І.

 

Руки до праці й праця для рук

 

Холм, 6. червня 1940.

 

На невеликі гуртки української інтеліґенції Холмщини, розсипаної по її містах, містечках і селах, впала велика праця: відбудувати до тла зруйноване українське життя. Це наше життя на Холмській Землі нагадує нам руїни й згарища, витворені бомбами, гарматними стрільнами й вогнем. Усе, що тут будували, культивували й плекали українці як спокон віків, так і після всесвітньої війни 1914—18 рр., знищене, а рештки — перемішані, привалені румовищами, залиті й засипані різним брудом. І, як після татарської навали, багато холмщан не очуняло ще від страху, залишається без даху над головою, без праці й без пляну нового життя та певности щодо завтрашнього дня.

 

Треба віддати належну честь і подяку тим провідникам української інтелігенції на Холмщині, що не втратили голови в цьому хаосі, а навпаки — потрапили схопити життя за гриву, так сяк загнуздати його і повести до мети, яка блимає перед нами, десь у далечині. Зроблено багато: в ділянках — церковній, кооперативній, шкільній, культурно-освітній і т. д.

 

Але щоб довести життя Холмщини до нормального стану і дати холмщанам усе те, що для них уже сьогодні є необхідне, треба ще зробити тисячі разів більше. Треба надолужувати прогаяний не з нашої вини час уже сьогодні й в усіх ділянках життя.

 

А для цього потрібно багато, багато робочих рук.

 

І ось, як завжди буває в таких випадках і умовинах, витворюється прикрий парадокс практичного життя: з одного боку, як усі знають, праці без краю і потреба працівників велика, а з другого боку — люди сидять без праці, голодують і нарікають на свою долю. Це веде навіть до небажаних, бо ненормальних і деморалізуючих явищ.

 

Люди, позбавлені праці і голодні, як також і ті, що заробляють нижче прожиточного мінімум, завжди, — буває, — незадоволені життям, нарікають, осуджують такий стан речей, заздрять і готові йти на "революцію" — на "перевороти" там, де життя вже наладнується і валення тих, що з користю працюють і яким пощастило одержати за свою працю достатній шматок хліба.

 

Всі ці "революційні" явища ми вже спостерігаємо на Холмщині. А одночасно з болем і острахом завважуємо, що на шлунковому підложжю починається розколювання української інтеліґенції і що це може потягнути за собою й розколювання народніх низів. Покищо ці низи, міщанські й селянські маси, цієї боротьби не бачать, бо вона йде глухо, в нетрах інтеліґентів. Але чи довго так буде?

 

Таке життя не є чимось незвичайним, — те саме явище ще й на інших наших землях і в чужих країнах, коли вони опинялися в стані такої загальної руїни, як ми.

 

Але це не звільняє нас від обовязку вже сьогодні думати про те, якби усунути згадане лихо з нашого життя якнайшвидше. І не можна робити нікому ніяких закидів за порушення цього болючого питання. Навпаки, кожний, хто спостерігає згаданий парадокс і нездорові ферменти, повинен почуватися до обовязку словом і ділом причинятися до усунення їх та унормування життя.

 

Йде про те, щоб у всіх ділянках життя Холмщини було доволі потрібних рук до праці і щоб усі безробітні інтеліґенти якнайшвидше знайшли собі працю в інтересах Холмської Землі та її українського населення.

 

Ми свідомі того, що ця справа нелегка. Але який нарід Европи має сьогодні самі легкі справи? Згадане важке завдання холмської інтеліґенції навіть дуже легке в порівнянні з сьогоднішніми завданнями інтеліґентів багатьох-багатьох інших країн Европи. І коли інші не опускають рук, але навпаки, енерґійно та у приспішеному темпі обмірковують, вирішують і практично розвязують складніші й важчі питання життя, то чому ми не можемо розвязати порушеного тут легшого питання?

 

Як споконвіку було, "в началі бі слово". На це й є преса, щоб проголошувати це перше слово. І ми користаемо з неї, щоб висловити тут кілька своїх особистих думок до питання про анґажування до праці інтеліґентських рук на Холмщині та про ліквідацію інтеліґентського безробіття.

