Передова, прогресивна частина українських письменників — Тарас Шевченко, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Павло Грабовський та Іван Франко зазнали на собі благотворного впливу літератури братнього російського народу.
Українська класична література зростала й міцніла, використовуючи творчі надбання наймогутнішої з усіх світових літератур — російської літератури. Це можна прослідкувати на творчості найвидатнішого українського письменника кінця XIX, початку XX століття Івана Яковича Франка, який збагатив скарбницю українського письменства кращими досягненнями російської і світової літератури.
Вже в учнівський період Іван Франко за всяку ціну прагнув до всестороннього опанування російської класичної спадщини. Але в умовах тодішньої Західної України, що була під п'ятою австрійського цісаря і польської шляхти важко було, а то просто й неможливо роздобути російські книги, журнали і газети. Тільки згодом Франко дістав і з "запоєм читав Толстого, Тургенєва та Пом'яловського, а далі Чернишевського, Герцена і т. і." (з листа І. Франка до Драгоманова). А це читання, звичайно, не могло пройти безслідно для такої відзивчої натури, як Франко. Він перший на Україні серйозно взявся за переклади найкращих творів російських письменників на українську мову. Він дав українським читачам переклади з Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова, Некрасова, Салтикова-Щедріна, Достоєвського, Глєба Успенського і інших.
1882 року появився франківський переклад першої частини "Мертвих душ" Гоголя. Проти цього виступили українські буржуазні націоналісти в спілці з польськими панами. Навіть П. Куліш і Ів. Нечуй-Левицький були проти перекладів Гоголя на українську мову. Франко засудив ці націоналістичні, антинаукові виступи і своїми прекрасними перекладами, критичними статтями та замітками показав Гоголя, як одного з геніальніших російських письменників, безмежно рідних, дорогих і любимих не тільки росіянам, але і українцям, всім народам, яким дорогі культурні надбання людства. З творів Некрасова Франко переклав поему "Надія жінки" (першу частину) та ряд дрібніших поезій. Але найбільше з усіх російських поетів любив Франко О. С. Пушкіна. Він переклав на українську мову майже всі драматичні твори Пушкіна. До кожного з перекладених творів Франко писав простору передмову і детальні пояснення. Пушкінській творчості Франко дав щонайвищу оцінку. Пушкінська поезія, на думку Франка, — "учителька російської суспільності", а Пушкін "немеркнуче сонце російської поезії". Особливо цінив Франко політичні поезії Пушкіна, зв'язані з подіями 1825 і 1831 рр.
В цих поезіях український письменник-демократ законно вбачав втілення ідей декабристів, цих "перших прозвісників свободи". От чому політичні поезії Пушкіна так любив Франко. От чому він так часто їх цитував, ставив епіграфами до своїх творів, занотовував їх у щоденнику і більшість їх знав на пам'ять. З усіх драматичних творів Пушкіна Франко найвище оцінював "Бориса Годунова". В передмові до цього твору Франко дав блискучий аналіз Пушкінської драматургії. На думку Франка Олександр Сергійович створив гарну, справді національну народну драму. "Пушкінова драма "Борис Годунов", — пише Франко в передмові до неї, — була першою в російському письменстві драмою, в новочасному значінню того слова, драмою, яка незалежно від усяких правил та естетичних формулювань кладе собі одинокою метою подати в драматичній формі образ людського життя в трагічній, історичній чи індивідуальній хвилі". Велич цього твору не лише в неперевершеній, художній, справді шекспірівській майстерності, але і в тому, що "Пушкін, пишучи її, не руководився ніякою тенденцією, але старався як можна докладніше вникнути в духа представленої ним історичної доби, і в тім також запорука великого значення тої драми та її чисто людського інтересу, який вона ніколи не перестане збуджувати у всіх читачів та глядачів". Ці проникновенні слова були сказані саме в той час, коли українські націоналістичні писаки і різні "діячі культури" кричали по всіх усюдах про "неприйнятність пушкінської музи на українському грунті". Іван Франко назвав пушкінську творчість "чудом поетичної творчості, яка проникає людську пристрасть до манії, до її найкрайніших границь." Цікаво відмітити той факт, що в своїх статтях про творчість О. С. Пушкіна Іван Франко підкреслює спорідненість її з творчістю геніального українського Кобзаря — Тараса Григоровича Шевченка. "Пушкінова драматична проба має високу літературну вартість; уже хоч би тим, що вона справді драматична і малює деякі трагічні моменти людського життя з великою художньою силою. Дуже подібні мотиви стрічаємо також у поезії Шевченка особливо в віршах "Причинна" та "Русалка". Ці рядки були написані Франком про "Русалку" Пушкіна 10 квітня 1914 року. Неоцінима заслуга Франка ще й в тому, що він перший в українській критиці по справжньому поставив питання про спільні мотиви в творчості двох поетів-гігантів: Пушкіна і Шевченка. Критичні статті Франка про Пушкіна і на сьогодні не втратили своєї наукової цінності,
Незвичайний інтерес проявляв Франко до творчості другого російського прозаїка — Льва Миколаєвича Толстого. 1892 року Франко вмістив у польській пресі три статті "Лев Толстой", "Лев Толстой про голод у Росії", "Толстой і земство". Для Франка Толстой в першу чергу геніальний художник-реаліст, автор багатьох немеркнучих художніх полотен. Художня простота, зображення найтонших психологічних нюансів змальовуваних героїв, предметовість і лаконічність — ось характерні ознаки толстовської творчості за визначенням Франка. Найвищого художнього розквіту досягнув Толстой в романі "Анна Кареніна", де він намалював "низку образів і постатів, дуже пластичних, але разом з тим намальованих з подиву гідною дискрецією і делікатністю". Але разом з тим "Великий майстер з Ясної Поляни" за характеристикою Франка був поганим філософом. Його теорію "непротивлення злу насиллям" Франко кваліфікував як реакційну, антинародну.
