Найбільшою загрозою існування Української Держави є не паспорти чужих держав (подвійне громадянство), а сама Україна: її непривабливість, відсталість і ворожість до власних громадян та їхніх потреб
Кожному школяреві відомо, що слово «Україна», вочевидь, походить від слів «край, окраїна». Тобто наша держава є країною пограниччя – між Сходом і Заходом, у трикутнику між православ’ям, католицизмом й ісламом, історично розташована на кордонах різних імперій. До слова, ідентичність пограниччя не є унікальною рисою України – так само геополітично важливими себе уявляють болгари, серби й хорвати, а свідомість швейцарців взагалі базується на етосі «між» ‒ горами, мовами, культурами й імперіями. Нелогічним на цьому фоні видається з одного боку розпатякувати про переваги буття народом пограниччя, а з іншого – забороняти власним громадянам користуватися перевагами такого геополітичного розташування.
Скидається на те, що факт розташування «між Сходом і Заходом» наша владна верхівка хоче продавати лише у тих випадках, коли йдеться про транзит газу, бакшиш з якого осідає на рахунках олігархів з президентсько-урядових орбіт; уся решта можливостей і переваг блокується. До прикладу, час від часу з’являються новини, що хтось із олігархів чи владоможців має й інший, крім українського, паспорт: син Азарова, Фірташ, екс-губернатор Коломойський, який узагалі хвалився потрійним громадянством. Таким чином виходить, що подвійне громадянство можуть мати і мають люди, які викачують з України гроші на свої закордонні офшорні рахунки, а простим смертним – наприклад, економічним емігрантам – зась. Хоча саме заробітчани за три місяці поточного року вже переказали в Україну понад півмільярда доларів. А ще скільки привезли просто кешем! Ось хто є реальним інвестором, що тримає Україну – зокрема, Західну – на плаву.
А замість подяки вони отримують погрози про те, що держава буде оподатковувати їхні закордонні прибутки чи візьметься за пошук серед них осіб із подвійним громадянством. Більшість із українських заробітчан працюють за кордоном нелегально чи напівлегально – без офіційного працевлаштування, страховки, права на медичний огляд тощо. Добра половина з них (статистики, на жаль, не існує) виїхали за кордон за короткотерміновими чи туристичними візами, а потім залишилися працювати, переховуючись від інспекцій, поліції й влади. Ці люди справді відчувають себе мешканцями третього, гіршого світу, вони змушені працювати в нелюдських умовах.
Водночас отримання, наприклад, угорського громадянства полегшує їм життя – вони можуть вільно подорожувати Європою, не задумуючись про візи й обмеження; це також спрощує життя їхнім працедавцям, що можуть брати таких людей на роботу офіційно. Ось так просто: отримуєш угорський паспорт – і можеш десять років гідно працювати в будь-якій країні ЄС. Знаю це добре, оскільки більшість моїх закарпатських знайомих мають у родині бодай одного заробітчанина. Чи робить «другий» паспорт людину зрадником України? Як на мене, ні – ці люди просто отримали папірець чи пластикову картку, що відкриває перед ними вікно можливостей. Зароблені гроші вони привозять додому, в Україну, будуються тут, відкривають власні підприємства і починають свою справу. Правду кажучи, у кожному західноукраїнському місті має бути пам’ятник заробітчанам, без них і їхньої фінансової підтримки у наших палестинах давно панував би мор.
Вважається, що Угорщина видала майже 100 тисяч своїх паспортів українським громадянам, Румунія – від 50 до 80 тис., Польща видавала так звані «карти поляка» ‒ вони не вважалися громадянством, хоча й служили для обліку закордонної полонії, та дозволяли значно легше отримувати візи чи давали право на безкоштовну освіту в Польщі. Інша справа з Росією, яка видавала паспорти жителям Криму, але з Росією завжди інша справа. Так чи сяк, а паспорти інших країн не створили великої небезпеки для існування Української Держави, оскільки найбільш небезпечною для існування України є сама Україна.
Точніше, її недоладність і непривабливість. Тарас Шевченко і Степан Бандера ніколи не мали українського паспорта, і це не заважало їм робити свою справу. Заробітчани, які сьогодні отримують друге громадянство, не зрікаються України, а просто шукають можливості прогодувати свої сім’ї. Паспорт для них – тільки папірець, який вони показують на кордоні чи в бюрократичних віконечках. Якщо Україна не здатна забезпечити їх роботою, то хай хоч не забороняє заробляти на стороні. Все одно ж гроші людина привозить додому.
Та й у сучасному глобалізованому світі громадянство – це радше умовність, ніж декларація власних політичних поглядів. Зверніть увагу на наш внутрішній паспорт – цю анахронічну паперову книжечку, яка до того ж з невідомих причин має російськомовну сторінку. Особисто в мене він виписаний і заповнений від руки, мало хто з іноземців вірить мені, коли я показую цей доісторичний документ і називаю його паспортом. Курям на сміх! Щось подібне і з громадянством – держава має створювати для своїх громадян нові можливості й відкривати дороги, а не множити заборони й заганяти в ґетто. Якщо влада не хоче подвійного громадянства, то хай виб’є нарешті безвізовий режим, хай покарає всіх чинуш і олігархів, що мають інші паспорти, а вже потім забороняє це простим людям, яким ніде заробити на шматок хліба.
Про політику людям з фактичним подвійним громадянством йдеться в останню чергу. Думаю, чим менше Україна плодитиме заборон – тим більше в неї буде патріотів, і навпаки: чим сильніше вона обмежуватиме власних громадян – тим охочіше люди від неї відвертатимуться.