 

Ми вже сказали вище, що наше українське життя на Холмщині зруйноване до тла. Це наслідки не лише ворожої акції останніх 20-ти, але й попередніх соток років. Не тільки зникли наші культурно-освітні, господарські й інші орґанізації, але й зникла наша торговля, ремесло, промисл. Не лише приспано національну свідомість тих народніх мас, які врятувалися від денаціоналізації, але ще сотні тисяч наших братів винародовилися. Впродовж кількох весняних і літніх місяців 1905 р., по проголошенні реліґійної толєранції, відпало від нас понад 125 тисяч наших братів і сестер. Одиниці з цієї маси самі сьогодні навертаються до українства. Інші ж ждуть на нашу освідомлюючу поміч.

 

Уявити собі неважко, скільки то потрібно рук, щоб виконати необхідну роботу в згаданих ділянках. Для цієї роботи присутніх на Холмщині інтеліґентів замало.

 

Коли сьогодні витворюється вражіння, що є зайві інтеліґенти, для яких бракує праці, то лише тому, що ще не наладнані варстати праці там, де ця праця потрібна, або що існуючі варстати розбудовуються в занадто повільному темпі.

 

Щоб рушити цю важку справу з місця, обовязково треба приняти деякі засади нашого нового життя, а саме:

 

1. Засаду німецької суспільности, що не може бути серед нас ні одного безробітного інтеліґента й саме в той час, коли їх є в нас замало.

 

2. Всі орґанізації і підприємства мусять працювати не для свого вузького гуртка, який перший станув до праці, не для накопичування капіталів і не для збільшення свого заробітку, а для поширення варстату в тому напрямі, щоб дати працю всім безробітнім, хоч би й шляхом обмеження свого власного заробітку до прожиточного мінімума, — знову так, як це є в німецькому громадянстві.

 

3. Не можна усувати когонебудь від праці, щоб дати місце "свому", бо всі українці свої, а уділювання праці повинно йти шляхом поширення варстатів та творення нових і власною жертвою тих, що працю вже мають.

 

Ці національно-соціяльні засади для добра народу й справи повинні бути приняті якнайшвидше, щоб оминути несправедливости, тертя, заздрости й розкладові ферменти.

 

Одночасно повинна бути принята засада: нам потрібні інтеліґентні робітники, підготовані до цієї чи іншої праці, бо лише тоді вони стануть вповні корисними робітниками. А для цього треба б було занятися перешколенням безробітних інтеліґентів шляхом курсів: кооперативних, учительських, самоуправних, торговельно-купецьких і ін. Зокрема потрібні курси німецької мови — приявні й заочні.

 

Згаданий перешкіл потрібний не лише кандидатам на працю, але й багатьом тим, що вже працюють. Беремо лише одну ґрупу тих інтеліґентів, які вчителюють. Серед них нараховуємо багато таких, які не мають спеціяльної педаґоґічної освіти — студенти, гімназійні матуристи, священики, урядовці й т. д. Для багатьох з них педаґоґічна психольоґія, дидактика, методика поодиноких предметів — речі, про які вони не чули. Заняття в сільських школах скінчилися, вчителі нудьгують, намарно витрачають дорогий час і в осені візьмуться до праці непідготованими. А педаґоґи досвідчені, які могли б викладати на курсах, сидять без праці й, буває, голодують.

 

Частина інтеліґентів могла б і повинна б створити собі приватні професійні варстати праці: купці, промисловці, лікарі, фельчери, фотоґрафи, книгарі, різні підприємці. В цьому напрямі йде робота й немало інтеліґентів уже створили собі власні варстати. Але й в цій ділянці потрібна інтервенція зорґанізованого громадянства, щоб: 1) одних перешколити, як, напр., купців, 2) другим допомогти у творенні варстатів праці, 3) третіх... стримати в їхніх апетитах, які врешті скомпромітують рідні вільні професії в очах свого народу й утруднять розбудову цих ділянок життя в майбутньому.