Франко благоговів перед іменами Чернишевського, Добролюбова, Герцена, Пісарева, Некрасова і Салтикова-Щедріна. Естетичні погляди Франка склалися під впливом революційної естетики Чернишевського і Добролюбова, творчістю яких Франко, за власним визнанням, упивався. Роман "Що робити?" М. Г. Чернишевського зробив небачений вплив на всю діяльність письменницьку і громадську Івана Франка. В 70 рр. минулого століття Франко з групою молодих галицьких революціонерів пропагував цей епохальний твір серед бориславських і дрогобицьких робітників поряд з "Капіталом" Карла Маркса і творами Фрідріха Енгельса. В 1879 році в галицьких газетах Франко вмістив статтю про життя і творчість Добролюбова, а за два роки перед цим (1877 р.) про Салтикова-Щедріна, бичуючі сатири якого йому "дуже подобалися" (вислів Франка).
Слідкував Франко і за новою революційною російською літературою. Так, у львівській газеті "Новий громадський голос" за 1905 рік була вміщена прекрасна стаття Івана Франка про творчість великого російського письменника, буревісника революції — Олексія Максимовича Горького. Все передове, революційне в російській літературі Франко підносив на щит, стимулював його ріст і критично, творчо переносив на український грунт. Із сторінок передової російської літератури лунав мужній заклик до боротьби проти "царства темноти", гніту і насилля — звідки б вони не походили. До цього закликав і Франко в своїх численних поезіях, оповіданнях, поемах і повістях, наукових розвідках і публіцистичних статтях.
Є багато спільного між лірикою Некрасова і Франка, сатирами Щедріна і сатирами Франка. Франко, наслідуючи політичні сатири Щедріна, їдко висміював пиху і бундючність польської шляхти, яку влучно назвав "паразитами з водянистим мізком", продажність і безпринципність українських націоналістів-рутенців, що за незначні подачки з цісарсько-шляхетського стола зраджували свій народ ("Опозиція", "Доктор Бессервіссер", зб. "Сім казок" і інші). Багато є також спільного між оповіданнями з селянського життя Глєба Успенського і Івана Франка ("Лесишина челядь", "Панщизняний хліб", "Ліси і пасовиська"). Обидва письменники художньо-переконливо показали "владу землі", "владу грошей" — всі соціально-економічні процеси, які тоді відбувалися.
Віра Чернишевського в прихід щасливого сонячного, радісного життя на землі, впливала на українського поета-революціонера. Франко, як і Чернишевський вірив у творчий дух "велетня закутого" — свого народу. Могутнім герценівським духом, страсною революційною проповіддю віє від кращих Франкових творів ("Каменярі", "Товаришам із тюрми", поема "Мойсей", "Панські жарти").
Письменник-борець, мужній Каменяр Ів. Франко все своє життя боровся за зближення двох братніх народів — українського і російського, різко виступав (наприклад у львівській "Правді") проти "пропаганди національної ненависті до московського народу", яку провадили махрові українські "патріоти" в союзі з польськими націоналістами.
Ще на початку 80 рр. XIX ст. в женевському журналі "Вольное слово" Іван Франко писав, що галицькі трудящі маси в своїй боротьбі за соціальне і національне звільнення ждуть братерської допомоги великого російського народу. І він все робив, щоб наблизити цей довгожданий час.
Тільки після смерті Каменяра прийшов цей довгожданий час свободи і братерства народів. Звільнення народів батьківщини Івана Франка — Західної України принесла героічна Червона Армія, радянський народ, керований мудрою партією Леніна—Сталіна. Народи Радянського Союзу з любов'ю вимовляють ім'я Івана Франка — письменника-громадянина, що в тяжкі часи панського лихоліття закликав пригнічених до братерства, до об'єднання для спільної боротьби проти спільного ворога — капіталізму.
[Вільна Україна]