вул. Шевченка). Росіяни не чинили їм опору і відступали на схід. Хоча на тодішніх поштівках зображено запеклі бої у місті на тлі церков у московському стилі.
Того ж дня у приміщенні "Сільського Господаря" українські діячі, що залишалося у Львові, але уникли російської депортації, створили "Комітет українців міста Львова". Його очолив адвокат Андрій Чайковський. Наступного дня відозву комітет видав відозву до українців міста Львова, у якій було написано: "Засяло знову сонце свободи! В отсей день вертає до українців не лише втрачена свобода віри і мови батьків, а й росте й леліяна в тих тяжких часах на дні душі надія, що мимо вікового, а ще перед хвилею над нами шаліючого московського гніту, Україна не вмре, не загине!"
Після поразки в Галичині 24 червня 1915 року, який вважається днем закінчення Горлицької операції, у російській ставці вирішили відійти на лінію Рига – середній Німан – річка Свіслоч – Брест-Литовськ – верхня течія Західного Бугу – Дністер – кордон з Румунією.
Після зайняття Львова 11-а армія Макензена і 4-а австрійська армія, посилені кількома німецькими й австрійськими дивізіями, були скеровані у північному напрямку – на Холм, Володимир-Волинський, Люблін, щоб оточити російські війська у «конґресовій» Польщі.
Росіяни почали поспіхом відходити з Польщі і вже 5 серпня залишили Варшаву. А до кінця серпня цілком відійшли з «Конґресівки». Війська генерала Макензена дійшли до Берестейської фортеці і зайняли її без бою.
У цій ситуації російське командування "для вирівнювання фронту" розпочало черговий відступ. Восени фронт стабілізувався на лінії Західна Двина – Двінськ – Вілейка – Барановичі – Пінськ – Сарни – Луцьк – річки Стир і Стрипа.
Стрийський парк, літо 1916 року
А влітку 1916 року у Львові, на верхній терасі Стрийського парку відкрили військову виставку Другої австро-угорської армії, яка запам’яталася павільйонами, оздобленими березовими колодами, та пам’ятником її командувачу – австрійському генералу Едварду Бьом-Ермоллі. Його автором був угорський скульптор Лайош Лукачі.
ПРИМІТКИ
¹ Зайончковский А. Первая мировая война. – Санкт-Петербург, 2002. – С. 342, 343.
² Там само. – С. 343.
³ Данилов Ю.Н. Россия в мировой войне 1914-1915 гг. – Берлин, 1924. – С. 349.
⁴ Діло. 1915. 12 падолиста.
⁵ Chołodecki J.B. Zakładnicy miasta Lwowa w niewoli rosyjskiej 1915–1918. – Lwów, 1930. – S. 9.