 

Під цим оглядом треба побажати успіху молодому "Союзові українських купців", від якого холмщане сподіваються багато.

 

Спорадичні допомоги безробітним інтеліґентам чи підгодовування їх — це добра річ, але лише на короткий час і в окремих випадках. Було б бажаним, щоб "Допомогові українські комітети" спробували поширити свою дуже корисну сьогоднішню працю в напрямі введення в життя вищеподаних засад. Отже передусім, щоб вели евіденцію всіх безробітних українців з подрібними даними про їх освіту, фах, стаж, родинний і маєтковий стан тощо.

 

Щоб перечислити тут усі ділянки, в яких недостає інтеліґентів-працівників, і навпаки, щоб подати тут відомості про безробітну інтеліґенцію і те, яку вона може виконувати працю, треба б було заняти дуже багато місця. Про ці справи будемо говорити, коли будемо порушувати ту чи іншу ділянку життя, а тут на закінчення скажемо ще раз:

 

— На Холмщині не може бути безробітних інтеліґентів, бо праці для них є аж забагато, — треба лише цю справу повести зорґанізовано.

 

[Краківські вісті, 09.06.1940]

 

ІІ.

 

Світла тим, що ходять у пітьмі.

 

Холм, 10. червня 1940.

 

Щоб з користю працювати на Холмщині, треба ясно бачити й розуміти її дійсну дійсність. Ця дійсність значно відрізняється від того, що ми колись бачили на Великій Україні чи недавно ще на Волині та в Галичині. Тут кожний помилковий крок, невластива мірка, невідповідна метода та засіб праці може принести багато шкоди.

 

Сусіди, щоб винародовити холмщан, вдаряли не тільки в їхні матеріяльні інтереси, скільки в їхню душу. І оборона своєї душі набрала була в холмщан особливої чуйности, вразливости й напруження, а одночасно — і маневрування, хитрування.

 

Найсильніша атака з боку сусідів велася на віру й мову холмщан. І сталося якось так, що оскільки вони свою православну віру обороняли отверто, остільки, очевидно з практичних міркувань, ховалися зі своєю українською мовою, зі своїм національним іменем.

 

Наслідки цієї тактики дуже сумні. Оминаючи впродовж довшого часу публичного вживання своєї мови та ховаючись зі своїм національним іменем, холмщани поволі почали відзвичаюватися від них і забувати їх. Особливо мало це місце в містах і містечках, на західнім кордоні та в селах.

 

Осьтак українці Холмщини, занехуючи вживання рідної мови й старої національної назви, почали означувати свою національність словами "тутейший", а найчастіше — "православний".

 

Так почалося на Холмщині вигасання національної свідомости. Вигасала вона не скрізь однаково. На західнім кордоні вона заникла майже цілковито. Кажемо майже, бо там відрізнювання себе від поляків залишилося в декого ще в підсвідомому стані, десь у глибинах душі, що ще не зовсім спопеліла, може — в крові, у психічній спадщині.

 

Оце відрізнювання себе від сусідів у східній, прибужній смузі більш свідоме та більш відчуване. Одначе й тут воно не дійшло до ступня повної національної свідомости. Тут стара назва "руський" була штучно переплутана російськими окупантами з назвою "русскій" і залишила до сьогоднішнього дня ґрунт до жирування всяких "малоросів", русофілів та росіян. Цьому сприяє ще й спільна віра зі східньо-північними сусідами.

 

Правда, праця українських інтеліґентів Холмщини впродовж останніх 20 років залишила вже деяке наверствування національно свідомих одиниць. Але їх ще мало. А наша національна назва "українець" засвоєна ще дуже малою кількістю холмщан.

 

Цей стан національної свідомости холмщан треба вважати загрозливим. Ми маємо тут відкриті обидва фронти й атаки на них можуть причиняти нам усе нові шкоди й утрати.

 

Звідси випливає одно з найважніших завдань, можна сказати навіть: найголовніше завдання нашого часу — національно освідомити холмщан: довести їх до того, щоб вони зовсім ясно відрізняли себе від західніх і східніх сусідів і щоб глибоко засвоїли собі національну назву українець, як це зроблено за 20 років на Волині.

 

Дати світло національної свідомости тим холмським масам, що ходять ще в пітьмі несвідомости, це перше й найголовніше сьогоднішнє завдання інтеліґентів Холмщини.

 

Бажано, щоб кожний з них, в якій ділянці не працював би, зрозумів це велике завдання в повній мірі. Це завдання не лише учителів, священиків чи інших працівників на культурно-освітньому полі, але й всіх інших свідомих громадян.

 

У першій черзі це завдання місцевої орґанізації "Рідна Хата", яка багато зробила в цьому напрямі перед війною через свої сільські філії та їхні бібліотеки, аматорські гуртки, свята, концерти, реферати і т. д. Велику освідомлюючу роботу "Рідної Хати" зрозуміли сусіди й — закрили її, щоб ті, що ще не освідомилися, надалі ходили сліпими в пітьмі.

 

Щоб виконати своє велике завдання, "Рідна Хата" мусить якнайшвидше дійти до всіх сіл і містечок — мусить мати скрізь свої філії й охопити своєю великою працею не лише молодь, але й старше покоління. Тому мусить мати підтримку всіх українських чиників, в першій черзі — господарських. Бо без матеріяльних засобів годі розгорнути працю в необхідній ширині й глибині.

 

І ось стає питання: Чи ці чинники свідомі великого завдання "Рідної Хати"? Чи всі інтеліґенти є її членами? Чи скрізь вони дбають про заложення її філій та забезпечення її бодай мінімальними засобами й середниками для ведення цієї праці?

 

Необхідно дбати про матеріяльні блага широких українських мас Холмщини. Але самим хлібом жити народ не буде. Єдиним для спасення холмщан сьогодні є глибоке національне освідомлення.

 

Не на всіх теренах Холмської Землі повинна вестися ця праця однаково й мати ту саму мету.

 

Коли в прибужних повітах і селах, де селянство зберігло українську мову й віру, метою культурно-освітньої праці повинно бути поглиблення свідомости мас і доведення їх до ясного означення своєї національности назвою "українець", "українка", то в західніх смугах Холмщини робота мусить бути звернена й на тих, які відпали від свого народу та від своєї прадідівської церкви: отже довести їм, "хто вони, чиї вони діти" й ким повинні бути.

 

Праця в цьому напрямі небезнадійна. Як сказали вище, в тих нещасних заблуканих українцях ще не зовсім спопеліла душа, ще не викорінена психічна спадщина й не замовк ще голос крови. І деякі з них уже самі тягнуться до рідного українського народу, до рідної культури.

 

Ось приклади:

 

Автор цих рядків мав листи від молодих хлопців з Підляшшя польською мовою, які з жалем писали, що батьки не навчили їх української мови, але вони відчувають, що українці, хочуть навчитися говорити по українськи й вернутися до рідного народу. Цими днями зголосилася в Холмі до одного українця інтеліґентна дівчина й таксамо говорила, що вона відчула себе українкою, хоче навчитися української мови й служити рідному мистецтву в ділянках сцени й літератури (вона досить добре пише по польськи вірші й новельки). Її батьки мають поблизу Холма маєточок, з походження українці, але зовсім спольщилися. Таких прикладів можна навести сотні.

 

Як бачимо невмірущий дух нації пробуджується сам собою. І кличе: світла, світла!

 

Годі не послухати його голосу й не піти за світлом національної свідомости до тих, що ще ходять у тьмі, годі не дати їм духового ліку на прозріння.

 

А таких на Холмщині є вдруге стільки, скільки відпало від нас у 1905 р. Може разом 200 тисяч, а може й кругло чверть міліона. І це дуже правдоподібно, бо Україна простягалася аж до Висли й до Люблина, поблизу якого до останніх часів збереглися українсько-православні села, як Дратів та інші.

 

І чого вони просять в українських інтеліґентів у цій добі нашого відродження? Нічого іншого, лише світла національної свідомости, рідної мови, рідної української культури. Не дати їм цієї цілющої води було б великим гріхом і великою шкодою для нації. Завдання Холмщини щодо тих її дітей, які живуть у національній тьмі, зовсім ясне й зрозуміле. І це завдання в першій черзі падає на культурно-освітню орґанізацію "Рідна Хата", а в другій черзі — на все свідоме українське громадянство, яке повинно підсилити її в її великій праці.

 

[Краківські вісті, 13.06.1940]

 

ІІІ.

 

Точні поняття й точні назви.

 

Кому не відома фраза: "Думати, ясними, точними катеґоріями"? Ця фраза подекуди стала банальною. Її іноді вживають з усмішкою. Але від цього вона ж тратить свого великого практичного значіння. Для нас же, українців, вона навіть повинна б стати одною з національних оповідей. Бо ми найменше звикли думати саме такими ясними й точними катеґоріями та застосовувати їх у практичному житті.

 

Ми досі ще маємо дві назви Україна й Русь; досі ще в нас є українці, руські й навіть "малороси" та "русскіє"; маємо аж два національні прапори: жовто-блакитний і блакитно-жовтий, а іноді зявляється ще і третій — жовто-синій; маємо національний герб аж кількох виглядів: з хрестом і без хреста, з мечем і без меча; маємо по кілька назв того самого міста: Замостє, Замість і Замістя, Бересть, Берестє й Берестя й т. д.

 

Українські землі здовж лівого берегу Буга сьогодні викликують особливе зацікавлення українців і місцевих і збігців. — Щодо цих земель накопичилося стільки неясности й неточности, що про ці сумні, а здебільша — шкідливі явища необхідно вже голосно говорити.

 

Передусім — як ми повинні називати ці землі? Найчастіше чуємо: Холмщина, Холмська Земля, Підляшшя, Холмщина й Підляшшя, Холмсько-Підляська Земля.

 

В старі часи цих назв не було. Княжа доба знає лише назву Волинь, яка простягалася й на всі українські землі ліворуч Буга аж до польських етноґрафічних кордонів. Атже Холм, Замістя, Берестє, Біла — це були волинські міста. Тому-то Холм був столицею Волинсько-Галицької Данилової держави, а не Холмсько-Волинсько-Галицької.

 

Коли наші предки перестали називати ці землі Волиню, годі сказати. Знаємо лише, що в польській літературі зявилася назва "Зємя Хелмска", яка збереглася до сьогоднішнього дня. Росіяни, після довшого вагання, охрестили ці землі назвою: "Холмская Русь" (історична праця Батюшкова), але вживали вони в останніх часах свого панування тут і назви Холмщина, очевидно, місцевого українського походження. Між іншим, у звязку з питанням про виділення цих земель в окрему холмську губерню зявилася (здається, в 1910 чи 1911 р.) книжка Соневицького саме під наз вою "Холмшина".

 

Від часів польського панування залишилася для північної частини цих земель окрема назва "Подлясє", перероблена на українську назву Підляше, Підляшшя.

 

Виринає питання: це дві українські землі — одна — Холмщина, а друга Підляшшя, чи одна? Поляки мали тенденцію відокремити Підляшшя, зробити з нього "польську" область і це зовсім зрозуміла річ. Але тенденція відсепарувати Підляшшя зродилася на початку цього століття, на диво, і серед деяких українців Підляшшя, яких підтримували по непорозумінні й деякі українці південної частини цих земель.

 

Проте "сепаратизм" підляшан перед всесвітньою війною потерпів невдачу. Тоді й люди науки і публіцисти і громадські діячі стали на тому становищі, що є одна Холмська Земля (від назви міста Холма) — від австрійського кордону й аж до північної межі, а Підляшшя це лише частина Холмщини, як Гуцульщина чи Лемківщина — частини одної области Галичини. Згідно з цим становищем назва Підляшшя ніколи не ставилася, як рівнорядна з назвою Холмщина й таких назв, як Холмсько-Підляський, не вживалося.

 

Називання земель ліворуч Буга одною назвою (як одної територіяльної одиниці) треба вважати за оправдане і під оглядом історичним і етноґрафічним. Ці землі в княжі часи творили цілість. Ці землі, як окреме князівство, були в руках і Данилового сина, Шварна й пізніше в руках Данилового внука Юрія Львовича. Ці землі, як цілість, дісталися потім у спадщині по дружині Любартові. Як цілість обіймає їх польська назва "Зємя Хелмска". Праці: Батюшкова "Холмская Русь" і Соневицького "Холмщина" мають своїм предметом всі землі по цей біг Буга враз з т. зв. Підляшшям.

 

Врешті й в практичному житті впродовж останньої четвертини XIX ст. та аж до світової війни Холмщина вважалася цілістю — і назва Підляшшя, підляський, обіч назв Холмщина, холмський не фігурували. Істнувало "Холмське св. Богородичне Брацтво", що поширювалося на всю Холмщину з Підляшшям, а не "Холмсько-Підляське Брацтво". Видавався "Холмський народній калєндар", a не "Холмсько-Підляський" і т. д.

 

Державні завойовницькі народи мали гасло ( і ще його вживають): "діли та пануй". Але такі народи, як ми, вважають тенденцію "діли та пануй" погубною. Ми можемо мати лише протилежне гасло: "Зливай поділене в моноліт і живи". Польські політики відокремлювали від Галичини Лемківщину, мали намір відокремити й Гуцульщину. Відокремлювали вони від Волині Холмщину, а від Холмщини — Підляшшя, щоб панувати й денаціоналізувати. Але нам цього робити не вільно. Ми повинні поділену й порізану Холмщину не лише зшивати до купи, але й перетоплювати її в одноцілу масу.

 

Практично: надійшов найвищий час приняти і вживати для окреслення цілости українських земель ліворуч Буга якусь одну назву. Найкраще надається до цього наша народня, традицією освячена й на практиці останніх десятиліть випробована назва Холмщина. Назва Підляшшя може надалі залишитися, лише як назва північної частини Холмщини. Ця назва не може вживатися, як рівнорядна назві Холмщина. Не можна частину ставити поруч із цілістю. І такі комбіновані назви, як "Холмщина й Підляшшя" чи "холмсько-підляський", треба рішуче усунути з практики, бо ж це такий самий абсурд, як абсурдом було б уживати назв "Галичина й Гуцульщина", чи "галицько-гуцульський".

 

Одночасно треба устійнити назву для означення українців Холмщини як цілости, холмщанин (холмщак — назва легковажна понижуюча, а до того ще запозичена в сусідів). Холмщанин — це українець Холмщини, отже може бути й з Підляшшя, як галичанин може бути з Гуцульщини й Лемківщини.

 

На цьому можна б вважати порушене питання вичерпаним і поставити крапку, як би... як би не особливий момент і не особливі умовини, в яких Холмщина відроджується. Українське населення Холмщини в значній своїй частині національно з неосвідомлене. Це спокушає сусідів-поляків і ріжних колишніх російських урядовців та інших кольоністів — продовжувати стару денаціоналізаційну роботу. Й одні, і другі осмілюються нашіптувати холмщанам, що вони не українці, а поляки чи "русскіє", бо, мовляв, Холмщина — не Україна, а польська, або російська (русская) земля.

 

Цій акції треба вже раз покласти край. Причинитися до цього може стара назва Холмщини, на щастя, зафіксована людиною, що почувалася росіянином і наші землі називала Руссю, а українців "русскіми". Це б. учитель волинської православної духовної семинарії Н.Теодорович, автор кількатомової праці під назвою "Историко-статистичиское описаніе церквей и приходовъ Волынской епархіи".

 

В І. томі цієї праці Н.Теодорович на стор. 12 (у вступі) каже:

 

"Берестье, Угровейскъ, Столпье, Холмъ, Ухане, Червень, Верещинъ, Белзъ називались украинными городами, а сама мѣстность (между р. Зап. Бугомъ й р. Вепремъ), занимаемая ними, — Украйною".

 

Н.Теодорович не подав, звідки він зачерпнув ці відомості, але він мусів мати якісь історичні дані для свого твердження, бо взагалі він усю свою працю оснував на численних джерелах та актах. Як би цих джерел і основ він не мав, то ледви чи він, з переконання "русскій человѣк", так лив би воду на колесо "українського сепаратизму".

 

Правда, Н.Теодорович дуже легко (можливо для поборювання нашого "сепаратизму") дає до зрозуміння, що буцімто "українні городи" й "Украйна" говорили тоді лише про кордонність цих земель. Але факт залишається фактом: перед тисячею років сьогоднішню Холмщину називали Україною.

 

Було б легкодухістю й недбайливістю, як би ми не скористали з прастарої назви Холмщини й знову не ввели її в життя. Стара назва "Холмська Україна", пригадана нам "русскім" по духу автором у історичній праці, виданій в російській мові, за російські гроші й росіянами, повинен би раз назавжди відбити росіянам охоту баламутити холмщан.

 

З другого боку, термін "Холмська Україна" був би чудовим освідомлюючим холмщан засобом, бо він ясно й точно окреслює національний характер Холмщини й її українського населення.

 

[Краківські вісті, 21.06.1940]

 

IV.

 

Пастирі для овець — чи вівці для пастирів?

 

Xолм, червень 1940 р.

 

Що пережила Холмщина в останніх роках у реліґійній ділянці, всі добре знають і з преси і з устних переказів, які відбилися голосним відгомоном над українськими землями і сколихнули до найглибших глибин душею нашого народу, та знайшли навіть голосний відгомін у закордонній пресі.

 

Але справа не лише в матеріяльних втратах від спалення чи зруйнування поодиноких церков. Бувало і таке, що церкви горіли чи валилися від старости. Парохіяни звичайно приймали такі Божі іспити спокійно й здвигали церкви нові, ще кращі. Ввесь жах був у тому, що наші селяни і міщани бачили знущання над своїми святощами, зневагу своєї віри, примару духової смерти свого народу.

 

— Нам здавалося, — казав один селянин, — що йде антихрист, що настає кінець світа, бо такого ще не бачили ні ми, ні наші батьки, ні діди — прадіди.

 

Тому перед нами два завдання: не лише відбудувати нові церкви на місці спалених та зруйнованих, не лише відібрати ті, які надиво ще й досі в руках грабіжників, але й вилікувати духові рани народу, зміцнити пошарпану його душу й серце.

 

Можуть це зробити лише високо ідейні священики, близькі народові Холмської України духом і серцем, гідні своїх парохіян-мучеників, які, не зважаючи на всі фізичні й духові туртури, не заломилися, не сплямили себе відступництвом. Можуть це зробити лише ті священики, які знають, що вони для овець, а не вівці для них. І саме таких священиків повинна дібрати для холмщан духовна влада. Освіта, стаж, сан, особисті здібності є важним критерієм для оцінки придатности кандидатів на "настоятелів" парохій. Одначе рішальним критерієм повинно бути: чи поодинокі кандидати свідомі, ідейні українці й чи їхні моральні якості такі високі, що їхня праця на Холмщині справді може бути корисною в такій мірі, як це нам потрібно? Чи можуть вони бути провідниками мас до нашої національної ме2ти й виховниками в нашому національному дусі? Чи не шукають вони лише матеріяльної користи? І нарешті, чи не вороги вони нашого народу і нашої ідеї національного відродження Холмської України?

 

Щоб не були введені в міста й села Холмщини "троянські коні", з яких би в національних сутінках, що ще панують на Холмщині, вилізли за якийсь час вороги українства, аґенти чужих мафій.

 

Коли ми порушуємо це питання, то лише тому, що вже є основи до подібних побоювань. Хіба-ж не творять основи до цього такі факти: Усунений з одного міста "заслужений" священик, відомий з ворожости до українства, нагло виринає в одному селі на Підляшші? Знову молодий "борець" за "русскоє православіє" на Холмщині, правда, немало кривджений сусідами, пропонує написати до духовної влади подання по польськи або по російськи, бо по українськи він не вміє (до речі — холмщанин)?

 

Але є вже й більш проречисті факти. Ось один із них. Священик В. плюгавить з церковної проповідниці тих, що подбали про адміністратуру церкви на Холмщині та про залєґалізування церковної ради, називаючи їx зрадниками віри й "русскавого дєла" та вмовляючи в нарід, що єдине спасення прийде з Росії.

 

Щоб освідомити собі, хто сучасні священики в Холмській Україні та хто кандидати на посади "настоятелів" парохій (парохів), треба дещо пригадати собі. По-перше, ті, що священствували тут перед війною. Були тут холмщани, волиняни, білоруси й росіяни. Серед холмщан ми бачили правдивих українців, які багато натерпілись і тепер заслужено користуються глибокою пошаною та любовю народу; але були й "малороси" й дуже "льояльні" польонофіли, що не "сплямили" себе українством. По-друге, були і тепер ще є волиняни, з яких одні свідомі українці й терпіли за українство, але є й такі, про якого ми згадували вище. По-третє, вихованці варшавського центру, які були вже майже "православними поляками" типу Матвеїв і Тимотеїв.

 

Серед кандидатів бачимо нині немало втікачів з Волині і Полісся, з князівства Іноземського, де українство було плямою, за те русофільство й польонофільство — необхідною чеснотою.

 

Враз у Холмщині зявилася потреба відновлення й обсадження багатьох паpoxiй. І всі ті, що мають священичий сан, вважають себе за зовсім гідних кандидатів на пастирів-місіонарів серед православних українців. Ясна річ, що ці кандидати в великому відсоткові дуже помиляються, коли думають, що многострадальний український нарід Холмщини повинен приняти їх лише тому, що вони матеріяльно незабезпечені. Одначе ще більше помиляються, якщо думають, що тут можна спокійно розживатися не служачи українській національній справі, а навіть можна вести чужу роботу.

 

Ми знаємо, який хаос витворився у Православній Церкві по занепаді Польщі. Знаємо, який величезний тягар впав на плечі нечисленних церковників Холмської Землі в цій добі: вони ледви могли подолати перші найпекучіші справи.

 

Але тепер уже й ті священики, які ставляться вороже до українства, а які осіли на парохіях у Холмщині, і ті кандидати, що хотіли б тут осісти, повинні почути тверде й рішуче слово:

 

— Для таких тут місця нема!

 

Краще дві парохії доручити одному священикові — доброму українцеві, ніж впускати до церкви ворогів українського народу. Треба це робити не лише з ідейних але й практичних міркувань, а саме: щоб не було на Холмщині того, що діялося на Волині, де церковна влада не відважувалася сама перевести "чистку" священиків, і парохіяни були змушені самі викидати їх, а новопризначених — не впускати до церкви.

 

Подібні заколоти були б занадто важкі для змучених душею православних українців і до цього ніяк не можна допустити. Лише рішучими заходами можна забезпечити собі дальше спокійне, нормальне церковне життя.

 

При цій нагоді треба згадати й ще про одну загрозу. Євангелицько-реформаторські пастори та проповідники штундистів придивившися до спроб деяких священиків-росіян і "малоросів" відновити на Холмщині русифікаційну акцію, готуються до започаткування тут роботи на користь своїх релігійних громад. Згадані пастори й проповідники — виселенці з Волині та Галичини, свідомі українці, з огляду саме на ці свої прикмети, можуть загрожувати православю на Холмщині. Авторові цих рядків довелося особисто з ними розмовляти й стримати їх від переселення на Волинь та наміру вносити поділ у нашу перетомлену, многострадальну українську православну масу вірних. Але те, то сьогодні діється в деяких парохіях, може таки звабити їх сюди.

 

Наша найвища церковна влада в Берліні повинна б поважно призадуматися над положенням, яке витворюють у Холмській Україні ріжні небажані тут елєменти і своїм авторитетом, з одного боку, підтримати започатковане відродження українського церковного життя, а з другого — унешкідливити замахи на священні права українського народу. Якщо цього не буде, на Холмщині неминуче дійде до заколотів і великих шкід.

 

[Краківські вісті]